Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

* * *

Нарешті мені принесли купу документів, яку зібрали для мене, подумай, відколи я служу в бюро, я написав рівно шість офіційних листів, і це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекає, я не міг досі отримати через ледачкуватість того відділу, який зберігає її для мене, на превелику мені втіху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нічого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогодні, щоправда, з цим справа стоїть досить-таки кепсько.

Ф.

(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

Пишу спохвату, перш ніж іти в бюро, хотів мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотів мовчати, але це неможливо, нікуди не дінешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помітила, що я вже яку ніч оком не стинаю. Просто через «страх». Справді, він позбавляє мене волі, жбурляє, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я світі… до того ж у твої останні листи затесалися два-три зауваження, які зробили мене щасливим, але тільки відчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконує відразу і розум, і серце, і тіло, але тут є ще глибша переконаність, не знаю, де вона міститься, а її явно нічим переконати неможливо. І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі. З цього погляду страх має щось вельми серйозне (дивним чином він завжди був спрямований лише проти майбутнього, ні, це неправильно), і в певному сенсі його можна зрозуміти завдяки тому, що він постійно нагадує мені про необхідність великого визнання: Мілена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тільки це і хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовніше, це ще дуже і дуже велике питання, бо ж страх цей аж ніяк не мій приватний страх – хоча, звичайно, і приватний теж, причому моторошний, – але споконвіку це ще й страх будь-якої віри взагалі.

Написав тобі це, і голова відразу охолола.

Твій

(Прага; 15 липня 1920 р.) Четвер, згодом

Прийшов нічний лист із «Білого півня»[63] і лист від понеділка, перший, очевидно, більш пізній, але не напевно. Я тільки раз швидко їх переглянув і мусив тобі відразу відповісти, просити тебе не думати про мене погано… І жодних ревнощів тут немає, просто така гра навколо тебе; бо ж я хочу зачепити тебе з усіх боків, зокрема і з боку ревнощів, але це нерозумно і більше не повториться, це всього лише нездорові марення самотності. Про Макса у тебе теж складається хибне уявлення, вчора я нарешті передав йому твої привіти, з озлістю (див. вище!), бо ж привіти йому передаються постійно. Що ж у нього для всього і завжди є пояснення, то він сказав, що ти часто передаєш йому вітання, напевно, тільки тому, що я ще жодного разу не передав тобі його щирі вітання, я, мовляв, повинен нарешті це зробити, і тоді, напевно, все це, мені на заспокоєння, припиниться. Можливо, ось я і намагаюся.

А взагалі ти, Мілено, мною не клопочися, не ставало тільки, щоб ти мною клопоталась. Якби не «страх», який посідає мене вже кілька днів і на який я скаржився тобі сьогодні вранці, я був би майже зовсім здоровий. До речі, як вийшло, що ти тоді в лісі сказала, що саме так і думала? Нагорі, в лісі, другого дня. Я точно розрізняю ці дні, перший був невпевнений, другий – надто впевнений, третій – покаянний, четвертий – добрий.

Я зараз же надсилаю пані Колер, щойно матиму, 100 чеських крон купюрами по 50 крон і 100 австрійських крон. Як би ти наступного разу довідалася про інший вид переказу, ніж рекомендований лист, було б краще. Наприклад, можеш переказувати гроші за допомогою телеграми, але не під якимсь умовним іменем, це має бути під справжнім ім’ям. А що стосується до місяця в селі, чому гроші твого батька або Лорена кращі за мої? Між іншим, це однаково, просто ніколи не кажи, що просиш багато. А Ярміла? Чи вона приходить?

А тепер мені час іти на весілля сестри. – Ну чому, чому я людина, з усіма муками цього незрозумілого й жахливо відповідального стану. Чому я, приміром, не щаслива шафа в твоїй кімнаті, яка прямо дивиться на тебе, коли ти сидиш у фотелі або за письмовим столом, або лежиш на дивані, або спиш (хай святиться твій сон!). Чому я не шафа? Та тому що я б зламався від страждання, якби бачив тебе в знегодах останніх днів або якщо б тобі довелося виїхати з Відня.

Ф.

Знати, що ти невдовзі отримаєш паспорт, вельми приємно.

Адреса Макса – Прага V, Уферґассе 8, але через жінку може бути недобре, якщо ти туди напишеш. Коли ж ні, в нього є ще дві адреси, тільки через жінку або, якщо хочеш, через нього: адреса д-ра Фелікса Вельша, Прага, університетська бібліотека або просто моя.

(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

По обіді, з миртом у петлиці, більш-менш при розумі, попри змучену голову (розставання, розставання!), висидів весільний обід між двома милими сестрами нашого зятя. Але тепер для мене клямка запала.

От же дурість невиспаного! Рекомендований лист до пані Колер, як я дізнався у поштовому відділенні, довелося б відкрити, штука не вельми приємна, бо ж мова про гроші, тоді ж я міг би, мабуть, надіслати їх інакше, або якщо так, простим листом, то принаймні тобі, просто до зажадання. Але зараз я опинився з конвертом перед поштовою скринькою і просто відправив його навмання пані Колер. Сподіваюся, він дійде.

Яке легке буде життя, коли ми будемо разом, – як я, дурень, пишу про це! – питання і відповідь, очі в очі. А тепер доведеться щонайменше до понеділка чекати відповіді на мій ранковий лист. Зрозумій мене правильно і залишайся до мене добра.

Ф.

(Прага, 16 липня 1920 р.) П’ятниця

Я хотів перед тобою пописатися, показати силу волі, почекати з листом до тебе, закінчити спочатку один документ, але кімната вже порожня, нікому я не потрібен, – ніби хтось сказав: «Залиште мені його, хіба ви не бачите, як він поглинутий своїми клопотами, у нього наче кулак у роті». Тож я здолав написати тільки півсторінки і знову повернувся до тебе, лежу над цим листом, як лежав поруч із тобою тоді в лісі.

Листа сьогодні не було, але я не боюся, будь ласка, зрозумій мене правильно, Мілено, я ніколи за тебе не боюся; якщо часом і складається таке враження – а воно часто складається, – то це лише слабкість, це примха серця, яке тим не менш твердо знає, в ім’я чого воно б’ється; у велетнів теж бувають хвилини слабкості, навіть у Геракла, по-моєму, одного разу опустилися руки. Але зі стиснутими зубами, дивлячись у твої очі, які я бачу в найясніший день, я можу винести все: розлуку, тривогу, турботу, твоє листовне мовчання.

* * *

Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клієнт (подумай тільки: і у мене є клієнти!), відірвав мене від писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому імперсько-німецько-коректне лице, і він був такий люб’язний, що навіть жарти брав за ділові відповіді; але хай там як він мені завадив, я не міг йому цього подарувати, до того ж мені довелося піднятися з-за столу, щоб пройти з ним в інші відділи, – і ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тієї миті, коли я встав, увійшов прислужник і приніс твій лист, я розпечатав його просто на сходах, і – Боже правий! – там світлина, тобто щось зовсім, зовсім невичерпне, такі листи приходять раз на рік, раз на вічність, і світлина така хороша, кращих не буває, – бідолашна маленька фотографія, на неї і дивитися можна хіба що крізь сльози, з б’ючким серцем, не інакше.

* * *

І знову переді мною сидить уже якийсь чужинець.

* * *

На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серці: і якщо я одного разу написав, що дні без твоїх листів були жахливі, то це невірно, вони були лише страшенно важкі – човен був важкий, занурений у хвилі страх як глибоко, по самі вінця, але плив-таки на твоїх хвилях, у твоєму потоці. Лише одного я не зможу винести без твоєї рішучої підмоги, Мілено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навіть обвести оком, воно мене накриває і несе геть.

Те, що ти говориш про Ярмілу, якраз і є одна з тих слабкостей серця, на мить твоє серце відбігає вірності мені, і тоді тобі набігає на думку таке. Хіба ми в цьому сенсі ще двоє людей? І хіба мій «страх» дуже відрізняється від страху самозневаги?

* * *

Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.

* * *

Обіцяний довгий лист міг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднішній лист не був таким втішним. А що буде в ньому?

Напиши мені відразу, чи дійшли гроші. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо і ті загубляться, пошлю знову – і так далі, доки в нас узагалі нічого не залишиться, і тоді нарешті все буде як слід.

Ф.

А квітки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти її все-таки для мене пошкодувала.

(Прага, 17 липня 1920 р.) Субота

Я так і знав, що буде в цьому листі, все це стояло майже за всіма твоїми листами, було в твоїх очах, – чи могло щось залишитися нерозпізнаним в їхніх ясних глибинах? – було в зморшках на твоєму лобі, все це я так і знав; так людина, що цілий день просиділа за закритими віконницями, чи то запавши у дрімоту, чи то поринувши в мрію, то чи в страх, увечері відчиняє вікно і, ясна річ, анітрохи не дивується – бо все вже знала, – що зовні панує темрява, чудова глибока пітьма. І я бачу, як ти мучишся, і вертишся як в’юн в ополонці, і намагаєшся вирватись, і – кинемо ж смолоскип у бочку з порохом! – ніколи не вирвешся, я це бачу – і все ж не можу сказати: «Залишайся там, де ти є». Але я не можу сказати і зворотне, я стою перед тобою, дивлюся в твої милі бідні очі (все-таки якась жалюгідна ця картка, що ти мені прислала, сама мука дивитися на неї, мука, на яку я наражаю себе по сто разів на день, – і водночас, на жаль, вона надбання, яке я готовий захищати проти цілої дюжини дужаків) – і почуваюся справді сильним, правда твоя, якась сила в мені є: якщо позначити її коротко і неясно, то це моя немузикальність. Однак вона знову ж таки не така велика, щоб я – принаймні зараз, у цю хвилину – міг продовжувати лист. Якийсь потік любові і муки підхоплює мене і забирає геть від столу.

Ф.

(Прага, 18 липня 1920 р.) Неділя

Ще до вчорашнього: твій лист спонукав мене подивитися на все з іншого боку, з якого я досі дивитися остерігався. І тоді вигляд усе має незвичний.

Я ж не борюся з твоїм чоловіком за тебе – боротьба відбувається тільки в тобі; якби рішення залежало від боротьби між твоїм чоловіком і мною, усе було б давно вирішено. При цьому я зовсім не переоцінюю твого чоловіка, і дуже навіть можливо, що я не складаю йому справжньої ціни, але одне я знаю: якщо він мене любить, то це любов багатія до бідності (дещо від цього є і в твоєму ставленні до мене). В атмосфері твого з ним спільного життя я насправді всього лише мишка в «великому домі», якій щонайбільше раз на рік дозволяється відкрито перебігти килимом.

Так стоїть справа, і це анітрохи не дивно, мене це не дивує. Але що мене дивує – і що, напевно, взагалі годі зрозуміти, – це те, що ти живеш у цьому «великому домі», всім своїм єством йому належиш, черпаєш у ньому всю силу життя, ти там королева, а проте – це я знаю точно – маєш можливість (але саме лише тому, що ти все можеш: já se přece nezastavím ani před – ani před – ani před…[64]) не тільки любити мене, а й бути цілком моєю, перебігти своїм власним килимом.

Але найдивніше не в цьому. Воно в тому, що якби тобі схотілося піти до мене, то, отже, – якщо судити «по-музичному» – якби ти вирішила пожертвувати всім світом, аби зійти до мене, на таке дно, де, якщо дивитися з твоїх висот, не тільки мало що, але взагалі нічого не видно, – то тобі для цього (ось що найдивніше!) довелося б не спуститись, а таким собі надлюдським зусиллям піднестися над собою, вирватися за свою межу – і так високо, що, напевно, неминуче б розірвалася, впала, зникнула (для мене, зрозуміло, теж). І все це задля того, щоб потрапити до мене, в те місце, куди ніщо не вабить, де я сиджу з порожніми руками, без найменшого надбання за душею, байдуже чи то щастя чи нещастя, заслуга чи вина, – просто сиджу там, куди мене посадили. У табелі рангів людських я щось на кшталт дрібного довоєнного бакалійника в твоїх передмістях (навіть не катеринщик, куди там!); і якщо б я навіть відвоював собі це місце в жорстокій боротьбі – але я його не відвоював, – все одно це не було б заслугою.

* * *

Надзвичайно ясно все те, що ти пишеш про коріння, напевно, так воно і є. Між іншим, головне завдання в Турнау було – спершу знайти і видалити всі бічні корені, а коли залишався тільки головний корінь, робота, вважай, була вже зроблена, рубай тепер заступом цей корінь і тягни все геть. Мені й досі звучить у вухах цей тріск. Узагалі-то смикати там було добре, бо ж це дерево, як усі знали, і на новому місці чудово ростиме, до того ж це було ще не дерево, а деревце.

* * *

З Ярмілою я взагалі не люблю спілкуватися. Тільки якщо б ти мала певне доручення, на якому тобі, зокрема, залежало, то, звісно, я пішов би не гаючись.

* * *

Вчора знову говорив з Лореном. Адже ми повністю єдині щодо нього. Дещо говорить на його користь, наприклад, те, що він, кажучи про тебе, намагається себе опанувати, все ж таки осереддя в нього хороше. Що він мені розповів? Ну, я двічі з ним зустрічався, і, по суті, він щоразу з купою дрібних подробиць розповідав одну і ту ж таки історію. Дівчина, наречена іншого, приходить до нього, попри його крайнє невдоволення, сидить у нього годин вісім-десять (одна дівчина у нього на квартирі вранці, інша – вночі в редакції, так він розподіляє освітлення), оголошує, що він неодмінно їй потрібен і що, якщо він уперся, то вона вистрибне з вікна. Лорен справді норовиться, зате відкриває доступ до вікна. У вікно дівчата, щоправда, не вистрибують, але відбувається щось жахливе, одна верещить нелюдським голосом, друга – забув, що з нею сталося. Ну, хто ці дівчата? Одна (у квартирі) – то була Ярміла перед весіллям, інша – у редакції – його законна з четверга дружина (про неї, звичайно, він говорив трохи м’якіше, але не так багато, бо ж говорить він у певному сенсі завжди м’яко). Я, звичайно, не заперечую, що все насправді було так чи ще гірше, я тільки не розумію, чому це так нудно.

Утім, в оповіданнях про його наречену одне чарівне місце таки було. Її батько два роки слабував на меланхолію, і вона доглядала за ним. Вікно в кімнаті хворого потрібно було весь час тримати відкритим, але, коли внизу проїжджав автомобіль, стулки необхідно було на хвилинку зачинити, бо ж батько не терпів шуму. Дочка й закривала вікно. Розповідаючи про це, Лорен докинув: «Уявляєте, мистецтвознавиця!» (Вона й справді була мистецтвознавицею.)

Він мені і світлину її показав. Ймовірно, гарненьке меланхолійне єврейське обличчя, вузький ніс, важкі очі, ніжні довгі руки, дорога сукня.

* * *

Ти питаєш про дівчину, а я нічого нового про неї не знаю. Відколи вона дала мені тоді лист для тебе, я більше її не бачив. Тоді, щоправда, ми домовилися зустрітись, але тут якраз прийшли твої перші листи про розмови з чоловіком, я відчув, що не здатен говорити з нею, і під слушним приводом скасував зустріч, але якнайщиріше. Згодом я ще послав їй записку, але, схоже, вона витлумачила її хибно, бо я отримав від неї повчальний материнський лист (де вона, зокрема, просила адресу твого чоловіка); я, зрозуміло, відповів негайно, пневматичною поштою, вже більше тижня минуло, і відтоді я про неї не чув, а отже, не знаю, що ти їй написала і як це на неї вплинуло.

Я знаю твою відповідь, але хочу побачити її у писаному вигляді.

* * *

Ти пишеш, що наступного місяця, напевно, приїдеш у Прагу. А мені мало не хочеться попросити: не приїзди. Залиш мені надію, що, якщо коли-небудь я в конечній потребі попрошу тебе приїхати, ти приїдеш негайно, але зараз краще не приїзди. Адже тобі доведеться знову виїхати.

* * *

Що до жебрачки, то тут, звичайно ж, не було ні хорошого, ні поганого, я був просто занадто неуважний або занадто зайнятий якоюсь людиною, щоб діяти інакше, ніж із невиразних спогадів. І одне таке враження, наприклад, говорило: «Не подавай жебракові забагато, а то згодом пошкодуєш». Зовсім маленьким хлопчиком я одного разу отримав монетку в шість крейцерів і страшенно хотів подати її старій жебрачці, яка сиділа між великим і малим Ринґом. Сума здавалася мені величезною, яку, напевно, жодному жебракові ніколи не давали, тим-то я соромився перед жебрачкою зробити такий собі нечуваний вчинок. Але віддати їй гроші було необхідно, ось чому я розміняв монетку, подав жебрачці один крейцер, обійшов навколо весь комплекс ратуші й аркади на малому Ринґу, з’явився з лівої руки як абсолютно новий благодійник, подав жебрачці ще один крейцер, знову припустив бігом і щасливо виконав це десять раз. (Може, і менше, по- моєму, жебрачка незабаром втратила терпіння і втекла від мене.) Хай там як, під кінець я до того змучився, і морально теж, що відразу пішов додому і плакав доти, поки мати не подарувала мені іншу таку ж саму монетку в шість крейцерів.

Сама бачиш, мені з жебраками не щастить, але я все-таки заявляю, що готовий виплатити якій-небудь жебрачці біля Опери все моє нинішнє і майбутнє майно найдрібнішими віденськими чеками, за умови, що ти стоятимеш поруч і мені [кілька слів написано нечітко] буде дозволено відчувати твою близькість.

Франц

(Прага, 19 липня 1920 р.) Понеділок

Щодо багато чого ти помиляєшся, Мілено.

По-перше, я зовсім не так серйозно хворий, і варто мені трохи поспати, я почуваюся так добре, як навряд чи коли-небудь відчував себе в Мерані. Адже легеневі хвороби здебільшого найлюб’язніші, надто спекотного літа. Як я впораюся з пізньою осінню – над цим питанням і загадаємося згодом. Нині ж лише деякі дрібниці змушують мене страждати – наприклад, те, що я нічогісінько не можу робити в своєму бюро. Якщо я не пишу до тебе, я лежу у фотелі й виглядаю з вікна. З нього багато чого видно, бо ж будинок на протилежній стороні – одноповерховий. Не хочу сказати, щоб мені від розглядання було вже надто сумно, зовсім ні, тільки ось відірватися не можу.

По-друге, я зовсім не відчуваю потреби в грошах, у мене їх багато як трави, а деякі надлишки – наприклад, гроші на твою відпустку – мене просто-таки пригнічують, бо й досі лежать у мене.

По-третє, ти вже зробила – раз і назавжди – вирішальне для мого одужання і до того ж робиш це знову і знову, щомиті – тим, що добра до мене і думаєш про мене.

По-четверте, все, що ти з легким побоюванням говориш про поїздку до Праги, цілком вірно. «Вірно» – так я написав і в телеграмі, але там це відносилося до розмови з твоїм чоловіком, і вже це було єдино вірне. (І взагалі не турбуйся щодо мене: в останній день я чекатиму так само, як і в перший.)

Сьогодні вранці, наприклад, я раптом чітко усвідомив, що боюся – з любов’ю, з тремтінням у серці, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрібницею, з’явишся в Празі. Але чи здатна і справді яка-небудь дрібниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воістину повним життям аж до самих його глибин? І навіть віденські наші дні не повинні збивати тебе з плигу. Адже навіть там ми, можливо, багато чого завдячували твоїй несвідомій надії на те, що ввечері ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дізнався дві новини – про Гайдельберзький план, по-перше, і про паризький план, теж пов’язаний з відходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятівників», причому ґвалтівників. Але я ж водночас і не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану мені стало ясно, що і там є майбутнє життя, плани, можливості, сподіванки – і твої сподіванки теж.

По-п’яте, неабияка частка болісного твого самокатування (єдиний біль, якого ти мені завдаєш) відбувається тому, що ти пишеш мені щодня. Пиши рідше, а я і надалі, якщо хочеш, писатиму тобі щодня по листу. І у тебе буде більше спокою, щоб займатися роботою, яка дає тобі втіху.

* * *

Дякую за «Donadieu»[65]. (Чи не можу я як-небудь надіслати тобі книги?) Прочитати її я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати і знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годі. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаїзм, християнство, язичництво» – велика книга[66]), він мене мало вже не підганяє, а я ледь почав; сьогодні один молодий поет[67] принесе 75 віршів, деякі з них на кілька сторінок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речі кажучи; тоді ж я прочитав есей про Клоделя[68], але тільки раз і занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя і не Рембо, я хотів би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досі до цього не дійшло, але ж мені вже страшенно приємно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikální? (помилка в згаданому есеї, recte[69]: gramatikální, отже, граматично), утім, так він зветься, але якщо пам’ять мене не зраджує), але в моїй пам’яті ясно залишилося в першу чергу враження від «Ave Maria» якогось набожника. У відповідь лист дівчини, з якого ти можеш скласти і мій лист, додаю, щоб ти бачила, як мене відкидають, небездовідно. Я більше не відповім.

Учорашній вечір був не набагато кращий, аніж минулої неділі. Почалося все дуже навіть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тіні, і трамваї страйкували, але саме це надто мене потішило, адже я смакував цю пішу прогулянку майже так само, як тоді в суботу прогулянку в садок біля Біржі. Але коли добрався до цвинтаря, не зміг знайти могилу[70], канцелярія була на замку, ні служителі, ні жінки нічого не знали, я навіть в одній із книг довідувався, але з’ясувалося, що книга не та, кілька годин блукав там, від читання написів голова пішла обертом, і в такому стані пішов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечітко]

Ф.

(Прага, 20 липня 1920 р.) Вівторок

У перерві між диктуванням, на яке я нині себе порушив: такі маленькі радісні або бодай природні листи, як обидва сьогоднішніх, це вже майже (майже майже майже майже) ліс і вітер у твоїх рукавах і вид на Відень. Мілено, як добре в тебе!

Сьогодні дівчина без єдиного слова, лише з кількома позначками олівцем, переслала мені твій лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, він, як будь-який лист, в якому є закреслення, не позбавлений недоліків, і, дивлячись на нього, я усвідомлюю, якої безглуздої неможливості я від тебе зажадав тим листом, і багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалі-то варто було б перепросити і її, бо ж як би не було написано, її це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делікатно пишеш: «Poněvadž про Vas nikdy ani nepsal ani nehovořil»[71], її це напевно образить, точно так само, як образило б і протилежне. Даруй мені ще раз.

Іншим листом, адресованим Сташі, ти, між іншим, неабияк мені допомогла. Удень мені вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергію і не зберіг ані краплі для кабінетної роботи.

Лист до Сташі: Їловський був у мене вчора вранці і згадував, що від тебе надійшов лист, що він бачив його на столі, коли рано-вранці він ішов із дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечері Сташа мені скаже. Перед лицем його люб’язності мені було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я є причиною, можна було написати у твоєму листі.

Але ввечері з’ясувалося, що він-таки дуже добрий, і обох задовольняє з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловікові, який зміг тільки звернутися до моїх послань і воістину ущасливити Сташу, змусивши очі її світитися трохи яскравіше, ніж зазвичай. Вони – коли силкуєшся дещо забути і полегшити собі завдання, а шлунок, нервовий шлунок, здатен витримати, – люди добрі, надто коли вони разом або він сам (Сташа сама – куди непевніша), і у Сташі була напрочуд гарна мить, коли вона розглядала твою світлину хтозна-чому довго й напружено, тихо й серйозно.

Може, я розповім тобі дещо про вечір, я був утомлений, порожній, нудний, нікчемний[72], байдужий і з самого початку не хотів нічого, крім як лягти у ліжко. (Крім листа я мав прислати тобі ще й записку, рисунок Сташі – ми говорили про план вашої кімнати – з поясненнями Їловського). До речі, живуть вони дуже багато, щороку їм потрібно 60 із гаком тисяч крон і кажуть, що не могли б обійтися меншим.

Звісно, я цілком пристаю на твій переклад[73]. Хіба що стосується він до тексту оригіналу, як «Франк» до «Франца», як твій альпінізм – до мого і т. ін. І якщо чоловікові стачило б сили на «nutno» і «abych»[74], то все не зайшло б так далеко, і він справді міг би одружитися, дурний, дурний холостяк. Але в будь-якому разі, будь ласка, залиш так, як тобі буде до вподоби, і потіш мене нагодою зітхнути з полегкістю, збувшись себе.

Вчора я порадив тобі не писати мені щодня, я і сьогодні не змінив своєї думки, так було б краще для нас обох, і раджу тобі це ще раз, і ще наполегливіше, – тільки, будь ласка, Мілено, не слухай мене і пиши-таки щодня, бодай кілька рядків, зовсім коротенькі листи, два рядки, одне, одне слово, але без цього слова я зможу обійтися, тільки болісно страждаючи.