Біль і гнів. Книга 1

Скільки разів сонна Маруся вмовляла: «Та поспи іще хоч годинку – ніде та робота не дінеться!» Скільки разів брала спокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових – весь свій актив – до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно о шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше – добре. А хто запізниться, то начувайся!

Бо інакше не можна. Бо лише попусти – все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе знатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й інші стануть запізнюватись…

Не раз на зборах говорив:

– Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається – хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!

І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні виполов тут, а завтра глядь – в іншому місці проросло.

– Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!

– Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить…

А в очах так і світиться: «гуртове – чортове»…

– Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?

Нашим – це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання – і не подума заглянути!

І отак щодня. Майже на кожному кроці.

Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось там дяді з району…

«Знали б ви, дядечку Василю, то, може, і язик у вас не повернувся б говорити оті всі несправедливі слова», – згадав недавню розмову з Ганжею.

По старій пам’яті називав про себе Ганжу «дядьком Василем». Це лишилося з тих далеких років, коли він був іще парубком, молодим комсомольцем і дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати і в царській в’язниці, і в революції брав участь, і на фронтах громадянської, то хто він такий супроти Ганжі!..

Мабуть, з тих часів лишилася в Твердохлібовому серці іскрина тепла до Ганжі. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь під час колективізації зійшов із правильного шляху, підпав під вплив класового ворога, що його в свій час правильно виключили із партії і посадили до в’язниці, однак слід од давньої поваги до ватажка тарасівської бідноти лишився в ньому й досі.

Чи нe це спонукало його в тридцять четвертому, після вбивства Кірова, стати на захист Ганжі? Коли хтось невідомий написав на нього доноса: так мов і так, ви там ворогів ловите, а наш серед білого дня по вулицях ходить, і ніхто його не чіпає. Пішов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поїде, а докаже, що це – злісний наклеп.

Ганжу не зачепили. Ходив на волі й не знав, хто його врятував.

Нічого не сказав про це Ганжі. Хоч, може, й не одну ніч потім не спав: а що як дядько Василь і справді сплутався з ворогами народу?..

Були й такі думочки. Але ж не поїхав, не сказав, що помилився, беручи під захист Ганжу!

Отака вона, вдячність людська!..

Засопів, заблимав ображено, виліз з-під кожуха. Розпарене тіло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибілив двір. Вкрив памороззю і траву, і машину, біля якої ведмедем топчеться Павло: боїться одходити.

Незабаром світатиме. Твердохлібові й годинник не був потрібен: як кожна людина, що народилася й виросла в селі, він якимось шостим чуттям відчував плин часу. От і зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курникові заляпотіли крила і таке оглашенне «кукуріку» вибухнуло над самісіньким вухом, що Твердохліб аж здригнувся: «А щоб ти був здох!» А півень же надривався так, мов теж був головою якоїсь пташиної артілі і мав добудитися всіх курей села.

Ось йому відповів якийсь молоденький, початкуючий півник: не зміг навіть доспівати до кінця – зірвався на ноті найвищій; ось загорлав басовито сусідський… ще один… ще… І невдовзі по всьому селу, з двору в двір котилося невсипуще півняче піяння. І, гляди, то там зблимне вікно, то там, стукнуть двері, випускаючи господаря або господиню із хати, і вже у першому відрі видзвонює перший струмінь молока, і сонний ще голос жіночий ласкаво вмовляє: «Ногу, Мань, ногу!»

Село просиналося.

Твердохліб підійшов до машини. Павло ворухнувся йому назустріч, висока, ще батькова, шапка була мов посипана сіллю.

– Не замерз?

– Так щоб сказати, то й не дуже…

– Паняй додому… І передаси бригадирові, що я наказав сьогодні тебе не чіпати. Або постій… Ходімо до хати, я тобі чарку наллю… Ходімо, ходімо – трохи зігрієшся!

В хаті було сонно й тепло. Твердохліб поліз до буфета, бо Маруся іще вчора помила та прибрала, дістав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи більше половини, щоб не розібрало.

– Зачекай, дам щось загризти.

– Та я уже й так…

– Зачекай, зачекай.

Дістав пиріжок, шмат холодного м’яса:

– Бери!

– Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!

– Пий на здоров’я!

Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’їв пиріжок, закусив м’ясом.

– То бувайте здорові! – І, посміливішавши од спиртного: – Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовіть.

– Покличу, покличу, – усміхнувсь Твердохліб. «От вона, ціна любові! Чарка горілки!»

Павло пішов, Твердохліб заходився піднімати гостей.

Збудив спершу дружину. Вона спала в другій кімнаті, разом з дітьми. Твердохліб, щоб не розбуркати дітей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:

– Марусю, встань та збери щось на стіл.

Маруся мов би й не спала – схопилась одразу. Косу під хустку, спідницю на себе, а блузку застібала уже на ходу:

– Картоплю зварити?

– Не треба, збери щось із вчорашнього.

Довго не міг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник.

– Га?.. Що?..

Ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним – так бідолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!

– Ось похмелимось – пройде, – утішив його Твердохліб. – Уставайте, бо час уже на полювання рушати!

– Митрофан Онисимович уже встав? – прочуняв нарешті редактор.

– Іду будити.

Митрофан Онисимович лежав, як гора: тільки піднімавсь-опускався кожух. Та ще на білій рубашці ворушилася чорна краватка: не зняв її, навіть лягаючи спати, і вчорашнє все випите йому аж ніщо: Твердохліб лишень тихенько покликав, як він і прокинувся. Ото здоров’я в людини!

Поки вдягалися і поки вмивалися Маруся вже й на стіл зібрала.

– По одній! – скомандував строго Митрофан Онисимович. – Полювати ж приїхали, а не горілку дудлити!

Випив, заїв, навіть за стіл не сідаючи. А на нього дивлячись, й інші. Редактор разів зо три шклянку до рота підносив – все не міг зважитись. Кривився так, ніби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Путько пораїв:

– А ти заплющ очі й одним духом!

Під’ївши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зібрав двоствольну рушницю. З полірованим прикладом, безкурківку, якусь дорогу іноземку. Скільки коштувала, не знав і сам: на шістдесятиріччя піднесли йому працівники райради, придбавши в складчину аж у Києві, в комісійному. Сказали лишень, що з колекції магната Потоцького.

– Одне неудобство, що ні до чого ремінь причепити, – казав про рушницю Путько. – Він, гад пузатий, даже рушницю лінувався носити: лакея позаду тримав!

– Давайте я вам носитиму! – вискочив Твердохлібів заступник: страшенно хотів потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися біля начальства: а що воно ще скаже цікавого.

– Дякую, я вже сам якось, – покосився на нього Путько.

Окрім Путька, мали полювати редактор, Твердохліб, шофер і Пекельний Корній. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб і не бачили. Твердохліб узяв у сторожа: поржавілу, з роду-віку нечищену, в дуло глянеш, а там тільки павуків і немає, – з такої як стрельнеш, то невідомо, хто буде вбитий – мисливець чи заєць. Та Твердохліб і не збирався особливо стріляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, курківка, рушниця не дуже показна, але надійна.

– Він, сучий син, уже мене обскакав! – скаржився Путько. – Як патрон, так і заєць!

Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неї гільзами цієї ночі в селі не було. Ще вчора зранку, як тільки додзвонився до Путька, вирядив Твердохліб Корнія у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.

– Хоч один заєць пропаде – голову одірву!

І Пекельний простирчав там весь день і всю ніч. Не приходив навіть обідати: дочка носила у вузликові.

Побачивши машину, він одірвався од столу, пішов назустріч. Був у кожусі, а шапку аж на вуха насунув. Твердохліб одвів його набік і поки гості вилазили з машини та розминали ноги, занепокоєно допитувався:

– Зайці є?

– Одбою немає!

– Придививсь, де найбільше залягали?

– Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною…

– Понад нею й підемо. Та гляди мені: зайця піднімеш – не стріляй! Гони прямо на Путька!

– На отого пузатого?

– Тс-с, сатано!.. На нього…

– А як прямо учеше?

– Ну, тоді вже стріляй. А на тих, що в його бік битимуть, і дивитись не смій! Ясно?

– Та ясно, чого ж…

Поки розібралися, хто де йтиме, і сонце зійшло. Викотилося з-за обрію – велике, червоне, мовби з похмілля, і покритий сизою наволокою степ враз ожив, заіскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце світило у спини, а то батька лисого що вполювали б!

Йшли обережно, непоспіхом, як і ходять на зайця. Путько – в центрі, редактор і Твердохліб – по обидва боки од нього, а ще далі, замикаючи підкову – шофер і Пекельний. Довгі тіні чорно лягали на землю, під ногами тріщала-ламалася затверділа стерня, рілля взялася груддям, так що йти було легко, не те що під дощ. А прохолодне повітря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи їх од вчорашнього перепою, і навіть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселішавши, ніс перед собою одностволку, весь націлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайці.

Твердохліб уже кляв про себе Корнія: кінчилася балочка – і хоча б що тобі ворухнулося!

– Де ж твої зайці?

Корній винувато зблимував червоними повіками, він і сам не міг утямити, куди вони поділися. Сам же на власні очі бачив, як залягали в оцій балочці! Крізь землю провалилися, чи що?

– Проспав усю ніч?

– От їй-богу ж не спав!

– Давайте прочешемо ще той он горбочок, – запропонував Путько. І тільки рушили, як з-під ніг у редактора вискочив заєць. Вискочив так несподівано, що редактор як ніс рушницю дулом у лівій руці, а прикладом – у правій, так і смалонув. Смалонув не цілячись, не в зайця – в щофера, який аж підскочив та й став матюкатись. А заєць, прищуливши вуха, задніми-задніми – покотивсь по стерні сірою кулею, тільки закуріло.

– Промазав! – люто закричав Путько на редактора. – Мисливець собачий!

А заєць котивсь і котивсь, вириваючись геть із підкови. Ось приклався поспіхом до рушниці шофер: пах! пах! – вирвалося з обох стволів по димкові – заєць ушкварив ще дужче, тільки тепер став забирати в бік Пекельного.

– Корнію, стріляй! – щосили гукнув Твердохліб.

Корній, що досі байдуже і аж сонно якось стежив за зайцем, повернув до Твердохліба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повільно, і Путько, рубаючи кулаком повітря, досадливо вигукнув:

– Ех, прозівали! Котів вам, а не зайців стріляти!

Корній тим часом прицілився, вистрілив.

Понад степом пішов гук, мов од гармати. Голова Корнія мотонулась назад, шапка злетіла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мітлою: він спершу злетів у повітря, а потім покотивсь по стерні. І не встигла влягтися луна од пострілу Пекельного, як перед Путьком, наче змовившись, зірвалися два зайці одразу.

Ці недалеко й одбігли: Путько зрізав їх таким артистичним дуплетом, що обидва постріли майже злилися в один.

В Митрофана Онисимовича все ще тремтіли руки, коли він приторочував зайців до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи і не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потім, як одполюються. А в Твердохліба одлягло нарешті од серця.

Наполювалися по самісіньку зав’язку. Зайці зривалися майже на кожному кроці, Путько звалив аж вісім штук, шофер – на два менше, Корній узяв іще двох, і навіть редакторові вдалося поцілити одного із свого кривого дула: перебив задню ногу. Заєць довго не давався, ганяли його з півгодини, витратили більше набоїв, аніж на peштy, а він усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферові його вдалося нарешті добити.

– Мисливець зачуханий! – насміхався з редактора Путько. Очі його задоволено сяяли, він усе поглядав на зайців, розкладених в рядок біля машини. – А ти чого не стріляв? – це вже до Твердохліба.

– Я, Митрофане Онисимовичу, стріляю тільки тих, що на столі. У глибокій тарілці.

– Мисливці, так вашу за ногу! – весело лаявся Путько. І вже у машині, повернувшись до Твердохліба, що сидів позаду, поруч з редактором: – А за динамкою завтра й приїжджай! Поки я добрий.

День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогодні подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обірвав, світлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприємності одна за одною.

Щойно, провівши Путька, ступив до контори – задеренчала «віялка». Твердохліб підняв трубку з отим лихим передчуттям, що ніколи ще його не підводило.

Так і є! Дзвонив завідуючий райземвідділом, Твердохлібів приятель:

– Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!

– Як горить?

– Не витягає на орден… Тільки на медаль… Двох тонн буряків не вистачає!

– Як не вистачає?! – закричав Твердохліб. – Ми ж із лишком вивезли!..

– Ну, то вже не знаю… Дзвони на цукрозавод – вони дані нам прислали…

Пожбурив Твердохліб на важельок трубку – замало не обірвав. Ухопився був за ручку – дзвонити, та одразу й роздумав: хіба по цьому чортові про щось домовишся!.. Нап’яв на голову картуз, вийшов на ґанок:

– Якиме, запрягай!

І на свого дружка з райземвідділу: «Не міг подзвонити ще вчора – з Путьком би й поїхав… Хоч учора ж неділя була, все одно нікого не добився б…»

От уже як не везе, так не везе!

Погойдуючись у бричці, думав сердито про Наталку. Виростила собі буряки, і горя їй мало! А ти от мороч голову, наче не їй, а йому орден носити.

Й отак в усьому. Отак з усіма.

Цукровий завод стояв при в’їзді в Хоролівку. Твердохліб на заготпункт не став і заходити: рушив прямо до директора. Там, у першій кімнатці, товклося повно народу. Твердохліб на ходу окинув оком присутніх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тоді він перший. Не зупиняючись, пішов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:

– У себе?

Одчинив двері не стукаючи.

Там теж товкся народ – не менше, аніж за дверима. Той із заявою, той з накладною, і кожен хоче пробитися першим. А тут ще й телефон: деренчить, аж підскакує. Директор хапає трубку, притиска її головою до плеча:

– Слухаю!.. Слухаю!.. – а руками вільними бере то накладні, то заяви. Одні підписує, інші повертає назад: – Не можу!.. Та ні, не вам! – сердито у трубку: засмикали зовсім чоловіка! Та воно й не диво: з осені для цукрозаводів лише й починається гаряча пора.

Твердохліб не став товпитись поміж тими, що оточили стіл: так до пуття не достоїшся. Одного посторонив, іншого просто легенько відіпхнув – сів на стілець, що стояв біля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:

– Омеляне Свиридовичу, я до тебе… Здрастуй!

Зовсім уже очманілий директор помітив спершу «сталінку», а тоді вже Твердохліба.

– А, Володимир Васильович!.. Пробач… Голова йде обертом!

– Та бачу, – поспівчував йому Твердохліб. – Я б тебе й не тривожив, аби люди твої не наробили ділов…

– Що сталося? – стривоживсь директор.

– Та нічого особливого… Недощитали тільки з десяток тонн буряків – Десяток тонн махонув для солідності.

– Не може бути! – вступився за своїх директор. – У мене облік на висоті.

– Може – не може, а що недощитались, це точно, – стояв на своєму Твердохліб: сидітиме хоч і до вечора, а без двох тонн не повернеться. – А в мене орден горить. Наталка моя хіба що: на бугая усе літо хребет ламала?

– Так би й сказав, що орден! Пішли, розберемося.

Побували на заготпункті, а тоді і в бухгалтерії. Підняли усі накладні і таки розшукали дві тонни. Та не дві, а цілих три з половиною. Якась із дівчисьок, що їй танці лишень у голові… якась із вертихвісток, що лізуть у контору, бо нікуди більше приткнутися… що заглядає більше у люстро, аніж у накладні… якась із отих, яким Твердохліб наступав би на одну ногу, а за другу вже роздирав би навпіл… узяла та й не дописала три з половиною тонни…

– Та гони її к бісу!.. Щоб і не воняло!..

– Я б погнав, – бідкався директор. – Погнати не штука… Та де кращої взяти? Думаєш, краща прийде?.. Теж вітер у голові, тільки що з іншого боку.

Попрощався, поїхав. Півдня змарнував із-за якоїсь вертихвістки! Не встиг укотити в село – бригадир назустріч. Виглядав Твердохліба біля крайньої хати.

– Володимире Васильовичу, біда: трактор провалився у річку!

Твердохліб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На півдня із села поїхав – трактора утопили!

– А ви куди дивилися?!

– Та ми в тім не винні… Трактори ж скільки разів через той місточок ходили… А цей, як нарошне…

– Тракторист хоч цілий?

– Цілий, Володимире Васильовичу. Ногу тільки повредив. Так шмат м’яса і видерло…

– Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сідай!..

Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті, що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!

– А народ чого? – Твердохліб до бригадира. – Робота в колгоспі закінчилась?

– Та ми ж, Володимире Васильовичу…

– Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.

Під’їхали.

– Ану розходьтесь! – вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак. – Нічого тут…

Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.

Як його, чорта, й діставати тепер?

– Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати, – бригадир тракторної. – Інакше й не дістанемо.

Розібрати! Легко сказать – розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?

– В МТС дзвонили?

– Ще не дзвонив.

Спасибі хоч за це. Там же директор – перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.

– Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.

– Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.

– Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам’ятати?

Підійшов несміливо Нешерет: відчував – найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.

– Ви теж хороші! – побачив його Твердохліб. – Кому, як не сільраді, про мости дбати?

– Помилочка наша, натурально, – скис уже зовсім Нешерет.

– Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.

Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголосніше ж – Курочка. Той перший до річки примчав – не одходив.

– Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!

А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохліб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспників».

Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.

Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв’яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо – де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо – танк не провалиться!

– Правильно, бригадире? – до бригадира тракторної.

– А що ви робили неправильно?

– То давайте розходитись.

Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти із трактора. Без горілки у воду полізе! І хоч вона, ота деталь, йому хіба що до задниці, все одно не поверне. Заховає – з міліцією не знайдеш!

– Щоб сторож всю ніч не одходив!

Ну, здається, все. Заїхав Твердохліб ще в контору, потовкся там годин із чотири, а тоді вже й додому пораніше. Минулої ночі майже не спав, та й позаминулої, то аж у голові макітрилось.

Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тільки ступив на поріг – Маруся поспішила чоловіка порадувати:

– Оце що хочеш із Кімом роби! Бо в мене й сили більше немає!

– А що там таке?

– Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батьків і не приходив.

– За віщо?

– Це вже у нього спитай! – Маруся сердито.

– Ану розказуй! – підійшов Твердохліб грізно до сина. – Розказуй, що там накоїв!..

Кім сидів над підручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.

– Чого мовчиш? Язик проковтнув? – Та лясь по потилиці сина.

Мовчить все одно. Твердохліб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у двері.

– Доброго вечора!

Стоїть на порозі, мов до хати ступити не сміє.

– Проходьте та сідайте! – Маруся до нього.

– Дякую, я на хвилинку, – однак одразу ж і сів. Опустився на стілець і Твердохліб.

– Як у вас там діла? Вистачить палива? – а думав про сина.

– Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!

– Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…

Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цікаво, якою вона буде, – із снігом чи малосніжна. «Мабуть, що з снігом, – усі прикмети за це». – «І наука це ж каже – метеозведення», – «Ну, ті як накажуть – вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило…»

Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.

– Що там мій накоїв? – не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: – Вийди в ту хату!

Провів сина важким поглядом.

– Так що там з моїм?

– Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу… Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав…

– Вовчицею? – вражено Твердохліб.

– Він-то прямо їй у вічі цього не сказав, – вже наче аж заступався за Кіма Колядко. – Дітям сказав… А діти є діти: одразу до вчительки… Світлична, ви самі розумієте, й образилась… Після уроків усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно… А я Тетяну Олексіївну уже вмовив – хай іде хлопець завтра до школи… Діти є діти…

Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з сином:

– Сім шкур із лобуряки спущу!

– Бити не треба, Володимире Васильовичу! – вже оступався за Кіма директор. – Діти ж. Колись самі такими були…

– Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!

– Час такий, Володимире Васильовичу…

Пішов Колядко. А Твердохліб вертався до хати – все у ньому аж кипіло. До чого додумався, песиголовець – куркульською вовчицею учительку обізвати!..

І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звідки син узяв оті два слова! Ускочив у хату, не до сина – до комоду метнувся, де всі документи лежали. Ось тут вона має бути… Ось тут… В оцій ось книжечці записній, складена учетверо… Перелистав, потрусив навіть – нічого не випало.

Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другої кімнати:

– Ану признавайсь: рився в шухляді?!

І, вже не стримуючись, – лясь! лясь! Кіма по щоках. У того так сльози і бризнули. Вискочив із-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.

– Самі написали, та ще й б’єтеся!

A-а, сам!..

Не знав, що і зробив би, аби син не догадався із хати втекти. Ухопив підручник, шарпонув і одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж поруділим од часу метеликом випурхнула звідти газетна замітка. Погойдалася в повітрі, лягла на підлогу.