Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно східнослов’янське населення, а літопис називає там руські, поза сумнівом, центри та поселення – Бардуїв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають історики й археологи, укріплених поселень-фортець не існувало (їх будували або на рівнині або в передгір’ях). Тому кордоном між Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволі вузький хребет Карпат, а вся смуга гір. Навіть наперевалах, якими рухалися війська, не зафіксовані сліди порубіжних укріплень. Про їхню відсутність свідчать і писемні джерела. Літописи, насамперед найдокладніші – Київський, Лаврентіївський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського війська на Русь говорять просто та лаконічно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы» тощо. При цьому жодних свідчень про зіткнення в горах не існує, хоча перехід через них був складним і не міг залишатися непомітним.

Поза сумнівом, розуміючи ключове значення міст Перемишля і Ярослава, Данило Романович наново збудував їхні укріплення – ймовірно, після утвердження в Галичі 1238 р. Західніше порубіжного раніше м. Сяника було зведено замок Телич на північному схилі Карпат, поблизу верхів’я р. Попрад. Із літописного контексту випливає, що такий центр був розташований на самому угорському кордоні. На шляху із Галича до Угорщини лежав і Синеводськ. Він був розташований у долині, де зливаються рр. Опір і Стрий. На довгастому мису, що височіє над долиною, у давньоруський час стояв монастир. Його невелика територія (всього 0,5 га) була оточена могутніми валами й ровами, а на валах стояли дерев’яні стіни. Сам монастир розташовувався в середині укріпленого мисового городища, а це все зробило Синеводськ справжньою порубіжною фортецею. Так само як і вищезгаданий пункт, була висунута за старий дністровський рубіж і Коломия. Це місто з волостю належало до великокнязівського домену, в якому Романовичі роздавали васалам земельні наділи в умовне володіння («держание») з обов’язковим відбуванням військової служби (Котляр, 2005, с. 169–175, 188–191, 198–208).

Але поступове формування захисних рубежів між східними слов’янами та їхніми західними сусідами розпочалися ще в останній чверті І тис. н. е., про що ми дізнаємося в основному з археологічних даних. У верхньому Подністров’ї городища VІІІ–Х ст. утворюють дві смуги – південну та північну, що були видовжені зі сходу на захід відповідно до геоморфологічних особливостей Карпатського передгір’я. Південна смуга починається зі сходу від Дністра і перетинає в західному напрямку його праві притоки та верхів’я понад Карпатським хребтом до кордону з Польщею. Північна смуга пролягає підвищеннями протилежного вододілу Дністра – між його лівими притоками й басейном Західного Бугу. Ряд починається на сході від гірського пасма Вороняків у верхів’ях Західного Бугу, проходить на межі Гологорів і Західнобузької низовини й далі перетинає Розточчя, охоплюючи з півночі ліві притоки верхнього Дністра. Обидві смуги виходять у Посанні на територію сучасної Польщі. Кілька городищ розташовано зі східного краю на Лівобережжі Дністра. Прикарпатські укріплені пам’ятки, до яких належить не менше як 35 городищ, що походять ще з племінного періоду, охоплюють басейн Верхнього Подністров’я та верхню течію Сану. Вони виникли не одночасно, але в X ст. вже існували.

Більшість із них (75 відсотків) припинили існування наприкінці Х – ХІ ст. Тривало життя до ХІІ–ХІІІ ст. на городищах Городниця на Збручі, Калачарівка, Більче Золоте, Городниця на Дністрі, Крилос, Урич, Олесько, Підгірці, Буськ, Стільське. А на території сучасної Польщі матеріали ХІІ–ХІІІ ст. виявлені ще на трьох городищах у верхів’ях Сану: Пщемисль, Германовіце, Трепча. Понад 2/3 із них великі за площею (2–10 га).

Складно судити, чи входили землі, обмежені цими городищами до однієї територіально-племінної області. Але більш впевнено можна говорити про організацію оборони в західному напрямку у зв’язку з небезпекою з боку Великоморавської держави IX ст., Угорської та Чеської держав X ст. Очевидно, не випадково область прикарпатських городищ має потужний захист із заходу і майже відкрита зі сходу, в межиріччі Збруча – Серету.

У територіальному відношенні городища в межиріччі басейнів Дністра і Західного Бугу разом із селищами, що перебували під їхнім захистом, належать до басейну Верхнього Подністров’я. Ще північніше, в басейні Західного Бугу в смузі шириною близько 50 км (до району м. Сокаль) городища і селища VІІІ–Х ст. на території сучасних України та Польщі невідомі.

Західноволинські городища не можна розглядати ізольовано від сусідніх городищ на території сучасної Польщі. Всі вони розміщуються однаково на одну й ту саму відстань (до 50 км) по обидва боки верхньої течії Західного Бугу – до р. Вепш (притоки Вісли) на заході й до верхів’їв басейну Прип’яті на сході. Тут відоме 21 городище кінця І тис. н. е., що розташовані двома смугами впоперек (із заходу на схід) до течії Західного Бугу. У північній смузі налічується 12 укріплених пунктів, а в південній – 9. Серед городищ переважають округлі, нерідко з кількома кільцевими валами зі суміщеним плануванням. Західнобузькі укріплення поділяються на постійно заселені та на тимчасово використовувані. Розміщення фортець двома смугами зі сходу на захід зумовлено природними чинниками, воно відповідає членуванню ландшафтно-географічних зон, котрі змінюються в меридіональному напрямку.

На короткому відрізку верхів’їв Західного Бугу місцевість різко переходить від лісостепу до зони Полісся, від Подільського плато до Верхньобузької низовини й прип’ятсько-пінських боліт. Західноволинські городища розміщені двома рядами по південному краю поліської зони. Північний ряд попередньої із розглянутих тут, прикарпатської групи, також видовжений із заходу на схід, відповідно, з північною межею лісостепу, що проходить по краю Подільського плато. Немає підстав вважати, що обидві смуги західноволинських укріплень територіально були повністю відокремлені одна від одної. Територіально верхньобузькі городища варто розглядати як єдину область. Землі в середній смузі між городищами не були нічийними, а належали до цієї області.

Коротко розглядаючи проблему охорони західних рубежів давньоруської держави на межі двох тисячоліть, то з археологічного боку варто зазначити, що наприкінці X – на початку XI ст. на всій південній частині її території запустіла майже третина більш ранніх укріплень. Водночас з’явилося майже півтори сотні нових. У першій половині XI ст. ці землі двічі (1018 та 1032 рр.) зазнавали вторгнень польського війська, що не могло не позначитися на долі деяких укріплень. Але вирішальний вплив мали внутрішні фактори. У зв’язку з адміністративною реформою Володимира Святославича, утворенням на племінних територіях волостей і призначенням до них великокнязівських намісників із професійними військовими загонами дружинників, поширенням нового апарату державної влади тощо, колишня племінна військово-адміністративна структура разом із мережею укріплених пунктів втратила своє значення. Повною мірою це стосується й етнічного прикордоння між західними та східними слов’янами. Будівництво нових центрів та опорних пунктів, причому, в місцях, де їх до цього не було, лише часткове використання більш раніших укріплень призвело до того, що більшість останніх втратила власні функції й припинила існування. Біля значної частини укріплень запустіли і поселення, жителі яких переселилися в місця, в яких були сприятливіші умови для задоволення господарських потреб. На території літописних волинян (щоправда, як і древлян) лишилося найбільше всього укріплень попереднього часу. Але на західноволинських землях наприкінці Х – ХІ ст. виникло й найбільше нових укріплень (Кучера, 1999, с. 127–134, 152–155).

Про північні кордони Волинської землі вже говорилося раніше в цьому розділі. До вже наведеної інформації варто додати лише те, що конкретизація розглянутих північних рубежів на правобережній ділянці «Руської землі» стала можливою внаслідок робіт білоруських науковців, передусім П. Ф. Лисенка (Лисенко, 1974; 1991). Апівнічні межі Київської землі можна схарактеризувати таким чином (Рис. 5). На Дніпровському Правобережжі вони пролягали водорозділом Прип’яті, Березини та Німану. Ці землі, заселені наприкінці І тис. н. е. літописними дреговичами, протягом тривалого періоду давньоруської історії перебували усфері безпосереднього політичного впливу Києва. Головне місто дреговичів Туров, розміщене в південній частині їхньог розселення, досить довго мало важливе місце в історії Київщини й зазвичай віддавалося у володіння старшому, після великого київського, князю. Так, зокрема, було за життя Ярослава Мудрого, коли в землі дреговичів володарював його старший син Ізяслав. Показово, що останній, перейшовши на великокнязівський стіл, взагалі не направив нового князя до Турова, а залишив його за собою. Неодноразові літописні повідомлення про туровських князів і Туровську волость в XII ст. свідчать про міцну залежність цієї землі від Києва. У літописному повідомленні 1142 р. чітко мовиться про неї як про частину Київщини. Туровська територія (Пінськ, Брягин) як частина київської розглядається і в інших випадках (1150, 1154, 1188 рр.). Лише приблизно з кінця 60-х років XII ст. зв’язки міст басейну Прип’яті з Києвом послаблюються, що було викликано політичним зміцненням Турова. Але варто відзначити, що в питанні виділення Туровщини в самостійне князівство в історичній літературі висловлюються різні думки.

Рис. 5. Київська земля у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)

Щільні зв’язки південно-західних районів розселення літописних дреговичів із Києвом на першому етапі історії давньоруської держави, а також постійне бажання київських князів до володіння (або хоча б власного домінантного впливу) цією територією на другому етапі, вагомо свідчать про те, що державне освоєння цих земель відбувалося не з Полоцька, а з Києва через Туров. Не поширювалася сюди на ранньому етапі й чернігівська данина. Претензії чернігівських князів на ці околичні володіння Київської землі й отримання їх в умовне (тимчасове) тримання свідчили не про належність міст Клечеськ і Случевськ чернігівським князям із ранніх часів, а про поступове феодальне захоплення їх у Києва. Із послабленням політичного положення «матері міст руських», столиця не могла втримувати всі ті землі, на котрі раніше поширювалися її суд і данина, а вірогідно, й зберігалося домінівне юридичне право володіння.

Поширюючи власні володіння на заході, київські князі вже наприкінці X – на початку XI ст. вийшли на лінію Західного Бугу і включили до складу власного домену Берестейську волость. Приналежність її до Київської землі неодноразово було засвідчено на сторінках літописів. Але ще раз варто підкреслити, що туровські, та й волинські землі нерідко виявлялися в міцній залежності від Києва (Лисенко, 1974; 1991). Говорячи про прикордонну ситуацію на Дніпровському Лівобережжі, розглянемо не лише північні, але й північно-східні ділянки. Тут теж проводилися значні за обсягом дослідження (Археологія… 1986, с. 295–303; Шинаков, 1990, с. 146–149; Поляков, Шинаков, 1997). А про південно-східний район мова вже йшла вище під час розгляду власне південноруських рубежів (Рис. 6).

Загальноприйнятою є думка, що підпорядкуванню території східних сіверян передувало державне освоєння західних районів цього літописного племінного союзу. Сновськ (сучасний Седнів) стояв на кордоні із чернігівським та північнішим мікрорегіоном, Стародуб – поблизу північного кордону «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна, по сусідству зі східними сіверянами та в’ятичами. Лінія Чернігів – Сновськ – Стародуб та Чернігів – Сновськ – Новгород-Сіверський ніби вказують на основні напрямки поширення політичної влади Чернігова. Очевидно, ці міста були форпостами державного освоєння прикордонних областей радимичів і в’ятичів (Стародуб), в’ятичів і східних сіверян (Новгород-Сіверський), оскільки і Сновськ був форпостом освоєння земель сіверян західних (Зайцев, 1975, с. 70).

Але археологічні дослідження внесли певні корективи до цієї схеми. Так, картографування археологічних об’єктів дає змогу виділити на Лівобережжі Дніпра два початкові напрямки феодалізації та християнізації території літописних сіверян. Перший з них: Чернігів – Сновськ – Стародуб. По цій лінії, тобто по басейну р. Снов в басейн р. Вабля, кінцевою крапкою в X ст. був район Кветуні нижче Брянська. У синхронних комплексах на могильниках цього напрямку зафіксовані поховання за різними обрядами. Згаданий факт вказує на різноетнічний склад населення в цьому пункті. Раніше намічався ще один напрямок поширення політичної влади феодальної верхівки: Чернігів – Седнів – Новгород-Сіверський. Але тут аналогічні синхронні поховальні пам’ятки не фіксуються. Можна вважати, що інтенсивний процес феодалізації в цих місцях почався пізніше, ніж на вищезгаданому напрямку – десь наприкінці X ст., коли, як свідчать дослідження Новгорода-Сіверського на Десні, саме з’являється державна фортеця. Другий генеральний напрямок на Дніпровському Лівобережжі простежується з району літописного Переяславля Руського на Курськ. Під час детальнішого аналізування археологічних матеріалів із Курського Посейм’я було встановлено, що район підпав під пильну увагу центральної влади доволі рано, а це, зокрема, відбилося у великій щільності заселення околичної території та її християнізації.

Повертаючись до розгляду північних кордонів південної «Руської землі» треба зазначити, що в історії Чернігівської землі період X – першої половини XI ст. був часом формування найважливіших ранньофеодальних центрів, етапом складання політичного та територіального ядра цього князівства. Таким ядром землі-князівства став північно-східний сектор «Руської землі», що випереджала в розвитку феодальних відносин інші давньоруські території. Основним фактом формування території Чернігівського князівства було підпорядкування державній князівській владі «племінних» територій східних сіверян, радимичів та в’ятичів у інтересах панівного класу «Руської землі», і передусім знаті її північно-східної частини.

Північним кордоном власне чернігівської території можна вважати болота Перисте і Замглай – природну межу з радимичами Х – ХІІ ст. Біля східної межі цієї території (р. Снов), за 30 км від Чернігова, розташовувалося одне із головних міст другої складової частини територіального ядра Чернігівського князівства – Сновськ. Найбільшими містами новгород-сіверської території були ще й Новгород-Сіверський та Стародуб.

За 24 км на схід від Стародуба, на лівому березі р. Ваблі, розташовувалося містечко Синін міст, південніше, на правому березі Судості, розташовувався Радощ (сучасний Погар). Синін міст і Радощ, мабуть, були прикордонними пунктами. Від Брянська і Трубчевська ці міста відділені широкими лісами межиріччя Судості та Десни.

Рис. 6. Чернігівська і Переяславська землі у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)

На північ від р. Ваблі містилася компактна територія Подесення, що не входила, згідно з даними середини XII ст., до територіального ядра Чернігівської землі. Путивль, котрий розташовувався у Посем’ї не входив до власне новгородської території. Кордони другої складової частини територіального ядра Чернігівської землі можна визначити таким чином: на заході – по р. Снов, включно з правобережною смугою зі Сновськом і Рочеськом; на півночі – по р. Вабля, північніше Стародуба й Синіна моста; на північному сході – по р. Судость, а на півдні – по Сейму та Десні. Східний кордон з’явився ще в другій половині IX ст. як межа «Руської землі», а північний в X – на початку XI ст.

Географічне розташування Новгород-Сіверська аналогічне розміщенню Стародуба – в прикордонній смузі «Руської землі», що свідчить начебто на користь початкового входження Новгорода до складу Сновської тисячі у XI ст. За археологічними матеріалами, все ж таки не можна прослідкувати аналогію зі Стародубом: найдавніші кургани околиць Стародуба дають матеріали, близькі до курганів Сновська, а поблизу Новгорода такі кургани не відомі. Щоправда, це може говорити лише про пізніше виникнення міста, що підкреслене і в самій його назві.

З огляду на ще північніші території, варто зазначити, що географічною назвою Вщизької волості було Подесення. Окрім Вщижа й Орміни, в Подесенні відомі Воробейна і Росусь. Характерним є розташування цієї території щодо етнічних земель радимичів і в’ятичів. Вона начебто поздовжує по правому берегу Десни стародубський клин Сновської тисячі між землями в’ятичів і радимичів, на півночі сусідами маючи смоленських кривичів, котрі вийшли у верхів’я Десни. А на схід від Подесення містилася так звана «Лісова земля» (між землями Новгорода-Сіверського та «В’ятичами»). Північну межу «Лісової землі» можна визначити користуючись літописними даними про кордони землі в’ятичів.

Під час розгляду літописних «В’ятичів» XII ст. впадає в око явна невідповідність цієї території з етнографічною областю самих в’ятичів, що була виявлена за археологічними матеріалами як VІІІ–Х, так і ХІ–ХІV ст.

Очевидні тут дві якісно різні території: племінна (на ХІ–ХІІІ ст. етнографічна) область й адміністративно-територіальна одиниця – частина політичної, державної території. За письмовими джерелами XII ст. не можна отримати достатньо чіткого уявлення про саму область розселення в’ятичів, оскільки в літопису згадуються лише в’ятичі Чернігівської землі. Про суздальських або ж рязанських в’ятичів, певно, лише здогадуватися за словами чернігівських князів про «наших в’ятичів», що може трактуватись як існування й «не наших» в’ятичів.

До того ж у межах Чернігівської землі назва «В’ятичі» в середині XII ст. збереглася лише за північною частиною племінної території. Південна частина їхніх земель хоча і зберегла вятичські етнографічні риси, «В’ятичами» в літописі не називалася. Північні кордони «В’ятичів» збігалися з межами Чернігівської землі. Східний кордон цієї землі за даними письмових джерел не встановлюється.

Територія радимичів була освоєна, мабуть, дещо раніше «В’ятичів». Північна частина їхньої землі відносилася до Смоленського князівства – м. Прупой (нині Славгород) на р. Сож був смоленським. На р. Піщані, що впадає в Сож поблизу Прупоя, відповідно до статті 984 р. «Повісті врем’яних літ», жили радимичі. На розглянутій території в Іпатіївському літописі згадується лише два міста – Гомій (нині Гомель) та Чичерськ (нині Чечерськ уГомельській обл. Білорусі) (Зайцев, 1975, с. 75, 80–81, 88–89, 98–104). Тож території, що нас цікавлять у цьому разі, на північному сході Чернігівської землі можна оконтурити приблизно на кордоні вищезгаданого літописного Подесення, південніше Вщижа, Брянська, Коралева і Крома.

Література

Археология Украинской ССР. 1986. Т. З: Раннеславянский и древнерусский периоды. Киев.

Бородин Г. В., Моргунов Ю. Ю. 2003. К вопросу о переяславско-черниговском пограничье с кочевой степью в конце XI – середине XII вв. Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 79–89.

Довженок В. И. 1968. Сторожевые города на юге Киевской Руси. Славяне и Русь. Москва.

Довженок В. Л., Лінка Н. В. 1955. Розвідка давньоруських городищ на нижній Росі в 1949 р. Археологічні пам’ятки УРСР, 5, с. 151–156.

Енуков В. В. 2003. Русь и бывшие племенные территории (на примере Посемья). Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 7–14.

Енуков В. В. 2003. Некоторые вопросы обороны Курского княжения. Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 93–111.

Зайцев А. К. 1975. Черниговское княжество. Древнерусские княжества Х – ХІІІ вв. Москва, с. 57–117.

Котляр М. Ф. 1975. Воєнне мистецтво Давньої Русі.

Кучера М. П., Іванченко Л. І. 1987. Давньоруська оборонна лінія в Пороссі. Археологія, 59, с. 67–69.

Кучера М. П. 1999. Слов’яно-руські городища VІІІ–ХІІІ ст. між Саном і Сіверським Дінцем. Київ.

Кучінко М. М. 1993. Історично-культурний розвиток Західного Побужжя в IX–XIV століттях. Луцьк.

Лысенко П. Ф. 1974. Города Туровской земли. Минск.

Лысенко П. Ф. 1991. Дреговичи. Минск.

Моргунов Ю. Ю. 1996. Древнерусские памятники поречья Сулы. Курск.

Моргунов Ю. Ю. 2003. Самсониев Остров: Пограничная крепость на посульской окраине Южной Руси в ХІ–ХІІІ веках. Москва.

Моця О. П. 1996. Південно-західні кордони Київської Русі за матеріалами поховальних пам’яток. Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-słowackie. Rzeszów, s. 91–96.

Моця О. П., Покас П. М. 1998. Яблунівські кургани: хронологія та етнічна приналежність населення. Археологія, 2, с. 62–72.

Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час. 1976. Київ.

Орлов Р. С., Моця А. П., Покас П. М. 1985. Исследования летописного Юрьева на Роси и его окрестностей. Земли Южной Руси в ІХ – ХІV вв. Киев, с. 30–60.

Плетнёва С. А. 1973. Древности Черных Клобуков. Свод археологических источников. Вып. Е1–19. Москва.

Поляков Г. П., Шинаков Е. А. 1997. Летописный Рогов. Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі. Чернігів, с. 118–119.

Шинаков Е. А. 1990. Северные границы «Русской земли» X века. Тезисы историко-археологического семинара «Чернигов и его округа в ІХ – ХІ вв.». Чернигов, с. 146–149.

Населення

Олександр Моця, Олена Черненко

Нестор Літописець, характеризуючи етнічний стан усього слов’янського світу наприкінці І тис. н. е., змушений був константувати: «тако разидеся Словеньскии языкъ темже и грамота прозвася Словеньская». Правда його ж теорія про дунайське походження цієї етнічної спільності та її подальше розселення на європейських просторах нині не має жодних реальних підтверджень. Достовірнішим є бачення такої конструкції як суто книжної. У ній нема жодних спогадів про дійсний рух народів на нові землі або ж відображення «колективної пам’яті» про таке переселення. І все ж, прийнявши таке твердження літописця за основу, історики-славісти різних поколінь досліджували окремі спільноти в межах конкретних етносів цієї частини ойкумени в контексті аналізу їхніх внутрішніх та міжнародних процесів, а також у динамічному розвитку та певній трансформації. Східнослов’янський світ в очах дослідників видозмінювався.

Дослідження східнослов’янських старожитностей другої половини І тис. н. е. Дають змогу виділити два періоди в їхньому розвитку: V–VII та VIII–X ст. (Баран, 2000, с. 26). Під час розгляду проблеми конкретного люду на конкретних територіях у першому із цих періодів значення мають не лише писемні повідомлення, а й археологічні матеріали та дані антропології та мовознавства. Під час другого з виділених етапів у Середньому Подніпров’ї починають формуватися осередки державності. Паралельно із соціальним розвитком активізуються і етнічні процеси, для вивчення яких передусім варто використовувати літописні повідомлення.

У VІ–VІІ ст. н. е. слов’янська людність розділилася на чотири культурні групи, відомі в археологічній типології під назвами колочинської, пеньківської, празько-корчацької та дзедзіцької культур. Перші три виникли ще у V ст. на території сучасної України та у деяких суміжних областях Росії та Білорусі, а остання – в Середній і Північній Польщі не раніше як VІ ст. До цього варто додати й те, що у матеріалах іменьківської археологічної культури Середнього Поволжя теж виявлені деякі елементи слов’янських культур V–VІІ ст. Надалі на сучасних українських теренах на межі VІІ–VІІІ ст. відбулися помітні зміни в матеріальній культурі. А на основі попередніх виросли лука-райковецька культура на Дніпровському Правобережжі (аж до Карпат) та волинцевська, а потім роменська – на Дніпровському Лівобережжі. Вже в межах цих культурних ареалів формувалися нові племена й племінні союзи, на основі яких далі створювалися структури Київської Русі.

Найінтенсивніші потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь – у напрямку Дунаю та кордонів могутньої Візантійської імперії. Але цей напрямок ми не розглядатимемо – нащадки склавінів і антів розселені у цих європейських районах не увійшли до складу майбутньої Русі. Тому звернімося до північного та північно-східного напрямків розселення слов’ян. Туди, окрім представників вищезгаданих слов’янських угруповань – склавінів і антів – переселялися й «колочинці», в яких частина дослідників вбачає давніх венедів.

Ні у кого із серйозних дослідників не викликає сумнівів, що слов’янське населення в області верхів’їв Дніпра та Волги було прийшлим і «нашарувалося» на місцевий етнічний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за північними та східними межами Верхнього Подніпров’я мешкали фіно-угорські племена – чудь і весь на півночі та мерянські, муромські й мордовські племена у Волго-Окському межиріччі. Про давнє населення Верхнього Подніпров’я літописи нічого не повідомляють, але на основі лінгвістичних даних, насамперед матеріалів гідронімії, вже давно встановлено, що у давнину ці території заселяли балти (Рис. 1). Тож, за сучасною науковою термінологією, нові утворення, де головну роль уже відігравали переселенці-слов’яни, створювалися якраз з ініціативи таких емігрантів.