Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Лейтенант козирнув, кинув коротку команду солдатам. Поки одні повалили Данька на траву (він знову опирався щосили, і Приходько мало не крикнув: «Та лягай, чоловіче, лягай!» – боявся, що комендант розгнівається – і тоді вже ніщо не врятує Данька), поки солдати валяли Данька, стягали із нього штани та задирали сорочку, двоє інших принесли од машини по шомполові. Потім один із солдатів сів Данькові на голову, а другий на ноги. Данько вигнув оголену спину, гострий, як у худющої шкапи, хребет напнув сіру шкіру, і вона аж посиніла. Комендант махнув рукавичкою, скомандував голосно:

– Починайте!

Солдати із шомполами ступили крок уперед, і екзекуція почалася.

– Айн!.. Цвай!.. Драй!.. – голосно рахував комендант, помахуючи в такт рукавичкою. – Фір!.. Фюнф!..

Од першого ж удару шкіра на Данькові спині тріснула, густо чвиркнула кров. Данько голосно скрикнув, смикнувся щосили, солдати, які сиділи на ньому, вчепилися в плечі й ноги. Занудливий клубок підкотив під горло Приходькові, навіть Гайдук здригнувся, шомполи хвиськали й хвиськали, мов у машині. Бородай щоразу болісно скрикував, а комендант аж ногою притупував, рахуючи голосно удари.

– Фір унд цванціг… Фюнф унд цванціг!.. – І з неприхованим жалем: – Ґ’енуґ!

Захекані солдати опустили шомполи, і з шомполів одразу ж почала скапувати кров. Ті, що сиділи на Данькові, звелися, стали обчищати мундири: бризкало аж на них. Данько ж все ще лежав непорушний, лише посічена, геть закривавлена спина дрібно тремтіла.

– Підведіть його! – наказав комендант.

Солдати підхопили Данька, одірвали од землі. Сорочка опустилася донизу, закриваючи спину, штани ж упали на землю, і Данькова голизна засвітила комендантові в очі.

– Одягнися! – бридливо гукнув комендант.

Данько й не поворухнувся: довгі руки його обламано повисли вздовж тулуба, набрякле обличчя спотворилось болем, кров’ю налиті очі дивились безтямно. Він зараз навряд чи що й розумів.

– Одягніть цього йолопа! – заволав комендант, мов заведений, і солдати взялися натягати на Данька штани.

Коли Данько був споряджений, комендант знов заспокоївся. Засунув правицю за ремінь, обличчя його стало поважне й урочисте, мов на молитві.

– Надіюся, ти добре засвоїв науку. Німецький закон строгий, але справедливий. Ми суворо караємо ледарів і заохочуємо кожного, хто чесно працює на велику Німеччину… А тепер можеш іти…

Він уже майже приязно дивився на Бородая, який удостоївся німецької науки.

– Ну, йди вже, йди, – додав нетерпляче, бо сторож, здається, й не думав рушати з місця.

І тут досі застигле обличчя Данькове заворушилося. Він повів очима праворуч, повів ліворуч, хрипко спитав:

– А де мій ціпок?

– Вас іст дас – цьїпок? – запитав комендант.

Гайдук пояснив.

– О-о, цьїпок!.. Дерев’яний гвинтівка!.. Ти є хороший сторож, якщо не забув про гвинтівка!.. Льойтнант Грабке! Дайте йому цьїпок й одвезіть на машині додому! До його добрий матка. Я одпускаю його сьогодні додому… Німецький закон строгий, але справедливий. Зо, зо: справделивий і строгий!

Так Данько Бородай сподобився ще раз прокататися в німецькій машині.

Комендант же ще довго варив воду з Приходька й Гайдука, читав довжелезну нотацію: як треба привчати тубільне населення до німецького порядку. Під кінець навіть Приходькові стало зводити щелепи – так хотілося позіхнути, а Гайдук, той і зовсім насупився. Та й де ж не супитись, слухаючи протягом години, що цегла є цегла і нею слід викладати стіни, а не пхати до рота, що німецькою пилкою треба пиляти дерево, а не залізо, а німецькими сокирами цюкати по тій он колоді, а не себе по коліні. Комендант, напевно, був ще й учителем, і то не просто вчителем, а занудою-вчителем, який щиро вірить у те, що всі учні – кретини і їм треба розжовувати найпримітивніші істини, ще й класти до рота.

Під кінець комендант сказав, що смерть Крюгера нічого не міняє. Навпаки: завтра ж мобілізувати всіх працездатних, від тринадцяти до сімдесяти років включно, на будівництво. Він, комендант, запевнив представника із Полтави, що палац буде збудовано ще в цьому році, отже, так воно й буде. І кожного, хто здумає саботувати чи ухилятися од трудової повинності, чекатиме зашморг або, на кращий випадок, екзекуція шомполами.

– Так – шомполами! – повторив комендант: обличчя його було урочисте й строге. І хай пан староста запам’ятає: він власною головою відповідатиме за кожного, хто ухилиться од трудової повинності. – Ви теж! – звернувся до Гайдука вже по-німецькому. «Яволь!» – приклацнув Гайдук закаблуками, але вираз його обличчя комендантові, мабуть, не сподобався, бо він одразу ж почервонів і заволав: – Глядіть: ви вже втратили посаду, щоб не довелося ще втратити й голову! Я й пальцем не поворухну, щоб вас врятувати! Ви розбестили поліцаїв, перетворили їх на бандитів!.. – У Гайдука аж губи поблідли од образи, але він мовчав, тільки з кожною образою все більше кам’янів лицем. Васильович же з подивом дивився на коменданта: він уперше стрічав людину, яка так легко зривалася на крик. – Я буду приїжджати щотижня! – розорявся між тим комендант. – І якщо пролунає хоч один постріл, ви обоє будете негайно повішені на он тій колоді!.. Ви чуєте?! – Бо в Гайдука вже був зовсім відсутній погляд. «Яволь», – знову буркнув Гайдук, і комендант врешті представив його Приходькові:

– Це єст новий начальник поліції дорф Тарасьївка. Він єст відповідайт за будівництво й порядок, і ви йому помагайт! Зо, зо, помагайт!..

Комендант помовчав, мабуть, пригадуючи, чи не забув ще чогось сказати. Так і не надумавшись, хитнув головою:

– Все! Ауфвідерзеєн, панове!

Коли вже сідав до машини, лейтенант запитав, що робити з петлею: лишати чи забрати з собою?

Комендант якийсь час роздумував: йому, мабуть, було жалко знімати так добре припасований мотуз.

– Зніміть! – врешті вирішив він. – То є німецьке майно.

І лейтенант побіг до козлів. Спритно видерся на колоду, розв’язав мотузок. Акуратно згорнув, обдмухавши налиплу тирсу, поклав у рожевий пакет. «Скількох же він перевішав!» – наче про живу істоту, подумав про той мотузок Приходько. І весь оцей двір, з колодами, козлами, цеглою, всі оці німці, від коменданта аж до солдатів, які вже сиділи в машині з металевими горшками на головах, застиглі, мов статуї, на живих істот і не подібні, всі оці машини, що прикотили неждані й поїдуть небиті, стали такі йому ненависні, що аж забракло у грудях повітря. «Та хто ви такі, щоб вирішувати, як нам жити і що нам робити? Хто вас кликав, хто вас просив?.. По якому праву ви взялися нас вчити?..» Закривавлена, дугою вигнута спина Данькова з ошматтями шкіри гойднулася перед очима, заслала і коменданта, що саме сідав до машини, і Гайдука, який щось казав на прощання, і лейтенанта з отим рожевим пакетом, до грудей ніжно притуленим. «І як жить після цього?.. Як жити?..» Він аж застогнав, бо не бачив просвітку, – волів бути зараз Бородаєм, з його обдертою спиною, ким завгодно – тільки не старостою!

«Як жити після цього?..»

А жити треба було: не для себе – заради людей. Хоча б заради того Данька, якого врятував щойно од смерті. Який навряд чи й зрозумів, чия рука висмикнула його із петлі. Який повік, до самої смерті своєї пам’ятатиме, як шматували його шомполами і як староста стояв над ним поруч із комендантом. Який першим кричатиме, коли прийдуть наші, повісити старосту. Показуватиме своїм визволителям пошматовану спину як доказ свого звинувачення. Повісити, розіп’ясти, розстріляти, спалити, ще й попіл розвіяти, щоб не лишилося й сліду од посіпаки німецького! Щоб і земля над ним поросла кропивою!

Та ще більше, ніж того майбутнього суду, боявся Васильович іншого: якось у Хоролівці, в бургомістраті, йому розповіли, що в сусідньому районі повісили старосту. Заскочили уночі якісь невідомі, стягнули з постелі й повісили. Посеред двору, на журавлеві.

Оцього найбільше боявся Васильович: нічного суду неправедного. Коли не дадуть і слова сказати: ввіткнуть кляпа у рот і – в петлю головою! Або й кулю межи очі. Як їм докажеш, що ти – не ти? Хто тобі повірить, коли навіть рідня не вірить? Коли навіть їм не можеш одкритися, щоб не проговорився хто та не докотилося часом до німців. Бо тоді теж петля, ота акуратно загорнена в рожевий папір мотузочка.

«То як жити на світі?..»

А отак: провівши коменданта, вертатися з хутора. Разом з Гайдуком, новим начальником поліції. Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаєних дворів, насторожених хат, де кожна шибка світить у спину підозріло та недовірливо. Одкривати стіл, діставати списки всіх тарасівців, бо Гайдукові, бач, з ходу запекло дізнатися, скільки можна уже завтра вигнати на панщину.

– Щоб у селі й душі живої не лишилося!

– А хворі?

– Вилікуємо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилікує! Такі ліки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – ні. Гайдук, діставши блокнот, занотовував. Часто цікавився:

– Погрібний, це той, що біля ставу живе?

– Той самий.

– Теж був у активі?

– Який там із нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.

– А хто тоді у нас поле одрізав?

– Погрібний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнів: Погрібного він бачив у лиху ту годину чи не Погрібного? – Та куди йому міряти, як він двох пальців на своїй руці полічити не годен!

– А цей? – дійшовши до комірника, запитав Гайдук. – Теж не ходив? Не розкуркулював?

– Цей розкуркулював, – Приходькові комірника не жалко ніскілечки – лайно людина! – Цей і мене розкуркулював – за Івасютами вслід. Тільки його тепер голими руками не візьмеш…

– Що він за цяця?

– Цяця не цяця, а в активістах німецьких. Старається, аж спина тріщить.

– Гріхи замолює?

– Та може, і так.

– А це – теж німецький активіст?

– Глекуха? Та цей з колиски – ні риба ні м’ясо. Куди вітер повіє, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…

Потім, коли покінчили зі списками, Гайдук поцікавився, скільки лишилося коней, чи взяті на облік. Дізнавшись, що не так і багато: на чотири підводи од сили – жорстко сказав:

– Впрягайте корів! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвір’ї була! Чули, що казав комендант?

– Та не позакладало, – скривився Васильович.

– Тож завтра щоб було не менше десятка підвід!

Приходько сам розумів, що одними кіньми не впораються. Тож доведеться впрягати корів. Це ж плачу буде та прокльонів!..

– Все? – запитав Гайдук.

– Та начебто все… От тільки людей сповістити…

– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звівся, потягнувсь, аж хруснуло в спині.

– Ви що ж, у район? – запитав Приходько: була саме обідня пора, але йому не хотілося запрошувати до себе Гайдука.

– Який там район! – з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите. – Буду знайомитись із поліцією, подивлюся, хто на що здатний… Та вже й пізно… Поки доберусь, зовсім ніч буде.

«Кликати на обід чи не кликати?» – вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильніше, може, що й випитати. В одній же упряжці віднині, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого – не хотілося, ох не хотілось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидів за обіднім столом у власній оселі, на що вже той набивався. Раз навіть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тоді Приходько спровадив із дому. Не в спину виштовхав – послався на серце… А цього так не вирядиш, це тобі не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом німецьким і тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.

Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти – начальник поліції…

Приходька виручив, сам того не відаючи, комірник. Почувши, що в управі сидить якийсь німець, не витримав, явився непрошений. Причинив двері сінешні, обережненько голову в щілину просунув, сюди-туди оком цікавим повів. Кивнув у бік кабінету:

– Засідають?

– Та засідають, – відповів посильний.

– А хто там, окрім старости?

– Якийсь німець з району.

– Ага…

Комірник бочком проліз у щілину, причинив обережненько двері. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках підійшов до дверей, за якими були Приходько й гість із району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись. Ну Боже поможи!..

Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:

– Мона? – І, виструнчившись, до Гайдука (упізнав з першого погляду): – Голова сільської общини з’явився по ваші указанія!

– Оце ж він, наш голова! – з притамованим насміхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комірника, потім спитав:

– Не впізнаєш?

– Та вроді той… – не знав комірник, що зараз вигідніше: упізнати одразу чи трохи почекати. – Вроді десь і стрічалися… Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як і звати…

– Хитра ж у тебе пам’ять! – усміхнувся Гайдук. – А Гайдуків пам’ятаєш?

– Гайдуків? – Комірник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далі грати в забудька. – Та мов пам’ятаю…

– А як поле їм обрізав, пам’ятаєш?.. Разом із Ганжею…

– Я? – зовсім ісусиком прикинувся той. – Це ви про мене?

– Про тебе, про тебе! – вишкірився Гайдук, а комірника аж морозом обсипало од того лиховісного усміху. – Ти найбільше тоді й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити… І знаєш, що я тоді подумав про тебе?

Комірник уже зовсім онімів. Стояв ні живий ні мертвий.

– Подумав, що першим, кого повішу, як наша візьме, будеш ти, – безжалісно продовжував Гайдук. – Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! – Гайдук ще раз усміхнувся зовсім уже обмерлому комірникові, послав до кишені руку. У того вже й очі полізли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомість дістав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришці (комірник аж здригався щоразу). – Ото так, дорогий землеміре… Ви, бачте, думали, що навіки гору взяли, а воно вийшло пшик… Де тепер твої більшовички – за Уралом? – Запалив, затягнувся, пахнув димом комірникові прямо межи очі – той боявся ними й зблимнути, потекли тільки сльози. – Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий… Тільки гляди… Гляди мені!.. – А що «гляди»– і так було ясно.

– Та я… Та ми… – Голос знову повертався до комірника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий. – Та що прикажете, я зараз!

– Спершу взуйся по-людському – обірвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комірникові й справді були черевики, наче в старця позичені: скупенький, він завжди всю взувачку доношував до дірок у підошвах. Та й то: коли вже зовсім розвалювалися, не викидав, а складав у коморі – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, відколи він почав і взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.

– Зараз… Я зараз… – заметушився той. – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бігти, але Гайдук зупинив:

– Гаразд, хай потім. Тільки щоб удруге я на тобі цього ошмаття не бачив!

– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комірник. Дивився з такою відданістю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне і не зблимне. – То які, мо’, будуть указанія?

– Указанія? – Гайдук ще раз пильно зміряв комірника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якісь вказівки, потім сказав: – Указанія одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обід. Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?

– Пообідати? Аякже, мона! – Комірник заметушився так, мов накривав уже на стіл. – Жінка там наготувала, та й пляшечка є. Я наче знав – приберіг.

– Що, пане старосто, приймемо запрошення? – зовсім уже розвеселився Гайдук, – він таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотів уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.

– Дякую, ви вже якось там без мене…

– Чого так?

– Треба ж людей оповістити: боюсь, що не встигну.

– Що ж, треба то й треба, – погодився одразу Гайдук. – А ми таки пообідаємо. Ну, веди, показуй, як ти при новій владі тут розкошуєш!

І комірник, радий прислужитись, повів. Цей не горбився, не ховав голову в плечі: дріботів поруч із Гайдуком, заглядав віддано в очі, на питання, як живеться, відповідав, аж прицмокував:

– Та живемо – спасибі визволителям нашим!..

– Що, так хліба багато? – допитувався глузливо Гайдук.

– Та не так щоб і багато…

– Чи салом уже й чоботи змазуєте?

– Та й сальця не так щоб і дуже… Воно ж, спасибі власті новій, свиней колоть заборонено.

– Заборонено, бо німецьким воякам теж треба щось їсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотіли: щоб німецька армія кров за вас проливала, та ще нічого й не їла?

– Та ми… Та останнім шматочком!.. – Комірник уже й не радий, що ляпнув про свині. І, до власного двору добравшись, забіг наперед, одчинив перед гостем шановним хвіртку поширше: – Просю!.. – І вже до дружини: – Жінко! Зустрічай-но гостей!

У хаті Гайдукові ударило в ніс застояне прокисле повітря: маленькі віконця були намертво вмазані в стіни, і всі запахи тут нагромаджувалися, відколи й оселилися люди. «Азія! – як про чужу країну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував і важкий оцей дух, і піл величезний, де спали господарі, й погано підметена долівка, й брудні миски на столі, що лишилися, напевне, після сніданку, і жінка комірникова, не так жінка, як одяг на ній: всі сніданки, обіди, вечері полишали на тому одязі слід. «Азія! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесані!» А комірник прибирав уже миски, витирав ганчіркою стіл, та поспіхом, та біжка, мов на пожежу, а жінка його діставала із скрині втиральник, спеціально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвір, щоб не нюхати помийне відро), комірник пішов до комори – одрізать сальця. Він тільки так завжди і казав: «сальце», «м’ясце», «пшінце» – бо до всього, що годилося в їжу, ставився з великою ласкою. Одкрає хлібця шматочок і довго його роздивляється й нюхає перед тим, як укусити. Тож комірник пішов по сальце й довго провозився в коморі, бо все не міг вирішити, який шматок винести гостеві: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гість ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комірника й рука на нього не може піднятись.

Вибрав нарешті середненький, поніс побожно до хати.

– Оце вже із денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повірить. – Жінко, давай-но поріж… Ріж увесь, нам для гостя такого нічого не жаль!

Пили самогоночку – міцний, мов із вогню, первачок. Комірник одразу ж сп’янів, очі стали масні та маленькі, мов зерня. Він розчулено заглядав Гайдукові до рота, пригощав та припрошував:

– Кушайте, кушайте: нам для гостя нічого нe жалько! Mo’, курочку зарізати? Тіки ж вони всі на учоті…

Гайдук відповідав, що курки не треба: слава Богу, наївся. Од горілки, од приємної ситості він подобрішав, і навіть хата вже не здавалася такою брудною. Дістав сигарети, вгостив і господаря. Той курив, аж прицмокував:

– Та й циґарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пісна, мов солома.

Потім став обережно допитуватись, коли скінчиться війна.

– Війна? – перепитав Гайдук. – А староста хіба нічого не розповідав?

– Та наче нічого… Mo’, і казав що кому, тіки я, звиняйте, не чув.

– І людей не збирав? – продовжував цікавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу літнього наступу німців, в районі збирали всіх старост і начальників поліції. Читали лекцію про події на фронті, наказували провести збори по селах.

– Та мов не збирав…

– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи ні?

– Та мов не збирав… А мо’, і збирав, тільки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попільничку, попільнички, звісно, не було. «Азія!» Роздушив недокурок у тарілці, твердо сказав:

– Війні скоро кінець. Німці вже підходять до Волги. Візьмуть Сталінград – із більшовиками буде покінчено.

– Дай Боже, дай Боже…

– Кінець більшовичкам! – Гайдук звівся, осмикнувши мундир. Зірвався на рівні й комірник. Жінка його, почувши про кінець війни, завмерла коло мисника. – Кінець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

– А як же, звиняйте, із нами? – поцікавився комірник.

– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме німецькій владі, працюватиме чесно, того залишимо. А решту – в табори! Або й на шибеницю.

Комірник ще хотів запитати, що німці думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспі, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

– Ну, спасибі за хліб-сіль – став прощатися Гайдук. – Піду знайомитися з поліцаями. Скільки їх там лишилося? – наче й не знав.

– Та одного ж, що не встеріг пулімйота, наче повісили – («Розстріляли», – уточнив Гайдук). – Еге ж, розстріляли наче… А двоє самі наче втекли…

– Це ті, з полонених?

– Та мовби вони…

– То скільки ж лишилося?

– Та начеб троє: двійко наших, а один мов із Кавказу.

– Не густо… Ну, нічого, нових наберемо.

Вийшов із хати. Вже у дворі сказав комірникові:

– Працюватимем разом. Хто що скаже проти влади німецької чи якісь інші думки, щоб я знав того ж дня. Як на сповіді. Довідаюся, що утаюєш – не прогнівайся!

– Та Божечку ж мій!.. Та чи я насмілюся!..

– Зажди, не божкай! – обірвав Гайдук: його вже почала дратувати надмірна запопадливість комірника. – Особливо приглянься до старости. Не забув, на чиєму боці він воював під час громадянської?

Комірник не забув. Мов не забув.

– Ну, бувай… Так, кажеш, не скликав зборів пан староста? – І, не чекаючи відповіді, рушив на вулицю: строгий, зібраний, в чужоземнім мундирі – німець, та й квит!

Гайдук хоча й збирався щойно скликати поліцаїв, та враз передумав: «Встигну, не горить…» Його охопило якесь дивовижне розслаблення, якась нехіть, чи що: може, то захмелена ситість подіяла, чи літнє сонце ласкаве, чи тиша, що облягла все навкруг – така дрімотлива, така вмиротворена, мов і не було на світі війни… Тільки Гайдукові враз захотілося опинитися в полі, посеред неосяжного простору, лягти в невисоку й суху степову траву, втупити бездумні очі в небо, покусуючи гіркувато-солодку стеблину… На нього так і війнуло напівзабутим дитинством, коли він був ще Кольком, а не Миколою і пас невелику череду (Гайдуки завжди пасли свою худобу окремо, не довіряючи чужим пастухам, які ніколи не доглянуть як слід. Та воно й не дивно: чуже – не своє… Та ще ж їм до того й заплати, й напій, і нагодуй – оддай, як у прірву). Тож Гайдуки завжди пасли своїх коней-корівок окремо, і Колько, якому найчастіше доводилося виганяти на пашу, тримався осторонь пастухів та підпасичів, щоб не змітати своєї худоби з чужою, і вже тоді навчився з погордою думати: «Злидні, що вони можуть!» – і приглядався ревниво до чужої худоби, й пиховито втішався: «А наші ситіші й нагуляніші…» І не раз, лежачи голічерева на траві та мружачи очі в сонцем обласкану синяву, не раз уявляв себе Колько хазяїном оцих усіх ланів, оцих усіх пастухів та підпасичів або ще ліпше – царем, щоб їсти і спати на золоті.

«Ховаються», – думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. «Бояться… Мундира мого бояться… А може, вже й дізналися, хто я такий… А не треба було чіпати, розорять та цькувати…» Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: «Ну, хлопці, прощайтеся з матір’ю», – і мати-покійниця вся у сльозах. «Та сини ж мої, та соколи!..» Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: «Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!» Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:

– Хальт!

І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.

Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:

– Ком!.. Ком!.. Шнель!.. – Ще й поманив до себе пальцем.

Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік, ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)… так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.

Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена – тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.

– Хто такий? Чого тікав? – запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.