У вогні плавильника.Золото

«Як той чорт» – промимрив Борецький собі під ніс.

– Ви щось кажете, отче? – спитав гість, відкашлявшись.

– То я кажу, що погода чудова! – від нервування Іов вигукнув – неочікувано для себе його щоки вибухнули червоним. Рутський зрозумів, що ректор надто приголомшений його візитом.

Обидва вмостились у кріслах, прискіпливо вивчаючи один одного.

– То ви приїхали до мене через вбивство Антонія Грековича? – Борецький намагався поводитись стриманіше.

– А чого ви так вирішили?

– Бо весь Київ знає, що ви наче королівський слідчий все виню… – Іов запнувся і побагровів.

– Вистежую убивць посланця Іпатія Потія, представника митрополита унійного на цих землях? – продовжив спокійним тоном Рутський. Борецький полегшено зітхнув. – Господь покарає того, хто зробив такий страшний злочин.

– До цього вбивства православна братія не має жодного стосунку. – Іов витер спітніле чоло хустинкою і всунув її в кишеню.

– А якже козаки?

– Гадаю, і козаки тут невинні. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов відвів погляд від гостя. Нарешті він заспокоївся і міг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема і на ваших вірян, робить життя нестерпним. Ви, уніати, ще більше збурите містян проти себе.

Рутський мовчав. Це ж була його ідея – покарати мешканців Києва та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворі учні братської школи і дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачинені, а городяни позбавлені таїнств та Божої ласки. І все це його рішення. Але як Борецький не намагався посіяти в ньому зерно сумніву у власному рішенні, Іосиф був непохитний. «За гріхи приходить розплата, завжди.»

Унійний митрополит подивився на лаковані підлокотники стільця, його рука знов відбивала ритм жартівливої пісеньки, що ніяк не йшла з голови.

– Коли ви станете митрополитом, ви залишите собі це ім’я? Будете Іовом? – нарешті промовив Рутський.

– Чого ви так вирішили, що я стану митрополитом?! – збурився ректор.

– Можете вважати, що то моє пророцтво, – віджартувався уніат, широко усміхнувшись. Від чого Борецького знов пересмикнуло.

– Я, як той святий Іов, якого випробовує сатана, позбавляючи усіх мирських благ. Але я не зречусь свого Бога і церкви. Майте це на увазі, пане. – Борецький недоброзичливо подивився на співрозмовника, той же залишався так само усміхненим.

– Це чудово. Насправді заради церкви я до вас і прибув. – Цих слів ректор не очікував, тож застиг і мовчав. Тому гість повів далі. – Ви любите наш руський нарід понад усе. Не виправдовуйтесь. Я це знаю. І я люблю його. І не хочу, щоб його розчавили інші народи, яким дуже кортить це зробити. Як можу, захищатиму його від покатоличення – засновуючи школи із викладанням руською, оберігаючи люд від єзуїтів, відстоюючи право на наш спосіб життя. Можете вважати це компромісом, на який я пішов, аби вберегти мій нарід. Ви можете й надалі залишатись упертюхом і стояти на своєму, а можете також піти на компроміс. Заради збереження русинів і миру на наших землях, – Рутський випалив це і зробив довгу паузу, вдивляючись в обличчя Іова. Той зчепив долоні, схилив голову і не виявляв жодного бажання переривати тираду гостя. – Я приїхав до вас із пропозицією – створити єдину церкву.

– Під Папою? – нарешті вичавив із себе Борецький.

– Ні, чому ж? Давайте обговоримо це.

Іов вперто мовчав. Рутський зрозумів, що більшого він сьогодні не досягне, і підвівся.

– Подумайте про мої слова. І дайте мені знати, якщо зацікавитесь цією ідеєю.

Унійний митрополит Іосиф Рутський попрямував на вихід. Худорлява постать сивого панотця віддалялась у бік брами. Довколишній люд проводжав його недобрими поглядами, перешіптуваннями та навіть улюлюканням, яке линуло з найвіддаленіших студейських лав. А Рутський радів, він щиро усміхався, його серце повеселішало, бо він нарешті згадав слова тої набридливої пісеньки:

Уже геть ті ЗапорогиКонець нашої дороги.Тут козакиВсе юнаки:Здобувають,Пропивають,Що мають,Програють.[2]

Розділ VIII

Місто розбудовувалось. Майбутні храми здалеку видавались мурашниками – так багато було на них мулярів, постаті їхні чорніли на тлі кам’яних стін, порожнечами видавались вікна, ще не зашклені барвистими вітражами. На дорогах піднімали куряву вози, навантажені нетесаними брилами або річковим піском. Брички з майбутніми володарями кам’яниць проносились швидко, немов власники їхні не бажали ані на мить затримуватись на надмірно галасливих вулицях.

Пилюка застрягала у горлі, припорошувала волосся й обличчя, і від того перебування тут було нестерпним. Урсула піднесла до носа змочену трояндовою водою хустку і затулила кулісками вікно дормезу.

– Ось, моя пані, це нові вулиці Замостя, – промовив молодий Томаш і усміхнувся лиш кутиками губ. Він вочевидь пишався цим містом і, звісно, собою.

– Я бачу, що тут дуже велелюдно, Томаше. – Урсула струсила з грудей пил. Їй здавалось, що вона вже з голови до ніг припорошена ним.

– Бо місто розбудовується, і швидко. – Самовпевнений молодик тепер вже широко всміхався, не приховуючи білі рівні зуби.

Карета залишила вулиці з новобудовами і рушила у бік замку Займойських. За вікном вишикувались ошатні кам’яниці – нові з елементами кучерявої італійської архітектури. Урсулі на мить здалось, що вона наразі проїжджає барвистими вулицями Падуї чи Флоренції. Для повноти картини не вистачало лише засмаглих італійців та їхньої мелодійної мови. Натомість новою, нещодавно вимощеною бруківкою розмірено прогулювались пани у довгих жупанах та пані у темних сукнях і у високих очіпках. Німкеня помітила, що в Замості немає звичних для інших міст торговок чи юрм дітлахів, які мчать за каретами, випрошуючи мідяки.

Раптом супутник королівської коханки звелів візнику спинитись і з вікна покликав до себе молодого бороданя, який понуро ніс згорнуті папери.

– Пані Маєрін, знайомтесь – наш будівничий, Андреа дель Аква.

– Звідки ви родом? – поцікавилась жінка латиною.

– З Венеції, ваша… – чоловік розгубився, бо не знав, як звертатись до цієї могутньої жінки, і аби це не впадало в око, низько вклонився.

Урсула на це лише всміхнулась. Їй подобалось, коли люди ніяковіють в її присутності.

Карета рушила далі, і Томаш продовжив свою оповідь:

– Це зовсім нове місто. Воно зводиться за усіма законами сучасної архітектури. А ще воно прекрасне та ідеальне, як італійський живопис чи статуї – бо тут працюють безліч італійських архітекторів, мулярів. І навіть теслі сюди також запрошені з Італії. А ще, ви лишень уявіть, в такому місті неможливо заблукати. Бо будь-яка вулиця виведе вас на площу, а звідти на ще якийсь майдан. Все розплановане за законами математики. І так можна буде пройти з одного кута Замостя в інший, жодного разу не схибивши.

Місто заснував канцлер Речі Посполитої, батько Томаша, Ян Замойський. «Вічний канцлер» – як подумки його називала Урсула. Той так довго був другою людиною в країні – за правління Сигізмунда II Августа, а потім ще Стефана Баторія та Анни Ягелонки. Цілих тридцять років! Але старого норовливого зазнайку німкеня не любила. Вона доклала багато зусиль, аби виштовхнути його з політики. І їй це таки вдалось. Руками короля, звісно. Маєрін би й не приїжджала до цього міста, яке заснував вічний канцлер і яким так пишався, якби не холодний розрахунок. Вона хотіла схилити сина старого Замойського на свій бік. Відтоді, як його батько нарешті спочив, це видавалось їй можливим. Томаш був заможним і дуже впливовим серед русинів. Ці землі населяють саме вони. Та й самі Замойські не польський рід. Шляхта вважала старого канцлера русином і навіть дорікала йому в потуранні русинським інтересам. Співвітчизники натомість звинувачували його у споляченні. От так і балансував між одними та іншими Ян. «Який же Ян! Іван, Іван Замойський! Ходив із чубом до самої смерті. Кажуть, і русинських звичок своїх не позбувся» – пирхнула подумки Урсула. Раніше на місці цих мощених вулиць та доладних будинків із мармуровими сходами було русинське невелике село Скоківка. В одній єдиній місцевій церкві, православній, року 1542 був хрещений Іваном другий син місцевого пана – Станіслава Замойського. Зростав він із братами і сестрами у дерев’яній хатині з різьбленим піддашшям, зростав під русинські колискові у православній вірі. Отримавши посади при королівському дворі, батько його зміг назбирати достатньо коштів, аби відправити сина на навчання за кордон – спершу в Париж, потім у Страсбург та Падую. Але в Італії Іван не лише вивчив латину, а й перейшов до католицької віри. На батьківщину повернувся вже Яном, і тут на нього чекала стрімка політична кар’єра.

Урсула розгорнула віяло і привідкрила куліску в кареті. Замок Замойських вже був неподалік. Німкеня полегшено зітхнула, їй вже набридли ці оглядини і постійне торохтіння Томаша. «Чи то я вже стара – чи цей хлоп замолодий для мене».

На сходах замкового палацу жінка помітила статну фігуру чорнявого пана. Долоню він звично тримав на рукояті шаблі, стояв струнко і пильно вдивлявся у бік карети, що наближалась. Урсулі він здавався впевненим в собі хижаком, який чекає, поки здобич сама до нього підкрадеться.

Маєрін прудко зіскочила з підніжки карети, не дочекавшись на руку Томаша, який запопадливо оббіг дормез, аби відкрити дверцята. Жінка розгорнула віяло і, хитро примружившись, наближалась до князя Корецького.

– А ви швидко сюди дістались, – промуркотіла Урсула трохи глузливо. – Мабуть, мчали і вдень, і вночі.

Самійло зиркнув на німкеню спідлоба. За спиною Маєрін нервово переминався з ноги на ногу Томаш Замойський. Він не надто був задовлений приїздом Корецького – тож планував якнайшвидше того спекатись. Натомість Урсула вщент розбила сподівання господаря, схопивши мовчазного Самійла під лікоть.

– Ходімте. Обіцяю надовго вас не затримувати. Але мені справді слід з вами поговорити. – Німкеня широко всміхнулась, від чого біля кутиків очей запроменіли ривчаками зморшки.

– У вас дивний спосіб запрошувати на перемови і… дивні посланці, – вичавив із себе Корецький.

– А-а-а, ви про німого? – Маєрін знов усміхнулась, – він мій найвірніший раб.

У покоях Урсули чаділи східні пахощі у залізних вазах – кольорові камінці на гарячому вугіллі танули, перетворюючись на бурі плями, і струменіли солодким ароматом, наповнюючи ним всю залу. Маєрін вмостилась на високому стільці, вистромивши одну ногу з-під сукні і поставивши на подушку та ласувала родзинками – сушеним виноградом, що їй поставляли вірменські купці. Жінка звабливо клала до рота одну ягідку за одною, і примруживши праве око, як кішка, стежила за гостем. Самійло тим часом стояв біля стіни навпроти вікна і роздивлявся картини італійських майстрів.

– Обожнюю османські солодощі, – нарешті мовила Урсула.

– Угу, – озвався Самійло, який вже здогадувався, що примчав у Замостя намарно.

– Вибачте, я не подумала, що це вас може зачепити. У вас неприємні спогади про османську гостину, – здавалось, Маєрін планувала лише кепкувати із князя. – Добре, я не буду більше глузувати. Самійле, сідайте поруч. У мене справді дещо для вас є.

Чоловік повернувся обличчям і недовірливо втупився в рудоволосу жінку з високою зачіскою на французький манер. Урсула все ще була незаміжньою і тому радо користувалась привілеями, які були дозволені лише неодруженим паннам – як то яскраві сукні або непокрита голова.

– Ви зробили дуже правильний вибір, одружившись на Катерині Могилянці. Ви – претендент на молдовський престол. І король вас підтримає у ваших претензіях на трон. – Нарешті Маєрін стала говорити серйозним тоном.

Самійло зацікавився і сів у крісло, що стояло дуже близько до королівської коханки.

– Справді, підтримає? – князь нахилився до німкені так, що його підборіддя торкалось її вуха.

– Так, я даю вам слово короля. – Щоки Урсули порожевіли.

– Король вже підтримував мого тестя Ярему Могилу, і що з того вийшло – ми всі знаємо. Він сам, його дружина і діти загинули. Залишилась лише моя Катерина живою і неушкодженою, – буркнув спересердя князь, відкинувшись на спинку крісла.

– І це чудово, що вона жива. Значить, ви можете стати господарем Молдови. Подумайте краще про це, – Урсула простягнула руку до долоні Корецького. – Сигізмунд виношує план походу проти османів. Скажу вам чесно, я не є його прихильницею. Але на боці короля Папа. Павло V говорив вам про такий намір?

– Так, щось казав про новий хрестовий похід. – Самійло робив вигляд, що пропозиція йому нецікава, хоча насправді ледь тамував в собі радість.

– Папа зробив вас офіцером християнської міліції, чи не так? – поцікавилась німкеня. Корецький схвально кивнув. – Тож, гадаю, ви сміливо можете готуватись до походу на Молдову. Я обіцяю вам, що король відправить туди ж гетьмана Жолкевського, під командуванням якого ви приборкали Московію. З ним прийде величезна армія. Впевнена, вам підкориться Молдова, а звідти вже спільними силами ми підемо на Константинополь і відвоюємо його! – Очі німкені хижо зблиснули, і князю здалось, що вона так само хоче перемоги над османами, як і він. Як довго він плекав цю мрію!

Розділ IX

Дорога була довгою і виснажливою. Стояла задуха. Ані вітерця. Сонце розпікало землю, наче пательню, на який збиралось засмажити усе живе. Корецька не пам’ятала такої спеки відколи переїхала на Київщину, а було це, дай Бог пам’яті, понад двадцять років тому. У темній одежині, хутряній шапці та в рукавичках їй було жарко. І поволі вона скидала із себе шати – благо, в ридвані цього не видно проїжджому панству чи перехожим селянам.

Княгиня потягнулась за хусткою і спробувала обвіватись нею, як новомодним віялом – такі вона вже у великій кількості помітила при дворі, коли востаннє бачила короля Сигізмунда. «Здається, той, хто вигадав це віяло – справжній провісник. Хто ж знав раніше, що сонце так може пекти?». Княгиня зирнула на супровідницю-служку, яка пітніла у своєму вовняному одязі, але не пристало челяді поводитись непристойно і скидати одежини, навіть у спеку, тож служниця сиділа бліда як полотно, лише крадькома витираючи піт з чола.

Корецька вирішила відволіктись від набридливої задухи. І подумки вона вже дісталась Білої Церкви, куди неспішно котився її ридван в оточенні численних надвірних козаків. У цьому місті княгиня збиралась зустрітись зі Шломо Фабісевичем, євреєм, до якого їй порадив звернутись Понхас. Спершу Анна вагалась чи варто вирушати у путь, бо була впевнена, що цей Шломо все одно спробує приховати від неї те, що її цікавило найбільше, – які ж іще таємниці містились в «Еш Мецареф»? Але іншого шляху дізнатись бодай щось не було. Корецька таки наважилась їхати у Білу Церкву, і попри пересуди, які неодмінно будуть, як люд дізнається, що княгиня самочинно рушила у єврейський кагал. «Та що робити? Не сидіти ж на місці. Ганьбитись – не битись» – підсумувала княгиня подумки.

Похитування дормезу Анну заколисувало. Дорога була довгою. Карета іноді зупинялась через тисняву. Широкий Чорний шлях, який вів аж до самого Криму, в мирний час слугував торгівлі, а під час війни ним гнали татарський ясир – чоловіків, жінок та дітей. Подейкують, що незабаром на цій дорозі знову може з’явитись армія кримського хана, союзника османського султана. Бо останній – новий правитель Осман II, кажуть, зовсім дитя з розхитаними нервами, ще й надто розгніваний зухвалою втечею полоненого – її сина Самійла, і готується мститись русинам. Саме тому на дорозі з Києва в Білу Церкву – численні загони реєстрових козаків, яких скерували гетьман та князі до фортець та замків, розташованих уздовж Чорного шляху. Тож аби воїни виконали наказ і дістались поселень хутчіш, панським і торговим дормезам доводиться спинятись.

За вікном карети – густі ліси, темні хащі. Споконвічна руська земля. За часів старого князя Ярослава, якого досі називають Мудрим, заснували на цьому шляху місто Юр’їв – з мурами, фортецею і білим єпископським собором. Кажуть, пишне було місто і славне. Втім, війни, кочовики і орда нічого з тої давньої слави не лишили. Витоптали її всю. Майже всю, залишивши самі руїни. Багато часу напівзруйнований собор своїми білими мурами впадав в око на Чорному шляху. Проїжджим знаменував, що раніше стояв тут міцний давньоруський град. І одним своїм виглядом доводив марність і швидкоплинність усього в житті – бо ж найміцніші мури з часом руйнуються, слава вивітрюється і держави занепадають. Рештки храму слугували маяком для подорожніх, які долали цей шлях. Вони так і називали це місце – «Біла церква» – і спинялись перепочити під її стражденними, однак німими стінами. Та правду кажуть, що місця, які мають Божу іскру, врешті завжди відроджуються. Так і це місто воскресло, тут з’явилась нова фортеця, новий замок і в мурованому храмі знову залунали пісноспіви.

Анна помітила, як за вікном купчаться хати. Горнуться одна до одної, чіпляючись стріхами. Ліс відступав. Це знак, що княгинин дормез вже наближається до міста. Хазяйка вдягла хутряну шапку, поправила відкладний мереживний комір і всунула долоні у рукавички. І хоч спека не спадала, а на небі не було й хмаринки, княгиня мала постати перед містянами в найкращому вигляді.

Карета поволі проїхала замкову гору, біля підніжжя якої шикувались щойноприбулі воїни, і рушила у бік невисоких кам’яниць, зведених як Бог на душу положить. На триста осель білоцерківських козаків було стільки ж дворів міщан. І більшість із них були саме юдеями – торговцями і орендарями шинків. Бо що славному козаку треба? Місце, де він може спустити зароблені власною кров’ю гроші та врешті забутись. Дормез сунув все далі. Кагал був зовсім поруч. Долинув вуличний галас – співи та сварки, запах випічки та нечистот – все, що робить будь-яке місце на землі містом. Карета спинилась біля одного з будинків, нещодавно зведеного, а тому досі охайного. Візниця відчинив дверцята, і княгиня ступила на землю, нарешті розправивши спину. На дорозі вовтузились чоловіки, біля яких були розкладені барвисті скельця. І поки Аннин ромістр шукав Шломо Фабісевича, Корецька спостерігала, як майстри, які, здавалось, не помітили дормезу, сварились між собою. Чоловіки у довгих сірих темних фартуках виглядали заклопотаними – підносили кольорове скло до дерев’яних віконних рам і, вочевидь, були незадоволені – чи то роботою, а чи один одним. Таку зневагу до княгині осік, повернувшись, Сашко Пашкевич, новий Аннин ротмістр. Він вдарив одного з робітників нагайкою. Майстер зіщулився, кинув невдоволений погляд на темну жіночу постать і стрімко підвівся, тягнучи за собою напарника. Обидва низько вклонились княгині і позадкували до стіни кам’яниці, в якій чорніли дірами незашклені вікна. Анна схвально кивнула в бік командира, сина Григора, давнього її слуги, який багато років був їй у Лісниках урядником, виконуючи доручення та задовольняючи скарги залежних від Корецьких людей. Григір Пашкевич був добрим слугою, не опирався навіть найбільш жорстоким наказам пані та робив заради неї зухвалі вчинки. Анна віддячила йому, взявши на службу до себе його сина, хоч ще й надто молодого, та призначила його ротмістром. Після загибелі Євстафія, який захищав її під час нападу на Лісники і затулив собою, Анна потребувала лише вірних і перевірених людей поруч.

Услід за ротмістром у бік дормезу сунув бородань у кіпі. Темне курчаве його волосся звивалось аж до самих плечей. Чоловік трохи шкутильгав, спирався на палицю зі срібним набалдашником. Темними очима він сверлив Корецьку, яка спиною відчула той погляд. Волоски на шкірі рук стали торчма, спиною пробіг холодок – те саме вона відчувала нещодавно у рідному замку в Лісниках, коли знайшла дивний латинський молитовник. Жінка розвернулась і зустрілась із холодним зором бороданя. І не було в ньому, здавалось, чогось мирського і живого. Він був колючим, суворим і навіть мертвим – а ще таким же глибоким, як темні води, де немає живодайного повітря і в яких так легко згинути і піти на дно.

– Перепрошую, ваша світлосте, за моїх робітників. До нас рідко навідуються такі поважні люди, – чоловік ледь схилив голову, спершись на палицю.

– Кольорове скло? – княгиня перевела погляд на барвисті скельця. – Дороге задоволення…

– Дорожче навіть, ніж ви можете собі уявити. – єврей майнув рукою на майстра, і той підніс йому скельце.

– Бачите, окрім того, що воно червоне, посередині тут ще й видуте коло. Тобто скло неоднорідне. Таке враження, що то застигла вода саме тієї миті, коли по ній розходяться кола.

Княгиня роздивлялась незвичне скельце, на краю якого райдугою миготіли різнокольорові зблиски. Торкнулась рукою рівної холодної поверхні – живодайна прохолода в таку спеку…

– Але ж це… новий винахід? – поцікавилась Анна.

– Не такий вже й новий. Це називають королівським склом. Кілька століть тому таке стали робити у французькому Руані. Процес виготовлення там досі тримають у секреті. Але немає нічого прихованого, що б не стало явним – так кажуть у вашій церкві? – кучерявий розтягнув тонкі вуста, але посмішка видалась радше хижою, ніж радісною. Від того Анну пересмикнуло і вона відняла руку від скла. – Ви приїхали до нас, і це відважний вчинок. Ваша світлосте, ви дуже мужня.

– Мене не треба вихваляти, пане?.. – княгиня змірила співрозмовника зверхнім поглядом.

– Я не сказав вам своє ім’я, ваша світлосте! – схопився кучерявий. – Шломо Фабісевич, – він знову сперся на свій ціпок. – І я нечемний господар. Заходьте до мого дому.

Чоловік пошкутильгав у бік новенької незашкленої кам’яниці. Корецька вагалась, чи переступати їй поріг єврейського дома. Озирнулась. Вірні їй люди стояли стіною, яка відокремлювала пані від решти вулиці і, здавалось, цілого світу. Жінка відчула, що не сама попирає неписані русинські правила, які застерігали християн заходити у будинки вірян інших релігій. Може за тим, аби ті не піддавались сумнівам у правильності власної віри? «Ганьбитись – не битись» – повторила подумки Корецька і зробила крок уперед.

Оселя Шломо Фабісевича була уставлена дорогими різноманітними меблями. Лави були застлані східними килимами, на столі – срібний посуд. Таке відчуття, що це помешкання не торговця-єврея, а заможного шляхтича. Шломо присів на господарський стілець і відклав палицю у бік.

– Кажуть, татари можуть прийти Чорним шляхом. – Княгиня не наважувалась сідати, і Шломові довелось потягнутись за палицею, аби встати. Не пристало сидіти йому при княгині, що вперто стовбичить посеред кімнати.

– Можуть, – дещо хрипло кинув єврей.

– Не вставайте. Я сяду навпроти. – Жінці на мить стало шкода чоловіка. Вперше від початку їхньої розмови вона відчула до нього щось добре. Однак княгиня все ще уникала перетинатись із Шломо поглядом – надто колючими та мертвими були ті чорні очі.

– Ви праві, ваша світлосте. Татари сунуться. І повірте мені, вони візьмуть мій рідний Бердичів і навіть можуть Білу Церкву. Хоч ми, євреї, робимо все можливе, аби цього не сталось. І я впевнений, що ви навіть знаєте, хто викликав ці напасті. Знаєте, хто розтривожив той бджолиний рій, – єврей знову хижо посміхнувся.

– А чому ви впевнені, що візьмуть? І чого ви тоді не тікаєте звідси?

– Я плачу тим хлопцям, що шикуються біля замкової гори, і я хочу вірити, що вони дадуть гарний бій. Але за мене і наших людей хвилюватися не слід. Ми даємо раду й татарським набігам і не боїмось селитись на цих землях, де небезпека чатує звідусіль. Бо лише тут ми можемо бути більш вільним, ніж будь-де інде у цьому світі, – Шломо говорив розмірено і навіть трохи замріяно. Промовивши останнє слово, він змовк і замислився. Корецька намагалась не переривати ту мовчанку. Вона все ще придивлялась до цього єврея. «Чи можна довіряти такій людині?» – роїлось в її голові, і вона все ще не була впевнена, що варто самій починати розмову про книгу.

Нарешті Шломо оговтався:

– Та що це я вам не запропонував їсти. Ви ж з дороги. – Фабісевич потягнувся за дзвоником. На його звук у дверях з’явилась жінка в чорному буденному одязі, однак в коштовній перловій брамці, яка прикривала голову. Шломо промовив до неї юдейською, і за хвилину у залі на столі, устеленому скатертиною, з’явились наїдки. Першим був поданий паруючий золотий бульйон із кнедлами.

– З курки. Спробуйте. Моя дружина кладе туди шафран, аби досягти такого надзвичайного сонячного кольору. – Шломо посунувся до столу. Корецькій була вдивовижу така гостинність – адже раніше з євреями-орендарями вона мала суто фінансові справи і жодного разу не була в них удома, а тим паче не сиділа за одним столом. Але шлунок від аромату страв став тихенько булькотіти, змушуючи Анну розпочинати трапезу. Вона потягнулась за срібною ложкою із майже стертим гравуванням. Наступною стравою була фарширована риба. «Гефільте фіш» – з гордістю проголосив Шломо. Риба прикрашена цукатами, горіхами, родзинками, всередині чудернацького рожевого кольору. «Не дивуйтесь, ваша світлосте, то все буряк, – примовляв Фабісевич, задоволено відрізаючи рибну голову. На стіл поставили і щось дивне – сіре, як видалось Анні, гидотне, – разом із хлібом-плетенкою, кажуть, що такі часто подають в оселях німців-протестантів. Корецька все ще недовірливо дивилась на страву – суміш невідомо чого і на хліб мастити? «Як це їсти і чи варто?»