Музей пригод

Тим часом за стіною пролунав гуркіт, наче щось обвалилося і почувся радісний зойк, що нагадував котяче нявкання.

Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволі вгору, це увімкнула світло. Шарудіння за поворотом, де поляки вчора прорубували віконце у потаємну кімнату, враз стихло.

– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучніше.

Але від хвилювання її голос зірвався і задзвенів підлітковим фальцетом.

У відповідь – анітелень.

– Це не наші, – прошепотіла дівчина і мимоволі притулилася до Клаповуха.

Ситуація набирала загрозливого характеру.

– Мовчать, значить, вони – розгублені, – підбадьорив її на вушко літератор. – Треба їх дотиснути!

Він став озиратися довкола у пошуках чогось міцного, що могло би послужити тимчасовою зброєю у випадку зіткнення з невідомими нападниками. Але нічого потрібного не було. Роман Лук’янович суворо слідкував за порядком і чистотою у приміщеннях музею. Під стіною виблискували хіба металеві довгі ящики, в які слід було пакувати безцінні книжки у разі пожежі. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хіба що таранити стіну.

– Ви оточені! У вас кілька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуємо вогнепальну зброю! – розпочав психологічну атаку Клаповух. Він почитував детективи і знав, як діють у подібних випадках відомі борці з криміналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..

Нагорі, за поворотом, щось скрипнуло. Це Микола Карпович ледь не знепритомнів і схопився рукою за стіну. Директор недарма називав його людиною минулого століття, бо він був ще й великий тугодум. Несподіване завдання, яке треба було швидко вирішити, часом вводило його в ступор. Тоді його заклинювало, він блимав жалібними очима і не здатен був навіть слова вичавити.

Ось і зараз Страшко літав у прострації, де плуталися чимало різних і суперечливих думок. І навіщо він погодився на цю авантюру? Що він скаже директору? А що той йому відповість? Ой-ой-ой! Про це навіть не варто і думати! Як він буде дивитися в очі колективу, в якому пропрацював півжиття? Це ж на скільки років його засудять? Бідолашна дружина, тепер вона буде доживати свій вік сама. А внучата? Хто ж їм тепер принесе подаруночки на Миколая, хто перевірить уроки?

Ось такий вихор думок здіймався в темночубій, попри вік, голові Страшка, але виходу ніякого не проглядалося ні в прямому, ні в переносному значенні. Бо ж коридорчик закінчувався тільки заґратованим віконцем, в яке скалив свої зуби повновидий місяченько.

– Десять! – вигукнув Мирон Клаповух і загрозливо затупотів ногами. – Все, ваш час закінчився! Ми йдемо!

Але ніхто нікуди ще не пішов, як за рогом коридорчика почулося завивання, від чого в Яни та літератора заворушилося волосся на голові, і дивні звуки, що нагадували пошкрябування чи продирання. Через двадцять секунд знову все стихло.

– Може, це нечиста сила? – повела великими очима Яна. – Духи з таємної кімнати? Розтривожили їх, от вони і злостяться.

Літератор сполотнів. З духами він волів не зв’язуватися.

– Треба покликати директора, – запропонувала дівчина. – Ви тут покараульте, а я…

– Ні! – схопив її за руку Мирон. – Спочатку ми разом підіймемося до потаємної кімнати.

Він не хотів втрачати свого омріяного шансу – стати першовідкривачем. Проте одному це робити вже було небезпечно.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.