bannerbanner
Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана
Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Полная версия

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
9 из 12

– Ашот! – сказала Тетяна (в горлі їй запекло). – Спасибі тобі, Ашот!..

– За що спасіба? – спитав Ашот якось аж сердито. – Іти нада, спішить нада, а не спасіба!

– А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов, – продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так і взявся сердитим вогнем:

– Я що, савсєм не людина?! Я свиня, да?.. Забув, як ти мене з табору визволяв, да?!

Довго не міг заспокоїтись, хоч Тетяна вибачалася як могла. Підняв сердито гвинтівку («Нащо він її несе?» – з тривогою думала Тетяна, бо ніколи не чекала од зброї нічого хорошого)…

– Пішли! – сказав сердито Ашот, закидаючи гвинтівку за спину, і вони знову пірнули в бур’яни, що накрили їх з головою.

А день уже розгорався по-справжньому. Небо ставало високе й чисте, і ще непрогріта, непропечена сонцем блакить дихала такою свіжістю, що хотілося аж припасти до неї вустами і пити, пити, як воду (їм усім дуже хотілося пити). Поодинокі хмарини були наче з пуху. Ніжні та білі, вони зависали, не рухаючись, мовби роздумували: пливти? не пливти? Ні війне, ні шелесне – Тетяна подумала, що буде дуже жарко, можливо, ще жаркіш, аніж учора, коли вона вбивалася коло отієї ненависної цегли. Вчорашній день, всі події у ньому були вже такі далекі, наче оця несподівана втеча закинула їх на багато років уперед, і Тетяна думала з тугою, яка вона була ще вчора щаслива і як не цінувала свого щастя: щовечора повертатись додому, хай змореною, хай виснаженою й змученою, але – повертатися і засинати поруч із сином, втішаючись думкою, що якось перебудуть, бо: що людям, те й їм. Тепер же і хата, і люди лишилися далеко позаду, а вони продираються крізь бур’яни, мов звірі зацьковані; Тетяні не хотілося думати навіть, що їх чекає попереду, – йшла і йшла, втупившись застиглим поглядом в Ашотову спину, і хоч боліло тіло й навалювалася втома, вона й не подумала зупинитися, щоб перепочити. Бо якщо зараз будуть зупинятися, то що ж тоді робитимуть у спеку, вдень?

Сонце піднімалося все вище й вище і вже добре їх припікало. Ашот скинув піджак – лишився в гімнастерці, зношеній та вилинялій, ще й подертій на спині. Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаєш, як у неї ні голки, ні нитки, все лишилося вдома, – вона тільки зітхнула. Івась волікся за Ашотом і вже не оглядався на матір. «Бідна дитина!» – краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самої підламувались ноги, стягало болісно груди. І чим довше йшли, тим частіше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обійдуться. І їй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур’янів.

Балка, глибока й розложиста, перетнула їм шлях десь аж опівдні. Різонула очі зеленою, як рута, травою, сріблястим, як мрія, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вірячи власним очам, а потім, забувши про все на світі, побігли донизу. І перший, як того й треба було сподіватися, добіг до струмка Івась. Впав на траву, пірнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтіла од насолоди.

З жалем одірвавсь од струмка, повернув до матері мокре обличчя:

– Ой мамо, яка смачна вода!

Очі його так і сяяли.

– Правда ж, Ашот?

Тетяні теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила – не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула – скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

– Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? – хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і вп’явся очима в хлопчину.

– Звідти ти взявся? – продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.

– А звідти, – відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.

– Що ти тут робиш?

– Корів оно пасу, – знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, з-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя…

– Багато ж у тебе корів!

– А то не мої.

– Людські?.

– Не… Старости й поліцаїв… Я їм осібно пасу.

– То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.

– Ви партизани, ге?

– Які там партизани! – злякалася Тетяна. – Звідки ти взяв?

Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:

– А ото що? Рушниця ж.

– То він підібрав по дорозі.

Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.

– А до нас сеї ночі партизани навідувались!

Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів. Запитала з надією:

– А ти їх хоч бачив? – А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дівчину й хлопця: Нелю й Андрійка

– Нє… Я саме спав… Та я й не жалію…

– Чого?

– Бо вони нехороші… Вони в тітки Марфи останню телицю забрали… А поліцаїв і не зачепили… і старосту…

«Отже, не Федір, – розчаровано подумала Тетяна: щоб Федір побував у селі і не перестріляв поліцаїв – такого бути не могло!»

А корови підходили ближче й ближче. Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.

Тетяна дивилась, дивилась на важкі коров’ячі вим’я, врешті не витримала:

– Село ваше далеко?

– Нє, – мотнув головою пастушок. – Тільки вам туди зараз не можна. – Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони – не партизани. – Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?

Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.

– А ти не зміг би сходити в село? – запитала нерішуче. – Щось принести поїсти?

– Нє… у мене ж корови…

– Ми їх попасемо, – продовжувала умовляти Тетяна. – Поки ти збігаєш… А за це ми тобі ось що дамо. – Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий. – Ось на, передай матері.

– Не треба, – аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене. – Мати мої давно вже вмерли…

Подумав, подумав, зблимнув світлими віями: – Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб’є.

– Хто це – дядько Лука?

– А староста… Я у нього й живу…

«У наймитах», – подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який на ньому одяг – благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.

– А ви, мабуть, голодні? – спитав пастушок. І, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: – Осьо візьміть.

– А ти? – запитала ‘Тетяна. – Ти ж теж не їв?

– Нє, я поїв! Я уже снідав… Це мені на обід.

– Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об’їдатимемо?

– Та беріть! – В пастушка аж сьози на очах забриніли. – Я й без обіду… Я звичний…

Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:

– Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

– А Колько.

– Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! – Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.

– Тіки хліба там мало, – сказав тихо Тетяні. – Зате картоплі багато… Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу. – З жалем зітхнув. – Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся…

А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.

– А собі? – ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.

– Бери! – аж сердито. – Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?

Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.

Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

– В школу не ходиш? – спитала Тетяна.

– Нє, – крутнув головою Колько. – У нашій школі поліція. І парти вже попалили.

– А вчителі? Вчителі лишилися?

– Лишилися. Тіки вони вже не учать.

«Те, що і в нас», – зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплину – ледь черв’яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоненьку – чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?..

Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди ж:

– А ви подоїть… Он ту, – показав на корову з вим’ям найбільшим.

– А тобі не перепаде?

– Нє…

Тетяна звелася, підійшла до корови. Та одірвала од паші важку голову, глянула очима терплячими й сивими.

– Не бійтесь, вона не б’ється.

Тетяна присіла, помацала вим’я.

– В тебе немає якоїсь посудини?

– Нє…

– А куди ж ти доїш?

– А в долоню, – показав складену човником долоню Колько. – Вони мені навмисне посудини не дають, то я у долоню…

Ну, в долоню То і в долоню…

– Підставляй, Івасю, пригорщу!

Спершу напився Івась, потім – Ашот. А вже останньою – Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, і та, мов зрозумівши, що людям більше нічого не треба од неї, одразу ж потягнулась до паші.

Тепер, коли вгамували голод, усім трьом захотілося спати. Очі злипалися, голови важко опускалися донизу. І – аж дзвеніло у вухах.

– А ви поспіть, – сказав їм Колько. – Сюди ніхто не навідується. Я вас розбуджу, коли що.

Полягали тут же, на травиці, м’якій та ласкавій – і перини не треба!

Проснулася Тетяна од того, що сонце стало припікати у голову. Повіки аж набрякли, голова була важка й несвіжа. Корови вже паслися аж у кінці балки, Колько ж сидів поруч, стережучи їхній сон. Ашот теж уже не спав: умивавсь над струмком. Лише Івась і не думав прокидатися. Тетяна зняла хустку, накрила йому голову: хай поспить, невідомо, скільки доведеться ще йти. Пішла до струмка, вмилася – одразу ж полегшало. Запитала Колька:

– Може, й ти поспиш?.. А я пригляну за коровами.

– Нє…

Підійшов Ашот, спитав заклопотано, куди йти далі. Але Тетяна не знала й сама. Знала тільки одне: мали кудись подалі забратися, щоб не потрапити до рук Гайдукові. Стала розпитувати у Колька, які села поблизу, щоб хоч якось зорієнтуватися, бо в оцих бур’янах недовго й заблукати. Але Колько й сам не встиг іще ніде побувати: світ його обмежувався лише рідним селом та довколишніми пасовиськами.

І Тетяна вирішила йти прямо на південь. Бо на північ – Хоролівка, там повно поліцаїв і німців, а Гайдук напевно ж усіх попередив.

– Пішли до Кавказу! – аж повеселішав Ашот. – Там гори знаєш які?..

«Ой Ашоте, Ашоте, поки до твоїх гір доберемося, то й підошви постираємо!..»

Розбудили Івася.

– До побачення, Колю! Спасибі тобі, дитино, за все! Ти ж нікому не кажи, що нас бачив.

– Нє…

Скільки й оглядалася Тетяна, стояв укопаним стовпчиком…

Йшли аж до вечора. Знову смажило сонце, набивалася до рота пилюка, все дужче щеміла подерта, подряпана шкіра на руках та ногах. Івась не витримав, мовчки заплакав, налетівши на будячище. «А не лови ґав! – смикнула його сердито Тетяна. Взяла його руку, витерла кров. – Дивися уважніше та тримайся Ашота». Син висмикнув руку, пішов за Ашотом, який продирався крізь бур’яни, аж тріщало: чутно було хтозна й куди. «Ашот, Ашот, тихіше не можна? – «Можна – крила давай!» – озвався Ашот. Вони йшли до вечора, поки знову наткнулися на скирту й вирішили ночувати під нею. Хотілося пити і їсти, бо хоч і траплялися села, вони їх оминали стороною, боячись попастися в руки поліції. Бо ще ж і оця гвинтівка, що з нею ніяк не хотів розставатися Ашот. Ну, навіщо вона йому?

«А як на поліцаїв натрапимо?.. Або на німців?.. Руки вгору й здаватися, да?..»

А багато він навоює отією гвинтівкою?

Скільки зможе. А в табір більше не піде. Якщо й візьмуть Ашота, то тільки мертвого…

Й Івась дивився на Ашота – очі горіли!

Ой, вояки ви мої дорогі!..

Йшла й думала, що його робити. Забратися б подалі, де б їх ніхто не пізнав, а там уже якось воно буде: світ же не без добрих людей. Перебудуть, поки повернуться наші («А чи повернуться?» – думка єхидна. Тетяна аж головою мотала, її відганяючи), переждуть лиху годину, а тоді знову в Тарасівку. Не може ж того бути, щоб десь руки робочі не потрібні були! Тетяна ладна що завгодно робити, аби тільки якийсь притулок знайти.

Думала про це, коли й спати вкладалася в перепрілій соломі. Та воно, може, й краще: ніхто на таку солому не спокуситься, не прийде по неї, вона і в печі навряд чи горітиме, – тільки й того, що од мишей аж ворушиться. Пищать під самісіньким вухом, і чимдужче темнішає, тим заповзятіше возяться. Здійняли нарешті такий шарварок, що навіть Івась підхопився: замолотив сердито кулаками по соломі. На хвилину мов стихли, а потім знов за своє.

– А ти не прислухайся! – пораяла Тетяна синові.

– Еге, не прислухайся! Як вони пищать у самісіньке вухо!

Врешті не витримали: набрали по оберемку соломи, послались у бур’яні, од скирти подалі. Івась і тут не міг довго заснути: крутився, вертівся, потім тихенько спитав:

– Ma, а гадюки тут є?

Минулого літа наступив на гадюку (як вона його не вжалила!) і відтоді їх дуже боявся.

– Спи: нема тут гадюк.

– А де вони є?

– Біля води. По болотах.

Івась помовчав, певне, роздумуючи, вірити чи не вірити, – мабуть, повірив, бо спитав зовсім про інше:

– Ma, а ми завтра будемо їсти?

– Будемо… Спи…

Покрутився, затихнув.

Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів – кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка – Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє – мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?

Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.

З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали – ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.

Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..» – скиглило щось у бур’янах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. «И-и-и!.. И-и-и!..» Мов заведене. І раптом – вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.

– Що то, Ашот?

– Заєць… Лисиця заєць схопив… У нас на Кавказі отак заєць кричить…

Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.

– Спи, – лягаючи, сказав Ашот. – Рано ще…

Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки бур’яни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.

Нікого.

Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало. В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними – такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина… Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею – наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.

В той день їм так і не судилося поїсти.

Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. «Давай я сходжу, ма! – набивався Івась. – Мене ніхто не узнає». – «А як узнають?» – «А я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!» – «Ой сину, куля завжди наздожене!» – думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів – десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче.

Врешті наткнулися на дядька.

Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці – поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні – наче лини, і віз – хоч на весілля.

Дядько возився із сіном, а пришельці, причаївшись у бур’яні, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, і все не насмілювалися йому об’явитися. Ашот все поривався вийти з гвинтівкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смій! – дуже ж бо ситі в того дядька коні й віз, мов намальований. Бач, наклада й наклада – усе сіно хоче за одним махом забрати. Може, поліцай або й староста, з таким тільки зв’яжись, такому тільки попадися на очі… «Давай я піду! – сичав сердито Ашот і вже з ненавистю дивився на дядька. – Руки вгору: хліб давай, сало давай, їсти давай!» – «Не смій! – хапала його за руку Тетяна. – Чуєш, не смій!» Бракувало ще появитися дядькові на очі з оцією гвинтівкою! Та він усе село на ноги підніме!

Дядько ж тим часом упорався з сіном, впряг коні, пішов поряд з возом, і вони дивилися йому вже у спину, а голод їх терзав іще дужче, і Тетяна жалкувала, що так і не наважилася вийти, а тепер уже пізно. «Зачем пізно!» – кип’ятився Ашот і поривався бігти навздогін, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нічого з собою й немає. «Напевно ж немає! – підхопила одразу Тетяна. – Аби що було, він перед тим, як рушати, поїв би… Не нести ж додому». І їм усім аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.

Вони йшли весь той день, минаючи села, і знову ночували посеред поля, тільки мерзли ще дужче, мабуть, од того, що були дуже голодні, й просиналися часто, навіть Івась прокидався, – бідна дитина, за що йому отакі муки!.. Тетяна про себе вже вирішила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далі не можна. В неї є жакет, вона його виміняє на щось їстівне. На молоко й хлібину… Обов’язково хлібину, велику й духмяну, щойно вийняту з печі… Вона вже бачила її, ту хлібину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з рум’яною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листі, хлібину, яку вони будуть їсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першої ж хати, де обов’язково пектиметься ота казкова хлібина…

В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутір.

Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме – та краще уже вбивайте на місці та отут мене й закопуйте, а переселятись не буду! – всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село… Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки – лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього – махнуло рукою.

В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ніхто не виходив, і Тетяна врешті наважилася:

– Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.

Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.

Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори, – одразу було видно, що хазяйка тут – чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі: підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.

У хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.

– Доброго ранку, – привіталася тихо.

– О Боже, як ви мене налякали!

Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.

Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два – двадцять три – миловиде обличчя її аж пашіло гарячим рум’янцем – чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше – од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.

– Та звідки ви?

– Звідти, – невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла. – Чи не можна у вас розжитися чимось їстівним? Хлібом або молоком… В мене ось жакет. – І стала знімати жакет.

– Та що ви, не треба! – аж замахала молодичка руками. – Не треба мені вашого жакета: свого не знаю куди дівати!

Тетяна стояла розгублена: більше не знала, що запропонувати.

– То ви, мабуть, ще й не снідали? – запитала молодиця. – Сідайте ж до столу! – Кинулася до столу, витерла, хоч і витирати там було нічого: стіл аж сяяв дошками помитими. – Я зараз насиплю, саме каша зварилася… Та проходьте ж, чого стоїте на порозі!

– Дякую, але я не одна, – Тетяна, однак, підійшла до столу, сіла на табуретку. Дивилася на білу хлібину, що її поклала на стіл молодиця, не могла одвести очей.

– Не одні?.. А хто ж ще із вами?

– Діти… Двоє дітей…

– То кличте і їх!.. Що ж ви їх полишили на вулиці? – Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотіла сказати, що діти не тут, а далеко звідси, то краще буде, як вона їжу прихопить з собою – як у неї за спиною пролунав чоловічий насмішкуватий голос:

– Хо, родичка!.. Якими вітрами?

Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: відхиливши ряднину, що закривала прохід до іншої кімнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радіючи, що зустрів свою колишню мачуху, йому мов аж приємно було її тут зустріти, і повне, помолоділе обличчя так і сяяло усміхом.

– Оце так зустріч!.. Ну, здрастуйте!..

Ступив до кімнати, подав обмерлій Тетяні тверду, як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоров’ям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй одлягло трохи од серця: він її німцям не видасть.

На страницу:
9 из 12