Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

У 1942 році мені було шістнадцять років, німці тоді складали списки людей для відправки на примусові роботи в Німеччину. Мені довелося їхати. Мати проводила мене на залізницю, але я не знав тоді, що ще двадцять сім років не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але німці над нами не знущалися. Там були росіяни, українці з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських земляків – росіян чи навіть українців. Коли я опинився в Німеччині, в Рурі, я відчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Німеччини, і все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у нашому нужденному комуністичному світі. Але все це було не для мене. Німці майже всі ходили в формі й вивішували на вікнах нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак “OST” на куртці, і цей знак невдовзі, в міру того як руйнувалася Німеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках і працювали на десятках заводів. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животі й без грошей. Німці були байдужі до нашої долі, без злості й без доброти. Спілкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що він зустрічався з німкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося від його органа, і плакав. Але інколи на роботі я чув, як деякі німці казали щось співчутливе про мій вік, зріст і мій рахіт. ’’Вони присилають нам пацанів!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгіршим. Одного дня нас кудись повезли, і ми проїжджали повз місце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обірваній на лахміття формі та колючий дріт. Ніяких бараків. Ці люди жили, спали й мерли просто неба, влітку й узимку.

У 1943 році, а особливо 1944-го, становище для німців погіршилося. Англійці масовано бомбардували міста й заводи, посилювався нестаток, і німці ставали дедалі агресивнішими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кінця, харчування мізерне… На заводах постійно ставалися аварії з людьми й каліцтва. Якось я дізнався, що неподалік від нашого заводу працюють українки з мого містечка Буринь, і там була також і моя тітка Гелена. Одного вечора я побачився з нею і збирався втекти кудись удвох. Але якийсь німець з заводу впізнав мене і вказав на мене групі з гітлер›югенду, що проходила поруч. Я побіг вулицями міста, але мене швидко наздогнали, і четверо жандармів повели мене в місцевий відділок, а далі в гестапо. Я пам’ятаю, як я йшов, оточений чотирма поліцаями, на нас дивилися німці, і я чув, як хтось сказав: ’’Вони вже дітей хапають?’’. Відповіддю на мої виправдання були два ляпаси просто в обличчя, і ось я в камері, абсолютно один, у старих штанах, двох різних калошах, зі знаком OST на обдертій куртці. За кілька днів, що тягнулися в нескінченній тривозі й страху бути розстріляним, жандарми відвезли мене в концтабірну команду неподалік від Кельна. Я одразу побачив, що мені доведеться виживати в зовсім іншому середовищі… Колючий дріт, голодні, скелетоподібні в’язні, смугасті манатки на багатьох із них, сторожові вежі, ряди бараків, плац, побої й капо, крадіжки, крики й горлання всіма мовами, невідступний голод і втома, що повільно, але напевно знищують вас. Переповнений людьми барак, нари з дерев’яних дощок одні над одними. Капо, що будить вас уранці криком і свистом, б’ючи кийком на всі боки, щоб бігом вигнати всіх із бараку. Тими «капо» були німці – в’язні з трикутним зеленим знаком кримінальників. Там були й інші в’язні, але їх усі стереглися, бо вони ховали на собі ножі й були люті, як звірі. Крадіжки… Спати треба було зі своїм мішком під головою, ніколи не залишати його, навіть у нужнику, а ще берегти, як реліквію, саморобну гостру ложку, бо вона була конче необхідним предметом для виживання. Голод… невідступний, гострий, безмежний. Про нього говорять, і він сниться. Мені снилася кімната, де був тільки хліб – скрізь, на підлозі, на стінах і на стелі! Ранкова порція хліба, яку ріжуть тонкими скибками, повільно жують; скибка, на край якої кладуть горошинку маргарину, коли раптом таке ставалося, і яку гризеш, не відриваючи від неї очей, щоб продовжити цей щасливий момент! Увечері суп, де плавають кілька шматків ріпи, які ти пожадливо ковтаєш, вишкрябуєш миску до блиску та ще й вилизуєш, як геть ненормальний. Голод ніколи вас не залишає, ви ніколи не можете наїстися. На хліб мазали навіть машинне мастило, виготовлене з подохлих тварин. Там був запас мастила, але воно регулярно тануло. Одного дня німці помітили, що рівень мастила падає чимраз нижче. Вони вдалися до каральних заходів: відтепер буде заборонено їсти машинне мастило під страхом розстрілу. У день відпочинку займаються вичісуванням вошей. Всі роздягаються догола, щоб розчавлювати цю нечисть нігтями, а воші й на мить не припиняють гризти вас поміж ніг та роїтися в одязі. Одного разу німці вивели нас під охороною на роботи за межами табору. Усіх нас помістили в один барак і заборонили виходити… хоча там не було нужника. Очевидно, відсутність туалетів пояснювалася їхнім міркуванням, що ні в кого не виникне природне бажання облегшитися або попроситися надвір. На роботі це бажання також не передбачалося їхніми правилами. Це може видатися чимсь незначним у нормальному суспільстві культурних людей. Тільки не там. Ця фізіологічна потреба стає джерелом постійних мук, коли люди вдаються до ризикованих спроб облегшитися, не припиняючи працювати, коли намагаються випорожнити кишківник уночі в бараку через кватирку один по одному, кожної миті боячись ударів кийком від охорони.

Що далі тривала війна, і світлішим ставав наш суп, більше тирси додавалося в борошно, з якого випікали наш хліб. На роздачі треба було якось вгадувати правильне місце, намагатися отримати в миску повного черпака та ще й з густішим і не таким світлим супом. Інколи в’язні заводили розмови про кухню. Розповідали з усілякими подробицями про сімейні застілля та кулінарні традиції своєї країни. А ми, тобто я й український товариш, ніколи не говорили про кухню. Бо про що ми могли б розповісти? Про голод тридцять третього року? Про наше постійне недоїдання? Я ніколи не бачив ні шоколаду, ні бананів, ні апельсинів… Розповідати їм про голод? Мені б ніхто не повірив. Серед нас могли навіть бути й комуністи. Мені не потрібна була зайва халепа. А потім якось я побачив себе у випадково знайденому дзеркальці: хирна шия курчати, здичавілі й запалі очі, відразливий лик смерті…

Двічі до мене виявили милосердя. Першого разу якась німкеня потай поклала бутерброд на дорозі, якою я йшов поза табором, і здалеку вказала мені на нього пальцем. Другого разу то був німецький суп, який французькі військовополонені не бажали їсти, коли отримували посилки від Червоного Хреста. Їхні бараки стояли неподалік нашого місця роботи, і ми чекали, коли вони поїдять, потім заходили, випивали їхній суп, злизували крихти зі столу. Вони ніколи й нічого нам не пропонували, але й ніколи не виганяли. Ми з ними були дві різні породи: вони мали офіційний статус, національність, форму; а ми були лише недолюдами, і наша національність вміщувалася на клапті ганчірки. Було й інше страждання: неможливість усамітнитися, десь присісти, щоб можна було думати, як людська істота, а не як собака, який весь час боїться, що його поб’ють. Траплялося, що я ховався в нужнику, щоб поплакати якусь хвильку над своєю долею.

Особистість кожного в’язня була зведена до шматка ганчірки, що він носив його на собі: “P” для поляків, “OST” для радянських, трикутник певного кольору для тієї чи іншої нації, шестикутна зірка для євреїв, яких у таборі було вже не дуже багато. Євреї й радянські полонені в польських таборах піддавалися селекції, гинули в газових камерах і спалювалися в крематоріях, але в нашій команді цього не було. Зима видалася суворою. І хоча я натягав на себе мішок з-під цементу замість спідньої сорочки, я мало не підхопив запалення легенів. Але я б ні за що на світі не пішов би в лазарет, бо, як казали мені давні в’язні, звідти часто виносили вперед ногами.

Одного зимового вечора нас змусили пройти перед в’язнем, який спробував утекти. Він був голий, і на нього повісили табличку з написом про його провину. Його залишили прив’язаним на всю ніч. Він стогнав. На ранок він замерз. Щоб захиститися від холоду, я вдягав під сорочку порожні мішки з-під цементу. За кілька місяців я не пам’ятаю, щоб хоч раз був під душем, але я пам’ятаю довгі години вичісування вошей у бараці, як мене обстригли, роздягали догола і спалювали мій одяг задля дезінфекції, а потім видали мені смугасту куртку в’язня. Вночі клопи вилізали на стелю і падали звідти на наші поснулі тіла, щоб ссати нашу кров. У нашому блоці було багато різних національностей зі східної Європи, а також і російські солдати. Я їх остерігався і більше тримався компанії поляків чи українців. Якось увечері росіяни наскочили на одного з них, бо він щось украв. Вони вкрили його якимсь рядном, щоб заглушити крики, і били його до смерті всім, що потрапляло під руку.

Двічі мене бив німецький капо. Мене поставили розвантажувати мішки з цементом, вочевидь важчі за мене самого разом із моєю сумкою й ложкою. Я беруся за тачку… Руки витягуються, але вона від землі не відривається. Ця робота мене доконає, бо вже після першої зміни я матиму грижу або впаду від знесилення, краще вже бути побитим. Я все кинув, тевтонський бульдог накинувся на мене з криком: посипалися удари держаком від лопати, ногами, кулаками… Але одразу після побиття мене поставили на іншу, менш виснажливу роботу. Іншого разу ми працювали за територією табору. В огорожі була дірка просто над землею, але крізь неї можна було вилізти на інший бік і подивитись хоча б мить на те, що залишалося від цивілізації в нацистській Німеччині, яку нівечили бомбардування. Ми з товаришем перелізаємо назад, і на тобі! Капо підстерігав нас, і знову почався вальс Штрауса! Він бив нас по черзі, і якщо один підіймався й хотів бігти, він кидався на нього і вкладав на землю ударами кийка.

Третій раз мало не став для мене останнім. На моє щастя, директор заводу був доброю людиною і врятував мене від того садиста, а мене відправив збирати полуницю в його садку і не заборонив їсти її… Але той капо тримав мене на прицілі, чекаючи лише слушної нагоди. За якийсь час після того він вилаяв мене за щось, що не мало б жодного сенсу в житті вільної людини. Я показав йому непристойний жест, і ось уже ця тевтонська свинюка з криком біжить по свого кийка, щоб розправитися зі мною. В’язні припиняють роботу – надто щасливі, що знайшли привід для відпочинку та потішитися видовищем. Але один чоловік застеріг мене, сказав, що капо мене вб’є, і краще мені тікати, але так, щоб не залишитися із ним сам на сам. Тоді я побіг цехами заводу, а той германський бовдур біг за мною. Це мене й урятувало. Директор заводу зупинив його і привселюдно вичитав йому чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобі не соромно? Ти, німець, виставляєш на посміх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потім дізнався, той директор не був нацистом.

А одного разу мені неймовірно пощастило. Поряд з нашим місцем роботи був розбитий бомбою вагон, повний хліба. Ми пролізли в нього, щоб набрати хліба собі – не надто багато, щоб не було помітно під одягом, але і якомога більше, аби був якийсь запас. Цим хлібом я харчувався кілька днів. Я склав його у свій мішок, який скрізь носив із собою, навіть у вбиральню, і клав його собі під голову на ніч. Досить було на мить відволіктися, і в мене б його вкрали. До мене на надто багато чіплялися інші, бо я був молодий і маленький, тож мене помічали менше, ніж великих, чия голова просилася під кийок. Оскільки, окрім української, я говорив російською й польською, то міг таким чином лавірувати між національними групами. Я швидко почав розуміти прості речі німецькою і легко вхоплював накази, що їх вигавкував капо. Один величезний білорус подружився зі мною, очевидно, через те, що я чомусь учився в школі, і взяв мене під свою опіку. Він слухав мене і відлякував тих, хто міг би скористатися моєю фізичною слабкістю.

Нашу команду поставили розбирати руїни Кельна після великих бомбардувань. У місті стояв тільки собор. Ми розчищали вулиці, підвали, де часто опинялися заваленими цивільні німці. Декого з нашої команди змушували розряджати бомби, що не розірвалися. Мені вдалося уникнути цієї роботи. Зачувши свист бомби, ми вже знали, де вона впаде, і куди ховатися. Я бачив, як один наш товариш необачно побіг, і загинув на моїх очах. Одного разу біля моєї ноги впав запальний фосфор. Цей фосфор був жахливою штукою. Він прилипав до шкіри та випалював її, а скинути його було неможливо. Нас ставили також і на не менш тяжкі роботи: копати сміховинні протитанкові рови. Якою б не була робота, есесівці окреслювали зону праці й наглядали за нами здалеку як неприступні й далекі хазяї. Капо підганяли нас лайкою, ногами й кийками. Я чув, як німці, що проходили повз нас, казали капо, щоб ті припиняли знущатися з нас. Гадаю, вони робити це не з жалості, бо знали, що невдовзі вони й самі ризикують опинитися на нашому місці. Під час одного з перевезень за мною наглядав старий німецький охоронець. Цей старий благав мене не втікати, бо його могли відіслати на фронт, а війна вже скоро мала закінчитися…

Я запам’ятав два особливі випадки приниження. Перший стався на початку мого інтернування в Німеччині. Ми працювали тоді на заводі, і умови життя ще не були надто тяжкими, нам навіть пообіцяли грошову оплату після закінчення роботи. Я вже радів, що зможу щось послати матері. Великий день настає. Я підходжу до столу, і мені кажуть, що я свою платню вже отримав. Я стверджую, що нічого не отримував. Мене змушують підписати документ, а замість платні я отримую… гучного ляпаса просто в пику! Мені було лише шістнадцять років. Я знав, що німці жорстокі, але не знав, що вони ще й віроломні й дурні. Той урок я засвоїв. Іншого разу я був зайнятий досить легкою роботою, до мене повернувся гарний настрій, і я наспівував українську пісеньку… аж раптом нахопився капо й ударом ноги звалив мене на землю. Начальник каже йому: ’’Припини, він молодий, не каліч його, він може ще знадобитися…’’. В обох випадках я відчував себе вже не людиною, а твариною в ярмі. Побиття цілком відповідає логіці поліційної системи, але навіщо так принизливо обставляти її?

А потім, навесні 1945 року події прискорилися. Фріци панікували, англо-американці наближалися, і ми знали, що для нас це може означати переведення до іншого табору однією з тих відомих ’’доріг смерті’’. Але одного ранку виходимо, а в таборі нікого, ні есесівців, ні капо! Ми були настільки отупілі, що пішли на роботу. Я вирішив рухатися на захід, назустріч американцям. Я йшов кілька годин, натрапив на броньовик, у якому було повно есесівців, які могли б убити мене за те, що я втік, потім на окоп із задрипаним піхотинцем, який тримав останній бастіон німецької оборони перед навалою союзників (він боявся так само як я, і йому було, мабуть, стільки, скільки й мені). Потім я помітив патруль польової жандармерії. Я сховався, бо ці жандарми були найгірші, вбивали на місці дезертирів і полонених утікачів. А ще за кілька кілометрів нарешті білі зірки на машинах! У цих солдатів не було нічого схожого на хамство й грубість росіян чи німців: ні тобі підкованих чобіт, ні тобі крику, ні тобі агресивності. Вони були в зеленій формі з кишенями, в безшумних берцях на гумовій підошві, йшли спокійно, жували гумку й курили! Але мені вони показали рукою, щоб я повертався звідки прийшов. Тож я повернувся до свого бараку.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Див.: Raphael Lemkin, Qu’est-ce qu’un génocide? Préface Jean-Louis Panné, Paris, Éditions du Rocher, 2008, [текст Конвенції, с. 259].

2

Див.: Raphael Lemkin, «Soviet Genocide in Ukraine», in Roman Serbyn, «Holodomor: the Politics and the History of the Ukrainian Genocide», повідомлення на колоквіумі «В пам’ять про Рафала Лемкіна, в 60-ту річницю прийняття Конвенції про запобігання і покарання за злочини геноциду», Польський Інститут міжнародних справ, Варшава 18–19 вересня 2008 р. Опубліковано в Agnieszka Bieńczyk-Missala and Sławomir Dębski (dir.), Rafal Lemkin, A Hero of Humankind, Varsovie, Polish Institute of International Affairs, 2010, 320 p.

3

Щодо поняття класового геноциду див.: Stéphane Courtois, «Le génocide de classe: définition, description, comparaison», Les Cahiers de la Shoah, № 6, 2002, pp. 88—122.

4

Lénine, Œuvres, Paris/Moscou, Éditions sociales/Éditions en langues étrangères, t. 26, pp. 379–380.

5

Див.: William Taubmann, Khrushschev. e man and his era, New York/Londres, Norton & Cie, 2003, 876 p.

6

Див.: Victor Zaslavski, Le Massacre de Katyn. Crime et mensonge, Paris, Éditions du Rocher, 2003, p. 41 et pp. 120–128.

7

Див.: Stéphane Courtois, «Le “Rapport secret” de Khrouchtchev: la fracture du système communiste», Communisme, № 88–89, 2006, pp. 47–60, ici p. 50.

8

Мені не подобається цей вислів з християнського лексикону, надто часто заяложуваний медіазасобами, але тут він зберігає свій початковий смисл.

9

Натяк на однойменний район Франції, відомий своїм вівчарством і сирами, де в 1970-ті рр. група екологів антимілітаристів марксистського спрямування протестувала проти розширення військової бази.

10

Розкуркулення торкалося селян, які відмовлялися від «добровільної» колективізації, і означало, найчастіше, виселення всієї сім’ї або ж розстріл.

11

Origins of Totalitarianism, 3 volumes, New York, 1951.

12

Ті скупі розповіді мого батька, що наводяться далі, були почуті мною здебільшого, коли він став удівцем і жив разом зі мною. Але це завжди були прості спогади, які він ніколи не оповідав, а які раптом виринали з застиглої пам’яті під час звичайної бесіди або під впливом якоїсь описаної в пресі події, що несвідомо наводило його на ту чи іншу подробицю. Дещо інше також спантеличувало мене в його поведінці. Я часто бачив, як батько, до речі, викладач і інженер, підбирав з землі загублені ґудзики, а, поївши, ретельно, методично, повільно витирав хлібом тарілку.

13

Vassili Grossman, Œuvres, Paris, Robert Laffont, 2006, p. 987.

14

Під час поїздки до Києва у 1981 р. ми зустрічалися з людиною, яка підтвердила, що була врятована від смерті моєю бабусею.

15

Свідчення, опубліковані в українській пресі 1990-х рр. підтверджують, що випадки канібалізму траплялися й у Соболівці.

16

У 2008 р., під час поїздки до батьківського села, один селянин розповідав, що дуже багато селян тоді жебрачили біля заводу, і так само багато їх там же й помирало. Тіла потім скидали в довгу яму, вириту вздовж стіни заводу.

17

Немає певності, що вони були росіяни. Мій батько у своєму загальному розумінні як біженець, можливо, помилково вважав їх росіянами.