bannerbanner
Сонцем стань!
Сонцем стань!

Полная версия

Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
На страницу:
1 из 3

Сонцем стань! Збірник поезій

Упорядкування та передмова Тетяна Панасенко

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році


Упорядник та автор передмови Т. М. Панасенко

Художник-оформлювач М. С. Мендор


В оформленні обкладинки використано картину Олекси Новаківського «Пробудження»


© Т. М. Панасенко, упорядкування та передмова, 2019

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Поезія – це завжди неповторність…

Художник малює фарбами, композитор із семи нот створює музичні шедеври, довга та кропітка робота майстринь перетворює різнокольорові нитки на розкішний вишитий візерунок… Письменник же користується словами, які складає у неповторні літературні витвори: вірші, поеми, оповідання, повісті, романи. Талановитий митець уміє так підібрати й розташувати свої лексичні засоби, що вони стають шедеврами літератури. Читаючи вірші, ми нібито зустрічаємо уже давно знайомі нам слова, ми знаємо їх значення і те, як вони пишуться, багато разів ми навіть уживали їх самі, чули від інших, але, сплетені у візерунок поезії, вони змушують нас посміхатися й замислюватися, радіти й гніватися, співчувати, сумувати, розмірковувати. Відгукується наше серце, окрилюється душа, пробуджуються приховані особисті почуття або чомусь давно замовклі патріотичні… Ліна Костенко неймовірно точно сказала, що поезія – це «безсмертний дотик до душі».

Представлений у цій збірці період охоплює понад сторіччя розвитку української поезії. Цей час припадає на злам ХІХ та ХХ століть. Складна, строката, неоднозначна доба в історії, звичайно, відбилася на літературному процесі. На зміну класикам прийшли молоді завзяті талановиті поети, кожен з яких по-своєму бачив розвиток мистецтва, по-своєму неповторно поєднував слова, мережачи прекрасні твори сміливими метаформи, епітетами, експериментуючи з формою та змістом: автори працювали в різних стилях і напрямках, торкалися тих проблем і питань, які їх найбільше хвилювали, використовували незвичайні віршові форми, які ще навіть не стали популярними у світі. На зміну великим класикам Івану Франку та Лесі Українці, зберігаючи й продовжуючи їхні традиції, приходять високоосвічені, блискучі «неокласики» Микола Зеров та Максим Рильський. Поруч із ними працює яскравий футурист Михайль Семенко, який шукає нових форм, відкидаючи класику попередників. Тут можна зустріти різнокольоровий і музично наповнений «кларнетизм» Павла Тичини та «залізні строфи» Євгена Маланюка. Патріотичні, сповнені віри й надії заклики Миколи Вороного, історичні розвідки Олександра Олеся, сумні мотиви Євгена Плужника, юнацькі окрилені поезії Богдана-Ігоря Антонича…

Події в країні мусили багатьох поетів виїхати за межи рідної землі. Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олег Ольжич працювали за кордоном, продовжували писати українською мовою. Вони зберігали й удосконалювали її, навіть на чужині демонстрували її красу й мелодійність, розмірковуючи про долю Батьківщини, сумуючи за Вітчизною, сподіваючись на краще майбутнє. Багато хто з митців цього періоду повірив у зміни в державі, у відродження, продовжував творити, намагаючись своїм словом, своїм талантом допомогти рідному краю. Однак сьогодні ми з сумом говоримо про період «Розстріляного Відродження», бо під жорстокий та безжальний радянський прес потрапили блискучі поети нашої Батьківщини: Микола Вороний, Микола Зеров, Михайль Семенко, Євген Плужник… Система зламала ніжного й яскравого Павла Тичину, який зійшов на свою «Голгофу слави»; перемолола неповторного лірика Володимира Сосюру, зігнула вихідця з дворянської родини Максима Рильського. На жаль, трагічних мистецьких доль так багато, що кількох томів не вистачить, аби розповісти про біль і відчай великих талантів, знищених або змушених писати те, що вимагали. Не можна забути й імена заборонених у радянські часи, викреслених з історії української літератури Олега Ольжича й Олени Теліги, які загинули під час Другої світової війни, захищаючи Батьківщину від загарбників.

Усі ці майстри слова на рідній землі й за кордоном у важкі й небезпечні часи, у хвилини радості й на порозі смерті, як наполегливі будівничі, по цеглинці складали неймовірної краси палац – українську лірику.

Ця збірка не лише орієнтована на шкільну програму і враховує необхідність учнів ознайомитися з ліричними та ліро-епічними творами, але й знайде відгук у серцях і душах юних читачів, допоможе зрозуміти ту неповторну добу, продемонструє всю різнобарвність талантів, якими так щедро багата наша земля.

Т. Панасенко

Михайло Старицький

(1840–1904)

Виклик

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:Ясно, хоч голки збирай…Вийди, коханая, працею зморена,Хоч на хвилиночку в гай!Сядем укупі ми тут під калиною —І над панами я пан…Глянь, моя рибонько, – срібною хвилеюСтелеться полем туман.Гай чарівний, ніби променем всипаний,Чи загадався, чи спить?Он на стрункій та високій осичиніЛистя пестливо тремтить.Небо незміряне всипано зорями —Що то за Божа краса!Перлами-зорями теж під тополямиГрає перлиста роса.Ти не лякайся-но, що свої ніженькиВмочиш в холодну росу:Я тебе, вірная, аж до хатинонькиСам на руках однесу.Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;Тепло – ні вітру, ні хмар…Я пригорну тебе до свого серденька,Й займеться зразу, мов жар;Ти не лякайсь, аби тут та підслухалиТиху розмову твою:Нічка поклала всіх, соном окутала —Ані шелесне в гаю!Сплять вороги твої, знуджені працею,Нас не сполоха їх сміх…Чи ж нам, окривдженим долею клятою,Й хвиля кохання – за гріх?

1870 р.

До молоді

На вас, завзятці-юнаки,Борці за щастя України,Кладу найкращії думки,Мої сподіванки єдині.В вас молода ще грає кров,У вас в думках немає бруду,Палає в серці ще любовДо обездоленого люду..Не занехайте ж ви її,Не розгубіть по світі всує,Нехай вона ваш дух гартуєУ чесній, славній боротьбі!Бо стоголовий людський катЛютує, дужчає щоднини…Не можна тратить і хвилини,Поки ще стогне темний брат.Поки живий, – мерщій несітьСліпому світиво просвіти,І в серце, смертію повите,Живу надію закропіть!Вшануйте рідну його річ,Назвіть без хитрощів своєюІ розженіте над землеюВи непрозору, глупу ніч…Най кат жене, а ви любітьСвою окрадену родину, —Й за неї сили до загинуІ навіть душу положіть!

1876 р.

Монологи про кохання

(Уривок)

Не захвати солодкого зомління,Не пестощів пекучая жагаЗ’ясують нам ті чарівні боління,Які любов у серця вимага.Кохання – спів, зальот душі – не тіла,Зоря з-за хмар, веселка дощова;Вона ростить у нас незримі крилаІ до країн незнаних порива.Душа у нас болить від самотини,Рвучися все з земних важких заліз,Вона жада поради і дружини,Жада розкош в багатті спільних сліз…Зі мною ти, моя красо-богине, —Що мовити? Душа у нас одна —І цілий мир в очу твоєму гине,І світ новий, баєчний вирина…О люба ніч! Ти появляєш мріїЙ невиразні краси в зористій млі…Як чарівно ген промені блідіїМереживом срібляться по землі!В обіймища сплелись сутінів зграї,Отрутою пашать нічні квітки,І шепотять про втіхи в темнім гаїДо місяця закохані мавки…Все повно чар і виростає з міри,Минулеє з прийдешнім ізлилось;Душа зорить в дитиннім сяйві віри,Бажається незбутнього чогось…Зріднили нас незмислені хвилиниІ захвати розкошів неземних;Вчуваються і пісні янголині,І тихий дзвін струн легких, золотих.Моя красо! Моє святе кохання,З тобою я зіллю своє буття —Тобі віддам усі свої бажання,В тобі знайду весь світ, всі почуття!

1900 р.

Гетьман

(Посвята дорогій Люді1)

По синім волнам океанаУ ніч водохресну тайничу,Як глупа настане пора,Хтось гонить конем ясногривимПо хвилі холодній Дніпра;Кінь рине насупроти виру…Скалки аж довкола летять:Боки йому димом парують,Вогнем йому очі горять.За ним бунчуки2 й хоруговки3Аж мають4 у синявій млі,І стеляться синім туманомПо мерзлій, німотній землі.Де б’ють і клекочуть пороги,Здіймаючи піну до дна, —Стоїть серед «пекла» там скеля,Під нею печера сумна.В тій скритій від миру печері,Під дужим кремінним хрестомЛежить якийсь гетьман незнаний,Лежить без клейнод5 кістяком…Нема йому місця в родині:Могилу, де гетьман лежав,Розрив лихий ворог до краюПо полю кістки розметав.Але ж їх до батька СлавутиСкотили струмки весняні…А той свого сина останкиСховав у печері-труні.Там хрест… то не хрест – удовицяКремніє від туги на вік,І в ніч під водохреща6 ронитьКриваву сльозину щорік.І скоро та крапля гаряча,Зайнявшись червоним огнем,Прониже мерця потайного —Підводиться гетьман живцем…Здіймається маревом білимНа білім огнистім коніІ вихорем лине в клейнодахПо рідній своїй стороні…Зорить7 і не може пізнати:Де мрілись простори степів,Тепер простяглись залізниціЙ повстали будови дворців;Вбача він обдерті хатини,Дівчат по сахарнях вбача —І вітром спішиться у Канів,На раду військову влуча.Горить його серце нудьгою,А очі палають стидом,Що крів’ю геть змив УкраїнуТа й стиснув ще гіршим ярмом.І от він стає на майдані,Здійма дорогого шлика8, —І кличе козачество славне.Усе Запоріжжя склика:Зове Богуна9, Кривоноса10,Зове і надію одну —Свого безталанного сина,Що рано поліг у труну…До всіх він тепер присягаєІ руки до Бога здійма,Що зве за голоту повстати,Якій і просвітку нема,Яку колись в давню годинуЗапродав він сам старшині.І гетьмана голос лунає,Склика вояків до борні…Але того клику не чуютьКолишні чубаті брати:Одні полягли на могилах,Других повкладали кати,А треті сього відцурались,Чим перше святили слова,І гетьман у скруті-розраді,Як перш, до поспільства взива:«Вставайте, сині мої, квіти!Не гніть перед катом спини,Клянусь, розіб’ю ваші пута,Свої поквитую11 вини».Але перемучені дітиУ лаву не сходяться тут…І жде їх безрадісний гетьман,Аж поки не крикне когут12…Тоді, застогнавши, сідаєНа білого змія-коняІ лине назад до порогівКрізь води й ліси навмання.І там у печері глибокійЗ жалем до хреста припада,І молить за край свій у БогаТа тяжко гіркими рида.І б’є себе з розпачу в груди.Кляне свій безщасний талан, —Поки не поляже кістками,Як здійметься ранній туман.

1902 р.

Іван Франко

(1856–1916)

Каменярі

Я бачив дивний сон.Немов передо мноюБезмiрна, та пуста, i дика площинаІ я, прикований ланцем залiзним, стоюПiд височенною гранiтною скалою,А далi тисячi таких самих, як я.У кожного чоло життя i жаль порили,І в оцi кожного горить любовi жар,І руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,І плечi кожного додолу ся схилили,Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.У кожного в руках тяжкий залiзний молот,І голос сильний нам згори, як грiм, гримить:«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холодНе спинить вас!Зносiть i труд, i спрагу, й голод,Бо вам призначено скалу сесю розбить».І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,І тисяч молотiв о камiнь загуло,І в тисячнi боки розприскалися штукиТа вiдривки скали; ми з силою розпукиРаз по раз гримали о кам’яне чоло.Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,Так нашi молоти гримiли раз у раз;І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;Хоч не одного там калiчили тi скали,Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,Як нашi костi тут пiд нею зогниють.Та слави людської зовсiм ми не бажали,Бо не герої ми i не богатирi.Нi, ми невольники, хоч добровiльно взялиНа себе пута. Ми рабами волi стали:На шляху поступу ми лиш каменярi.І всi ми вiрили, що своїми рукамиРозiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,Що кров’ю власною i власними кiсткамиТвердий змуруємо гостинець i за намиПрийде нове життя, добро нове у свiт.І знали ми, що там далеко десь у свiтi,Який ми кинули для працi, поту й пут,За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,І нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,І серце рвалося, i груди жаль стискав;Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,І молота нiхто iз рук не випускав.Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутiСвятою думкою, а молоти в руках.Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,І щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

1878 р.

Гімн

(Замість пролога)

Вiчний революціонер —Дух, що тiло рве до бою,Рве за поступ, щастя й волю,Вiн живе, вiн ще не вмер.Нi попiвськiї тортури,Нi тюремнi царськi мури,Анi вiйська муштрованi,Ні гармати лаштованi,Нi шпiонське ремеслоВ грiб його ще не звело.Вiн не вмер, вiн ще живе!Хоч вiд тисяч лiт родився,Та аж вчора розповивсяІ о власнiй силi йде.І простується, мiцнiє,І спiшить туди, де днiє;Словом сильним, мов трубоюМiлiони зве з собою, —Мiлiони радо йдуть,Бо се голос духа чуть.Голос духа чути скрiзь:По курних1 хатах мужицьких,По верстатах ремiсницьких,По мiсцях недолi й слiз.І де тiльки вiн роздасться,Щезнуть сльози, сум, нещастя.Сила родиться й завзяттяНе ридать, а добувать,Хоч синам, як не собi,Кращу долю в боротьбi.Вiчний революціонер —Дух, наука, думка, воля —Не уступить пiтьмi поля.Не дасть спутатись тепер.Розвалилась зла руїна,Покотилася лавина,І де в свiтi тая сила,Щоб в бiгу її спинила,Щоб згасила, мов огень,Розвидняющийся день?

1880 р.

Гримить!

Гримить! Благодатна пора наступає,Природу розкішная дрож пронимає,Жде спрагла земля плодотворної зливи,І вітер над нею гуляє бурхливий,І з заходу темная хмара летить —Гримить!Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —Мабуть, благодатная хвиля надходить…Мільйони чекають щасливої зміни,Ті хмари – плідної будущини тіни,Що людськість, мов красна весна, обновить…Гримить!

1880 р.

«Земле, моя всеплодющая мати…»

Земле, моя всеплодющая мати,Сили, що в твоїй живе глибині,Краплю, щоб в бою сильніше стояти,Дай і мені!Дай теплоти, що розширює груди,Чистить чуття і відновлює кров,Що до людей безграничную будитьЧисту любов!Дай і огню, щоб ним слово налити,Душі стрясать громовую дай власть,Правді служити, неправду палитиВічну дай страсть!Силу рукам дай, щоб пута ламати,Ясність думкам – в серце кривди влучать,Дай працювать, працювать, працювати,В праці сконать!

1880 р.

Сікстинська мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти?Де той безбожник, що без серця дрожіВ твоє лице небесне глянуть може,Неткнутий блиском твої красоти?Так, ти богиня! Мати, райська роже,О глянь на мене з свої висоти!Бач, я, що в небесах не міг найтиБогів, перед тобою клонюсь тоже.О бозі, духах мож ся сумніватиІ небо й пекло казкою вважати,Та ти й краса твоя – не казка, ні!І час прийде, коли весь світ покинеБогів і духів, лиш тебе, богине,Чтить буде вічно – тут, на полотні.

1881 р.

Vivere memento!1

Весно, що за чудо тиТвориш в моїй груди?Чи твій поклик з мертвотиЙ серце к жизні будить?Вчора тлів, мов Лазар, яВ горя домовині —Що ж се за нова зоряМені блисла нині?Дивний голос мя кудисьКличе – тут-то, ген-то:«Встань, прокинься, пробудись!Vivere memento!»Вітре теплий, брате мій,Чи твоя се мова?Чи на гірці світлянійТак шумить діброва?Травко, чи се, може, тиВтішно так шептала,Що з-під криги мертвотиЗнов на світло встала?Чи се, може, шемріт2 твій,Річко, срібна ленто,Змив мій смуток і застій?Vivere memento!Всюди чую любий глас,Клик життя могучий…Весно, вітре, люблю вас,Гори, ріки, тучі!Люди, люди! Я ваш брат,Я для вас рад жити,Серця свого кров’ю радВаше горе змити.А що кров не зможе змить,Спалимо огнем то!Лиш боротись значить жить…Vivere memento!

1883 р.

К. П.1

Гарна дівчино, пахучая квітко!Оком і словом стріляєш ти мітко!В серця чутливий потайник укритий —Хто тебе бачить, той мусить любити.Тільки ж не гнівайсь за щиреє слово:Світ і життя ти береш поверхово,Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,Той вже нічого на світі не схоче.Сли для очей і для пісні твоєїКине він все – боротьбу за ідеї,Працю для тих, що їх тиснуть окови, —Вір мені, серце, не варт він любови.Сли ж, крім очей і крім слова дзвінкого,Ти не даси йому в жизні нічого,В бій не загрієш і ран не загоїш,Вір – і сама ти любові не стоїш.Блиск чарівничий очей потускліє,Зміниться голос, і спів заніміє, —Сли ж в твоїм серці і думці пустинно,Чим ти тоді причаруєш, дівчино?

1883 р.

«Розвивайся ти, високий дубе…»

Розвивайся ти, високий дубе,Весна красна буде!Розпадуться пута віковії,Прокинуться люди.Розпадуться пута віковії,Тяжкії кайдани,Непобіджена злими ворогамиУкраїна встане.Встане славна мати Україна,Щаслива і вільна,Від Кубані аж до Сяну-річкиОдна, нероздільна.Щезнуть межі, що помежувалиЧужі між собою,Згорне мати до себе всі дітиТеплою рукою.«Діти ж мої, діти нещасливі,Блудні сиротята,Годі ж бо вам в сусід на услузіСвій вік коротати!Піднімайтесь на святеє діло,На щирую дружбу,Та щоби ви чесно послужилиДля матері службу.Чи ще ж то ви мало наслужилисьМоскві і ляхові?Чи ще ж то ви мало наточилисьБратерської крові?Пора, діти, добра поглядатиДля власної хати,Щоб ґаздою, не слугоюПеред світом стати!»Розвивайся ти, високий дубе,Весна красна буде!Гей, уставаймо, єднаймося,Українські люди!Єднаймося, братаймосяВ товариство чесне,Хай братерством, щирими трудамиВкраїна воскресне!

1883 р.

«Безмежнеє поле в сніжному завою…»

Безмежнеє поле в сніжному завою,Ох, дай мені обширу й волі!Я сам серед тебе, лиш кінь підо мноюІ в серці нестерпнії болі.Неси ж мене, коню, по чистому полю,Як вихор, що тутка гуляє,А чень, утечу я від лютого болю,Що серце моє розриває.

1891 р.

«Oй ти, дівчино, з горіха зерня…»

Oй ти, дівчино, з горіха зерня,Чом твоє серденько – колюче терня?Чом твої устонька – тиха молитва,А твоє слово остре, як бритва?Чом твої очі сяють тим чаром,Що то запалює серце пожаром?Ох, тії очі темніші ночі,Хто в них задивиться, й сонця не хоче!І чом твій усміх – для мене скрута,Серце бентежить, як буря люта?Ой ти, дівчино, ясная зоре!Ти мої радощі, ти моє горе!Тебе видаючи, любити мушу,Тебе кохаючи, загублю душу.

(Збірка «Зів’яле листя», 1896 р.)

«Чого являєшся мені…»

Чого являєшся меніУ сні?Чого звертаєш ти до менеЧудові очі ті ясні,Сумні,Немов криниці дно студене?Чому уста твої німі?Який докір, яке страждання,Яке несповнене бажанняНа них, мов зарево червоне,Займається і знову тонеУ тьмі?Чого являєшся меніУ сні?В житті ти мною згордувала,Моє ти серце надірвала,Із нього визвала одніОті ридання голосні —Пісні.В житті мене ти й знать не знаєш,Ідеш по вулиці – минаєш,Вклонюся – навіть не зирнешІ головою не кивнеш,Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,Як я люблю тебе без тями,Як мучусь довгими ночамиІ як літа вже за літамиСвій біль, свій жаль, свої пісніУ серці здавлюю на дні.О, ні!Являйся, зіронько, меніХоч в сні!В житті мені весь вік тужити —Не жити.Так най те серце, що в турботі,Неначе перла у болоті,Марніє, в’яне, засиха, —Хоч в сні на вид твій оживає,Хоч в жалощах живіше грає.По-людськи вільно віддиха,І того дива золотогоЗазнає, щастя молодого,Бажаного, страшного тогоГріха!

1896 р.

«Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…»

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,Левкоєю пахучо-золотою,Хоч ти пішла серед юрби плистиУ океан щоденщини й застою,То все ж для мене ясна, чиста ти,Не перестанеш буть мені святою,Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки,Як ідеал все ясний – бо далекий.Я понесу тебе в душі на дніОблиту чаром свіжості й любові,Твою красу я переллю в пісні,Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,Коралі уст у ритми голосні…Мов золотая мушка, в бурштиновийХрусталь залита, в нім віки триває,Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.

(Збірка «Зів’яле листя», 1896 р.)

Декадент

Я декадент1? Се новина для мене!Ти взяв один з мого життя момент,І слово темне підшукав та вчене,І Русі возвістив: «Ось декадент!»Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —Се лиш тому, що склалось так життя.Та є в ній, брате мій, ще нута друга:Надія, воля, радісне чуття.Я не люблю безпредметно тужитиНі шуму в власних слухати вухах;Поки живий, я хочу справді жити,А боротьби життя мені не страх.Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,Не раз і прів, і мерз я, і охрип,Та ще ж оскомини хронічної не маю,Катар кишок до мене не прилип.Який я декадент? Я син народа,Що вгору йде, хоч був запертий в льох.Мій поклик: праця, щастя і свобода,Я є мужик, пролог, не епілог.Я з п’ющими за пліт не виливаю,З їдцями їм, для бійки маю бук2,На празнику життя не позіваю3,Та в бідності не опускаю рук.Не паразит я, що дуріє з жиру,Що в будні тільки й дума про процент,А для пісень на «шрррум» настроїть ліру.Який же я у біса декадент?

1896 р.

Легенда про вічне життя

1Олександер Великий весь світ звоювавІ отсе в Вавілоні мов бог раював.А побожний аскет1 вік в пустині проживІ молитвою й постом богині служив.Наче сонце, що разом прогонює тьму,Так богиня в опівніч явилась йому.Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»Аскет мовить:«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,Дай, щоб старість і смерть оминули мене».Богиня мовить:«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,На ж тобі сей малий золотистий горіх».Одну нічку не спи, один день промовчиІ, очистивши ум, сей горіх розтовчи.Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,Дасть тобі молодим вічно жити воно».2Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,І готовивсь аскет на великую річ.Ось огонь розпалив із пахучих полінІ кадило в огонь щедро кидає він,І закони господні проходить умом,Щоб очистити ум, не схибити притьмом2.Та ось сумніви в серці повстали страшні:«Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?Чи вертати у світ, де панує борба?Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!Та безцінний твій дар комусь іншому дам.У нас цар молодий, богорівний наш цар!Богорівним зовсім його зробить твій дар.Міліонам він сонце, життя є нове,Для добра міліонів хай вічно живе».3Олександер Великий весь світ звоював,Та дівчини рабом себе він почував.Персіянки Роксани предивна красаВ його серці горить, мов пожар, не згаса.У обіймах його та красуня гордаНаче тає, на груди його припада;Та хвилина мине, і він чує, що осьВ її серці вороже ворушиться щось,І в очах, ще вогких від любві й жаги,Дикі іскри горять, наче злі вороги.З її уст вилітають бажання страшні —Се бажання пожарів, убійства, різні,Їй опертись король не здоліє й на мить:Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..День у день із небес його кидає в ад.4Олександер Великий богині моливсь:«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!Або дай, щоб скінчилася мука моя,Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?Чом міняється так, кілько є в дні годин?І чи в серці її я паную один?»В тій хвилині аскет перед ним опинивсьІ покірно царю до землі поклонивсь.«Вічно жий, царю мій! Хай твої ворогиЗгинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».І він все розповів, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.«Міліонам ти сонце, добродій єси, —Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».5«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»І великим, безсмертним почув себе цар.«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?З нею жить! Або радше ти сам умирай!»Вже й не думає цар, до Роксани біжить:«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»І сказав їй усе, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.«Коли любиш мене, моє сонце ясне,Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!»Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —Олександер не ждав її слова – пішов.6Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?Не про те! Інший жар в її серці горить!Інший бог там живе! Інший цар там царить.Він мета її мрій, осолода очей,Над усіх милий їй генерал Птолемей.Хоч не любить її і холодний, як лід,Вона рада свій вік дать за сам його вид.«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!А як ні, то мені краще в світі не буть».Птолемея знайшла і дала йому плід,І сказала, який в нім лежить заповіт.А як ніч надійшла, вона тихо пішла,Олександру в вино трути-зілля влила.7Занедужав король, важко стогне, кричить,А Роксана при нім не ридає, мовчить.Головами хитають старі лікарі,І тривога, як ніч, залягла у дворі.По всім краю йде вість, наче змора та сон,І сумує весь край, і рида Вавілон.Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,В Олександрів покій куртизана3 ввійшла.«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!Ось від мене тобі чудодійний горіх!Се богині є дар. Як з’їси те зерно,Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»Та дівча не дрижить, не спускає очей:«Мені дав його твій генерал Птолемей».8Олександер у болях жорстоких лежавІ в руці своїй плід чудодійний держав.«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!А життя – то борня! А любов – то брехня!Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!Не для нас, о богине, твій божеський дар!Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.Міліони людей можу вбить, погубить,Та чи змушу кого мене вірно любить?Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?А без щастя, без віри й любові внутріВічно жить – се горіть вік у вік на кострі!Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»9Серед болю в постелі підводиться цар,І побожно цілує чудовний той дар,І в тріскучий огонь із пахучих полінЧудодійний горіх бистро кидає він.І здалось, що вже біль не так люто палив,Мовби в збурену кров охолоди налив.Прояснів його ум, серце збулось химер,А в опівніч саму Олександер умер.

(Збірка «Мій Ізмарагд», 1898 р.)

На страницу:
1 из 3