Сойчине крило

– А що, вже відбула хрестини? – питає Вовчик.

– Та вже, – мовить Лисичка.

– А що там народилося?

– Хлопчик.

– А як же його охрестили?

– Початочок.

– Ото ім’я! Я ще й не чув такого, – мовив Вовчик. Лисичка нічого не одказала, але пильно взялася до роботи.

Може, так минула година, а може, й дві,– знов Лисичці захотілося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:

– Зараз, сватуню, зараз!

– То що, Лисичко? – питає Вовчик.

– Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.

– Ну що ж, коли просить, то йди, тільки не барися.

– Я зараз, Вовчику! – мовила вона та й шмигнула у корчі. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденка вже мало що й лишилося, і вертається до Вовчика.

– О, ти вже тут! Уже скінчилися хрестини?

– А що ж там народилося?

– Та дівчинка.

– А як її охрестили?

– Серединка.

– Ото! Я ще й не чував такої назви, – здивувався Вовчик.

– У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

Попрацювали знов з годину, і знов Лисиці запах дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:

–Іду, сватоньку, йду!

– Ти куди йдеш, Лисичко?

– Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить?

– Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик.

– Бо дуже мене любить, Вовчику.

– Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчати.

– Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.

Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, з’їла решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.

– А що, вже відбула хрестини?

– Та вже.

– А хто ж знову народився?

– Хлопчик.

– А як же ж його охрестили?

– Остаточок.

– Ну, що ж, нехай здоров росте!

Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів, та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:

– Ну, тепер досить. Чи не пора обідати?

– Звичайно, пора, Вовчику-братику, – Мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.

– А ти ж не голодна?

– Та ні, йди сам пообідай, мене там на хрестинах вгостили.

Пішов Вовчик у корчі, дивиться— ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернутий, і паляниць ані кришки нема. Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своїм хресникам такі чудернацькі назви давала.

– А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик. – Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід візьму.

Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злючий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам волю та до лісу, а в лісі— шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:

– Ага, ти тут? Вилазь мені зараз! Не сховаєшся від мене.

Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.

– Не обзиваєшся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.

Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не огляділася Лисичка, а клюка— хап її за ногу. Нора тісна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися й кричати:

– Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

– Ай-ай-ай! Моя ніженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радості так почав тягти, поки аж сам не змучився і клюки не зламав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся більше з Лисичкою мати справу.

Війна між Псом і Вовком

Був собі у господаря Пес, що жив у великій дружбі з Вовком. Зійдуться, бувало, на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те. Пес розповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові розповідає лісові новини.

Раз якось говорить Вовк до Пса:

– Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.

– Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такі гарні, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.