Iван Богун

Ігор Ільницький, Степан Борчук, Ігор Коляда

Іван Богун

Присвячуємо нашим батькам, родині та науковим наставникам

© І. А. Коляда, С. М. Борчук, І. В. Ільницький, 2021

© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

І. Богун був представником свого століття, але мав певні достоїнства, певні переконання і цим переконанням залишався вірний до гробу… Прагнув повної козацької свободи не скутої пактами, привілеями… Однаково ненавидів усіх, хто на цю свободу зазіхав, навіть якщо йшла мова про звичайне втихомирення сваволі… Він бився до упаду в ім’я цієї ідеї…

Польський історик, краєзнавець Поділля Й. Роллє

І. Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути. Безперечно той тип міг мати тисячі вад, що їх не має пересічна людина, може, бракувало багато чеснот, але він – і йому подібні – дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала біля їхніх ніг…

Українська поетеса О. Теліга

Жодному іншому діячеві тієї доби не вдавалося утримувати полковницький пірнач протягом майже 15 років. Нікому іншому не вдалося отримати стільки блискучих перемог. Нікому іншому не вдавалося мати свою власну думку, як це робив Богун, не ризикуючи при цьому головою. Мабуть, тільки Богун міг помірятися славою із самим Богданом Хмельницьким. І лише він – один з небагатьох – не прагнув використати свою популярність для отримання гетьманської булави. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя.

Історикиня козацтва Т. Яковлєва-Таїрова

Частина перша

Іван Богун. Походження. Легенди. Версії

Пошли нам, Боже, нині Богунів,Щоб вберегли омріяну Державу,Щоб виростили лицарських синів,Щоб воскресили розіп’яту славу.Євгенія Лещук

Конфуцій стверджував: «Часто історію цілих народів, держав творять особистості».

Упродовж більш ніж 350 років до біографії полковника І. Богуна привернута увага істориків. Недостатність та неповнота джерел не дозволяє вивчити та відтворити цілісний портрет постаті І. Богуна, комплексно реконструювати біографію видатного козацького звитяжця.

Історики минулого і сучасні дискутують з приводу питання: чи полковники І. Богун та І. Федорович (Федоренко), які згадуються у тогочасних джерелах, це різні особи, чи це одна й та ж особа. Одні доводять перше, інші – друге. А відповідно існують відмінні біографії видатного сина українського народу.

Існують різні версії походження прізвища «Богун». Так, анонімний автор умовно названого твору «Віршована хроніка» (1682 р.) каже, що прізвище «Богун» походило від назви річки Богу (сучасна р. Південний Буг; Boh – Bohun): «був полковник Богун, прозваний від річки Бог, котрий до короля прибув з козацтвом на воєнні ліки проти Москви». Ця версія також була популярна в народі, і її наводив у одному з своїх листів до видатного історика козацтва Д. Яворницького видатний український актор П. Саксаганський.

В останньому виданні «Реєстру Війська Запорозького» Богун трактується як «назва рослини Ledum pat ustra» (богульник, світлолюбна рослина, що цвіте у травні-червні, росте у заболочених і сирих соснових, рідше мішаних лісах, на торф’яних болотах).

Іван Богун, і у цьому історики одноголосні, – представник української православної шляхетської династії Федоровичів. Він був «благородний шляхтич і лицар-козак».

Його батько, Федір Богун, як припускає сучасна історикиня Т. Таїрова-Яковлєва, походив із старовинного українського православного роду Федоровичів, що з’явився в Україні, «прибывши с Литвы» (згадується у документах 20-х рр. ХVII ст.), але, перебуваючи серед козаків, отримав прізвисько Богун. Точно так же, як Конашевич-Сагайдачний, Вишневецький-Гайда, Іскра-Остряниця, Тимофій Шкамат-Носач.

Саме слово «Федорович» перекладається з старогрецької як «Богом даний», адже в Україні було дуже широко поширене ім’я «Богдан» («богом даний») замість «Федір». Сам Іван Федорович Богун, як відмічає вже згадана Т. Таїрова-Яковлєва, у всіх офіційних документах (у реєстрі 1649 р. під Корсунським договором зі Швецією 1656 р.) іменує себе по батькові – «Іван Федорович», а не на прізвище «Іван Богун».

Серед предків І. Богуна історики називають Данила Федоровича, відомого ватажка українських козаків на службі у короля Яна Собеського.

Батько Івана – Федор (Теодор) Богун, за припущенням істориків, – православний шляхтич гербу «Ястржембец» (назву гербу дав яструб, зображений в нашоломнику): на блакитному полі золота підкова з золотим Кавалерським хрестом.

Федір Богун орендував містечко Бубнов (в воєводстві Київському, під Каневом, недалеко від Черкас) і вів вельми незалежне для православного шляхтича життя, часом роблячи «наїзди» на сусідів-поляків. Одним з таких сусідів-суперників був Олександр Олекшіч, з сином якого Павлом згодом листувався Іван Богун.

Ми не маємо достовірних відомостей про дату народження І. Богуна. Історики припускають, що він народився близько 1608 р. і на момент Хмельниччини йому було приблизно 40 років.

І. Богун, за припущеннями, був вище середнього зросту, міцний у плечах, волосся темно-русяве, очі світлі.

Як представник родової української шляхти Іван Богун мав здобути досить високу освіту. Він, можливо, навчався в одній із братських шкіл або в польському колегіумі, а можливо й у Києво-Могилянському колегіумі. Прекрасний почерк Богуна-Федоровича, як відмічають дослідники, який відповідає всім достоїнств українського бароко, не залишає сумнівів в його освіченості.

Припускають, що Іван Богун міг володіти шістьма іноземними мовами. Він не лише розмовляв, а й писав і читав. Згодом у нього були дружні стосунки з унікального таланту людиною, генеральним писарем Івана Виговського Юрком Немиричем, який закінчив чотири університети в Європі, дружив з королем Франції та Швеції, а німецькі герцоги вважали за честь приймати його.

Ще за однією версією, письменника Олекандра Дмитрука, зовсім юним Івана відправили на навчання до Німеччини, де він здобув фах інженера-фортифікатора. Дмитрук пише: «…Ще підлітком юного Івана, рятуючи від сваволі магнатів Калиновських, відвозять у Берлін, де він не просто перебуває, а навчається. Закінчивши університет, здобуває фах інженера-фортифікатора. Це єдиний випадок в історії, коли український старшина мав такий рівень підготовки». Згодом наука стала в нагоді: оборони, які він організовував, ніхто не здолав. Факт навчання в Берліні, за припущенням О. Дмитрука, підтверджено згадкою австрійського дипломата, який був присутній на змаганнях із фехтування і відзначив особливу вправність та перемогу студента Богуна.

У роки Хмельниччини І. Богун виявить себе ще і майстром зимових боїв. Тому поляки називатимуть його «хитрим зимовим лисом». Ще задовго до поширення цієї практики, він здогадався на зиму кувати коней іншими підковами – з шипами…

Про його молодість також нічого невідомо. Мабуть, як і інші сини шляхти, з молодих літ вправлявся у військовій справі, бо часи були складними. І тільки шляхтич, вправний воїн, міг розраховувати на кар’єрний та життєвий успіх. Так, за однією з версій, Богун міг одночасно орудувати двома шаблями, що дуже і дуже складно робити, особливо сидячи на коні. Якщо це так, то він умів лише за допомогою ніг керувати конем.

Деякі історики-краєзнавці наводять повідомлення про те, що в І. Богуна була задовга шабля. Що це означає? Шабля підбиралася кожним козаком індивідуально. Її лезо мало бути від кінчика пальців до плеча. Якщо в Богуна шабля довша, ніж в інших, то значить, рука теж була довша.

І. Богун, як вважає Т. Таїрова-Яковлєва, був серед козаків, які з Я. Іскрою-Остряниним (Остряницею) після козацького повстання, у 1638 р. відступили в майбутню Слобідську Україну та заснували з дозволу московського царя містечко Чугуїв. У 1641 р. козаки збунтувалися, вбили Я. Іскру-Острянина та розійшлися.

Тривожні роки «золотого спокою польської шляхти» (1638–1647 роки) Богун провів в Дикому полі на Сіверському Дінці, отримуючи чудову школу «загоничів», як називали на жаргоні того часу отаманів, які воювали з татарами. «Загоничі», або «вожді полови», так само не визнавали ні польського короля, ні московського царя. Тікаючи від переслідувань поляків-католиків, запорозькі «злодійські черкаси» (так їх називали московити) проникали на Сіверський Донець в пошуках здобичі і розваг.

Розсварившись з московськими урядовцями в 1641 році, частина козаків полишила район Чугуєва і пішла звідти, перетворившись у вольницю, яка нікому не підкоряється.

Саме цим роком датуються перші достовірні згадки про І. Богуна, які Б. Флоря пов’язав з «Азовським сидінням», коли запорозькі та донські козаки упродовж 1637–1642 р. обороняли фортецю Азов від військ Османської імперії. Саме тоді султан Османської імперії Ібрагім І послав під це місто близько 240 тис. чол. війська та 200 бойових кораблів. Козаки відбили 24 атаки і примусили ворога з великими втратами (до 79 тис. чол.) відступити. Одним із загонів, на думку Б. Флорі, що протистояв кримським татарам на Боровському перевозі через Сіверський Донець, керував «отаман Іванець», тобто Богун. Останній діяв там і в наступному, 1642 році. Далі наводяться унікальні свідчення сучасників-«черкашен» Степана (Стеньки), який служив у прикордонному місті Валуйках, та Тимофія Остаф’єва, котрий перебував на російській військовій службі. За їхніми даними, Іван Богун на початку 1640-х років служив польському королю й отримував звичайну для реєстровця платню. 20 травня 1643 року джерела зафіксували військову сутичку між російським загоном на чолі з В. Струковим, направленим з Воронежа на Дон, та кримськими татарами, і кінними «черкесами» в кількості 200 чол. зі «старійшиною» Іваном Богуном та Федьком у районі Козацького перевозу. Після того запорожці перейшли Сіверський Донець, побували на р. Міус, звідти відправились у «Литву».

У 1643–1645 роках Богун повернувся на береги Сіверського Донця. Після того брав участь у походах проти татар.

1645 року Іван Богун уже воює разом із знаменитим отаманом Семеном Забузьким (саме тим, кого поляки у 1649 р. проголосили гетьманом замість Богдана Хмельницького). Ім’я Забузького постійно зустрічається в Донських справах 1642–1645 рр.

Перебування Богуна на Сіверському Донці, на думку ряду дослідників, й пояснює його відсутність у перших битвах Хмельниччини 1648 року.

Наприкінці 1630-х – на початку 1640-х рр. І. Богун одружився. Імені його дружини історія не зберегла. За переказами, Іван Богун вінчався у церкві Святого Миколи Чудотворця у Вінниці.

У подружжя Федоровичів-Богунів з’явилося два сина. Так, як стверджує О. Дмитрук, в одному джерелі згадується, що старшого сина полковника звали Тимофієм. Згодом, за полковництва Абазина він був сотником у містечку Тростянець на Вінниччині. Про молодшого поки що зустрічалась згадка лише в одному документі і щось ствердно казати складно.

У книзі «Малороссійский гербовник» вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія. Вони були військовими товаришами.

Історику О. Однороженку вдалося знайти зображення печатки та встановити, як насправді виглядав герб вінницького полковника Івана Богуна. На печатці зображено герб – у ренесансному щиті напнутий лук зі стрілою вістрям додолу, згори дві шестипроменеві зірки. Навколо літери – ИБПВ (Иванъ Богунъ полковникъ вѣнницькии).

Івана Богуна знали і цінували навіть вороги. Зокрема, польський критик Й. Ролле писав, що «з 80-ти діячів Хмельниччини Іван Богун найпрекрасніший – поєднаний розум, військові здібності, не заплямував себе жорстокістю, відзначився високою моральністю і вірністю високим ідеалам».

Польський історик середини ХVІІ ст. В. Коховський писав про І. Богуна – «сміливий, розумний… надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята».

Татари називали його «демір адам» (залізна людина), зазначав історик Д. Мишко, ніби за звичку завжди носити під одежею тонкий сталевий панцир, який не брали кулі. Він взагалі здавався невразливим і серед татар про нього розповідали багато байок, різних вигадок і страшних пригод.

Попри всі затемнені колізії його життєвого шляху, із джерел і матеріалів, що нам відомі, постає постать непересічної, яскравої особистості. Це був мужній, безстрашний і відважний воїн-козак, талановитий полководець, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння своєму народові. Воїн-стратег, далекоглядний політик, Іван Богун був християнином з вражаючою інтуїцією і пророчим даром. Іван Богун – людина-символ багатьох чеснот – був високоморальний, мужній, з глибокою інтуїцією і пророчим відчуттям – як Надлюдина.

Іван Богун не прагнув слави, ні верховенства в командуванні, мав братерську повагу до козаків і надзвичайне вболівання за долю свого народу, тому-то усі так любили його. Богуна природа наділила винятковою красою, могутньою статурою, глибиною розуму і крицевою силою волі – все в одній людині, чим вражав він усіх прихильників і ворогів – народів інших націй.

Цей козак-шляхтич мав здатність уже самою своєю присутністю заспокоювати тих, хто піддавався паніці, вселяти віру в тих, кому забракло мужності. Богун мав славу командира, здатного дати лад війську за найскрутніших обставин і підпорядкувати ситуацію собі.

Отже, «Богун» – спадкове козацьке прізвисько православних шляхтичів Федоровичів.

Так, для офіційної Речі Посполитої вони були «Федоровичами», а для козаків – «Богунами».

Частина друга

Славетний звитяжець Хмельниччини

Розділ перший

Соратник Хмеля

Іван Богун є одним з найактивніших військових та політичних діячів національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі середини ХVІІ ст.

Як свідчать народні перекази та історичні думи, інші джерела й оцінки істориків (Голобуцький В., Гуржій О.) Іван Богун є одним із чотирьох – він, Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Матвій Борохович – найближчих соратників Богдана Хмельницького.

Проте серед істориків козаччини існують різні погляди щодо участі І. Богуна у перших битвах 1648 р. національно-визвольної війни середини ХVІІ ст.

Одні твердять, що, як свідчать джерела, І. Богун бере активну участь у боротьбі проти поляків. І. Богун, як зазначає В. Голобуцький, дієвий учасник таємних нарад, організованих Б. Хмельницьким. Так, наприкінці 1647 року, (можливо у жовтні), «відбулася так звана рада у діброві (це зібрання на пасіках) поблизу Чигирина… де Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники – Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович – обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх».

Видатний український історик М. Грушевський у своїй праці «Історія України-Руси. – Т. ХІІІ» вказує, що І. Богун бере діяльну участь в операціях під Львовом, цитуючи Кушевича, який називає спеціально «Богуна як речника такої боротьби до кінця: він, мовляв, раз у раз доказував Хмельницькому потребу йти «до Вісли», розпалюючи вогонь внутрішньої війни. І це в тім часі здавалося таким не трудним, що для Кушевича се стає доказом незручності Хмельницького в використанні своїх побід, коли він не розвалив тоді Польщі до останку. «Всі тоді сподівалися, що Хмельницький пройде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме ім’я – але богато було таких, що вміли побіждати, але не вміли користати с побіди».

Український історик В. Замлинський вказує: «уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу, Михайла Кричевського… З ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни».

Сучасна історикиня козацтва Т. Яковлєва-Таїрова, навпаки, заперечує участь І. Богуна у перших битвах 1648 року: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, пояснюючи це тим фактом, що у цей час він перебував у районі Сіверського Дінця. Історикиня вважає, що беззаперечною є участь І. Богуна у подіях періоду 1650–1656 рр.: в обох оборонах Умані, Брацлавля, Дрижиполя, поході 1657 р. на допомогу Ракочі (схоже, йдеться про трансильванського князя Ракоці Дєрдя ІІ (відомого також як Георгій та Юрій ІІ); сполучення cz в угорських власних назвах означає звук, близький до Ц, на відміну від польскої мови, де воно означає Ч). Вона також вважає, що Богуна призначено полковником до наступу військ Богдана Хмельницького на Львів (1648 р.).

В. Шевчук у коментарях до т. І «Літопису» Самійла Величка подає інформацію, що «Богун Іван був з лютого 1649 р. подільский полковник».

Сучасний український історик О. Гуржій зазначає: «I. Богун зайняв найвищий ранг у полку в період між складанням «Реєстру Війська Запорозького», яке здійснювалось восени 1649 р., й початком серпня 1650 року. Для України то був дуже складний і тривожний час».

Український історик Григорій Казмірчук знайшов в архівах документи, у яких записано: «5 грудня 1649 р. був висвячений на кальницького полковника старшиною кальницького, уманського, черкаського полків і архимандритом дияконом Онуфрієм Іван Богун. На предмісті містечка Кальник ним власноручно був посаджений дуб, який символізує могутність козацького роду». Цей здоровий і міцний, з великою й густою кроною дуб, в обхваті понад чотири метри, висотою понад 20 м, і нині зростає у селі Кальник Іллінецького району на Вінниччині.

У 1650 р. за виняткову хоробрість, непримиренність до ворогів і військові здібності Богдан Хмельницький призначає Івана Богуна полковником Вінницького полку, який мав обороняти західні кордони визволеної території України.

1650 року за організаторські здібності та військовий талант Івана Богуна призначено ще і кальницьким полковником.

З січня 1651 року І. Богун – кальницький і вінницький полковник.

У ці ж роки полковник І. Богун стає активним учасником дипломатичної діяльності гетьмана Богдана. Богун часто-густо перебував поряд з Хмелем і не лише мав уже певний вплив на нього, а й деякою мірою визначав зовнішню політику Козацької держави.

Так, у 1650 р., як вказує історик О. Гуржій, він активний учасник переговорів українського гетьмана, польського короля, кримського хана і російського уряду про подальшу долю України. «Уже казалось, все шло на лад, вдруг в одно мгновенье что-то новое; разные перемены, тяжелые и вреднье случайности и вмешательства, которых разум не может предотвратить и постичь. Потому письмо к вам я должен начать с того, что там и высланный ко мне староста черкаський, мой родной брат, застал все в спокойствии; все испортил потом один бунтовщик, какой-то полковник Богун, и моей близости к запорожскому гетьману так помешал, что я едва смог снова ее возобновить», – писав у листі до польського короля з приводу переговорів його з Хмельницьким сенатор і київський воєвода Адам Кисіль.

У тому ж 1650 році відбулася козацька рада в Чигирині. На ній були присутні посли: від російського царя – князь Василь Бутурлін, польського короля – канцлер Любомирський та Адам Кисіль, турецького султана – Осман-ага й сілістрійський паша Узук-Алі (Узух-Алі). Кожний з них від імені свого сюзерена пропонував Б. Хмельницькому заступництво.

В оточенні гетьмана думки з цього приводу розідилися. Сам же керманич з деякими своїми «старими» прибічниками схилявся до протекції московської. Богун з «молодими» («нововписаними») козаками нібито виступив проти такого рішення, пояснюючи це тим, шо у Московській державі панує невільництво і кріпацтво.

Для України це був дуже складний і тривожний час. На Поділля Іван Богун прибув за наказом Богдана Хмельницького «для наведення порядку і заспокоєння бідних людей, щоби вже більше крові пролито не було». «Наказую, щоб ніхто надалі не смів на Поділля до Кам’янця війська приводити… що він має намір карати будь-яких порушників кордонів, але все-таки вважає, що краще буде, щоб ми в довірі жили, як предки наші, волею Божею», – звертався полковник до всього населення.

Отже, незаперечним залишається той факт, що І. Богун – активний прихильник гетьмана Богдана Хмельницького у його справі боротьби за національне визволення українського народу. Військова кар’єра Івана Богуна була довготривалою, що забезпечило йому роль одного з найбільш наближених до гетьмана Б. Хмельницького полковників, який, як згадано вище, не лише мав певний вплив на нього, але й деякою мірою визначав політику в Козацькій державі 50—60-х рр. ХVІІ ст.

Розділ другий

Славетний оборонець Вінниці

З січня 1651 року І. Богун – кальницький і вінницький полковник.

Військова кампанія 1651 р., підготовка до якої йшла з осені 1650 р. і продовжувалася у січні 1651 р., розпочалася на початку лютого 1651 р., коли коронний гетьман Мартин Калиновський, порушивши умови Зборівського миру (1649 року) і розіславши наказ про збір військ, повів польські війська у напрямку Бару, готуючись до виступу проти «бунтівного хлопства».