Двері в день. Міс Адрієна

Скільки невідомого заховує кожне людське обличчя, яка трагедія може бути за нам, яке щастя і яка зловісна та холодна лють!

IX

Розділ історичний

Село тієї доби, що її ми змальовуємо, мало свої особливі звичаї та прикмети. Про це треба пам’ятати, щоб дещо не здавалося перебільшеним, а постаті тодішніх селян не наводили б на думку, що їх вигадано, бо справді вже давно не існує тих мрійливих пейзан, до яких звикли читачі, а тим більше заклопотаний обиватель.

Село Зігнуті Вільхи, куди їхав з товаришами Теодор, знаходилося від залізниці на відстані приблизно верстви. Село було велике й багате, з одного боку оточене великим лісом і з другого – широкими ланами, випасами та луками. Від містечка, де жив Теодор Гай, навпростець до села було багато ближче, ніж залізницею, але дістатись до нього залізницею було легше навіть і тієї пори, бо селяни дуже неохоче давали коней, та й залізницею було дешевше.

Після майже безсонної ночі Гай з товаришами розвантажили на станції вагон і, найнявши воза, вирушили на село. За кілька фунтів солі місцевий дядько згодився їх одвезти. Тепер вони їхали, збиваючи куряву на широкій дорозі, що вела до села.

Поки вони поралися з своїми клунками на станції, поки знайшли воза, сонце здорово стало припікати і розпочався теплий та важкий їхній трудовий день.

Один з товаришів Гая, маленький сухорлявий старуган з рудавим волоссям, з тоненьким обличчям, з міткою на носі від окулярів, слюсар заводу Антін Яновський, або просто Антошка, як його звали всі товариші, тепер весело чмихав і потирав руки, оповідаючи про те, як багато вони привезуть на завод різної їжі. Інші товариші теж перебільшували свої сподівання, але, схаменувшись, починали сміятися й говорити, що навряд чи вдасться проміняти ввесь вагон на одну цибулю.

Так доїхали вони до перших хат села, і тут Петро Пустовійт, товариш Гая, виміняв сіль на буханок хліба й шматок сала, бо вся компанія дуже хотіла їсти. Після сніданку почалося блукання від хати до хати, яке більше скидалося на справжнє жебрацтво, ніж на обмін, що за нього в свій час так розпиналися синдикалісти.

Ніщо так не принижує людину, як жебрацтво. Ніщо так не вражає людину, як незадоволене прохання шматка хліба. Нема нічого ганебнішого, як не підтримати людини однієї з тобою кляси. Здавалося, що робітник і трудовий селянин мусять стояти на одному клясовому рівні, але через розбещеність деяких шарів села в той час робітник, що потрапляв на село, відчував себе справжнім жебраком. На нього дивилися так, як на дармоїда, як на ворога, що зазіхає на селянське добро.

Селяни або презирливо відмовлялися від речей, що їх пропонували робітники, або в кращому разі пропонували саме те, що їм було непотрібне, і звичайно в мізерному розмірі.

В той день на селі Зігнуті Вільхи було храмове свято. Майже всі були вдома, і це, до певної міри, полегшувало обмін. Робітникам щастило на кілька хат проміняти яку-небудь річ.

Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.

– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!

Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.

– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.

– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..

– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..

Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:

– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.

Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:

– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.

– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.

Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.

– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…

– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.

– Ні.

– Піяніна!..

– От, піяніна! Піяніни у вас немає?

Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.

– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.

Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.

– Може, Василю Івановичу, ви в мене купите фунт мідяно-цинко-сірчано-токарних стружок? Їх дуже добре класти до їжі замість соли або укропу, крім того, можна настоювати самогон або свячену воду! – іронічно заговорив Антошка, він же слюсар Антін Яновський.

Але цей жарт прийняли дуже серйозно і навіть з охотою, бо це було щось нове й небачене.

– А покажіть но, що це за штука! – важно проговорив той же Василь Іванович.

Слюсар пошукав у своїх бездонних кишенях і витяг майже цілу жменю мідяних та залізних стружок. На обличчях робітників промайнула маленька посмішка, але вони поки що не викривали жарту.

– Хіба тут буде фунт? – промовив огрядний селянин, беручи у слюсаря стружки.

– А ви зважте! Може, тут і більше!

Василь Іванович подивився на стружки, що, мабуть, сподобались йому своїми блискучими обрізами, а потім обережно підніс їх до свого м’якого й чутливого носа.

Тут уже компанія не витримала і голосно розсміялася, сміялися і деякі селяни, які може здогадалися, а може й знали, що це за річ – мідяні стружки. Василь Іванович, понюхавши стружки й почувши сміх, серйозно поглянув на юрбу, а потім, не втрачаючи гонору, відповів:

– Ні, я такої штуки не вживаю!

– А ви спробуйте! Візьміть їх на зуб! Може, сподобається! – сміявся слюсар, – Може, тоді від піяніна охота відпаде.

– Пф! Ви мені грамохона або гармонію! От у Степана Трохимовича Терещука! Ви, може, ніколи не бачили, так подивіться, а потім привезіть. Кілька пудів борошна дам…

– Піяніно то ми бачили, а ви стружки замість піяніна покуштуйте!

– Киньте, киньте! Вони сміються! – заверещала істота у єдвабних штанах, підбігаючи до Василя Івановича.

Той тільки тепер зрозумів, чому раніше сміялася юрба. Він тепер почервонів так, що навіть уся кров з його п’яток вдарила йому в голову, і мимоволі розсипав стружки, поглядаючи виряченими очима на слюсаря.

Юрба одразу притихла, і дехто одійшов убік.

– Халамидники! – нарешті видушив він із себе. – Торбарі!..

Він ще щось хотів пропихкати, але йому, мабуть, не вистачило повітря, і він, повернувшись спиною до робітників, пішов геть. За ним швидко пошкандибала й істота в єдвабних штанах, сердито поглядаючи назад. Решта селян теж почали розходитись, лиш дядько, якому дуже сподобалась коса, ще довго торгувався, поки не згодився на трохи більшу кількість проса.

– Я б тому гайдамаці цілий мішок стружок подарував, тільки, щоб він підсипав їх собі у борщ! – сердито говорив дорогою слюсар. – От ірод! Куркуляча душа!..

– А той другий, в едвабних штанах, хто він такий? – запитав один з робітників.

– Адвентист або німецький соціял-демократ! – відповів Петро Пустовійт.

– Ні, він, мабуть, з породи тхорів! – зауважив слюсар.

Розмовляючи, всі четверо підійшли до нової хати. Коло тина стояла стара баба, одягнута в якусь чудернацьку панську кохту. На одній руці у неї була чорна рукавичка, з якої виглядали загрубілі пальці. Побачивши робітників, вона махнула рукою в рукавичці і сердито заговорила:

– Ідіть, ідіть з богом! Бог дасть!..

Потім тією ж рукою поправила очіпок і, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робітників. Вони ж пройшли повз неї, ані слова не сказавши. Їх дуже пригнітили ці слова, і вони глибоко відчули образу, відчули, що до них ставилися, як до жебраків.

– От, чортове опудало! – нарешті перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на ній чорна шовкова спідниця?

– Шкода, що в неї ще нема твоїх окулярів, Антошко, вона б їх напевне начепила собі на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робітників.

– Не тільки темнота, – додав Гай, – а й жадність!

З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли і десь рипів журавель, – хтось з криниці діставав воду. За одним з тинів лунав веселий жіночий сміх, біготня й жартівливі вигуки. Коли вони проходили повз нього, звідти визирнуло розкуйовджене дівча й швидко сховалося, потім не минуло й хвилини, як на перелазі знову з’явилося те саме дівча, але вже в компанії з дорослою дівчиною.

– Чи нема у вас якого краму, матерії? – запитала дівчина.

– Як же, у нас усе є! – відповів Антошка.

Мале дівча, почувши це, швидко залопотіло босими ногами і десь зникло. За кілька хвилин біля робітників було веселе й барвисте коло дівчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося під руку, і вимінювали на матерію. Але це все робилося потайки, щоб не довідалися батьки. Коли обмін був у самому розгарі, на вулиці появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякі дівчата, помітивши його, почали тікати.

– Куди, дурні це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дівчат.

Це був середнього віку здоровий чоловік з насмішкуватими очима й бадьорим голосом у горлі.

– Чого злякалися, сороки! Не бійтеся, до ваших батьків з доносом не піду!..

– Не дуже ми й злякалися! – відгризнулась вертлява дівчина, покрутивши головою, від чого розлетілася її чудернацька зачіска.

– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила їй, сміючись, друга.

Максим підійшов до робітників і поздоровкався.

– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацікавлений Теодор Гай.

– Так, це я, а ви, мабуть, робітники з «Червоної Зорі»?

Знайомство відбулося. І компанія, залишивши дівчат, посунула далі з Теодором Гаєм та Максимом на чолі.

– Кажуть, що у вас на все село лише троє незаможників? – запитав Петро.

– Троє зареєстрованих, – відловів Максим, – а так то є багато, особливо на лівому кутку біля лісу. Тільки всі вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому і троє, як більмо на оці в куркулячої коняки. Але це пусте, вже на лівому кутку сперечаються. Незабаром наша армія збільшиться. Василь Іванович лусне з досади.

– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. – Ми свого Фелікса Едуардовича вже прикоськали, це головного інженера. Ну, а у вас, Степан Трохимович… З одної компанії ця публіка.

– У нас бандити ще заважають! – відповів Максим. – От де наше нещастя! Боїться народ…

– Наші міщани іноді не згірше бандитів, – вставив Теодор, – що казати, важко!.

– У вас у місті з продуктами справа погана, – знову заговорив Максим, – а з наших новоспечених аристократів багато не візьмеш. Нещодавно дочка нашого Василя Івановича в модному капелюсі на все село гуляла. А капелюх той їй так личить, як мені циліндер! А інші в єдвабних штанах і шовкових краватках. У Прокопченка грамофон кричить з ранку до вечора. Піп Григорій дістав тромбона і вечорами повз його садибу пройти соромно. Такі звуки випускає, ніби бугай пирхає… Показилися, що на них управи нема…

– А у нас діти з голоду пухнуть, – зауважив один з робітників.

– Нічого, – сказав Гай, – це минеться. Робітники інших країн в гіршому стані. Добре те, що влада в наших руках, а хліб буде. Ще який-небудь рік, і все налагодиться… Тоді, Максиме, до нас до клюбу, до читальні… Ех, заживем, братці, чорта заздрість візьме!..

Бадьорі слова Теодора Гая розворушили робітників, і вони з новою енергією блукали від хати до хати.

– От коли б організація в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робітникам. Швидко б справу налагодили, організовано… Шкода мені дивитися на це.

– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й організація… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарікаємо, а Тодик, мабуть, тільки й думає про те, як це все змінити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – відповів Антошка і одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути від нього слова, що підтвердять його відповідь.

– Авжеж правда!!!

– Але ж до чого дійшло нахабство! – продовжував Максим. – Вони захопили найкращу землю, крім того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корів, коней, всяку тварину за безцінь. Вже є скільки таких, що за дурничку повіддавали свої хати і тепер, живучи в них, відробляють за це. А в міщан вони скуповують різне шмаття та коштовні речі, все без розбору, що в очі впаде. Тут в одного дурисвіта піяніно в курнику стоїть, спочатку діти бавились ним, а тепер курам за сідало. Один тут є такий, що збирає самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грішми цілий куток стіни в хаті заліпив. І головне, що всі такі, що чекають когось, все ще сподіваються на когось…

– Єрунда, – сказав Гай, – потім відберуть всі музичні струменти для школи або клюбу. Все те, що накопичує буржуазія, все одно, що міжнародній банк для пролетаріяту. Прийде час, і ми все одержимо назад з відсотками.

Край села, осторонь, робітники побачили багату садибу. Велика хата під бляшаною покрівлею ніби допіру збудована. Великий двір з клунями та повітками теж був свідком не абиякої заможности господаря цієї садиби. Робітники підійшли ближче, і тут Максим зупинився.

– Це садиба Терещука, Степана Трохимовича, як його величають. Це перший багатій. З вами я до нього не піду. Він іноді скуповує багато речей… Я не піду, бо він побоїться, чого доброго, і стане прибіднюватись. Можливо, що ви в нього що-небудь проміняєте, а коли ні, то все-таки підіть, побачите, що то за цяця.

І Максим став прощатись з робітниками. Кожний з них міцно потис його загрубілу руку. Тут, між іншим, Антошка сказав якийсь дотеп, але зміст його був, що, мовляв, їхні руки мало чим відрізняються одна від одної своєю кількістю мозолів і зовнішнім виглядом.

– Прощайте, – сказав Максим, – може, зустрінемось.

– Обов’язково, – відповів Теодор, – пам’ятайте за клюб!

Швидко постать Максима загубилися між хатами. Робітники ж підійшли до самої садиби Терещука. Їхній слух одразу тут вразили неприродні звуки, які лунали з хати. Було чути, як хтось бере одну й ту ж ноту на якомусь зіпсованому інструменті.

– Слухайте, – раптом промовив Теодор Гай, прислухаючись, – слухайте, та це ж…

– Ще не вмер-ла У-к-раї-на і… – затягнув Антошка. – А диви! От продажна душа!

Тут до них підійшло кілька нових селян, і Теодор так і не зміг висловити свого здивовання. Знову почались торги. А невідомий палець все так само брав ноту за нотою, виводячи відомий гімн, без усякого сумління, але з наявною дбайливістю.

Гаєві чомусь пригадалося рипіння журавля, і йому немилосердно захотілося пити. Він відійшов од гуртка і зайшов у двір садиби. Коли він близько підійшов до хати, то одразу побачив у вікно старанного музиканта. Чиясь руда потилиця хилиталася в такт звуків, і рука старанно натискала на клявіші піяніна.

– Ей, пане, – гукнув Гай, – чи не можна у вас води напитися?

Музика одразу змовкла, потім рипнули двері, і на поріг хати вийшов сам Степан Трохимович Терещук.

Гай спочатку був розчарований, він гадав, що побачить постать приблизно таку, як у Василя Івановича, але побачив щось цілком протилежне, що ніяк не нагадувало попереднього аматора органів та грамофонів.

X

«Блакитні фйорди»

Степан Терещук був низького росту жилавий дядько, який міцно тримався на корчуватих ногах, і це робило його постать одразу видатною серед сотень інших. На ньому були добрі чоботи, сірі штани й розстебнутий піджак, що під ним була в міру вишита нитками блідого кольору холщова сорочка, а комір пов’язаний тонкою жовтуватою українською національною краваткою. Одяг його був дуже простий, і від загальної пошести на міську моду нічого не можна було помітити.

Здаля на перший погляд можна було сказати, що це провінціяльний інтелігент українець, але, поглянувши ближче на його гостре обличчя з маленькими вусами, з примруженими сірими очима, на його трохи руде волосся, з добродійною парахвіянською зачіскою, на його тонкі стиснуті вуста з хитрими зморшками в куточках, це вражіння моментально зникало.

Лишалося гнітюче вражіння, що він з-під своїх примружених повік слідкує за вашим кожним рухом сірозеленкуватими, як у ящірки, очима, і що ви нізащо в світі не зможете зсунути його з того місця, що на ньому він стоїть. Крім того, одразу впадали в очі його не в міру довгі руки, ніби він мав щось спільне зі своїм мавпоподібними пращурами, і це було дуже недавно, а пальці здавалися чіпкими й жилавими, і вони ввесь час ворушились, ніби збиралися зняти з вас одяг, а може просто стиснути за шию. Але в рухах його, в тому, як він поводився, в тому, як ходив, не було нічого задирливого, одвертого, навпаки, все було заховане і навіть зменшене, запобігливе.

– Пане, – знову з таким же звертанням попросив Гай, – чи не можна у вас напитися води?

– А чого ж, водичка божа, як же, можна, можна, водичка божа! – улесливо заговорив Терещук, – От чого іншого, то не знайдете. Бачите, ми прості люди, – показав він на себе, – а водички можна. Повітря й водичка божі… дихайте, пийте, донесхочу…

Скупому Терещукові, може, й води було шкода, але ввічливе звертання Гая одразу підкупило його. З такими людьми, як Терещук, треба було бути дуже обережним та хитрим. Щоб досягти чого-небуль, треба було так само, як він, прикидатися, прилащуватися й показувати зуби тільки в зручний для цього момент. Його можна було бити лише його зброєю, але й те лише тоді, коли зброя була гостріша за його.

– Без бога ні до порога, як то кажуть, а без доброго слова і собаки ласкавим не зробиш, – відповів хитро Гай, але його відповідь не влучила в ціль.

– Правильно говорите, молодий чоловік, шанувати треба всяку твар! – з якимсь російським акцентом промовив Терещук. – Я бачу тут цілу компанію, так вам на всіх води, чи тільки кухоль для вас?

– Лише для мене, добродію, з мене кухля вистачить! – відповів Гай.

Терещук повернувся, прочинив двері в хату і крикнув голосно, але вже іншим тоном, що в ньому можна було почути навіть суворого наказа:

– Маріє, винеси парубкові води!

Потім знову повернувся до Гая і якось гостро поглянув на нього.

– А ви, молодий чоловік, напевне парубок? Працюєте де в місті, чи що? У вас там уся молодь в комісарах працює? – хитро закинув вудлище Терещук.

– Авжеж, – удаючи наївного хлопця, відповів Гай, – а якже, у нас багато комісарів. От і я теж комісар, можна сказати. На ввесь завод комісар: без мого наказу – ні тпру, ні ну… Накажу кухлі робити – роблять, накажу гуляти – гуляють. Ви не думайте, добродію, що я з простих… я грамотний…

Відповідь Гаєва чомусь сподобалася Терещукові, хоча Гай брехав неймовірно. Терещук зійшов з порога хати. Він підійшов до Теодора і навіть погладив його по плечу, ніби оцінюючи й оглядаючи з усіх боків. Справді, зовнішній вигляд зовсім відповідав комісарському, як уявляв собі комісара Терещук. Бойовий вигляд Гая, що був одягнутий в сіру напіввійськову одіж, таки спантеличив хитру лисицю Терещука, який тепер чогось зрадів.

– Хе-хе-хе-хе!.. – скрипуче сміявся Терещук. – Хе-хе-хе-хе!.. А ваш мандат? – раптом запитав він серйозно, дивлячись на Теодора.

Гая одразу збентежило таке запитання, і він мимоволі посунув руку в кишеню, але потім, схаменувшись, зупинився.

– Мандатик, мандатик! – говорив Терещук, показуючи правою рукою на ліву долоню.

Гай щось зрозумів і знову поліз до кишені. Він пригадав, що в нього мусить бути якийсь папірець, де на заголовку мусить стояти слово мандат. Гай витягнув кілька документів, пошукав серед них і, нарешті, простягнув Терещукові папірець.

Це було доручення Гаєві організувати заводський клюб, дістати книжки, меблі тощо, але просто по звичці до видатних назв у ті часи на ньому згори стояло слово, яке так подобалось Терещукові, маленьке незначне слово – мандат.

Терещук, мабуть, був письменний, бо він старанно перечитував папірець, і обличчя йому посвітлішало. Може, він думав про якусь вигоду з цього для себе, може, він був задоволений, що комісар, за якого він мабуть уважав Гая, так швидко й не перечучи погодився показати йому, Терещукові, свій мандат. А може він просто хотів познайомитися, які були мандати, – все це рішити було важко, але було очевидним те, що Гай все більше подобався йому.

Поки Терещук старанно розглядав з усіх боків папірця, двері хати тихо рипнули. Гай обернувся й побачив, що до нього з великим кухлем води підходить білява дівчина. Те, що вона білява, і те, що в неї в руках кухоль, Гай побачив трохи згодом, а тепер він бачив лише одні широкі блакитні очі, що ввесь час ставали ширшими в його уяві, поки не заполонили ввесь мозок, поки не стали двома фйордами чарівної географічної мапи, бо вони були блакитними, як фарби на мапі, а справжніх фійордів Гай ніколи не бачив, – доки він не відчув у своїй руці холодне залізо кухля й фйорди знову стали блакитними очима.

Гай і Марія, яка винесла йому води, наче зачаровані, дивилися один на одного. Вони були захоплені, вражені, немов вони колись бачили один одного, наче колись вони один одному приснилися, наче така сама зустріч була кілька віків тому, і вони тепер дивуються з того, що знову зустрілися в таких самих умовах. Хіба не буває так: людині здається, що вона робить цієї хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин і умов.

Це уявляється якось туманно, цього ніяк не можна збагнути, але воно відчувається, як певна реальність дійсність, що її ось-ось ніби намацаєте рукою…

Щось подібне до цього відчували Гай і Марія і ніби не могли зрозуміти, що це таке. Чи це було справді? Чи це тільки здається?

Гай взяв у неї кухоль з водою і, поринаючи поглядом у блакитні фйорди, підніс його до вуст, але не помітивши, що ще не доніс, перехилив його, і вода полилася на землю. Марія перша захоплено посміхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.

– Правильно, молодий чоловік, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папірця. – Мені дуже приємно… Гадаю, що ви не одвернете своєї уваги від моєї гостинности.

Що хотів він сказати цими словами, Гай не зрозумів, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пішов тихою ходою через двір на вулицю до юрби. Гай так само не помітив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марію, і не помітив, що Терещук може навмисно залишив їх насамоті. Коли б Гай і не був захоплений іншим, то може він і помітив би це все, але він, передавши кухоль Марії, тепер тримав її руку в своїй руці, дивився на неї й нічого не помічав, що діється навколо нього.

Він бачив перед собою напрочуд знайому постать дівчини, бачив знайоме обличчя, очі, волосся, рухи і навіть голос.

– Мені здається, що я вас знаю, що я вас бачила десь! – почув Гай уперше її приємний голос, що здавався йому таким знайомим.

– Я певний того, – відповів Гай, – що ми жили десь поруч і зустрічались отак щодня.

Вони трохи помовчали, ніби риючись у давніх спогадах, відшукуючи щось потрібне, але невловиме, що мусіло все нагадати їм, сказати – хто вони й що з ними.

Але марно вони напружували свою уяву, їм не пощастило впіймати химерної згадки, викрити своє химерне почуття.

– Маріє! Ні, Маріє, я зовсім не знаю вас, – нарешті сказав Гай, – ви мені просто снились колись, і я назавжди запам’ятав це.

– Мені здається, що я вас знаю, що я знаю навіть, як вас звуть… Вас звуть… Ні, я боюсь, що я не вгадаю…

– Теодор, – підсказав він своє ім’я.

– Теодор? Ні, вас здається звали інакше, – замріяно й ніби розчаровано відповіла Марія.

– Коли? Хто? – засміявся Теодор Гай. – Ні, мене так звуть змалку, й іншого імени я ніколи не чув.

– Чи не хочете, Теодоре, ще води, бо ви ту розілляли? – запитала дівчина, перехиляючи порожній кухоль.

– Ні, не хочу, Маріє, ви краще розкажіть мені дещо про себе. Степан Терещук ваш батько?

Не зважаючи на те, що вони допіру познайомилися, що вони бачать один одного вперше, між ними не було жадної напружености, жадної ніяковости, що буває в таких випадках, і вони розмовляли, як давні знайомі. Гай з перших слів довідався, що Степан Терещук рідний батько Марії, що її мати недавно померла, що вона була нещасною жінкою скупого й химерного чоловіка і що між Марією та батьком теж напружені стосунки. Марія одверто оповідала про все Гаєві, і він теж не відставав, оповідаючи про свою роботу, життя та мрії.