Орда

Єпіфанієві піднесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих, що стали до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки; Єпіфаній знову звів руки, згадуючи слова молитви, та замість них з його уст почали вивергатися блюзнірські прокльони.

Тож ураз загукав народ: «Сатана, ґемон, убивця, женіть його із села до московського царя!» Єпіфанія вивели з церкви й погнали вулицею на глухівський шлях, кидаючи вслід замерзлим груддям, а молодиця, що осквернила себе наближенням до нечистої сили, того ж дня кинулася в ополонку у ставку.

Єпіфаній ішов глухівською дорогою навмання, він хотів ридати від горя й образи, але сліз не було, хотів молитися, та молитви забув, ніс на собі тягар чийогось найтяжчого прокляття й не знав, чом судилося йому чинити тільки зло.

«Бог виплюнув мене зі своїх уст, та полишив надію», – він чув, як хтось поруч вимовляє слова з Апокаліпсиса:

«Візьми у мене золота, у вогні очищеного, і білу одежу, щоб ганьба голизни твоєї не видна була».

«Де я візьму золото й білу одежу?» – ридав Єпіфаній без сліз, йдучи шляхом до Глухова, де стояло постоєм московське військо, і зблиснула в душі остання надія, що допоможе йому цар, коли свої люди прогнали і прокляли, що при цареві повернуться до нього слова молитов, якщо серед людей мусив їх утратити.

У Глухові Єпіфанієві бувати не доводилося й потреби на те сповідник Мазепи не мав. Колишнє місто Васильків, що до монгольської навали налічувало десятки церков, і всі дерев’яні були спалені, а камінні осквернені й розвалені, й те руйновиння давно запалося в землю, тільки кропива й реп’яхи на замшілих грудах свідчили, що тут колись стояли будівлі, – колишнє місто Васильків заникло в глушині й перемінилося в село, яке назвалося Глуховом. Воно й на нинішній день великим не стало: мало не більше п’ятисот дворів, посередині двоповерхову з мезоніном полкову канцелярію, Петропавлівський монастир на околиці та п’ятибанну Троїцьку церкву із золотим хрестом – ось і все містечко, що нині стало пристановищем похідної канцелярії Петра І, який перед тим, як проголосити Глухів останньою столицею Гетьманщини, вирішив освятити забуту землю козацькою кров’ю.

Того дня, коли Єпіфаній, збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами і кутаючись від завії в подарованого кожуха, долав витолочену кінськими копитами дорогу, Глухів столицею іще не був, він назветься нею завтра, коли цар призначить нового гетьмана. А щоб той новий підвладний владця слухняний був, цар зізвав до похідної посольської канцелярії вірних йому полковників: стародубського Івана Скоропадського, чернігівського Павла Полуботка, переяславського Томару й ніжинського Журахівського, аби навіч побачили вони розправу над бунтівниками й ніколи по тому не спокушувалися звабою непокори; він вибере з них того, котрого страх здолає дощенту, і, здоланий ницістю своєю, упевнить царя, що віднині і повік боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мріяти, боятися і, ставши в душі на коліна, перейметься повагою до влади, що не має законів і карає так, як їй заманеться.

До Глухова прибув ще й миргородський полковник Данило Апостол, що втік від Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а також охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан із Січі, зваблений на бік Петра Іваном Носом, що встиг уже заслужити непохитної в царя довіри й похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.

Того всього не знав Єпіфаній, він і не дізнається ніколи, хто з доброї волі, а хто з принуки або страху пішов служити цареві, – сам же йшов до царя з безвиході: не прийнятий і прогнаний людьми, яким його руки і слова чомусь чинили зло, він знайшов єдину дорогу – битий глухівський тракт, бо на інші дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немає вороття.

А тракт усе чорнішав від кінського посліду; замішаний з чорноземом сніговий покров курився чорториями і забивав очі та ніздрі; то ж бо тут пройшло полків – драґунських і козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що білою смужкою льоду, спинивши свій біг до Сейму, ціпеніла між берегами, сходилися шляхи підданих, що на виляск царського гарапника тягнулися з усіх кінців заляканої України, а все до царя по милості і суд, і ніхто не гнав їх, крім страху, насланого повелителем, котрий своєю волею робив із підлеглого люду те, що йому потрібне: мучеників, зрадників, лакуз, рабів, владик – і всіх йому підвладних.

Єпіфаній приспішив крок, бо вже на олов’яному обрії крізь завію проступили бані собору, вони манили його, мов потопаючого у вирі плавуча корчага: там він знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпіфаній розпоряджатися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, і з усіх тривог найтривожнішим було передчуття зустрічі з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образі вовкулаки і був страшніший навіть за князя Меншикова; той відбирав життя, а цей – пам’ять.

Проте в душі Єпіфанія настала дивна переміна, коли він опинився на залюдненому вщерть майдані перед двоповерховим з мезоніном будинком, де містилася нині царська похідна канцелярія, і здалеку побачив його. Єпіфаній зразу впізнав у постаті з вовчою головою полковника Носа і здивувався, що тривога перед зустріччю з ним пропала. Адже він надалі підлягатиме полковникові і ні за що на світі не буде відповідати.

На майдані стояли посполиті, козаки, драґуни, були тут жінки з дітьми й старі діди: всі товпилися, штовхалися, боязко гомоніли. Єпіфанія не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаєшся, там – цар. Он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубі й треуголці сам цар, а біля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, що особисто відає тортурами, а з другого – князь Меншиков; збоку сидять наші полковники – один із них стане нині гетьманом. Той підупалий і пригноблений – Скоропадський, а он стоїть гладкий, мов бочівка, – то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього – він до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до річки, там уже й палі вбиті, і колесо є, і кліщі, і сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немає, ти дивися, він таки йде!

А Єпіфаній і справді пробирався до столу, де засідав царський суд. Його притягала магнітом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очі; полковник Ніс упізнав Єпіфанія і кивнув йому; Єпіфанієві стало на душі спокійно, страх пропав до решти від остаточного усвідомлення: все, що далі станеться, буде волею і виною полковника Носа, а він – тільки свідком і виконавцем.

Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і слухати.

Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.

– Одвічай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвічай, коли вперше подумав про зраду!

Полковник Чечель – босий, у подертій сорочці, з непокритою головою – стояв на снігу й морозному вітрі закачанілий і байдужий до того, що має зараз із ним статися. Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, що розпирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою горішню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома руками у протилежний його край, і здавалося Чечелю, що цей всевладний і фізично могутній ґевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.

– Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокійно відказав Чечель.

Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – і Меншиков теж ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідвічальності самого себе.

Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:

– А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?

– Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україну на грабунок українського люду, і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драґунів козацькі полки.

– На палю його! – коротко присудив цар.

– Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, – так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. – Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, – він-бо народжує ідею помсти.

– Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертві! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.

– Мертві оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. – А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, як павуки!

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:

«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі – худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче за тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов – усе віддасте за смачне пійло в коритах!»

Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший за почуті слова: цар не лякав словами, він здійснював проклін.

Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:

– Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, що з чужої землі прийшли управляти вами!

Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з-над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було – панували в душі тупий спокій і покора.

Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж іще не ухвалив: хто з них перший прибіжить до корита?

Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?

– Управляй нами, пресвітлий повелителю! – упав незнайомець на коліна перед Петром. – Не хочемо мати своїх проводарів – ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливішого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? – Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: – Я охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан із Січі. Я проведу твоє військо до гадючого гнізда, що вже зрадило тебе, – колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!

Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці ухвалив призначити гетьманом Гната Ґалаґана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося після мазепинця сотника Нетреби, – он йому тільки-но відрубали голову на пласі.

– Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!

А далі почали вибігати інші: були тут протопоп Заруцький – він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Майєрфельда гостив у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, що частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася нескінченна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви – давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…

Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:

– Скорняков, а йди-но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!

Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:

– Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!

Зареготався цар і зупинив слуг, що кинулися до священика.

– Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анатему Мазепі!

…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.

Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драґуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх до Лебедина на дальші допити й муки.

Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед богослужінням проклясти Мазепу, – мовили кати, що покаявся на дибах піп.

Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова «анатема Мазепі», і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, що протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.

Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалося, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо до казни брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.

Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:

– Полуботка або нікого…

Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:

– З Полуботка може вийти другий Мазепа… – Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. – Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.

Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдану й повісили на шибениці.

– Проклинай, проклинай! – зашипів на отця Данила цар.

Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.

– Проклинаю тебе, царю, – вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду. – І знай: за Батурин вся Україна встане!

Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможений у бою ґладіатор, кивнув рукою. Отця Данила в білій льолі вивів з майдану Скорняков і над придорожнім ровом власноручно стяв йому голову.

Цар був розгублений, вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:

– Всемилостивий царю, ось розкаяний сповідник Мазепи: він виголосить анатему.

Єпіфанія квапно одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаній глянув на юрбу і враз побачив сотні вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпіфаній вигукував без упину слово «армаґеддон», і врешті всю околицю потрясло моторошне вовче виття.

Розділ третій

Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне літо розімліло над степом, і річка Чугайка, що вихопилася із байраку й підмила горб, схожий на велетенську могилу, стрімко вдаряючись у нього, наче хотіла пробити наскрізь, щоб не блукати степом кривобродами, зміліла, і з туги стогне над нею дзьобатий бугай; земляні зайці-тушканчики висувають головки з нірок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якої нема й нема; у піднебесній зимноті кружляють орли-степовики, зірко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.

Усе це бачить і чує чернець Єпіфаній. Він стоїть у келії скиту, що видовбав сам у скалистому березі над Чугайкою, стоїть, взявшись руками за ґрати віконця, ніби хоче виважити, хоч сам вправляв їх у камінь; весь напружився, ніби захотів вирватися із скитської неволі, хоч сам себе сюди запроторив.

…Крізь люту зиму, дощову весну й спекотне літо, від села до села, від міста до міста пробивався Єпіфаній з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала ніч: у хліві чи в домі або просто в полі, а деколи надовше зупинявся в монастирській нічліжці, а потім із старцями, яких блукало по Україні немало, повертав на храмові свята, де можна було нажебрати кращий пай, та більше йшов сам, бо жебрак на місці стояти не може, він мусить іти – це його праця й заробіток.

Єпіфаній ні з ким не розмовляв, і його вважали за німого. Ніхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тоді до вовчого виття, що долунювало звідусіль, і в тому витті водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», і він ішов далі, напитуючи слід шведсько-козацького війська, бо інакше не міг чинити – вся його людська сутність підлягала чужій волі, з якої визволитися не мав сили.

Здавалося у Глухові, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якій висіло опудало Мазепи, слова «армаґеддон», і з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Данилові; страху вже не мав, він тільки прагнув звільнитися від наслання полковника Носа – бути завше у злі; натовп прокричав за ним «анатема!», і Єпіфаній знову мимоволі вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.

Він завив із розпуки, бо намацав пальцями на своєму обличчі вовчу пащу, і зрозумів, що ніколи вже не вирветься з неволі вовкулак, він кинувся втікати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Ніс і проказав:

– А тепер іди і вбий Мазепу!

– Мене ж убивати ніхто не вчив! – заплакав Єпіфаній, припавши до грудей полковника.

– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тільки зважся замахнутися сокирою.

У липні 1709 року Єпіфаній опинився на Полтавському полі. Вовчого виття більше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився він у воєнній завірюсі: марширують війська, риють вояки шанці, ставлять бівуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, він признається, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Ніс, напевне, не одного Єпіфанія на таке діло послав. Радість перед очищенням затоплювала душу, він висповідається перед Мазепою, і сповідь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свідком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?

Аж ось і він, ясновельможний гетьман, виходить із намету, з ним молодий чоловік – це ж Карло! І йдуть вони у бік Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хіба не впізнаєте свого улюбленця, свого сповідника! Мазепа не чує і йде далі, та на поклик Єпіфанія зупинився Карло, і тут ядро, послане з московської лінії, потрапляє королю в коліно…

«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотів!» – потряс ґратами маленького віконця чернець Єпіфаній.

Крізь віконце видно плесо-озерце, утворене річкою під скелею. Туди він спуститься крутою стежкою аж під вечір, щоб набрати збанок води, і, може, матиме щастя побачити зблизька білих лебедів, що інколи прилітають на синє озерце, – чисті й небесні; щоразу, коли бачить їх з віконця, щемлива надія проймає серце Єпіфанія, що з ними прилетить чи то рятівна звістка, чи дух очищення; він підходив обережно, щоб не сполохати, – може, як наблизиться до них, пречистих, щось тоді станеться? Та лебеді, голосно лопотячи крильми, злетіли в небо, і Єпіфаній знав, чому вони його бояться: приносить із собою зло.

Нема сьогодні лебедів. Єпіфаній повертається від віконця і ступає крок у глиб продовгуватої келії, де стоять два кругляки: один, менший, для сидіння, а вищий – замість столика; на столику каламар з чорнилом, перо й ще не записаний папір. Це дар ігумена Нямецького монастиря Ніколае.

…Після перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподівану вікторію: щасливий випадок допоміг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, він вигукував крізь гарячку: «Воїни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити відчайдушного вождя завжди попереду, розбігалися в паніці, і головнокомандуючий полтавською операцією фельдмаршал граф Рендшільд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкеті раз у раз підносив келих то за славне воїнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечір, і тоді Петро послав князя в погоню за Мазепою.

Рештки шведсько-козацької армії втікали берегами Ворскли до її гирла. Поранений Карло і хворий Мазепа їхали попереду в одному повозі; гетьман, підпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всі: на ладан дихав. Водив відсутнім поглядом по обличчях козаків, що йшли за повозом кінно й пішо, і, звісно, не помічав обідранця, що квапився навздогін, – розмахував руками, знаки подавав: отець Єпіфаній думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своєї душі, він прагнув одного – діткнутися до руки гетьмана і, коли отримає від нього відпущення невольного гріха, впасти під колеса повоза й загинути, більшої-бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.

Та до повоза, оточеного комонними, Єпіфаній проштовхнутися не зміг, тож на переправі в Переволочній, коли Карлові й Мазепі подали пором, а козаки пустилися вплав на конях і безкінно, Єпіфаній ухопився за хвоста якогось аргамака і так переплив на правий бік Дніпра, а потім манджав степом разом з козацтвом до Бугу.

Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл-паша в присутності кримського хана Девлет-Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.