Олег Ольжич

Батько підбадьорює сина надією на недалеку зустріч, підтримує його мистецькі поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»

А вкрай сувора дійсність диктує своє. У грудневому за 1921 рік листі дружини до чоловіка зринає образ його сина, якого в сім’ї називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати із сльозами на очах пише: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробітку ради!»

Так, за відсутності батька Олег взяв на себе функції постачальника продуктів сім’ї. Мати і син потерпають у голоді й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зібрався піти з товаришем у село, щоб поміняти одяг на їжу. Але їх вчасно попередили: «Тікайте, тут людей їдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…

Тим не менш Олег багато читає і, дослухаючись до себе, пробує писати власні твори.

І… доглядає за «братами нашими меншими». Ні, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку їх від голодної смерті. Розводить у клітках кроликів та курчат. Особливо опікується рудим півнем, розмовляє з ним, грається, малює його…

Батько надсилає сім’ї грошові перекази, але вони не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест дозволу на виїзд дружини і сина за кордон – безуспішно… Спілкування з батьком стає можливим тільки за допомогою листування. Можна хоча б відвести душу…

* * *

Чому я, спитаєте ви, присвятив так багато уваги сім’ї Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сімейне виховання визначає подальшу долю дитини. А вже далі саме життя корегує поведінку вихованої у люблячій сім’ї молодої людини.

…Невеликий відступ… Суджу по собі. Бабуся мені заповідала: «Хочеш зробити кар’єру – ставай комуністом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахівцем у обраній справі життя, і будеш завжди запитуваним». Я не став комуністом. Мама, захоплена моїми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузької спеціальності, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоїх талантів». І я займався і займаюся режисурою, театральною педагогікою, пишу книжки з історії театру, поезії, живопису, філософії…

Проникливий поет-лірик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у національно-патріотичному дусі. Поет-лірик, він прагнув зробити українську поезію зброєю. Рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. І синові, у якого рано виявились творчі здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.

Його «Юнацька пісня», написана у 1915 році, як передбачення падіння російської імперії, була присвячена восьмирічному синові, якому ось-ось належало обирати свій життєвий шлях:

«Земля розступилась. І з праведних трунВиходить Хмельницький, Мазепа, Богун.І з Волі знімають кайдани міцні,І слізьми співають щасливі пісні.»

І взагалі це рідкий випадок, щоб у сім’ї видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.

Поезія Олександра Олеся, якою він навіювався із дитинства, ще з материнських колискових на батькові слова, напевне спонукала Олега до самостійної поетичної творчості. Причому він пройшов шлях від юнацького захоплення лірикою Олеся до відштовхування від неї, коли Олег став на шлях самостійної творчості, у запалі вважаючи батькові вірші, створеними «для гімназисток і телеграфісток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спілкувалися за допомогою листів і записок. Але то були творчі суперечки, насправді ж вони не уявляли собі життя один без одного.

При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерігачем його зростання і змужніння. Драматизм її положення стає очевидним зі слів, які вона, як, напевне, кожна любляча українська мати…

Стоп! У жилах матері текла українська, білоруська і грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володіла українською…

А втім, чому «стоп»? Приналежність до нації визначається не стільки за складом крові, скільки за самовідчуттям і самоусвідомленням людини.

Так от, продовжу думку. Драматизм положення матері Олега стає очевидним з листа до чоловіка, коли синові виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчутті його долі: «Ах, породивши дитину, роби з неї що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України». І тим не менш, як і батько, вона виховувала Олега як сина українського народу…

Говорячи про сімейне виховання, як не згадати, що батьки Олега Кандиби товаришували із сім’єю батька української археології, дослідника пам’яток трипільської культури і в майбутньому автора першого закону УНР про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва Миколи Біляшівського. Вони не раз виїжджали на Княжу Гору під Києвом – напевно, разом із маленьким сином – для допомоги у відшуканні археологічних скарбів літописного міста Родень[1]. І при зустрічах родин Олеся і Біляшівського – а Олег, вражений несподіваною для нього дивовижністю стародавнього українського життя, напевно ставав зацікавленим співбесідником – центральне місце займали враження від археологічних знахідок. Романтика археологічних відкриттів, спроба заглянути у далеке минуле своїх предків полонила його на все життя. І з часом змусила всерйоз замислитись над історією створення української держави.

Отже, сам собою напрошується багатозначний висновок: життя Ольжича було визначене наперед саме сімейним вихованням. А воно полягало у тому, що його життєвий шлях визначився у дусі любові:

– до поневоленої Батьківщини, до її історії і боротьби за незалежність,

– до археологічної праці, яка доводила історичну значущість української нації,

– до поетичної творчості, яка оспівувала героїчний характер українця,

– нарешті, до своєї сім’ї, яка дала йому належне виховання і визначила вузлові орієнтири у самостійному житті.

Самовизначення. У колі еміграції

Все мені ти снишся, мій маленькийсину,Що з тобою полем, степом ідемо,Що б’ємось за нашу бідну Україну,Розриваєм пута, вікове ярмо…Олександр Олесь – синові

Перед довгоочікуваною зустріччю зі сім’єю Олесь складає із себе повноваження представника УНР у Будапешті. Й услід за цим кидає навздогін образливе, чого від нього, певне, ніхто не чекав:

Чи не мати для нас і для всіх УНР,Монархіст ти чи правий есер,Друг чи ворог ти – міра одна,І стоїть УНР як корова дурна…

Досі не можуть знайти цьому розумного пояснення. Чи то був емоційний виплеск власного розчарування у політиці УНР, що призвела до її поразки? Чи, може, аргумент на користь звільнення сім’ї від радянського полону, адже поема «Перезви», звідки взяті ці рядки, була надрукована у радянській Україні під назвою «Емігрантські перезви»[2]? Нібито виїздові сім’ї за кордон сприяла підтримка радянських високопоставлених чиновників, які прихильно ставилися до поета Олеся після виходу у світ його «Перезв», де у гострій сатиричній формі висміювалася діяльність постпетлюрівської еміграції?..

Сприймемо факт, яким він є: п’ятнадцятирічний Олег разом із сорокадвохрічною матір’ю, зусиллями сорокап’ятирічного батька, нарешті, виїздять із радянської України. Спочатку – до Берліна, де батько їх зустрів. Потім переїздять до Праги, де Олег завершує середню освіту, складає на відмінно іспити в українській школі. Згодом родина оселяється у селі Горні Черношіце, що у 50 км від Праги.

Невипадково оселяються саме там.

Це незвичайне село, більшість жителів якого складали українці, стало осередком української політичної і мистецької еміграції по втраті української державності 1917–1921 років і за сприятливого ставлення до них чехословацької влади. Тут живуть українські культурні діячі, серед яких знаходимо видатні імена – актора, режисера і організатора театральної справи Миколи Садовського, поета, прозаїка, драматурга Спиридона Черкасенка… Тут оселяються й молоді митці-початківці і літератори. Олександр Олесь там навіть організовує клуб українських письменників і журналістів. А згодом завдяки його ініціативі тут створюється «Товариство молодих українських викладачів». Ця місцевість має увійти в історію України, як один з визначних осередків української наукової і мистецької еміграції по втраті української державності 1917—1920-х років…

Цим я хочу сказати, що, вимушено покинувши Україну, Олег Кандиба не розчиняється у зарубіжному просторі, але продовжує перебувати у вишуканому товаристві української інтелігенції. І не просто перебувати, але й виховуватись в українському дусі.

Насамперед він стає членом українського «Пласту», найбільшої неполітичної масової молодіжної скаутської організації, яка виховувала свідомих, відповідальних за свої вчинки українських громадян, які опинилися у зарубіжжі. Нагадаю, що Степан Бандера більше 8 років, від 1914-го до 1921-го року, гартував свій характер у «Пласті», пластуном був і ровесник Ольжича, в майбутньому головнокомандуючий УПА (Української повстанської армії) Роман Шухевич…

Подумалося, що в радянській Україні молодь виховували піонерські та комсомольські організації у дусі марксизму-ленінізму, а в еміграції?.. Дивіться самі.

Герб українського «Пласту» – трилиста лілія, мистецьки вплетена у Знак Княжої Держави Володимира Великого. Серед «14 точок пластового закону» було додержання:

1. Тілесного здоров’я, тобто невживання алкоголю і паління цигарок, обов’язкова ранкова руханка, зайняття спортом, відмови від статевої розпусти…

2. Духовного здоров’я, тобто виховання в собі рис українського громадянина, борця за майбутнє національне визволення України, готового піти для цього на смерть…

Одухотворений вірш «Пластовий капелюх» взірця 1934 року – таким був поетичний відгук Ольжича на вступ до цієї організації. Він звучить як бадьорий заклик до життєтворення юнака, який тільки вступав у доросле життя:

Він висить у мене в хаті на стіні,Широкополий, трошечки прим’ятий,І ось, здається, нині вже вдесятеКиває і всміхається мені.Він оптиміст, яких є мало в світі,І стоїка такого не знайти.Ось і тепер: попробував би тиШість місяців так на цвяху чипіти!Але близька вже довгождана путьПо пралісах, по долах і по горах,Знов дощ, і спека, і роса, і порох,Від кого, а від нього не втечуть.На голові незручно неспокійний,Він буде озиратись навкруги:«Ну, й небеса, і де їх берегти?А хмари! А простори вітровійні!Наплечник – він обвис, немов мертвяк!А підтягнися, посоромся, брате!Гедзь пролетів… (мале, але завзяте)І що це ноги шкандибають так?Увечері ж – о, де узяти мови!Ліс – чорна прірва. Небо – оксамит.А ватри, ватри, дивовижний світ,Золотоцвітний сад казковий!

Невипадково пластовий закон, в основі якого були закладені ідеї радикального українського націоналіста Миколи Міхновського, ляже в основу «Декалогу українського націоналіста», який упорядкував 1929 року український пластун, один із співзасновників Організації українських націоналістів (ОУН) Степан Ленкавський. Його напевне виголошував Ольжич як клятву:

«Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

Здобудеш Українську Державність або загинеш у боротьбі за неї.

1. Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї Нації.

2. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

3. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирського Тризуба.

4. Помсти смерть Великих Лицарів.

5. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з яким треба.

6. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

7. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

8. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити таїни.

9. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави.

* * *

Зовсім не випадково сім’я Кандиб обирає Чехословаччину місцем свого перебування.

Звернімось до історії.

Новий історичний перерозподіл Європи, який стався після Першої світової війни, більшовицького перевороту в Росії, поразки українських національно-визвольних змагань на початку 20-х років, призвели до масової політичної еміграції українців. За межами України опинилися активні учасники тих подій – керівні діячі Центральної Ради, Гетьманської держави, державної Директорії, Української Народної Республіки, Закарпатської республіки, Кубанської народної республіки, офіцери і солдати армій цих українських державних угрупувань, службовці держапарату і працівники зарубіжних представництв українських урядів, значна частина тодішніх політичних партій, представники національно-свідомої української наукової та культурної інтелігенції.

Про це якось не прийнято говорити, але сталася трагедія українського народу – практично Україна обезглавилась, залишившись без своєї еліти, ідеологічних, інтелектуальних і духовних поводирів. У цій ситуації в українському емігрантському середовищі почалася активна розбудова різних державних структур, серед яких чільне місце посіли наукові, освітні, мистецькі заклади, що мали виплекати українські національно свідомі високопрофесійні кадри.

Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому центрі Європи – Чехословаччині. Влада Чехословаччини, зокрема її перший Президент Томаш Масарик, прихильно ставилася до українських емігрантів. Це була вдячність за допомогу у створенні армії, яку надав уряд УНР, в результаті чого чехи і словаки змогли вибороти державну незалежність своєї країни. Тож тепер тут знайшли свій притулок і гуртувались близько 22 000 українців. Серед емігрантів було багато талановитих письменників, поетів, художників, композиторів, науковців. Як писав український поет і письменник, культуролог-енциклопедист Євген Маланюк: «може, найважливішим серед наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе. Наше покоління узріло батьківщину в зовсім іншому світі. Вона виглядала зовсім інакше в періоді бездержавності; інакше – у війні за державність краю; інакше – в часі короткотривалої боротьби за державність».

Українським дітям надали можливість отримувати середню освіту українською мовою. Головними науковими і навчальними установами стали Український вільний університет, переведений у 1921 році з Відня у Прагу, і Український вищий педагогічний інститут імені Драгоманова. Наступного року у Подєбрадах, курортному містечку у 50 км від Праги, була заснована Українська господарча академія, куди одразу вступили 300 студентів. Тут почали діяти Українське історико-філологічне товариство, Центральний Союз українського студентства, Українське товариство книголюбів, Музей визвольної боротьби України, Українська гімназія. Виникло декілька українських видань, видано 180 поетичних і прозаїчних творів молодих українських творців. У Празі творили і друкувалися непересічні молоді українські поети – Євген Маланюк, Юрій Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Олена Теліга…

Феномен празької української еміграції у Чехословаччині полягав у системності організації науки, освіти і культури, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: археологічну, поетичну, історичну, мистецьку.

У політичному плані українська еміграція – і не тільки празька – гуртувалась навколо ідеї створення вільної, незалежної України. Олег Ольжич виявився яскравою дійовою особою цього процесу – будівничим незалежної, поки що розпорошеної, української держави. З цієї точки й будемо розглядати його життя, творчість і громадсько-політичну діяльність.

Отже, сім’я Кандиб об’єдналась і розпочала нове життя у Чехословаччині. Перед п’ятнадцятилітнім Олегом розгортались широкі можливості для політичного і мистецького самовизначення, і він активно скористався з цього.

Але про все по порядку…

Археолог

Схилився археолог в робітні над столом, Схилився археолог подряпаним чолом, – Боронистий й прекрасний розлігся перед ним Розлігся цілий Всесвіт як квітчастий килим. Натхненними очима красу його він п’є, В красі знайшов він щастя, знайшов життя своє.

Олег Ольжич

У поколінні 1930-х років Олег Кандиба був неповторним явищем. Вражає активність, з якою він вступав у життя, орієнтуючись, спочатку за допомогою батька, а чимдалі, тим самостійніше, в житті українського зарубіжжя, у виборі фаху і політичного змісту своєї діяльності.

Дуже любив мандрувати. І не просто із цікавості. Часто з товаришами пішки або потягом вирушав для огляду певної місцевості, яка являла інтерес з точки зору археолога. Одного літа об’їздив на велосипеді ледь не всю Німеччину, ознайомившись з її історичними пам’ятками, храмами, музеями. Разом із другом і майбутнім соратником у національно-визвольній боротьбі Уласом Самчуком замислили було здійснити навколосвітню подорож…

При цьому вражає і самий діапазон його наукових і творчих уподобань, який охоплював археологію, етнографію, історію, літературу.

Спочатку він вступає на платні річні курси Українського громадського комітету у Празі, й 11 грудня 1924 року з відзнакою складає іспит на атестат зрілості, який тоді називався «гімназіяльною матурою». Це надає йому можливість записатися вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який чеський технічний інститут вільним слухачем і перший рік навчатись там безкоштовно. Ба ні, його приваблює філософія, література і, найбільш, прадавня українська історія.

Збереглися спогади вчителів і колег Олега про здобуття ним вищої освіти під час перебування тут, збереглися також конспекти його занять з археології.

А вчився він активно і напружено. Орієнтуючись у своїх фахових уподобаннях, він вступає – майже водночас! – у три університети:

– здавши додатковий іспит з латинської мови, на філософський факультет Карлова університету, де він спеціалізується з у археології та історії мистецтв. Тут він займається у видатного археолога-славіста, автора знаменитих серед європейських фахівців «Слов’янських старожитностей» професора Любора Нідерле, і той називає Олега серед найулюбленіших і найздібніших своїх учнів. Вислуховує лекції з інших галузей археології та давнього мистецтва Альбіна Стоцького, Антона Матейчика, які також високо оцінили здібного юнака і заохочували його археологічні дослідження;

– на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Археологію тут викладав професор Вадим Щербаківський, який, власне, рекомендував Ольжича до одночасного вступу у Карлів університет, історію українського мистецтва – професор Дмитро Антонович та професор Леонід Білецький (це прізвище ми ще згадаємо), загальну історію професор Василь Біднов;

– записується на лекції Українського вільного університету. За непідтвердженими відомостями, одним із його засновників був його батько. Очевидно, порадившись з батьком, він туди і вступає.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Iнші назви – Роден, Родня.

2

Перезва – частина українського весільного обряду.