Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів

– Чудово, – сказав учитель. – Прекрасно, ви відмовляєтеся без жодних сумнівів. – Він узяв свого капелюха, вклонився і пішов геть.

Відразу після цього прийшла Фріда, її обличчя виражало стурбованість, сорочку вона не попрасувала. Щоб розважити її, К. розповів про пропозицію, але вона пропустила все повз вуха, кинула сорочку на ліжко й пішла геть. Відразу ж повернулася, але вже з учителем, який виглядав злим і не привітався. Фріда попросила його потерпіти ще трохи, – очевидно, вона вже не раз це сказала дорогою до кімнати, – і відтягла К. у бічні двері, про існування яких він не знав, на сусіднє горище, де збуджено та задихано розповіла про свою пригоду. Господиня обурена тим, що принизила себе до відвертості перед К., а ще гірше, пішла йому на поступки у справі зустрічі з Кламмом, але нічого цим не досягла, окрім, як вона висловилася, холодної й нещирої відмови. Тому вона вирішила не терпіти більше К. у своєму домі. Якщо він має власні зв’язки із Замком, нехай якомога швидше ними скористається, бо ще сьогодні, ба більше, вже зараз їм необхідно йти звідси геть і вони не зможуть повернутися, поки на це не буде офіційного наказу. Та вона сподівається, що до цього не дійде, бо і в неї є зв’язки в Замку, і вона зуміє ними скористатися. Зрештою, К. потрапив до її заїзду тільки завдяки недбальству господаря. Крім того, його становище зовсім не виглядає вкрай скрутним, оскільки ще сьогодні вранці він хвалився, що йому забезпечене інше місце для ночівлі. Але Фріда, ясна річ, повинна залишитися, бо якщо вона вибереться разом із К., то господиня буде глибоко нещасна, вже від самої думки про це вона заплакала і осіла на підлогу просто поряд із пічкою, бідна жінка з хворим серцем! Але вона не може інакше, бо на карту поставлені, принаймні вона так вважає, її спогади про Кламма! Такі справи з господинею. Ясна річ, Фріда піде за К. куди він захоче, по снігу та льоду, про це немає мови, але їхнє становище дуже непевне, тому вона зустріла пропозицію старости з великим захопленням, навіть нехай це невідповідна для К. посада. Але ж було чітко сформульовано, що все це тільки тимчасово, можна буде виграти час і легко знайти інший вихід, навіть якщо остаточне рішення буде негативним.

– У найгіршому випадку, – вигукнула Фріда, кинувшись К. на шию, – ми виїдемо геть, що нас тримає тут, у Селі? Але наразі, правда ж, коханий, ми погодимося на пропозицію старости. Я привела вчителя назад, ти скажеш йому: «Згоден», – ні слова більше, і ми переїдемо до школи.

– Це погано, – сказав К., хоча й не сприйняв сказане Фрідою надто серйозно. Питання житла не хвилювало його, а крім того, він замерз у білизні на горищі, де з двох боків не було ні стін, ні вікна, дув сильний і холодний вітер. – Ти так гарно все прибрала в кімнаті, а ми повинні виїхати! Я не в захопленні від цієї пропозиції, мені соромно вже за те, що зараз я так принижено виглядаю перед цим нещасним учителем, а тепер він ще й стане моїм начальником. Якби вдалося ще хоч трохи залишитися тут, можливо, моя ситуація зміниться вже сьогодні по обіді. Якби хоча б ти залишилася тут, можна було б зачекати і дати вчителеві якусь неконкретну відповідь. Для себе я завжди знайду місце для ночівлі, якщо треба буде, хоча б і у Вар…

Фріда закрила йому рот долонею.

– Тільки не це, – злякано сказала вона. – Будь ласка, не кажи цього більше, в усьому решта я тебе послухаюся. Якщо ти скажеш, я залишуся тут сама, хоч би як важко це мені було. Хочеш, давай відмовимося од цієї пропозиції, хоча, на мою думку, це дуже нерозумно. Адже само собою зрозуміло, що ми покинемо роботу в школі, щойно з’являться інші перспективи, навіть якщо це буде вже сьогодні після обіду. А що стосується зневаги, то дай мені можливість улаштувати все так, щоб це не було для тебе принизливо, я сама поговорю з учителем, ти просто стоятимеш збоку і мовчатимеш, і пізніше також не муситимеш говорити з ним, якщо не будеш цього хотіти. Насправді я буду його підлеглою, але навіть я нею не буду, бо знаю його слабкості. Отже, ми нічого не втратимо, якщо погодимося на цю пропозицію, зате якщо відмовимося, нам буде дуже важко. Насамперед тобі, бо якщо сьогодні після обіду ти не зможеш нічого залагодити в Замку, то не знайдеш у цілому Селі навіть для себе одного такого місця для ночівлі, за яке я б не мусила червоніти, бо ж я твоя майбутня дружина. А якщо ти не знайдеш де переночувати, то невже вимагатимеш од мене, щоб я спокійно спала тут, у теплій кімнаті, поки ти мерзнеш там, на вулиці, на морозі?

Протягом усієї розмови К. поплескував себе руками по спині, склавши їх навхрест, щоб зігрітися хоча б трохи. Тепер він сказав:

– Отже, не залишається нічого іншого, як погодитися. Ходімо!

У кімнаті він одразу побіг до пічки, не звертаючи уваги на вчителя; той і далі сидів за столом, витяг годинник і промовив:

– Уже досить пізно.

– Зате все вирішено, – сказала Фріда. – Ми погоджуємося на цю роботу.

– Добре, – відповів учитель. – Але посаду запропонували панові землеміру. Він мусить сам сказати.

Фріда допомогла К.

– Ясна річ, – сказала вона. – Він береться за роботу, правда?

Таким чином К. обмежив своє пояснення лаконічним «так», яке до того ж сказав не вчителю, а Фріді.

– Тоді мені залишається, – сказав учитель, – тільки розповісти вам про ваші обов’язки, щоб ми це узгодили раз і назавжди. Ви зобов’язані, пане землемір, щоденно прибирати й опалювати обидва класи, самостійно здійснювати дрібний ремонт шкільного й гімнастичного реманенту, очищати від снігу доріжку через сад, здійснювати кур’єрські послуги для мене і панни вчительки, а в теплі пори року виконувати всю роботу в садку. За це ви маєте право жити в одному з класів, який самі собі оберете; ясна річ, якщо уроки проходять не в обох кімнатах одночасно. Коли ж урок проводиться саме там, де ви мешкаєте, ви зобов’язані переходити до іншого класу. Готувати їжу вам у школі заборонено, тому ви і ваша сім’я харчуватиметеся тут, у корчмі, за громадські кошти. Я тільки про всяк випадок згадую про те, що ви мусите поводитися відповідно до гідності навчального закладу, в якому працюєте, і що діти не повинні ставати свідками небажаних сцен із вашого сімейного життя. Як людина освічена, ви мали б це знати. У зв’язку з цим ми повинні наполягати на якомога швидшому узаконенні ваших стосунків із панною Фрідою. Про це все і ще деякі подробиці буде складено трудову угоду, яку ви підпишете відразу після вселення до школи.

Усе це здалося К. неважливим, ніби не стосувалося його чи в будь-якому разі ні до чого не змушувало. Його дратувала зверхність вчителя, і тому він сказав:

– Добре, це звичайні справи.

Щоб трохи пом’якшити це зауваження, Фріда запитала про розміри платні.

– Чи належатиметься ще й платня, буде вирішено аж після завершення випробувального терміну, тобто через місяць.

– Але нам буде дуже важко, – зауважила Фріда. – Доведеться одружуватися майже без грошей, і так само заводити якесь домашнє господарство. Чи не могли б ми все-таки, пане вчитель, звернутися до громади з проханням про невеличку виплату на початку роботи? Що б ви тут порадили?

– Ні, – відповів учитель, він і далі апелював лише до К. – Така виплата стане можливою, тільки якщо я її порекомендую, а я цього не робитиму. Призначення цієї посади – ласка для вас, а в таких речах не можна заходити надто далеко, якщо ви відчуваєте відповідальність перед громадою.

Тут К. довелося втрутитися майже всупереч його волі.

– А от у цьому, пане вчитель, я думаю, ви помиляєтеся. Це ласка швидше з мого боку.

– Ні, – вчитель посміхнувся, бо йому таки вдалося примусити К. заговорити. – Про це мені сказали абсолютно точно. Шкільний прислужник потрібен нам так само терміново, як і землемір. Як один, так і другий, – це тягар на нашій шиї. Мені доведеться ще чимало помізкувати над тим, як пояснити громаді ці витрати. Найкраще і найприродніше було б просто кинути на стіл цю вимогу, ніяк її не пояснюючи.

– Я маю на увазі те саме, – сказав К. – Ви змушені взяти мене на роботу проти своєї волі. Повинні взяти, хоча це й вимагає від вас неприємних обмірковувань. Якщо хтось один мусить брати на роботу іншого, ласку робить той, хто дозволяє себе працевлаштувати.

– Дивно, – сказав учитель. – Що могло б примусити нас дати вам роботу? Тільки добре, занадто добре серце пана старости спонукає нас до цього. Я бачу, пане землемір, що вам доведеться покинути деякі ваші фантазії, щоб стати добрим шкільним прислужником. А до ймовірного призначення майбутньої платні такі зауваження не надто спонукають. Крім того, я, на жаль, помічаю, що ваша поведінка додасть мені проблем, – протягом усієї нашої розмови ви спілкуєтеся зі мною в сорочці й підштаниках, – дивлюся й не можу повірити.

– Справді! – вигукнув К., засміявся і сплеснув у долоні. – Ці жахливі помічники! Де вони пропали?

Фріда заквапилася до дверей. Учитель зрозумів, що з К. більше не варто говорити, і запитав Фріду, коли вони збираються переселитися до школи.

– Сьогодні, – відповіла Фріда.

– Завтра вранці я перевірю, – сказав учитель, попрощався помахом руки і збирався вийти через двері, що їх Фріда відчинила для себе, але на порозі зіткнувся зі служницями, які прийшли з речами, щоб уселитися назад до своєї кімнати. Оскільки їх ніхто не затримав, учителеві довелося пропихатися між дівчатами, Фріда йшла за ним.

– Але ж ви нетерплячі, – сказав К. служницям, та цього разу виглядав задоволеним їхньою поведінкою. – Ми ще тут, а ви вже мусите припхатися.

Ті не відповідали й крутилися по кімнаті, розкидаючи по боках клунки, з яких стирчало знайоме вже К. брудне шмаття.

– Напевно, ви ще ні разу в житті не прали своїх речей, – сказав К.

Він не був злий, радше навпаки, привітний. Служниці помітили це, одночасно відкрили масивні роти й безшумно засміялись, показавши гарні і сильні, як у тварин, зуби.

– Ну, заходьте, заходьте, влаштовуйтесь. Це ж ваша кімната.

Але вони все ще вагалися, надто змінився зовнішній вигляд помешкання. Тоді К. взяв одну з них попід руку, щоб провести далі. Та відразу ж відпустив, таким здивованим поглядом подивилися на нього одночасно обидві дівчини. Після коротких перемовин між собою вони вже більше не відводили од К. погляду.

– Тепер ви вже достатньо довго дивилися на мене, – сказав К., у якого від цих поглядів з’явилося якесь неприємне відчуття.

Він узяв одяг і чоботи, що їх принесла Фріда, за якою присоромлено тупотіли помічники, одягнувся. І знову, вже вкотре, здивувався безмежному терпінню Фріди у ставленні до помічників. Замість того щоб чистити у дворі одяг, як їм було доручено, вони сиділи в корчмі за обідом, там Фріда їх і знайшла. Нечищений одяг вони тримали на колінах, і їй довелося зробити все самій. Але вона, хоча так добре вміла давати собі раду з мужвою, не сварилася з ними, а лише розповіла К. про це недбальство у їхній же присутності як про невеличкий жарт і навіть поплескала одного м’яко, майже ласкаво, по щоці. К. вирішив пізніше зробити їй за це зауваження. Але зараз йому час було йти.

– Помічники залишаться тут і допоможуть тобі переїжджати, – сказав К.

Помічникам не дуже сподобалася така ідея. Ситі й задоволені, вони охоче перейшлися б. Але послухалися, коли ще й Фріда сказала:

– Звичайно, ви залишитеся тут.

– Ти знаєш, куди я йду? – запитав К.

– Так, – відповіла Фріда.

– І ти мене більше не стримуєш? – запитав К.

– Ти зустрінешся зі стількома перешкодами. Що порівняно з ними моє слово? – Фріда поцілувала К. на прощання, дала йому принесений знизу пакунок із хлібом і ковбасою, бо ж він не обідав, нагадала, що він повинен повернутися не сюди, а до школи, і провела, тримаючи руку на його плечі, аж до вхідних дверей.

Розділ восьмий

Спочатку К. був радий, що не мусить більше спостерігати за метушнею служниць і помічників у теплій кімнаті. Надворі трохи підмерзло, сніг затверднув, іти стало легше. Але починало темніти, тож він пришвидшив ходу.

Замок, чиї контури потроху ставали розмитими, був мовчазний, як і раніше; К. ще жодного разу не помітив там якихось ознак людської присутності. Певно, з такої відстані й неможливо було нічого розгледіти, але очі вимагали цього й не хотіли змиритися з нерухомістю. Часом К. дивився на Замок, і йому здавалося, ніби він бачить когось, хто сидить, мов закам’янілий, та дивиться поперед себе, не так заглиблений у свої роздуми і через це неуважний до всього довкола, як вільний і нічим не стривожений. Немов перебуває наодинці з собою, не відчуває присутності сторонніх, але раптом помічає, що за ним стежать, хоча це й не тривожить його спокою. Тоді погляд спостерігача не витримує і сповзає донизу, хоча залишається невідомим, наслідок це чи причина. Таке враження підсилилося сьогодні завдяки раннім сутінкам, – що довше він удивлявся вдалину, то менше міг роздивитися, то більше все тонуло в темряві.

Коли К. підійшов до ще не освітленого «Панського двору», на першому поверсі відчинилося вікно, молодий товстий поголений чоловік у шубі визирнув назовні й залишився стояти у вікні. Він не відповів на привітання К. навіть легким кивком голови. Ні в коридорі, ні в шинку не було жодної душі, сморід пивних калюж на підлозі був іще неприємнішим, ніж раніше. У заїзді «Біля мосту» такого не траплялося. К. швидко підійшов до дверей, крізь отвір яких він минулого разу спостерігав за Кламмом, обережно натиснув на клямку, але двері були зачинені. Тоді він спробував намацати дірочку з корком, але, напевно, вона була надто добре захована, і знайти її виявилося не так просто. Він запалив сірник. І раптом його налякав крик. У кутку між дверима і шинквасом, біля пічки скулилася юна дівчина, вона дивилася на К. при світлі сірника заспаними очима, які вона ледь змогла розплющити. Очевидно, це була Фрідина наступниця. Але вона швидко опам’яталася, увімкнула світло, вираз її обличчя залишався роздратованим, доки вона не впізнала К.

– О, пане землемір, – посміхнулася вона, простягнула йому руку й назвалася. – Я – Пепі.

Вона була маленька, червонощока, з густим русявим волоссям, заплетеним у товсту косу, коротші пасма кучерявилися довкола обличчя. На ній була пряма довга сукня із сірої блискучої тканини, яка не дуже їй личила, а внизу по-дитячому стягувалася шовковим шнуром з петлею на кінці. Сукня заважала їй рухатися. Дівчина запитала, як там Фріда і чи не збирається вона незабаром повернутися до роботи. Це питання звучало доволі зловтішно.

– Відразу після того як Фріда пішла, – сказала вона, – мене терміново викликали сюди, бо тут не може працювати хто-небудь. Досі я була покоївкою, але зміна ця не на краще. Тут потрібно багато працювати ввечері і вночі, а це виснажливо. Я ледь витримую тут, тому не дивуюся, що Фріда покинула цю роботу.

– Фріда була дуже задоволена цією посадою, – К. вирішив нарешті нагадати дівчині про різницю між нею та Фрідою, якої Пепі, здається, не зауважувала.

– Не вірте їй, – сказала Пепі. – Фріда вміє стримувати себе, як мало хто. Те, в чому вона не хоче зізнаватися, залишиться при ній, а ви й не помітите, що вона збиралася щось сказати. Я служу тут уже багато років разом із нею, ми спали в одному ліжку, але вона ніколи не була зі мною відвертою, зараз, мабуть, вже й не згадує про мене. Єдина її подруга – стара шинкарка із заїзду «Біля мосту», і це також багато про що свідчить.

– Фріда – моя наречена, – сказав К, не припиняючи пошуків дірочки для спостереження.

– Я знаю, – сказала Пепі. – Тому й розповідаю. Інакше вам це було б все одно.

– Розумію, – сказав К. – Ви маєте на увазі, що я мушу пишатися тим, що мені пощастило завоювати прихильність такої загадкової дівчини.

– Саме так, – сказала Пепі й задоволено засміялася, ніби вона змогла досягнути з К. якоїсь таємної угоди щодо Фріди.

Але зовсім не її слова зацікавили К. і відволікли од пошуків, а сама її поява й те, що вона тепер працює тут. Справді, вона була набагато молодшою за Фріду, майже дитина, а її одяг був смішним, мабуть, вона вбиралася відповідно до своїх перебільшених уявлень про важливість посади кельнерки. І ці її уявлення в чомусь були правильними, адже вона випадково, незаслужено й несподівано потрапила на цю посаду, опинившись зовсім не на своєму місці, і призначили її тимчасово, навіть не довірили шкіряної торбинки, яку Фріда завжди носила на поясі. А її незадоволення роботою було перебільшено вдаваним. Та попри дитяче нерозуміння, напевно, й вона мала зв’язки в Замку. Якщо вона не бреше, то працювала покоївкою і, не усвідомлюючи своєї вигоди, спала тут цілими днями. Якщо він обійме це маленьке, повнувате й трохи сутуле тільце, то навряд чи отримає якісь переваги, хіба що це зворушить його і додасть сили для подальших дій. Тоді, можливо, це так само, як із Фрідою? Ні, не так само. Достатньо було згадати погляд Фріди, щоб це збагнути. К. ніколи б не доторкнувся до Пепі. Але зараз він змушений був заплющити очі, щоб не дивитися на дівчину надто вже пожадливо.

– Світло не мусить горіти, – сказала Пепі й клацнула вимикачем. – Я запалила його тільки тому, що ви сильно мене налякали. Що вам тут потрібно? Фріда забула щось?

– Так, – сказав К. – У сусідній кімнаті залишилася біла вишивана скатертина.

– А, її скатертина, пам’ятаю, дуже гарна, я допомагала її вишивати, але в цій кімнаті її, мабуть, немає.

– Фріда думає, що вона там. А хто там мешкає? – запитав К.

– Ніхто, – відповіла Пепі. – Це кімната для урядників, тут вони їдять і п’ють, тобто вона для цього існує, але більшість залишається у своїх кімнатах нагорі.

– Якби я знав, що там нікого немає, – сказав К., – я б сходив і пошукав скатертину. Але в цьому немає певності. Скажімо, Кламм часто любить там посидіти.

– Кламма там точно немає, – сказала Пепі. – Він уже збирається їхати геть, у дворі стоять сани.

Нічого не пояснюючи, К. миттю вийшов із шинку, але в коридорі повернув не до виходу, а у зворотному напрямку, і за кілька хвилин був уже у внутрішньому дворику. Як тут було тихо й гарно! Чотирикутний двір, з трьох боків оточений стінами будинку, з четвертого був відмежований од якоїсь невідомої К. невеличкої бічної вулички високим білим муром із масивними, важкими й одчиненими зараз ворітьми. Із внутрішнього боку будинок здавався вищим, ніж із вулиці; у кожному разі, перший поверх був достатньо високим і виглядав солідніше завдяки дерев’яній галереї, яка оточувала його по всій довжині. Галерея була закрита з усіх боків і мала тільки невеличкий отвір на рівні людського зросту. Навскоси від К., майже посередині будівлі, але вже поряд із закутком, куди приєднувалося бічне крило, містився вхід до будинку, відкритий, позбавлений дверей. Перед входом стояли темні закриті сани, запряжені двома кіньми. Крім візника, про присутність якого К. більше здогадувався, ніж справді його бачив, поблизу нікого не було.

З руками в кишенях, обережно озираючись і тримаючись попід муром, К. обійшов два боки двору й опинився біля санчат. Візник, один із селян, яких К. бачив минулого разу в корчмі «Панського двору», сидів, закутавшись у кожух і спостерігав за К. байдуже, ніби за пересуванням кішки. Навіть коли К. підійшов уже зовсім близько і коні занепокоїлися через раптову появу чоловіка з темряви, фірман продовжував залишатися незворушним. Це дуже влаштовувало К. Він сперся на мур, розгорнув свою їжу, із вдячністю згадавши про Фріду, яка так добре про нього попіклувалася, потім зазирнув до будинку. Сходи нагору різко повертали праворуч, під ними вів углиб низький прохід, усе було чисте, побілене й розмежоване прямими лініями.

Чекання тяглося довше, ніж сподівався К. Він давно поїв, холод ставав дедалі відчутнішим, сутінки перетворилися на цілковиту темряву, а Кламм усе не виходив.

– Це може тривати ще дуже довго, – раптом промовив захриплий голос так близько від К., що той здригнувся.

Голос належав фірманові, який потягувався й позіхав, ніби щойно прокинувся.

– Що має довго тривати? – К. майже відчув вдячність за те, що його потурбували, бо тиша й напруга вже почали дошкуляти йому.

– Поки ви підете звідси геть, – сказав фірман. К. не зрозумів його, але не питав далі, сподіваючись у такий спосіб розговорити зверхнього селянина.

Ця мовчанка у темряві починала дратувати. І справді за мить фірман запитав:

– Хочете коньяку?

– Так, – відповів К., не замислюючись, надто вже спокусливою була пропозиція у цій холоднечі.

– Тоді відчиніть дверцята, в санках, у боковій кишені є пляшки, візьміть одну, відпийте й передайте мені. Мені важко злазити донизу, кожух заважає.

К. було прикро від думки, що доводиться виконувати такі доручення, але оскільки він уже зв’язався з фірманом, то послухався, незважаючи навіть на небезпеку, що Кламм застане його всередині. Він відчинив широкі двері і відразу ж побачив на внутрішньому боці дверей торбинку, з якої потрібно було дістати пляшку, але відчинені двері стали непереборною спокусою зазирнути глибше, він не зміг стриматися і шаснув досередини. У санках було неймовірно тепло й не ставало холодніше навіть через широко відчинені дверцята, які К. не наважився зачинити. Не відчувалося, що сидиш на лавці, так багато на ній нагромадили подушок, ковдр і хутряних підстилок, куди не повернешся, тонеш у теплому й м’якому. Розкинувши руки й підперши голову подушкою, К. визирнув із санок на темний будинок. Чому Кламм так довго не спускається? Ніби очманілий від тепла після тривалого стояння в снігу, К. хотів, щоб Кламм нарешті вийшов. К. подумав, що було б не дуже доречно потрапити зараз на очі Кламмові, але ця думка була якась нечітка, ніби легке подразнення. Це забуття підтримувалося фірманом, який знав, що К. сидить у санках, та не заважав йому й навіть не вимагав коньяку. Це було зворушливо з його боку, але К. обіцяв обслужити фірмана. Ліниво, не міняючи пози, К. сягнув до сумки на дверцятах, але не на відчинених, які тепер були надто далеко від нього, а на зачинених, де також були пляшки. Він витяг одну, відкрутив пробку і вдихнув аромат, який примусив його посміхнутися; пахло так солодко, так привабливо, ніби хтось, хто тобі дуже подобається, похвалив тебе, сказав приємні слова. Не зовсім зрозуміло, про що йдеться, але розуміти й не хочеться, достатньо щастя від усвідомлення, що говорить саме ця, така дорога тобі людина.

– Хіба це коньяк? – засумнівався К. і спробував із цікавості.

Це справді був коньяк, він обпікав і зігрівав. Під час пиття відбувалося перетворення, і те, що здавалося лише носієм ніжного запаху, ставало раптом грубим фірманським напоєм!

– Хіба це можливо? – запитав К., докоряючи самому собі, і ковтнув ще раз.

І цієї миті, коли К. зробив особливо великий ковток, раптом спалахнуло освітлення на сходах, у коридорі, на ґанку, над вхідними дверима. Почулися кроки, хтось спустився сходами. Пляшка випала у К. з рук, і рідина вилилася на одну з хутряних підстилок, К. вистрибнув із санчат і ледь устиг причинити за собою двері із сильним стукотом, і відразу ж із будинку вийшов якийсь пан. Тішило тільки те, що це не був Кламм, чи навпаки, це було найгірше? Це був той добродій, якого К. бачив у вікні першого поверху. Молодий, доглянутий, із білою шкірою і рум’яними щоками, але дуже серйозний. К. також подивився на нього насуплено, але мав при цьому на увазі свою власну поведінку. Краще б він справді послав сюди своїх помічників; ті змогли б проявити себе не гірше, ніж щойно він сам. Пан, що вийшов із будинку, мовчав, ніби в його широких грудях не вистачало повітря для того, щоб говорити.

– Це жахливо, – сказав він і відсунув свого капелюха з чола.

Як це? Добродій напевно ще нічого не знав про те, що К. побував у його санках, а вже щось здавалося йому жахливим. Можливо, те, що К. проникнув у двір?

– Як ви тут опинилися? – запитав пан уже тихіше і видихнув повітря, ніби підкорюючись неминучому.

Що за питання! Що за відповіді! Невже К. ще й повинен сам підтвердити цьому чоловікові, що його шлях, із яким він пов’язував стільки сподівань, виявився марним? Замість відповіді К. повернувся до санчат, відчинив двері і витяг свою шапку, яку він забув усередині. Йому стало соромно, коли він помітив, як коньяк скрапує на приступку.

Потім він повернувся до пана, від якого не збирався приховувати свого сидіння у санках, якби його запитали. Це навіть не було найстрашнішим у всій ситуації. Зрештою, він не буде замовчувати й того, що його підмовив фірман. Принаймні на те, щоб відчинити двері. Найгіршим було те, що цей пан надійшов так несподівано, і тепер уже не було можливості, аби заховатися й спокійно дочекатися Кламма. А крім того, К. не вистачило сили волі залишитися в санчатах, зачинити двері і там дочекатися Кламма або хоча б перечекати, поки піде цей пан. Ясна річ, не було певності і в тому, чи зараз не вийде сам Кламм, і тоді, безумовно, краще розмовляти з ним не в санках. Так, багато над чим варто було подумати, але вже надто пізно, все пропало.

– Ідіть за мною, – звелів пан, при цьому наказ був не так у його словах, як у жесті рукою, що супроводжував ці слова, – короткому, підкреслено байдужому.