Біль і гнів. Книга 1

Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно – зводилися лише тоді, як голова подавав їм руку.

Твердохліб привітався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, більше схожим на підлітка. На сухенькій голівці коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видає: не так уже мало років людині, коли чуприна геть сива.

Знав бригадира ще з початку головування. Із тієї пори, коли для багатьох він іще був просто Володькою. Бригадир же уже й тоді сивий чубчик носив, і був він тоді чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.

Нині трактором не здивуєш нікого. Чи косовиця, чи оранка – гудуть, як джмелі. Куди б у степ не зашився, обов’язково на обрії трактор побачиш.

Твердохліб з бригадиром привітавсь, як з рівнею:

– Пилипе Івановичу!.. Як здоров’ячко?

Пилип Іванович на здоров’я зроду-віку не скаржився.

– А каша як?.. М’яса вдоволь?.. – Кабанця уже третього колять – спеціально для трактористів. Твердохліб знає, що робить – недарма ж до нього трактористи самі набиваються. Бо й додому як ідуть, Твердохліб не забуде ніколи комірникові кивнути:

«Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!»

Комірник порядок уже знає: і сальця, і м’ясця, і борошенця, а то й меду в трилітрову посудину – оце вашим діткам. Їдуть хлопці, наче од тещі з гостей.

– Так ні на що не скаржитесь?.. Може, дівчат пару підкинути?

Трактористи регочуть – ну й голова! Всміхається скупо й бригадир: маленький, слабенький, а тримає своїх хлопців у строгості. Поки робота – жінку рідну забудь, якщо вона в тебе і є.

– Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячні!.. З водою, щоправда…

– Що з водою? – стривожено Твердохліб.

– Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радіаторах повикипає…

– То що, не могли спритнішого дати?.. Бригадирові казали?

– Каже, що людей вільних немає.

– Ось я йому дам вільних людей! Сьогодні ж нового водовоза підкинем. – І вже до причіплювачів: – Ну, а ви, хлопці, як? Стараєтесь?

– Стараємось! – ті хором од миски: трактористів свіжиною годують, то і їм перепадає. Хоч комірник і скаржився: їдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, їм варити окремо?.. Не можна! Мине осінь, зима – своїх трактористів будемо мати.

– Глядіть мені! – посварився на них жартома Твердохліб. – Як Пилип Іванович поскаржиться – враз у свинопаси переведу!

– Хлопці хороші, справді стараються, – заступився бригадир за причіплювачів. – Так що ви їх не дуже й лайте.

– Нічого, вони в мене не горді. А за одного битого знаєте скільки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомі…

Пожартувавши отак, Твердохліб прощається і сідає у бричку. Яким, що не злазив із передка, цмока на коней, і вони їдуть далі.

Одразу ж за могилою, що під нею дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.

– Ану, поворуши батогом!

Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір’їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.

Хороше!

Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м’яке осіннє повітря.

Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався – вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу, – учителі, як лелеки. Теж нахиляються – даром не ходять.

Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем – вибивав пилюку з стерні. «Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!..»

Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.

– Ну, як у вас справи?

– Краще й не треба – п’яту підводу вантажимо, – похвастався директор.

– А я що казав! – І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: – Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бідонів молока школярам… Вистачить? – вже до директора.

– Вистачить, дякуєм!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.

Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. Не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.

На торби ті дивлячись, одразу можна сказати, чиїх батьків дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денці. Твердохліб підізвав того, що з найповнішою торбою, запитав:

– Ти чий?

– Грицаїв.

– А як звати?

– Микитою.

– Молодець, Микито! Виростеш – стахановцем будеш.

– Діти, ви чули, що сказав голова? – підхопив ті слова директор. – Треба всім так старатися, як Микита Грицай.

Діти мовчки дивилися на директора й голову.

Твердохліб пройшовсь по стерні, де вже було зібрано, підняв один колосок… другий…

– А збирать треба краще… Не лишати й колоска на потраву…

– Діти, ви чули, що сказав голова? – вже строго директор.

Твердохліб подумав-подумав, що б іще сказати, врешті спитав:

– Чий клас?

Хоча б міг і не питати: одразу ж помітив у гурті школярів і свого. Ревниво придивився до торби – майже повна – і вже веселіше:

– То хто у вас учителем?

– Відповідайте, діти, коли вас запитує голова! – звернувся до учнів директор. І вже тихіше сказав Твердохлібові: – Світлична, он вона стоїть.

І Світличну помітив одразу Твердохліб, ще тоді, як підходив. Стояла осторонь, не сміючи підійти до начальства – на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очі, благенька кофтина на ній, вилиняла спідниця, тільки й того, що не боса. «Світлична! – гмикнув про себе Твердохліб. – А давно була Івасютихою?..» Чомусь пригадав, як стояв колись на порозі багацької хати: холодний, голодний, ще і в постолах, а вона сиділа, багато вбрана, за весільним столом з такими напитками- наїдками, що йому і не снилися. «Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!» І Твердохліб кивнув Світличній, вітаючись, кивнув і до картуза руку підніс, бо все ж таки учителька, та ще і його сина. І потім уже, сідаючи в бричку, самовдоволено думав: «Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своїми руками!..»

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший – байстрюк. Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. Тож коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій – спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.

Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: «Так що нам з учительшею робити?» – «З якою?» – «Та з Світличною, бо байстря привела», – відповів: «А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!..» І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління – не соромиться. З чим і бувайте здорові.

Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться нe смів – Світличну з села щоб спровадити. Плескати плескали, але всім язики не зав’яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років потому Твердохлібів синок пішов до першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:

«Ну, як там мій учиться? – і додавав неодмінно: – Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою».

Збігли й думки про Світличну – за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода й вигулькне.

Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а худобу голова хай пасе?

– Ану, завертай!

Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола – ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує – слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:

– Ану, просніться!

Пастух охнув, схопився за живіт – зі сну нічого не тямить.

– Де ваша худоба?

– Десь тутечки…

– Тутечки! – передражнив його Твердохліб. – Ви нащо до худоби приставлені?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правління – там поговоримо.

Повернувся – не хотів більш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидів – у землю втоптав би! «Витурити к бісовій матері з колгоспу!.. І з села за одним махом!..» І де воно, таке ледащо, і вродиться! Сорок років уже розміняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в голові аж гуде. Скільки вб’єш, стільки й уїдеш. «У того Оверка й навильники од вил найкоротші», – казали про нього в селі. Пригледівсь якось Твердохліб – таки найкоротші! Беруть скиртоправи солому із волока – він тут як тут. Метушиться, виделкою своєю розмахує – його тільки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору підважувать, то він і в кущі:

– Вершіть, хлопці, без мене, бо мій навильник закороткий.

Навильник короткий, зате ложка – найдовша: з-за чужої спини дістане.

Та зась! Погодували – скільки можна терпіти?..

Десь аж до обіду мотався Твердохліб у степу – наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачів. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як і голова підкотив.

– Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

– Та ми тільки од плуга! – виправдовувались орачі. – Ось помацайте, ще й чепіги не охололи.

– І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так і орали: з холодком та з оглядочкою?

Підійшов до коней, провів по шерсті долонею:

– Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугів: од гріха подалі. Твердохліб же то за одним, то за другим пройшовся, перевіряючи оранку, аж тоді зібрався на бричку. Від’їжджав, роздратовано думав: «Роблять, мов на дядю чужого!.. Ні, доведеться-таки мінять бригадира: з цим тюхтієм ні вкуєш, а ні вмелеш!..»

– В третю завернемо? – запитав тим часом Яким. – Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч – у третю бригаду, прямо – в село.

– Прямо паняй! – Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять – за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг:

«Знімайте з третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!»

На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир: зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:

– Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!

– Аякже, так я тобі й кинула! – од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю. – А дітей хто годуватиме? Mo’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!

І вже підступа з рогачем – от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни.

– Одчепись, сатано! Ось визвемо на правління та всипемо як слід! – гукне уже з двору.

Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз’юшена – так пеклом і дише:

– Я вашому правлінню голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!

Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався із сатаною – сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад. В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку…

Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш – рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.

– Де ваші люди? – до бригадира.

– Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш…

Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..

– Поїхали!

Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є – топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.

– Чому не в полі?

– А їсти ви, може, наварите?

– Я питаю, чого на роботу не вийшли?!

Слово по слову – до крику дійшло. До отого: «Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!» Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!

– Щоб зараз же мені у полі були!

Два тижні потому слід од нігтів носив. Як загородила, вража жінка, та й проорала од лоба аж до підборіддя. Твердохліб хотів був спершу до суду подати, та, схолонувши, передумав: дізнаються у районі – засміють.

Тож він не дуже й сердився, коли черговий бригадир третьої жбурляв на землю батіг та кричав, що краще під шибеницю, ніж з отими чортяками справу мати…

Ламали-ламали голови, кого ще поставити, як бухгалтер візьми й підкажи:

– Давайте спробуємо Приходька.

– Якого? Івана?

– Та не Йвана – Миколу.

Члени правління одразу ж замовкли. То сміялися, почувши про Йвана, а це враз притихли. І всі подивились на голову: що він на те скаже? Знали ж бо, що Твердохліб Миколу Приходька терпіти не міг. Після розкуркулення отого невдалого, коли йому, Твердохлібові, на горіхи в районі дісталося.

Твердохліб і справді одразу насупився, на бухгалтера зиркнув сердито. Той, бідолаха, вже раком назад:

– Та воно можна й іншого…

Твердохліб же пригадав, як Приходько виступав на останніх зборах, – кивав на правління і голову. Мовби й не критикував – підказував, і виходило так, що й підказував правильно, та Твердохлібові було од того не легше. Тим більше що й представник із району поруч сидів, усе до блокнота записував. Поцікавився навіть, що то за один.

– Так, із рільничої, – неохоче відповів Твердохліб. Ледь не додав, що із колишніх куркуликів, але вчасно стримався. Слухав Приходька, роздратовано думав: «Всі ви розумні – пальцями тикати! Спробували б самі потягти!..»

«А що, як і справді впрягти його в третю? Хай обпечеться – може, хоч трохи заціпить…» І для членів правління несподівано:

– Чого ж, можна й Приходька… Повчати уміє, подивимось, як цей розумник на ділі себе покаже…

Після того спершу чекав: от-от прибіжить Приходько та й кине традиційно батогом об землю. Отоді він йому й пригадає отой виступ на зборах.

Та Приходько до контори не прибігав. Схуд, почорнів, із жінотою воюючи, а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довірили бригаду, так до кінця, і під руку не лізьте. Прийде осінь – отоді за все і спитаєте.

Це коли Твердохліб поцікавився, хто йому дав право орати колгоспними кіньми городи багатодітним жінкам. Та ще й орачів виділяти. Що, може, в бригаді вже й роботи немає?.. І зовсім уже чудернацькі історії переповідали про Приходька Твердохлібові. Буцім із першого ж разу став до печі їжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: «А хто за мене дітям їсти наварить? Може, ви?» – «А чого ж, можу і я». Картуз на лавку, піджак із плечей, щоб не так жарко було, та й до печі: «Поки я тобі їсти варитиму, ти на моєму коні покатайся – жінок на роботу поклич». Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула…

Далі – більше: організував Приходько чергування щоденне. Сьогодні Одарка, завтра Василина, післязавтра Ольга. «Зносьте до гурту усіх сопляків, і нехай у вас голови не болять аж до вечора». А Одарці – Василині – Ользі – по півтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохліб несподівано на нього визвірився:

– Самому закортіло на третю?!

Лаяв бухгалтера, аж той вкінець розгубився. Не знав, що Приходько голові – шпичкою в боці. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляє додолу батіг, аніж переконуватись, що третя бригада поволі на ноги спинається…

Та годі про це!.. Тим більше що он уже й село показалось.

В’їхали з протилежного боку: од ставу.

Ставок зовсім іще молоденький: другий рік, як загатили, а вже де-не-де поріс осокою, взявся першим рястом. Для дітлашні – рай, цілісіньке літо бовтаються, стрибають із греблі вниз головою – чия скоріше знайде пеньок. Твердохлібові ж – докір німий. Планували рибу розводити, обіцяли виділити мальків, навіть у районній газеті про це написали, а поки що плодяться пуголовки. «Треба буде змотатися в район, хай дістають де хочуть… А ні, то аж у область…» І качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени – готовий прибуток.

Далі, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з іншого – чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося їх в останній час до стобіса, – і в дворах, і на вулицях, і на хлівах – усюди побачиш. Общипують все, об’їдають – деревця не полишать.

Колись у Тарасівці про козу і чуть не чували. Як завів іще до революції корчмар із сусіднього села – майже все село бігало дивитись. Жінки, які постаріші, тиждень потому одхрещувались: нечиста сила!

Минули роки – прийшли кози і в Тарасівку. Козі ж ні сіна багато на зиму не треба, не те що корові, ні ганяти щоденно на пашу: сама собі їжу находить, та ще ж до того й не підлягає податкові.

Перший завів дві кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привіз ротатих прояв.

Поплакала, покричала бідолашна Федора, та куди було діватись? А згодом і сама переконалася, що можна жити і з козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малі Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише вволю. Як висушать вранці по чашці – до обіду їсти не просять.

З легкої Іванової руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили їх здебільшого вдови та одинокі, старі вже жінки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокій людині, а коза в самісінький раз.

Твердохліб їх терпіти не міг. Докоряв не раз Нешеретові:

– Ви хоча б хазяїнів приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб’їдають!

Нешерет завжди виправдовувався тим, що він, натурально, воює із козами, тільки од тої війни толку мало. Самі ж бо знаєте, який тепер народ: ти йому слово, він тобі десять…

– Mo’, пообідаєте?

Яким уперше за всю дорогу озвавсь – пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вів до хати голови.

Твердохліб уже хотів був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати підводи в район, і наказав їхати прямо до контори.

– Будем уже обідати, як із голови знімуть.

– Хто вас зніматиме!

Входжені коні легко перейшли на рись, і за кілька хвилин розмальована бричка підкотила під саму контору.

– То мені розпрягати? – Яким усе ще надіявся, що голова передумає – накаже завертати обідать. Вечір же скоро, он і сонце на прузі, а вони з самісінького ранку зернини макової в роті не мали. Про те, щоб самому підскочити додому, Яким і думать не смів. Поки голова в конторі, доти й він має бути при конях. Щоб як команда – одразу ж і їхати. Хоч і до світанку. Бувало частенько й таке. Особливо влітку. Вивалиться опівночі з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожів і об’їзників: чи не дрімають? Так привчив, що тільки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак.

«Служба собача!» – зітхає Яким. Ішов – радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг – та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!

От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши – з темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають, – дайте уволю хоч виспатись! Та пообідати по-людському.

– Взимку будемо одсипатися, – каже Твердохліб. – Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку снить?

– Де б я їх бачив!

– Заб’ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму…

– Дак то ж ведмідь… – бере сумнів Якима. – А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.

Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима – не діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.

Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре – очей із нього не зводить.

– Ти чого? – запитає Яким.

– Так… – усміхнеться зніяковіло. – А ти їж… Чи, мо’, несмачне?

– Смачне, чого ж…

А сам ледь щелепами ворушить – і їжа до рота не йде. Їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…

Ех, служба собача!..

Твердохліб же тим часом урядує в конторі.

Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів, – дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак. Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!

Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж – не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав – приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого не було. Тож завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.

З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова в районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько й зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба – не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.

Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дістав накладні, став доповідати. По зернових з державою розрахувалися повністю, ще й перевиконали…

– На скільки? – поцікавився Твердохліб.

– На шістнадцять відсотків супроти контрольної цифри.

Твердохліб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його колгосп першим у районі виконував план хлібоздачі.

Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тільки довкола… та що там довкола: по всьому району лише половіє, а тут уже воском береться. І пускає Твердохліб жатку та косарів, і гуде зголодніло молотарка, і засипається в мішки перше зерно. А Твердохліб уже накручує ручку «віялки», додзвонюється до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!