Будинок на Аптекарській

– Ого! – присвиснула Ляна. Такий стіл мав би багато коштувати. Як і, власне, багато чого іншого в кімнаті. Наприклад, масивні шовкові штори, різьблений буфет – комплект зі столом, килим з цікавим орнаментом, мальована картина (хоча в цінності її Ляна впевненості не мала).

– Так, – задоволено посміхнувся Ніколай. Здається, він посміхався завжди, просто інколи менше, а інколи дужче. – Ваш тато купив це все кілька місяців тому. Сказав, що справи в магазині пішли вгору. Сподівався, що на це все знайдеться покупець.

Замок клацнув, і Ніколай легенько підтягнув шуфляду до себе. Там лежала пластикова зелена тека. Ляна обережно взяла її в руки і розгорнула. Це були документи на магазин. Батько переписав його на неї за тиждень до смерті.

– То ти тепер господиня бізнесу? – голос Івана прозвучав так несподівано, що Ніколай стрепенувся і вдарився ногою об стіл, а Ляна випустила з рук теку.

– Щось типу того, – присіла, щоб зібрати документи, що випали, й помітила дещо незвичайне. Поміж завіреними нотаріусом тисненими паперами виднівся край чи то листівки, чи то фото. Непомітно переклала знахідку до кишені й випросталася: – Тато ніби щось знав.

– Так буває, люди часом передчувають свою смерть, – Іван обережно поклав руку їй на плече.

– Де ти був? – вирішила перевести розмову Ляна, бо їй здалося, що Ніколай аж затремтів після слів Івана.

– Паркувався. Тут вузькі вулиці, не так легко знайти місце.

Ляна притисла до грудей теку, зачинила за всіма трьома двері до маленької кімнатки.

– Ви можете там залишатися, – тепер уже сумно посміхнувся Ніколай. – Це вже ваш кабінет.

– Мій? – Ляна нарешті осягнула, які проблеми на неї раптово впали. – Але я… Я не знаю. Я живу в Києві, тут – на кілька днів. Як думаєш, – глянула на Івана, – це все можна продати?

Ніколай аж підстрибнув на місці:

– Продати? Як це – продати? А я?

– Ну, ти мусиш знайти нову роботу.

Хлопець похнюпився і сів у крісло, в якому Ляна застала його сплячим. Цікаво, скільки йому років? Такі… Ляна не могла відшукати потрібного слова… такі довго виглядають як діти. Ляна дала б йому років двадцять п’ять, але йому може бути навіть сорок. Зрештою, це не має значення, бо якщо він зміг влаштуватися працювати до її тата, то зможе знайти й іншу роботу. Хоча хлопця було шкода.

– Ти ж не збираєшся тут розплакатися? – торкнулася його плеча.

– Не збираюся, але буду, – навіть зараз, здавалося, він посміхався.

– Слухай, заспокойся. Я ж не завтра їду. Давай так: я залишуся тут ще на два тижні, а ти тим часом підшукаєш собі іншу роботу.

Ляна відразу ж почала картати сама себе: ну не можна бути такою м’якосердною і змінювати всі свої плани тільки заради того, щоб не зробити зле хворому хлопцю. Що-що, а ця нерішучість у неї точно від батька.

– Скажи, – втрутився Іван, – крамниця має якісь гроші?

Ніколай схлипнув:

– Не знаю. Ні. Думаю, майже все йшло на оплату рахунків…

– Ясно, – Уляно, вийдемо?

Ляна навіть не відразу зрозуміла, що він звернувся до неї, – задумалася про щось своє. Іван легенько торкнувся її голого ліктя.

– Що? Вибач, не звикла реагувати на Уляну.

– Ляно, давай вийдемо, – шепнув їй у вухо.

За порогом дівчина знову вдихнула аромат жасмину і примружилася від яскравого сонця.

– Ти ж розумієш, що він бреше? – Іван запхав руки до кишень і дивився кудись під ноги.

– Про гроші?

– Так.

– Мені байдуже. Мільйонів тут бути не могло.

– Може, батько щось залишив вдома? Готівку, банківські картки.

– Нічого такого не бачила, – Ляна підвела голову: на високому дереві поруч співала пташка.

– У квартирі є якийсь сейф чи сховок?

Ляка засміялася:

– Ти ж бачив, там уся квартира розміром як сейф.

– Добре. Як скажеш. Батько точно не знав, яка ти справна до бізнесу, бо інакше не переписав би на тебе магазин. Продати його за нормальні гроші навряд чи вдасться. Місце тут непрохідне. Взагалі не знаю, як його знаходили клієнти.

– Ну, ми ж знайшли. До речі, ти швидко зорієнтувався, сама б я тут довго блукала.

– Ми знали, куди їдемо, – відмахнувся Іван. – І я в школі був чемпіоном з орієнтування на місцевості, – посміхнувся і приобняв Ляну за плечі.

– Знаєш, я на таке щастя і багатство не сподівалася, тому продам його за скільки візьмуть.

Іван похитав головою:

– А ти бізнесменка від Бога.

Ляна з Іваном повернулися до Ніколая, щоб попрощатися. Хлопець сидів у тій же позі, як його залишили. Загалом було сумнівно, чи безпечно залишати магазин на нього. Але, якщо подумати, то втрачати було нічого.

– Ось мій номер телефону, – Ляна простягнула йому папірець. – Якщо буде щось потрібно – дзвони. Я прийду завтра.

Хлопець мовчки взяв телефон і відвернувся. Образився.

«Шевроле» Івана була припаркована біля самої хвіртки.

Ляна звела брову:

– То ти це місце так довго шукав, щоб припаркуватися?

– Я поїздив навколо, нічого кращого не знайшов і повернувся, – чоловік сів на водійське місце і з силою зачинив дверцята. – Їсти хочеш?

Ляна хотіла відповісти якоюсь грубістю за нахабство, з яким Іван взявся її опікати, але раптом і справді відчула страшенний голод – час був обідній, а ранковий перекус вже й не нагадував про себе.

– Хочу, – здалася.

Іван завів машину і рушив.

– Куди ми їдемо? – роздратування такою безапеляційною поведінкою Івана накривало Ляну з новою силою. Зрештою, вона не річ, яку можна куди хочеш завезти.

– Тобі сподобається.

Дівчина прилипла поглядом до краєвидів за вікном автівки. Який сенс сперечатися із мужчиною, якщо це чи не єдиний твій знайомий у майже трьохсоттисячному місті…

Ряди магазинів, невеличкий продуктовий риночок, багатоповерхівки, багатоповерхівки, багатоповерхівки… Легка провінційність додавала Хмельницькому шарму. Коли минали величезний парк, крізь вуаль дерев Ляна бачила кольорові плями сімей, мамусь із дітками, що повільно прогулювалися алеями.

– Щось у цьому є, – прошепотіла впівголоса більше сама до себе, ніж до Івана.

– Мене теж завжди чіпляють такі от картини сімейної ідилії, – чоловік не зводив погляду з дороги.

– Слухай, – Ляна пильно глянула на нього, – якось не випадало спитати: ти одружений?

Іван секунд тридцять помовчав і відрізав:

– Ні.

– А чому?

– Дурне питання.

– Але все ж, – Ляна почувалася переможницею: розмова на таку незручну тему була помстою за Іванову поведінку.

– Не хочу про це говорити. Сама чому незаміжня?

– А з чого ти взяв, що я незаміжня? – надула губи.

– Ну, обручки нема.

– Ти ніби з місяця впав. Обручки носять лише дуже красиві, щоб до них придурки не чіплялися. А я зі своєю «мишачою» зовнішністю могла б не носити, навіть якби була заміжня.

– Отже, таки не заміжня.

Ляна знову відвернулася до вікна: підловив.

Іван зупинив автівку.

– Ну, вибач, не ображайся, – вдавано розкаялася Ляна. – Не треба цих сцен. Поїхали.

– Не поїду.

– Такий ранимий?

– Виходь.

Ляна аж спалахнула від злості: спочатку цей нахаба примушує її сісти у свою автівку, потім везе, куди знає лиш сам, а тепер виганяє!

– Зовсім придурок? Не вийду! – склала руки на грудях.

– Виходь. Ми приїхали.

Ляна не відразу збагнула, в яку дурну ситуацію втрапила. А коли зрозуміла, залишалося зібрати крихти власної честі й спробувати перевести все на жарт:

– Та ок, я в курсі, – натягнула голлівудську посмішку, – вирішила перевірити твою реакцію на неадекватну дівчачу поведінку.

Іван мовчки вийшов з автівки, обійшов її з іншого боку, відчинив пасажирську дверку і подав Ляні руку. Дівчина слухняно простягнула долоню. Треба ж було якось реабілітуватися, щоб не виглядати зовсім дурною.

Ресторан був фантастичним. Ляна любила місця з історією. А концепція цього була продумала так чітко й красиво, що хотілося крутити головою на всі боки і роздивитися кожну деталь. Навіть назва «Ресторація Шпігеля» вже була родзинкою. У кількох залах грала приємна музика, а столи сервірувалися паперовими підставками з історією закладу.

Дівчина розгорнула меню і ковзнула поглядом по стравах.

– Щось схоже на подільську кухню, якщо вона така справді існує, – підморгнув Іван.

– А Шпігель був ресторатором?

– Ні, кажуть, був такий нотаріус. Просто колись на цьому місці знаходився його особняк. Знаєш, є в нашому місті така мода – називати заклади харчування красивими прізвищами – «Ресторація Шпігеля», що був нотаріусом, «Кухмістерська Хаселева», що був дантистом.

Власне, Ляну це цікавило не так сильно, як меню. Зараз їй треба було вибрати з цього переліку щось безлактозне і безглютенове. А в новому місці це було непросто.

– Я відійду на хвилинку, помию руки, – підморгнула своєму кавалеру.

– Туалет там, – показав той рукою без церемоній.

Вбиральня також була королівською. Ляна навіть захотіла, всупереч своїм принципам, зробити зовсім дівчаче селфі у дзеркалі, але стрималася. На зворотному шляху непомітно шепнула офіціантці, щоб та принесла їй обід без лактози і глютену на свій смак. Якби Ляна сказала щось подібне при Іванові, то він точно сприйняв би це за дурний каприз.

За кілька хвилин їй принесли гарбузовий суп, теплий салат і натуральне желе на десерт. Іван замовив картоплю з грибами і їв, не звертаючи жодної уваги на Ляну.

Розніжена смачним обідом, Ляна зловила себе на думці, що не хоче повертатися додому, в порожню квартиру.

– Слухай, а давай прогуляємось, – обережно запропонувала Івану.

– Давай, – погодився той, витираючи залишки сметанного соусу на губах. – Хоча в таку спеку це ідея так собі. Може, візьмемо щось звідси тобі на вечерю? Тут можна замовити з собою.

– Не треба. Я не вечеряю.

– Ясно, – посміхнувся кутиком губ. – І хрінових цукерок не їстимеш?

– Яких?

– Хрінових, – розсміявся із власного жарту, – з хрону, а не те, що ти подумала. Це «Фішка» цього ресторану. А ще – наливки. Але наливок, як я розумію, ти теж ні?

– Ні.

Гуляти пішли Проскурівською – пішохідною вулицею в самому центрі. Колись вона називалася Олександрівською, і, здається, така велична назва личила їй. Ляна пам’ятала її з свого дитинства. Згадувала, як тато водив її в кінотеатр Чкалова на мультики. Тепер це кінотеатр імені Шевченка. В кінці вулиці колись у 90-тих був невеличкий базарчик із кількома рядами смугастих і однотонних наметів, де продавали все – від нижньої білизни до золота.

Тепер Проскурівська була іншою. По-перше, обидва боки вулиці зайняли цілком пристойні на вигляд кав’ярні. Більшість з них розташовувалися у старих будинках ХІХ – ХХ століття, і це додавало вулиці особливого шарму. Ляна глянула на будівлю будинку культури і згадала, як батько в дитинстві шептав їй на вухо, що там колись був театр, а в залі, як казали, проводив засідання Петлюра і Уряд УНР. Тоді, в дитинстві, вона не знала, хто це, і сприймала його слова, як їх спільний з татом секрет. І це захоплювало.

– Стій, – схопила Івана за руку.

– Тобі зле?

– Вдихни глибоко. Відчуваєш, липа починає цвісти? – Ляна задерла голову вгору і побачила, як над її головою майже зімкнулися гіллям крислаті липи. Дерева росли в два ряди вздовж Проскурівської і пахли, як мед.

– Дурна, я вже перелякався.

– А уявляєш, якби зібрати весь цей цвіт, висушити, а восени зварити липового чаю і пригощати тим всіх людей!

– Ага. В нас якраз день міста у вересні. Цікава була б атракція.

– Дивно, що ніхто до такого не додумався.

– А ти напиши нашому меру в фейсбук, він такі штуки любить.

Ляна не зрозуміла, пожартував Іван чи був серйозним, але заплющила очі і цілком реально уявила, як вулицею плине аромат липового чаю і круасанів.

– І «Львівські круасани» тут поруч, – смикнув її за лікоть Іван, – було би до чаю.

Ляна аж прокинулася від мрій: цей чоловік, схоже, якось вмів читати її думки.

– Як ти знав, що я згадала про круасани?

– Ти ковтнула слину. Я спостережливий.

– Може, я думала про ковбасу?

– Тут пахне круасанами до одуріння, ти не могла думати ні про що інше.

Ляна знизала плечима.

Далі йшли мовчки. Кинули кілька гривень хлопчикам років десяти, що грали на саксофонах, ще кілька – жебрачці. Базарчика, який згадувала Ляна, на краю Проскурівської не було. Натомість там був великий чи то готель, чи розважальний центр – Ляна вже бачила його вранці. Впізнала фонтан із жабками поруч – біля нього її часом залишала мама і йшла щось купити в «Дитячий світ» поруч. І ті хвилини були найдовшими і найсамотнішими у Ляниному житті.

– Ти знаєш, що точнісінько такий же «Дитячий світ», як у Хмельницькому, є ще в кількох містах? – схопила Івана за обидві руки й опинилася перед його обличчям. – Колись ми з мамою поїхали у Тернопіль до лікаря. Уяви моє здивування, коли я мала побачила такий самий будинок-близнюк. Я так перелякалася, що зайшлася плачем. А мама потім ще й насварила тата, мовляв, моя нездорова уява – через його казки.

З собливою насолодою дівчина розглядала старовинні будинки. Їх у місті було не так багато, але вони мали особливий стиль. Помітила, що на стіні деяких були прикріплені к’юар-коди. Навела камерою на один з них і у мобільному відкрилася інтернет-сторінка з його історією.

Коли повернулися до автівки, вже повертало на вечір.

– Ось, – Іван простягнув Ляні папірець із написаним від руки номером телефону. – Якщо буде щось потрібно – набирай.

– Угу, – дівчина сховала папірець в кишеню і повернулася до вікна.

Хмельницький запалював вогні у вікнах. Дорогою додому думала про те, як багато, виявляється, вона має спогадів про батька. Варто було всього лиш пройтися знайомими місцями, щоби все «увімкнулося».

Зачинила двері квартири просто перед Івановим носом, хоч як той напрошувався увійти. Безсило впала у крісло. Ногу щось боляче закололо. Ляна запхала руку в кишеню і дістала папірець з Івановим телефоном і листівку, яка випала із теки з документами в магазині. Листівка була старезною, з пожовклими і потріпаними краями. На ній був зображений будинок. А на звороті – надпис: «Таємниця не помре». Передсмертна записка, не інакше.

* * *

Проскурів, 1888 рік

– Хлібну площу переносять ближче до залізничного вокзалу, – Людвіг стояв перед великим дзеркалом, що показувало його у повен зріст, і защіпав ґудзики на жилетці.

– Це добре, – ледве посміхнулася Михайлина, – через торговців, що приїздять зі всієї губернії, тут часом буває так гамірно. Так добре, що наша Євка, – кивнула головою на пройму дверей у сусідню кімнату, де молоденька дівчинка-служка накривала на стіл, – знає совісних перекупок, в яких завжди можна купити найкраще.

– Облиш, – навіть не глянув у той бік Людвіг, – ми достатньо заможні, щоб купувати їжу в магазині.

Михайлина підійшла до чоловіка і взялася затягувати шнурівку на його жилетці:

– Заможні, але не марнотратні. Та й дати заробити людям – хіба то зле?

– Ото вже ця твоя м’якосердність! Всіх би жаліла, всім нужденним би помагала, – чоловік розправив плечі, щоб перевірити, чи не затісно зашнурована жилетка. На вулиці вже було досить тепло, але сьогодні – засідання міської думи, тож вимагалося одягтися по моді. Єдине, чого не міг терпіти Людвіг і ігнорував всіма силами, – ці сучасні короткі штанці, які перетворювали поважного чоловіка на півня на худих ногах. Тому до жилетки вдягнув вузькі довгі штани. Чорні, щоб інші гласні не сприйняли його за фривольного чоловіка.

Михайлина подала Людвігові сюртук із по-модному пришпиленим на грудях ланцюжком.

– Я не хлопчик, щоб обвішуватися цяцьками, – майже зірвав з поли шпильку.

– Ти не хлопчик, – спокійно повторила за ним Михайлина, взяла шпильку з його долоні й причепила туди, де та щойно була, – але всі в місті мають бачити, що можеш собі дозволити найкращу модистку.

– Або молодшу за себе дружину, – крикнув із сусідньої кімнати двадцятирічний Стефан.

Хлопець – син Людвіга від першого шлюбу – відверто недолюблював мачуху, значно молодшу за батька. З Людвіговими трьома доньками було легше – дівчатка горнулися до жінки, як до рідної, а от Стефан не пропускав нагоди зробити їй якісь збитки.

Михайлина підійшла до чоловіка ззаду й обійняла, поки той не встиг розізлитися на сина:

– Пусте, – шепнула йому на вухо, – не зважай.

Поки Людвіг защіпав сюртук і зав’язував на шиї стрічку метеликом, Михайлина сильніше притислася до його спини й милувалася в дзеркалі тим, що бачила.

Людвігу вже було майже шістдесят, але сивина лиш ледь-ледь посріблила скроні. Невисокий, проте досі стрункий чоловік дивився перед себе гострим поглядом чорних, як ніч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.

Людвіг, що знався з одним зі старших братів Михайлини, теж провізором, приїздив у Кам’янець у справах і залишався ночувати у їхньому домі, але до молодої дівчини, здавалося, не мав діла. А вона сама вже закінчила гімназію і ніжилася в татовій любові, далека від всього, що відбувалося навколо. Не помічала, як на очах старіють батьки, знаючи, що їх старший син Еразм, котрий подавав величезні надії, бо закінчив духовну семінарію і отримав ступінь магістра в Санкт-Петербурзі, за участь у повстанні 1863 року відсидів у в’язниці й вимушено катується на копальнях десь біля Чити. Не розуміла нічого, коли батько покликав її до столу і вперше познайомив із знаним проскурівським аптекарем Людвігом Деревоєдом.

– Людвіг цього року овдовів, – говорив батько, не підводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – і приїхав, щоб засватати тебе за дружину.

Михайлина говорила спокійно, як і належало добре вихованій польській дівчині, але слова її, здавалося, відбивалися від стін:

– Хіба для того ви мене віддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловіка? – розвела руками і метнула поглядом у Людвіга. Якраз у ту мить він звів на неї свої чорні очі, ніби пронизав ними наскрізь. Михайлина оніміла. Шкіра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетінні – то це тепер йому вона належатиме?

– Я бачив, що ви – дівчина з характером, – але щоб аж так? – розсміявся з її витівки Людвіг, і всі за столом полегшено зітхнули. – Силувати вас ніхто не буде. Я пропоную – ви думаєте. Приїду за тиждень, щоб почути відповідь.

Людвіг підвівся, не дочекавшись завершення вечері, витер м’ясисті губи білою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, і потис руку розгубленому батькові, котрий ніяк не міг второпати, розізлився гість на його доньку чи ні.

Що пережила Михайлина за той тиждень – годі було й згадувати. Перші два дні навіть не розмовляла з батьками – ображалася. А далі зловила себе на тому, що раз за разом згадує Людвігові чорні очі і той незвичний чи то страх, чи трепет, який відчула, зчепившись із ним поглядом. Деревоєд випромінював силу. Ця сила її водночас і лякала, і захоплювала.

Михайлина пригадала несміливі залицяння однолітків у часи навчання у гімназії – щіпання за руки, хапання за плечі й поцілунки, коли ніхто не бачить. Після тих поцілунків на щоках лишалися вологі сліди, Михайлина витиралася спідницею і ще день-два відчувала на собі запах тих заборонених любощів.

«Цікаво, як цілують губи Деревоєда?» – ловила себе на думці й сама ж її лякалася.

Рівно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках і твердим переконанням відповісти «ні» на несподівані женихання у думках. Те, що сталося далі, не піддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвігом і дивилася йому в очі. Чорні, в’язкі. Здавалося, вони засмоктують її, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кімнати. Дивний трепет, такий, як відчувала при першій розмові, прошивав усе її тіло дрібненькими стіжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» і не впізнавала власного голосу.

Батьки аж сплеснули в долоні від втіхи, а Людвіг стримано посміхнувся.

Що то було? Мара? Любов з першого погляду? Годі й зрозуміти.

Уже наступного дня після пошлюблення Людвіг найняв візника і перевіз молоду дружину до Проскурова.

Переїзд дався Михайлині легко – дорога з Кам’янця була не такою вже довгою, візник попався справний. Людвіг приїхав за нею сам і весь час мовчки сидів поруч, ледве торкаючись долонею її руки. А її від того дотику проймало наскрізь.

Михайлині було соромно за це відчуття. Суворе гімназійне виховання давалося взнаки – змалку її вчили, що тіло має бути підвладне розуму. А тут – хоч плач. Михайлина крадькома косилася на пухкі губи Людвіга й уявляла, як він її цілуватиме. Від того її кидало в жар.

– Це вулиця Олександрівська, – шепнув їй на вухо чоловік, коли повернули між красивих кам’яних будинків. – Серце міста, – посміхнувся втішено.

Михайлина зловила у його погляді ніжність, з якою він дивився навколо. Помітно, що він любить це місце.

– Тут у нас продають газовані води Барака, – показав на двоповерховий будинок поруч. – Далі – ресторан «Бель Вью» – думаю, буде нагода показати тобі його ближче. А там – наш дім.

Візник зупинив коней. Михайлина глянула на ошатний одноповерховий будиночок, частину якого займала аптека:

– А там що? – показала рукою на вуличку, що вела ліворуч.

– Єврейські будинки.

Михайлина швидко глянула у вулицю, куди показував Людвіг: невеличкі одноповерхові будиночки з вузькими вікнами і дверима, що виходили просто на дорогу. Десь далеко кричали гуси, і їх голоси губилися між голосами людей. Уже вечоріло, і від того вуличка здалася надто темною.

Аптека, зважаючи на час, вже була замкненою. Людвіг обережно прочинив перед Михайлиною двері будинку і запросив всередину.

– Анна, Марія, Євдокія, – погладив по головах трьох дівчаток, що сполохано притулилися до стіни у просторій житловій кімнаті з великим столом, – мої доньки.

Серце Михайлини вилітало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловіка, який лякає і притягує, а інша – мамою його дітей.

– Скільки вам років? – присіла перед дівчатками і дивилася то на одну, то на іншу.

– Вісім, – наважилася сказати найстарша.

– Сім.

– Шість.

Діти обсмикували однакові довгі коричневі сукеночки, обшиті чорним мереживом.

«Носять жалобу за матір’ю», – подумалося Михайлині. Вона не зовсім уявляла, як поводитися, і схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала піт в дорозі.

– Будемо знайомі, – погладила їх по спинках і посміхнулася.

Анна, Марія і Євдокія запитально глянули на батька. Той ледь помітно кивнув, і дівчатка одна за одною вийшли з кімнати.

– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлині. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бік худої дівчини, що виглядала з-за одвірка.

– Сліха[1]. Не знаю, – злякано глянула на Людвіга та, – я за дівчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготів не впильнуєш.

Євка, худа, аж прозора дівчина-служка, опустила додолу погляд і раз-у-раз зиркала з-під світлих рідких вій на Людвіга: сваритиме чи ні.

– Добре, – глибоко видихнув чоловік і зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися і поїсти.

– Юдейка на службі в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухні.

– То довга історія. Її родина жила тут недалеко при моєму тестеві. Колись, 50 років тому, він врятував її батька – йому було ледь вісім, коли того спробували забрати у кантоністи. Сама знаєш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестеві по господарству. То вже потім він вмовив, що хоча би платитиме їм за те гроші. Мені й самому довго було незручно від тієї служби, але Юлія, – осікся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлія любила і Євку, і її маму. Добра була жінка, м’яка, жаліслива. Може, аж занадто.

Михайлина спохмурніла: цікаво, як таку прислугу в Деревоєдів сприймають інші католицькі родини?

Вхідні двері рипнули, і жінка помітила тінь, що прошмигнула кудись далі.

– Стефане, зайди! – твердим голосом розрізав тишу Людвіг.

У кімнату, не знімаючи кашкета, нехотя увійшов підліток років чотирнадцяти.

– Ти де був?

– Та так, – дивився той батькові просто у очі. Від хлопця різко пахло куривом.

– На тому тижні тебе зловили за вимінюванням у солдатів тютюну. Чого чекати тепер?

– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старші за мене.

– Якби тобі так хотілося палити, то міг би просто купити тютюн у найближчій крамниці.

– Так нецікаво, – посміхнувся той на всі зуби.

Людвіг стиснув кулаки до білої шкіри:

– Ти поводишся негідно. Відкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.

Стефан не сказав нічого, хіба окинув жінку поглядом з голови до ніг.

– Вибач, – поклав їй руки на плечі Людвіг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вік, розумієш.