Право на вбивство

Зараз же тут гуляють весілля, святкують дні народження та співають караоке.

Хай там як, Єгор міг швидко відновити тут сили недорогою їжею й продовжити працювати. Скляр терпіти не міг відкладати на потім важливі розслідування. Та й служба завжди допомагала відволіктися від депресії. Ба більше, зараз, у позаробочий час, ніхто не може критикувати його за виконання обов’язків оперативників: адже про це ніхто не дізнається.

На вечерю зголоднілий слідчий замовив сирну піцу й велику склянку томатного соку. Він би залюбки обрав пиво, проте й досі боявся порушувати власне правило: не пити наодинці. Після розриву з нареченою Єгор почав зловживати спиртним (пивом та коньяком) аж поки врешті не збагнув, що це серйозно заважає службі. Тож тепер жодного алкоголю на самоті.

Офіціантка, молода дівчина невисокого зросту, усміхнулася й довше, ніж мала б, затримала на ньому свій погляд. Відтак ніби ненароком торкнулася руки, коли забирала меню, і навіть зробила комплімент з приводу його зросту. Скляр неуважно промимрив коротке «дякую», і на тому розмова завершилася. Єгор вдав, що не помітив очевидного загравання. Дівчина, на диво, не розчарувалася, а пішла, усміхаючись.

Скляр звик, що до нього часто залицялися дівчата, значно молодші за нього. У свої майже сорок він виглядав максимум на тридцять з гаком. Все завдяки своїй худорлявості й генетиці: батьки його (особливо матір) також не виглядали на свій вік.

Єгорові спало на думку зателефонувати Кир’яху – тоді б у нього з’явилася можливість замовити пива (яке насправді страшенно хотілося). Та все ж стримав себе: наступного дня Женя потрібен йому свіжим та відпочилим.

Відтак Єгор згадав про Войтюка, проте також швидко відмовився від задуму: Льоша ніколи не ходить з ними «на пиво». Увесь вільний час оперативник присвячує дитині та дружині. А коли донька хворіє – тим паче.

Слідчий роззирнувся: поки що тут було не надто багато відвідувачів, але з власного досвіду знав: скоро це зміниться. Та й сьогодні очевидно більше людей захоче відпочити в кафе, заважаючи на те, що в середу всі заклади зачиняються на карантин.

Краєм ока зауважив кількох колег, що зібралися компанією за одним із великих столиків. Його помітили, гукнули й навіть запропонували приєднатися. І він, можливо, б це зробив, якби не Гусейнов, що мовчки витріщався на нього своїми глибокого посадженими очиськами на завжди невдоволеній мармизі. Скляр відмовився й, аби йому не заважали голоси інших, дістав із кишені куртки навушники. Вже за мить увімкнув музику в телефоні та уважно зосередився на справі Андрія Павелкова.

Йому хотілося якомога швидше визначити подальші кроки. Можливо, навіть вже сьогодні вдасться когось допитати. Скляр кілька разів прочитав надруковане на аркуші й дуже швидко спохмурнів.

«Гм… не надто багато».

Павелків Андрій Віталійович. Дата народження: 20 лютого 1994 року. Народився в м. Нетішин. З 2011 року проживає в Рівному за адресою: вулиця Олени Теліги, 11, кв. 23. За офіційними даними, співмешканців не має. Місце роботи: супермаркет «Вопак» (Київська, 10). Посада: охоронець. Авто: сірий Daewoo Lanos ВК 1276 ВІ. Місцеперебування машини наразі невідоме.

Єгор енергійно тер скроні: починалася мігрень. Попри це слідчий поволі вибудовував хід дій. Спершу він мав намір відвідати помешкання вбитого. «Щоправда, якщо там і справді ніхто не живе, доведеться чекати завтрашнього офіційного обшуку».

– Ваша піца, – молода офіціантка поставила перед Єгором замовлення.

Слідчий відсахнувся. Він настільки занурився в розмірковування, що начисто забув не тільки про свій голод, а і де він. Поліцейський вийняв з лівого вуха навушник і подякував. Відтак мовчки спостерігав, як дівчина (скоріше за все ще студентка) поставила поряд з піцою замовлений томатний сік, серветки та прибори. Запаморочливий аромат гарячої піци з сиром швидко роздражнив і примусив шлунок бурчати.

– Ви з поліції, правильно? – несподівано поцікавилася офіціантка й усміхнулася.

«Завзята дівка», – скривився Єгор.

На правій ніздрі в неї виблискувала крихітна сережка, а на лівій руці Єгор помітив старий шрам.

– А що? – обережно поцікавився.

– Та ні, нічого, – стенула плечима дівчина. – Просто не раз бачила, як ви прямуєте до міськвідділу. Вас насправді дуже легко запам’ятати.

– Гм… То он воно що, ви мене там бачили. І легко запам’ятали, – Єгор відчув, як його дратування зростає: тепер ще й про його особливу зовнішність нагадали. – Ну, якщо бачили й самі все зрозуміли, навіщо уточнювати? – уїдливо поцікавився.

У молодших класах його постійно дражнили через насичений мідний колір волосся, вій та велику кількість веснянок. А ще, через надто бліду шкіру. Тож навіть тепер його пересмикувало від будь-яких зауважень стосовно зовнішності.

«Єгоре, заспокойся. Вона не винна у твоїх проблемах».

– Вибачте, я просто так запитала, для розмови, – дівча знітилося. – Щось ще бажаєте замовити?

Єгор заперечно похитав головою.

– На сьогодні мені вистачить з головою, – дратуючись, відповів Єгор і вдруге поспіль пошкодував про сказане. «Єгоре, вона просто хотіла познайомитися. Ти ж це бачив».

Офіціантка зашарілася й, уникаючи погляду в очі, швидко пішла.

«Ну, принаймні вона від мене відчепилася», – вирішив, проводячи поглядом. І тільки коли дівчина опинилася достатньо далеко, згадав про намір замовити американо.

– А хай тобі! – не втримався від коментаря вголос.

Двоє дівчат за сусіднім столиком (перед ними лише дві склянки з лате) повернули голови й витріщилися на нього. І кожна подивилася оцінювальним поглядом. Відтак в однієї з них оцінювання змінилося зацікавленістю. Брюнетка усміхнулася, показуючи свої рівні білі зуби. Дівчина ніби між іншим провела рукою по красивому довгому волоссю, тим самим сподіваючись зацікавити Єгора.

«На Таню схожа, – вирішив слідчий і важко зітхнув. – Хоча ні. Таня значно худіша»

Єгор змучено взявся за свою вечерю.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 20:30

Двері ніхто не відчинив. Єгор оглянув поверх і, не надто довго розмірковуючи, натиснув на ґудзик дзвінка дверей сусіднього помешкання. З квартири долинало незрозуміле шарудіння, Єгор почув, як коридором з вереском пробігла дитина (скоріше за все, років трьох). А ще ніс його вловив неймовірно апетитний запах домашніх відбивних. Та перш ніж він встигнув пригадати вечері, що часто готувала йому Таня, двері відчинилися, і перед ним з’явилася молода худенька дівчина, до якої тулився хлопчик. Жінка глянула на нього зляканими очима й невпевнено привіталася.

– Мене звати Єгор Скляр, – тицьнув в обличчя своє посвідчення. – Я слідчий.

Дівчина ще більше стривожилася (так завжди буває, коли люди дізнаються, хто до них прийшов) і тільки після короткої мовчанки врешті поцікавилася, чим вона може бути корисною.

– Ви знайомі з вашим сусідом? – махнув головою в бік квартири Павелківа.

Єгор не без задоволення вдихав аромат смаженого м’яса, що відчувся з новою силою, коли йому відчинили двері. Подумки він вже не раз подякував собі, що встигнув повечеряти. Навіть ситим Єгор би не відмовився скуштувати шматочок. Рот його наповнився зрадливою слиною.

– Не дуже, чесно кажучи, – тихим голосом промовила дівчина.

– Та ви не хвилюйтеся, я вас не з’їм, – спробував усміхнутися Скляр, проте вийшло в нього це якось криво.

Він навіть захвилювався, чи, бува, не налякав дівчину ще більше своєю мармизою. На диво, та усміхнулася й навіть випрямила спину.

«Цікаво, скільки їй років і коли вона його народила?» – Єгор кинув погляд на кучеряве маля, що з цікавістю роздивлялося гостя, всунувши пальця до рота. Слідчий вкляк, коли помітив, що той йому усміхається. За все своє життя він не пам’ятав, щоб йому коли-небудь усміхалися малі діти.

– Ми з ним не були знайомі, – продовжувала тим часом молода матуся. – Ми тільки недавно сюди переїхали. Я тут майже нікого не знаю.

– Гм… ясно, – зітхнув Єгор. – А скажіть, жив він сам? Не в курсі? – вирішив про всяк випадок уточнити.

Офіційні дані не завжди збігаються з фактами.

– Думаю, так. Ніколи не бачила, щоб сюди ще хтось крім нього заходив.

– Що, навіть друзі чи дівчина не приходили?

Жінка стенула плечима.

– Дівчини точно не бачила. Друзі до нього інколи приходили, не часто.

Хлопак нетерпляче шарпнув матір за руку й сказав щось нерозбірливе. Жінка нахилилася, і син тепер прошепотів щось на вухо.

– Тільки недовго, – вголос промовила жінка, і хлопця мов вітром здуло.

– То він так мультики на планшеті біжить дивитися, – пояснила вона.

Єгор усміхнувся задля ввічливості (діти його завжди мало цікавили) й поставив наступне запитання:

– Можливо, ви чули сварки з цієї квартири?

Жінка ненадовго замислилася, відтак заперечно похитала головою.

– Ні, ніколи не чула. Не пригадую, – стенула плечима.

– А давно ви тут проживаєте?

З однієї з кімнат донеслися дивні незрозумілі голоси, Єгорові знадобився певний час, щоб збагнути, що він чує персонажів якогось мультфільму.

– Два місяці мине за тиждень. А що трапилося?

– Та ні, нічого, все гаразд, – збрехав.

Дівчина подивилася на нього з підозрою – не повірила.

«Єгоре, все одно вона завтра дізнається».

– А хто з сусідів його добре знає? З ким, можливо, він спілкується?

– На жаль, я не знаю, – знизала плечима.

«Переконаний, вона вважає, що її сусід щось накоїв. Люди завжди найперше думають погано про інших і лише потім, що з цією людиною могло трапитися щось лихе».

Скляр завершив розмову, ввічливо подякувавши. Двері перед ним зачинилися, і Єгор знову залишився сам. Аромат відбивних досі дражнив ніс.

«Певно, чекає чоловіка з роботи. І сядуть вони всі троє вечеряти. Такий собі тихий сімейний вечір», – зітхнув.

Відганяючи меланхолійний настрій, подзвонив до ще однієї квартири. Чоловік у старому домашньому одязі, рясно «оздобленому» пір’ям з подушок («Скільки років він носить ці брюки та кофтину???») підтвердив слова першого свідка: Андрій Павелків жив сам, інколи до нього приходили друзі, жінок тут не бачив давно.

«Може, хлопець нетрадиційної орієнтації? – розмірковував Скляр, поки чекав, щоб йому відчинили в третій квартирі на поверсі. – Це навіть цілком може бути мотивом до вбивства. У нас не надто люблять таких людей».

У наступній квартирі слідчий отримав ідентичну інформацію.

«Ну, принаймні я тепер точно знаю, що він жив сам. І, скоріше за все, дівчини в нього не було».

Єгор роздивився. Одна-єдина на весь поверх лампа розжарювання силкувалася дати якомога більше світла, проте її старань однозначно було недостатньо. Відсутність хорошого освітлення діяло на Єгора депресивно.

Десь угорі чулися нерозбірливі голоси сусідів. Можна було б поспілкуватися з іншими людьми в під’їзді, проте він прекрасно знав, що завтра цим займатиметься ціла група поліцейських. Спершу допитають усіх у цьому будинку. Якщо не вдасться встановити особу злочинця, спілкуватимуться з людьми в сусідніх. Поліція збере сотні свідчень, зіставить і пробуватиме визначити, чи хтось бреше. Також поспілкуються з колегами жертви, встановлять коло спілкування Павелківа. Зазвичай це все допомагає. Вбивця, як правило, хтось із близьких друзів чи знайомих.

Ножа в спину часто встромляють ті, кому людина довіряє.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 20:41

– Пошукайте краще, – порадила Власта.

На зміну вони з Андрієм виїхали менш ніж годину тому. Першим порушником сьогодні виявився водій, що перетнув суцільну смугу в центрі міста. Ба більше, зупинивши його, патрульні відразу збагнули: чоловік п’яний як чіп. Тепер ще виявилося, що суб’єкт не може знайти права та документи на авто.

Нині Власта сиділа в машині, заповнюючи потрібні папери, а водій витріщався на неї сонними очицями. Чоловік заледве стояв на ногах, руки сховав у кишенях, аби зігрітися. Світле волосся до плечей видавалося жирним, одяг неохайним. Від нього сильно відгонило алкоголем.

Патрульна спробувала зосередитися на заповненні документів. Паралельно з цим вони з Андрієм чекали, коли колеги привезуть драгер[13], аби провести освідування[14] на стан алкогольного сп’яніння. Жодні вмовляння поки не допомогли відкараскатися від ниття порушника: чоловік стовбичив поряд і переконував відпустити.

– Та я вже шукав. Немає, – розвів руками водій. Язик його заплітався, і Власта вкотре замислилася над тим, скільки цей чоловік випив перед тим, як сідати за кермо. – Я більше не буду. Це в мене вперше.

– Всі так кажуть, – докинув Андрій, шукаючи ім’я порушника в базі патрульної поліції.

Планшет вкотре видав відсутність будь-якої інформації.

– Патрулі, доповідаємо обстановку, – голос командира роти донісся з рації з характерним для цього виду зв’язку шипінням.

– Сто п’ятдесят перший сто третьому. У нас сто тридцята[15], – прозвітував Андрій одним з перших.

– Сто п’ятдесят перший, плюс[16], – озвався той самий голос по рації.

Відразу за Андрієм прозвітували інші екіпажі[17], та Власта з напарником не дослухалися, зосереджено заповнюючи документи.

– Ви розумієте, якщо ви їх нам зараз не пред’явите, у вас будуть значно серйозніші проблеми? – пояснила, мов малій дитині.

– Серйозніші за те, що мене зупинили в нетверезому стані? – посміхнувся чоловік. – Довго ще? Я поспішаю до дружини. Вона їсти хоче, – сказав і знову похитнувся так, що Власта злякалася: зараз впаде. На щастя, втримався.

– Довго, – «порадував» Андрій. – Нехай сідає вечеряти без вас.

– Так у мене ж вечеря. Я купив суші.

– Шановний, не стійте, будь ласка, над душею. Тоді, можливо, вийде швидше. Сядьте в машину й чекайте там, – не втрималася Власта.

На мить вона притиснула правицю до лівого плеча, аби бодай трохи притлумити біль: давав про себе знати шрам, що залишився після поранення. Власта підозрювала, що мусить до цього звикнути: відтепер у сиру погоду він нагадуватиме їй про ніч, коли вона заледве не розпрощалася з життям.

День перед зміною минув нудно, хоч Артем і намагався розвеселити її численними повідомленнями на вайбер. Ввечері він встиг приїхати й завезти її на службу. Хай там як, зіпсутий настрій це не врятувало.

Патрульна кинула погляд на смердючого типа, що безцеремонно нависав над нею. Одяг на ньому був дорогим, хоч і де-не-де в плямах. Він голосно шмигнув носом.

«Яке ж сіре у мене життя!» – подумала і раптом збагнула: ця думка не відпускала її скільки?.. Ось понад рік.

У юності доросле життя уявлялося інакшим. У старших класах вона бачила себе вчителькою молодших класів, у перспективі вчителем року. Та не так сталося, як гадалося. Першим серйозним розчаруванням у житті стала саме відсутність підтримки від батьків, коли вона націлилася втілити мрію в життя. Вони навіть відмовилися оплатити підготовчі курси на потрібний факультет – гроші пішли на репетитора з математики. Пізніше їхня донька мала стати бухгалтером.

Відсутність фінансування не зупинила Власту. Щоб оплатити курси, вона два літа поспіль пропрацювала в магазині шпалер, а на вихідних упродовж десятого та одинадцятого класів підпрацьовувала офіціанткою в невеличкій піцерії, що належала родичам її тодішнього хлопця.

Зі закінченням школи знову прийшло розчарування: батьки сказали, що оплатять лише бухгалтерський факультет Водного. Спершу Власта відмовилася й заявила, що знайде спосіб сплатити за дороге навчання у Львові. Побачивши впертість Власти, батьки вдалися до маніпулювання: мовляв, у матері хворе серце – їй не можна хвилюватися. Невже Власта здатна переїхати до іншого міста й покинути матір? Та й скільки заробляють вчителі? А бухгалтер завжди матиме на хліб.

Врешті батькам вдалося умовити її здобути спершу освіту бухгалтера, а вже потім (якщо матиме бажання) педагогічну освіту. Мовляв, вони навіть допоможуть, якщо вона зараз піде їм на зустріч.

Похнюпивши носа, Власта погодилася – примушувати хвору матір почуватися зле їй аж ніяк не хотілося. Тільки от запал навчатися на вчителя минув, а потім вона вийшла заміж. Народилася донька, і мова про другу вищу остаточно зійшла нанівець. Бухгалтером вона довго не пропрацювала – втекла від ненависної роботи в декрет, а після так і не змогла примусити себе повернутися до сухих цифр. Кілька років працювала в магазині шпалер, у якому минула частина її юності. А коли оголосили набір у патрульну поліцію (на той момент з дуже привабливою зарплатою), не замислюючись, пішла. І хоч ця робота припала їй до душі, сіра буденність не відпускала й тут.

Іноді Власті здавалося, що її справжнє життя закінчилося саме тоді, коли батьки так нахабно втрутилися в її наміри. У глибині душі вона й досі ображалася на них за егоїзм (а те, що це був саме він, Власта зрозуміла лише тепер, у зрілому віці). Єгор якось порадив втілити мрію юності в життя, та Власта відчувала, що перегоріла.

Мрії повинні здійснюватися вчасно.

Патрульна пообіцяла собі, що ніколи не вчинить так зі своєю донькою. Тож відколи Катя заявила, що мріє стати художником, з усіх сил намагалася допомагати та підтримувати. І, якщо все буде добре, уже за рік Катя поїде навчатися до Львова, як мріяла в юності сама Власта. Вона захвилювалася, згадавши про це: від радості та суму водночас.

Порушник бовкнув щось нерозбірливе, відволікши від недоречних спогадів, а відтак несподівано відійшов, проте в машину не сів. Вона із задоволенням набрала в легені повітря, що надходило крізь прочинене вікно: нарешті воно не смерділо алко- голем.

– Ти диви, шукає, – озвався Андрій, спостерігаючи за порушником з сидіння водія.

Наразі той щось зосереджено видивлявся в салоні свого бордового буса. Андрій розсміявся. Власта кинула погляд на напарника й подумки усміхнулася: Андрій, як завжди, тримається позитивчиком. «І як йому це вдається?»

Вона ніколи не бачила його в поганому гуморі – лише з усмішкою на обличчі. Якою б морально важкою не виявлялася зміна, він завжди світився позитивом. «Можливо, молодість? – йому було всього лиш двадцять п’ять, – або ж регулярний хороший відпочинок».

Андрій не жив на зарплатню патрульного: хлопець був із заможної родини, батьки добре допомагали. А нещодавно напарник одружився, і батьки подарували молодятам трикімнатну квартиру. А ще батько Андрія позичив йому гроші на власний бізнес: невеличку кав’ярню. Власта б не здивувалася, якби Андрій за рік-другий покинув службу: все ж перспектив у власній справі більше.

– Хай шукає. Бо матиме ще проблеми, окрім штрафу в десять тисяч та позбавлення прав на рік. Ти знайшов його в базі? – поцікавилася Власта.

– Та не знайшов, – з досадою мовив Андрій. – Морочить він нам голову. Не хоче, щоб ми знали його ім’я та інші дані. І документи на машину з правами, я впевнений, він має з собою. Не хоче показувати.

– Так все одно ж довідаємося, – фиркнула Власта. – Навіщо цей дитячий садок?

Андрій лише стенув плечима й усміхнувся. На кожній зміні вони зустрічали щонайменше одного відчайдуху, який намагався уникнути відповідальності за скоєне правопорушення. Яких тільки відмовок ті не придумували! Найпоширенішою для себе вони визначили: поспішаю до хворої дитини – висока температура.

– Знайшов! – загорланив чоловік, демонстративно піднявши догори руку з документами. – Знайшооов! – знову вигукнув і кинувся до патрульних, чия машина стояла припаркованою відразу за його бусом.

Перехожі здивовано озиралися на крики, а завбачивши п’яного, відразу поверталися до власних потривожених думок і йшли далі у справах.

Власта з Андрієм перезирнулися: веселий початок зміни.

* * *

Рівне. Понеділок, 16 березня 2020 року. 20:55

Єгор повільно спустився з четвертого поверху панельного будинку, натиснув на кнопку – двері запікали й відчинилися. В обличчя відразу вдарив неприємний вітер. Скляр зіщулився. На вулиці зовсім звечоріло, повз проїжджали поодинокі машини, людей значно поменшало.

Слідчий уважно роздивився територію: перед кожним під’їздом стояли одна-дві автівки, трішки подалі припаркованими були ще з десяток, для яких не лишилося місця ближче. Єгор пройшовся повз кожну й перевірив номерні знаки. Жодна з них не належала вбитому. Слідчий зупинив перехожого й поцікавився наявністю платної стоянки неподалік. Чоловік у ватно-марлевій пов’язці (дехто з мешканців міста почав носити маски, побоюючись зараження на Covid-19) запевнив, що якщо така і є неподалік, то йому про це нічого невідомо.

«Ну ось, машина таки зникла. Бажання заволодіти чужим майном – ще один мотив до вбивства», – замислився Скляр і потер чоло – допомагало розслабитися. Втома почала давати про себе знати.

Єгор озирнувся, почувши веселий жіночий сміх. Молода пара поверталася з супермаркету, кожен тримав в обох руках напхані пакети з продуктами. «Панічні закупи перед карантином», – збагнув слідчий. Він і собі мав намір закупитися ввечері, проте колеги попередили про величезні черги в усіх продуктових магазинах. Найбільше люди купляли алкоголь і туалетний папір. Хлопець з дівчиною повільно віддалялися, весело щось обговорюючи. Час від часу хтось із них вибухав заразливим сміхом. І Скляр, сам того, не бажаючи, кілька разів усміхнувся, хоч навіть і не уявляв, про що ті балакали.

Слідчий рішуче попрямував на зупинку: він таки піде в супермаркет. У той, де працював вбитий.

Тільки не для того, щоб придбати продукти.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 06:11

Попри два важкі попередні дні, прокинувся він рано. Ця ніч, як і вчорашня, минула тривожно.

Його мучила думка, що справа досі не доведена до кінця. Здавалося, він навіть у сні про це думав. План, який він так довго й ретельно обмірковував, дав тріщину.

І все через кого? Через тупоголове дівчисько, яке не спроможне прийти вчасно на зустріч. Чоловік криво усміхнувся. Він був достатньо розумним для того, аби збагнути всю кумедність ситуації. Те, що його в ній так дратувало, фактично вчора врятувало дівчині життя.

Прокидаючись посеред ночі, він невпинно думав про те, як тепер викликати її на зустріч. Яке місце для цього обрати? Вчорашнє вже не здавалося йому таким ідеальним – навіть не сумнівався, що його та його авто запам’ятали пияки з магазину. Ні, наступного разу точно не там.

Ще одне питання, яке турбувало: як призначити зустріч, не використовуючи мобільний? Стежити й вдати, ніби їхня зустріч – випадковість. А як потім? У більшості випадків вона приходила невчасно, та при цьому їй ставало ввічливості зателефонувати й повідомити про це. Йому не хотілося, щоб його номер лишався в списку останніх її дзвінків чи повідомлень. Сказати їй, що знову проблеми з телефоном? Що в сервіс-центрі першого разу не впоралися й довелося знову віддавати у ремонт?

«Хм… можна».

Він взяв телефон і перевірив, котра година: скоро дівчина прокинеться й збиратиметься на роботу. Тільки поки він все одно не телефонуватиме й не писатиме: спершу має досконало все продумати.

Чоловік пригадав, як напередодні позбувся ще одного приятеля. Тоді теж пішло не за планом: хлопець невчасно озирнувся – у момент, коли ніж мав вгрузнути в його спину. Довелося кілька разів вгатити по обличчю й тільки потім завершити почате.

Він скривився, пригадуючи бійку. На щастя, на кісточках правиці не лишилося слідів – ні синців, ні збитих ран, лише почервонілості. Якщо раптом доведеться спілкуватися з поліцією, вони не помітять.

У новинах (теж вчора) з’явилася інформація про знайдене тіло Андрія. Імені, звісно, не повідомляли, та потреби в цьому не було. Якщо вірити журналістам, особу поки не встановили. Він не сподівався, що його так швидко знайдуть, та новиною зовсім не переймався: слідів він, без сумніву, не лишив – роки навчання в школі поліції не минули даремно. Хай навіть він швидко покинув службу, та потрібних знань не розгубив.

Чоловік облишив телефон і перевернувся на спину: часу для нового плану не так багато, та все ж достатньо. Спробував заспокоїтися. Позитивне мислення – найголовніше: від нього залежить успіх будь-якої справи. Нині він вперше в житті заробив чимало грошей. Тепер важливо довести справу до кінця. А тоді можна подумати, як примножити багатство.

Ліг на спину й розслабився, підклав долоні під голову, а відтак спробував уявити, як зміниться його життя, коли матиме великий статок: багато жінок (тепер вони просто не зможуть його ігнорувати), нова машина кожні два роки, мандри світом… Так він подумки малював майбутні зміни, аж врешті, надихнувшись, підвівся й увімкнув ноутбук: сьогодні він почне вчитись, як завдяки гриму змінити зовнішність.

* * *

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 07:53

Єгор на мить відволікся від розмови, задивившись у вікно. Ранок видався сонячним (хоч і холодним), це нагадало йому, що довга холодна зима минула й прийшла довгоочікувана весна. Не втримавшись, слідчий відчинив вікно. До кабінету увірвалося свіже прохолодне повітря, і він відчув, як його організм поволі приходить до тями після чергової марудної ночі.