Мюнхен

Ніхто не взяв слово. Леґат виразно чув рипіння свого пера. Воно раптом здалося неприродно гучним. Тоді Чемберлен сказав:

– Це кошмар, якого я завжди побоювався. Відчуття таке, що минула війна нічому нас не навчила і ми заново переживаємо серпень 1914 року. Одна за одною країни світу втягуватимуться в конфлікт… І заради чого? Ми вже говорили чехам, що якщо переможемо, то їхня держава в нинішньому вигляді існувати не зможе. Три з половиною мільйони судетських німців повинні отримати право на самовизначення. А тому відокремлення Судетів від Німеччини не зможе стати метою союзників у війні. То за віщо будемо ми битися?

– За верховенство права, – припустив Ґорт.

– За верховенство права. Дійсно. І якщо треба, ми будемо битися. Але їй-богу, мені дуже хочеться знайти якийсь інший вихід!

Прем’єр-міністр на мить приклав руку до чола. Старомодний стрілчастий комір привернув увагу до його жилавої шиї. Обличчя Чемберлена було сірим від виснаження. Зусиллям волі він повернувся до звичайного ділового тону:

– Яких практичних заходів необхідно вжити?

Ґорт сказав:

– Згідно з угодою, нам слід негайно скерувати до Франції дві дивізії, щоб продемонструвати нашу солідарність. Позиції вони займуть протягом трьох тижнів, а ще через вісімнадцять днів будуть готові до бою. Проте генерал Ґамелен недвозначно заявив, що до наступного літа Франція щонайбільше здійснюватиме символічні рейди проти Німеччини. Відверто кажучи, я сумніваюся, що вони підуть навіть на це. Вони залишаться за лінією Мажино.

– Вони чекають, доки ми не підтягнемо більші сили, – додав Ньюолл.

– Наші ВПС готові?

Ньюолл сидів з прямою спиною – вузьколиций, кістлявий, з сивими вусиками.

– Мушу сказати, прем’єр-міністре, що це найбільш незручний для нас час. На папері у нас є двадцять шість ескадрилей цивільної оборони, але всього шість із них укомплектовані сучасними літаками. Одна ескадрилья має «спитфайри», решта п’ять – «гаррікейни».

– Вони боєздатні?

– Деякі з них.

– Тобто?

– Боюся, прем’єр-міністре, «гаррікейни» мають технічні проблеми з кулеметами – на висоті понад п’ятнадцяти тисяч футів вони замерзають.

– Повторіть ще раз, – Чемберлен подався вперед, ніби не розчув.

– Ми працюємо над вирішенням, але це потребує часу.

– Ви хочете сказати, маршале авіації, що ми витратили півтора мільярда на переозброєння, переважно на повітряні сили, а коли настає час діяти, наші літаки виявляються небоєздатними?

– Наше планування спиралося на прогноз, що конфлікт з Німеччиною вибухне не раніше 1939 року.

Прем’єр-міністр знову звернувся до начальника Імперського генерального штабу.

– Лорде Ґорт! Чи здатна армія збити з землі більшу частину атакуючих літаків?

– Боюся, ми з головним маршалом ВПС в однаковому становищі, прем’єр-міністре. У нашому розпорядженні лише біля третини гармат з того числа, яке ми вважаємо за необхідне для захисту Лондона, і здебільшого це – застарілі релікти минулої війни. Бракує також прожекторів. Немає далекомірів і засобів зв’язку… Нам теж потрібний ще рік на підготовку.

Здавалося, уже приблизно на половині відповіді Чемберлен припинив слухати. Він знову надів окуляри й узявся перекладати папери. Атмосфера в залі зробилася незатишною.

Леґат продовжував спокійно писати, пригладжуючи незручні факти у викладі канцелярською мовою: «ПМ висловив заклопотаність достатністю засобів протиповітряної оборони». Проте прихильний до дисципліни його розум давав збій: в уяві Г’ю постійно з’являвся образ його дітей у протигазах.

Чемберлен знайшов, що шукав.

– За оцінкою Об’єднаного розвідувального комітету, до кінця першого тижня бомбардувань втрати в Лондоні складуть сто п’ятдесят тисяч душ. За два місяці – шістсот тисяч.

– Навряд чи це станеться негайно. Ми припускаємо, що спочатку метою основних бомбових ударів німців будуть чехи.

– А що станеться, коли розіб’ють чехів?

– Цього ми не знаємо. Нам, безперечно, слід використати цей час на приготування й завтра ж розпочати евакуацію Лондона.

– А яка готовність ВМФ?

У Першого морського лорда була імпозантна зовнішність: він був на голову вищий за решту присутніх. На сивій голові утворилася лисина, обличчя порили глибокі зморшки, ніби від тривалої дії стихій.

– Трохи не вистачає кораблів супроводу й мінних тральщиків. Великі бойові кораблі потребують заправки паливом і бойового спорядження; частина екіпажів – у звільненнях. Нам слід якнайшвидше оголосити мобілізацію.

– Коли це треба зробити, щоб ви були готові на перше жовтня?

– Сьогодні.

Чемберлен відкинувся в кріслі. Його вказівні пальці барабанили по столу.

– А це означає, що ми оголосимо мобілізацію раніше за німців.

– Часткову мобілізацію, прем’єр-міністре. І ось ще що: цей крок дасть Гітлеру зрозуміти, що ми не блефуємо і, якщо справа дійде до конфлікту, то готові до бою. Можливо, це змусить його подумати двічі.

– Можливо. А можливо, підштовхне до війни. Не забувайте: мені двічі доводилося дивитися йому в очі, і я вважаю, що для нього єдина річ нестерпна: завдати собі ганьби.

– Але якщо ми готові битися, хіба не важливо не залишити у нього сумнівів щодо нас? Буде жахливо, якщо Гітлер трактуватиме ваші відважні візити й ваші щирі зусилля зберегти мир як ознаку слабкості. Чи не цю помилку зробили німці в 1914-му? Вони гадали, що ми не налаштовані серйозно.

Чемберлен схрестив руки і втупився в стіл. Леґат не розумів, чи означає цей жест відмову від пропозиції, чи прем’єр обмірковує її. «Бекгавз спритно полестив йому», – подумав Г’ю. У ПМ мало було помітних слабкостей, але, як не дивно, головним гріхом скромника було марнославство. Годинник відраховував секунди. Нарешті Чемберлен підвів очі на Бекгавза й кивнув:

– Гаразд. Мобілізація.

Перший морський лорд загасив недопалок і поклав папери до теки.

– Мені краще повернутися до адміралтейства.

Інші теж підвелися, користуючись нагодою втекти.

Чемберлен озвався до них:

– Підготуйтеся до інформування основних міністрів сьогодні ввечері. Тим часом нам слід утримуватися від дій або заяв, здатних викликати в суспільстві паніку або змусити Гітлера зайняти позицію, з якої відступу в нього не буде, навіть в останню годину.

Після того, як начальники штабів вийшли, Чемберлен важко зітхнув й опустив голову на руку. Бічним зором він ніби вперше помітив Леґата.

– Ви все занотували?

– Так, прем’єр-міністре.

– Знищіть записи.

2

На Вільгельмштрассе, у серці урядового сектора Берліна, у розлогій триповерховій будівлі дев’ятнадцятого сторіччя, де розташувалося Міністерство закордонних справ Німеччини, Пауль фон Хартманн вивчав телеграму, доправлену вночі з Лондона.

Конфіденційно

Лондон 26 вересня 1938 року

В ІМ’Я НАШОЇ ДАВНЬОЇ ДРУЖБИ Й НАШОГО СПІЛЬНОГО ПРАГНЕННЯ МИРУ МІЖ НАШИМИ НАРОДАМИ ДУЖЕ ПРОШУ ВАШУ ВЕЛЬМОЖНІСТЬ ВИКОРИСТАТИ ВАШ ВПЛИВ І ВІДКЛАСТИ УХВАЛЕННЯ ОСТАТОЧНОГО РІШЕННЯ З ПЕРШОГО ЖОВТНЯ НА ПІЗНІШУ ДАТУ АБИ ДАТИ ПРИСТРАСТЯМ УГАМУВАТИСЯ І ЗНАЙТИ МОЖЛИВОСТІ ЗАЛАГОДИТИ ДЕТАЛІ

РотермерСтраттон-хауз чотирнадцять Пікаділлі Лондон

Хартманн запалив сигарету й почав міркувати над відповіддю. Протягом сімох місяців, відколи Ріббентропа призначено міністром закордонних справ, його багато разів викликали для перекладу вхідних послань з англійської на німецьку й подальшого написання чернетки відповіді від імені міністра. Спочатку Пауль засвоїв традиційний формальний і нейтральний тон професійного дипломата. Проте більшість із цих ранніх спроб були забраковані як недостатньо націонал-соціалістичні; деякі відповіді, перекреслені жирною чорною лінією, йому навіть повертав штурмбаннфюрер СС Зауер зі штату Ріббентропа. Паулю довелося визнати, що, якщо він має намір будувати успішну кар’єру, треба міняти стиль. Тому він поступово навчився імітувати помпезні манери й радикальні погляди на життя міністра й саме в цьому дусі вигадував тепер відповідь власникові «Дейлі мейл». Його перо дряпало й штрикало папір у міру того, як він вганяв себе в удаване збудження. Завершальний абзац видався йому особливо вдалим:

Думка про те, ніби проблема судетських німців абсолютно другорядна для Англії та здатна порушити мир між двома нашими народами, здається мені божевіллям і злочином проти людства. Німеччина у стосунках з Англією провадить чесну політику взаєморозуміння. Вона прагне миру й дружби з Англією. Але коли в англійській політиці вийшли вперед іноземні більшовицькі впливи, Німеччина має бути готова до будь-яких варіантів. Відповідальність перед усім світом за такий злочин ляже не на Німеччину, і Вам, шанований лорде Ротермере, відомо це краще за інших.

Хартманн подув на чорнило. Коли маєш справу з Ріббентропом, що густіше писання, то краще.

Він запалив ще одну сигарету. Перечитав усе спочатку, поробив дрібні виправлення й дивився тепер на папір через тютюновий дим. Очі в нього були яскравого фіалкового кольору, глибоко посаджені. Чоло високе; у його двадцять дев’ять років залисина сягала самої маківки. Рот був широкий і чуттєвий, прямий ніс – загалом рухливе, виразне, інтригуюче, незвичайне, здатне виглядати негарним обличчя. Проте він мав талант викликати прихильність до себе і в чоловіків, і в жінок.

Пауль збирався вже покласти чернетку до кошика для передачі друкаркам, коли почув шум. Чи, радше, він відчув шум. Той наче передався йому через підошви черевиків і ніжки крісла. Папери у нього в руках затрусилися. Гуркіт зростав, перейшов у ревіння, і, як на сміх, Хартманн подумав, що в місті землетрус. Але потім його слух уловив виразний гуркіт важких двигунів і брязкіт металевих гусениць. Двоє колег, з якими він ділив кабінет – фон Ностиц і фон Ранцау, – перезирнулися й спохмурніли. Потім підвелися й підійшли до вікна. Хартманн приєднався до них.

Колона одноманітних оливково-зелених панцирників сунула по Вільгельмштрассе з боку Унтер ден Лінден на південь: артилерія з напівгусеничним рушієм, танки на автомобільних платформах, важкі гармати з тягачами і кінськими упряжами. Пауль визирнув з вікна: колона не мала ні початку, ні кінця – це могла бути ціла моторизована дивізія.

Ностиц, старший за Хартманна на кілька років і посадово вищий на один чин, сказав:

– Боже, невже почалося?

Хартманн повернувся за стіл, узяв телефон і набрав внутрішній номер. Через шум йому довелося закрити рукою ліве вухо. Металевий голос на іншому кінці дроту відповів:

– Кордт.

– Це Пауль. Що відбувається?

– Зустрінемося внизу.

Кордт поклав слухавку.

Хартманн узяв з вішалки капелюха. Фон Ностиц глузливо спитав:

– Вирішили приєднатися до лав?

– Ні. Просто хочу вийти на вулицю та привітати наш доблесний вермахт.

Він квапливо подався високим похмурим коридором, спустився центральними сходами, пройшов через подвійні двері. Короткий марш сходів, застелений посередині синім килимом й обрамлений з боків кам’яними сфінксами, вів до фойє центрального входу. На подив Хартманна, приміщення виявилося порожнім, хоча навіть повітря в нім вібрувало від шуму на вулиці. За хвилину з’явився Кордт з портфелем під пахвою. Він зняв окуляри, подихав на лінзи й протер їх широким кінцем краватки. Вони разом вийшли на вулицю.

Лише жменька службовців Міністерства закордонних справ висипала на бруківку подивитися на колону військових машин. На іншому боці вулиці все було інакше: працівники Міністерства пропаганди достоту звисали з вікон. Небо захмарилося й збиралося на дощ; Хартманн відчув краплю вологи на щоці. Кордт потягнув його за руку, і вони разом пішли в напрямі руху колони. Над головами нерухоміли десятки червоно-біло-чорних прапорів зі свастикою. Вони надавали сірій кам’яниці міністерства святкового вигляду. Проте людей на вулиці було вражаюче мало. Ніхто не махав і не кричав – люди здебільшого опускали погляд або дивилися просто перед собою. Хартманн не міг зрозуміти, що не так. Зазвичай, партія режисерувала такі заходи набагато краще.

Кордт досі мовчав. Рейнландець ішов швидко, рвучко. Пройшовши приблизно дві третини довжини будівлі, він повів колегу до входу, який практично не використовували. Важкі дерев’яні двері завжди були закладені, ґанок забезпечував укриття від сторонніх очей. Та й дивитися там не було на що: просто начальник особистого секретаріату міністра закордонних справ – безвредний, з окулярами на носі, канцелярист – і високий молодий леґацьонзекретер випадково зустрілися й розмовляють.

Кордт притис портфель до грудей, розстебнув застібку й витяг машинописний документ. Передав його Хартманну. Шість сторінок, надрукованих особливо великим шрифтом, який полюбляв фюрер, бо Кордт щадив його далекозорість у випадках бюрократичної мороки. Це був звіт про ранкову зустріч Гітлера з сером Горесом Вілсоном, складений головним перекладачем Міністерства закордонних справ доктором Шмідтом. Попри те, що звіт був написаний канцеляризмами офіціозу, Хартманн ніби побачив яскраво описані сцени з роману.

Улесливий Вілсон привітав фюрера з теплим прийомом його промови в Шпортпаласті напередодні ввечері (ніби могло статися інакше), подякував за добрі згадки прем’єр-міністра Чемберлена і якоїсь миті попросив інших присутніх – Ріббентропа, посла Гендерсона і першого секретаря британського посольства Киркпатріка – ненадовго вийти з кімнати, щоб мати можливість віч-на-віч запевнити Гітлера в тому, що Лондон продовжить чинити тиск на чехів. (Шмідт навіть записав цю репліку так, як вона прозвучала англійською: я намагатимусь привести тих чехів до тями.) Але ніщо не могло завуалювати головну тему зустрічі: Вілсону довелося наважитися й зачитати приготовану заяву про те, що в разі початку військових дій англійці підтримають французів, та попросив фюрера повторити почуті слова, щоб виключити можливе нерозуміння! Не дивно, що Гітлерові урвався терпець, і він сказав Вілсону, що йому байдуже, як діятимуть французи чи англійці, бо витрачено мільярди на підготовку до війни, і, якщо союзники хочуть війни, вони її отримають.

Хартманн подумав, що це схоже на те, як беззбройний перехожий умовляв би божевільного віддати свою зброю.

– Тож війна усе-таки буде.

Він повернув документ Кордту, який сховав його в портфель.

– Схоже на те. Через пів години після завершення зустрічі фюрер розпорядився влаштувати це. – Кордт кивнув у бік колони бронемашин. – Не випадково військо суне повз британське посольство.

Рев двигунів роздирав тепле повітря. Хартманн відчував на язиці куряву й солодкуватий присмак палива. Щоб перекрити шум, довелося кричати:

– Хто це такі? Звідки вони?

– Вояки Віцлебена з берлінського гарнізону прямують до чеського кордону.

Хартманн стиснув за спиною кулак. Нарешті! Його затопило передчуття.

– Тепер ви погодитеся, що альтернативи немає? Нам час діяти?

Кордт поволі кивнув:

– Таке відчуття, ніби мене зараз знудить.

Раптом він застережно поклав руку Хартманну на плече. До них наближався поліцейський з дубинкою у руці.

– Панове! День добрий! Фюрер на балконі!

Він показав палицею далі по вулиці. Поліцейський поводився шанобливо, підбадьорливо, не наказував, що робити, просто звертав їхню увагу на історичну подію.

Кордт подякував:

– Спасибі, офіцере.

Обидва дипломати повернулися на вулицю.

Рейхсканцелярія розташовувалася поруч з Міністерством закордонних справ. Через дорогу, на площі Вільгельмплац, зібрався невеликий натовп. То, безперечно, була партійна клака: у декого навіть були пов’язки зі свастикою на рукавах. Час від часу лунав незграбний крик «Хайль!» і підносилися руки у вітанні. Солдати армійської колони виконували команду «Праворуч глянь!» і салютували. Здебільшого молодь… набагато молодша за Хартманна. Пауль стояв досить близько, щоб бачити вираз їхніх облич: подив, захват, гордість. За високою кутою загорожею рейхсканцелярії був двір; над головним входом до будівлі – балкон; на балконі виднілася безпомилково упізнавана фігура: коричневий френч, коричневий кашкет, ліва рука стискає пряжку чорного ременя, права змахує час від часу, автоматично, як у робота: долоня розтиснута, пальці випростані. Пауль стояв метрів за п’ятдесят від нього.

– Хайль Гітлер! – відсалютував і пробурмотів Кордт.

Хартманн зробив те саме. Пройшовши повз Канцелярію, колона додала ходи й рушила до Блюхерплацу. Хартманн запитав:

– Скільки, на ваш погляд, людей зібралося подивитися?

Кордт перебіг поглядом по кількох купках глядачів.

– Гадаю, не більше двох сотень.

– Йому це не сподобається.

– Атож. Вважаю, у цьому випадку режим припустився помилки. Фюрерові так лестили візити Чемберлена, що він звелів Ґеббельсу організувати відповідне висвітлення в пресі. Німецький народ повірив, що тепер настане мир. А наразі йому кажуть, що йдеться до війни, і людям це не подобається.

– Так коли ж ми почнемо діяти? Хіба зараз не найслушніший час?

– Остер хоче, щоб ми зустрілися сьогодні. Нове місце: Ґетештрассе, номер дев’ять, в Ліхтерфельде.

– Ліхтерфельде? Нащо йому збирати нас усіх так далеко звідси?

– Хтозна. Приїжджайте ближче до десятої. Буде цікаво.

Кордт швидко стиснув Хартманну плече й пішов.

Пауль постояв ще трохи, спостерігаючи за постаттю на балконі. Заходи безпеки були напрочуд символічними: двоє поліцейських біля входу у двір, два есесівці на дверях. Усередині, певно, більше, але однаково… Зрозуміло, щойно оголосять війну, все зміниться. І тоді до нього буде не дістатися.

Ще через кілька хвилин людина на балконі вирішила, що досить. Чоловік опустив руку, подивився ліворуч і праворуч на Вільгельмштрассе з виглядом театрального антрепренера, невдоволеного кількістю глядачів на вечірній виставі, повернувся спиною та, розсунувши штори, зайшов до Канцелярії. Двері зачинилися.

Хартманн зняв капелюха, пригладив рідке волосся, знову насунув головний убір і в задумі подався до свого кабінету.

3

Рівно о шостій вечора дзвін Біґ-Бену пролунав у розчинених вікнах будинку № 10.

Міс Вотсон підвелася як по команді, взяла плащ і капелюх, сухо побажала Леґату доброго вечора й вийшла з кабінету, несучи один з червоних кейсів прем’єр-міністра, ущерть заповнений анотованими файлами. Скликання парламенту на позачергову сесію у зв’язку з чеською кризою ставило хрест на її зазвичай спокійних літніх місяцях роботи. Г’ю знав, що вона, як завжди, доїде на велосипеді від Вайтголлу до Вестмінстерського палацу, залишить свою древню машину на Нью-Пелас-Ярд і підніметься приватними сходами до кабінету прем’єр-міністра, розташованого по коридору навпроти кабінету спікера. Там її зустріне парламентський особистий секретар містера Чемберлена лорд Данґлес, якому вона відверто й без взаємності подобалася, аби обговорити відповіді на письмові запитання прем’єра.

Для Леґата це був шанс.

Він зачинив двері, сів за свій стіл, зняв слухавку й набрав комутатора.

– Добрий вечір. Це Леґат, – вимовив він, намагаючись говорити невимушено. – Не могли б ви з’єднати мене з номером Вікторія 7472?

Від моменту завершення наради з начальниками штабів у Леґата не було жодної вільної хвилини. Тепер нарешті він поклав нотатки на стіл. З дитячих років загартований у гладіаторських боях екзаменаційних зал – іспити шкільні, стипендіальні, випускні з Оксфорда, вступні у Форин-офіс, – Г’ю писав лише з одного боку аркуша, щоб чорнило не розходилося. «ПМ висловив стурбованість щодо стану ППО країни…». Він спритно перевернув великого формату аркуші чистим боком догори. За наказом їх знищить. Але не відразу. Щось його стримувало. Що саме, Леґат не міг визначити… Якесь дивне відчуття недоречності, можливо. Усю другу половину дня він одного за іншим супроводив відвідувачів до прем’єр-міністра й збирав документи, необхідні ПМ для виступу в парламенті, та відчував себе причетним до реальної правди. На підставі цієї інформації формуватиметься політика уряду; можна було б сказати, що все інше в порівнянні з нею – справжні дрібниці. Дипломатія, моральність, закон, зобов’язання разом на шальках терезів не могли переважити військову потугу. Наскільки він пам’ятав, одна ескадрилья ВПС складалася з 20 літаків. Отже, на великій висоті країну зможуть захищати лише 20 сучасних винищувачів із справними кулеметами.

– Ми вас з’єднуємо, сер.

Комутатор клацнув при з’єднуванні, й почувся довгий сигнал виклику. Вона відповіла набагато швидше, ніж він чекав, і виразно пролунало:

– Вікторія 7472.

– Памело, це я.

– О, привіт, Г’ю!

У голосі її прозвучало здивування, а можливо, і розчарування.

– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрібні речі на тиждень, іди в гараж і негайно їдь з дітьми до своїх батьків.

– Але вже шоста!

– Там ще має бути відчинено.

– Чому такий поспіх? Що сталося?

– Нічого. Поки нічого. Просто хочу знати, що ви в безпеці.

– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панікерів.

Леґат ще дужче стиснув слухавку:

– Боюся, люба, що без паніки не обійдеться. – Він кинув погляд на двері: хтось проходив повз, і кроки ніби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з більшою нагальністю: – Вже пізнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба їхати зараз, поки дороги вільні.

Вона почала заперечувати.

– Памело, не сперечайся зі мною. Ти можеш на біса зробити хоч раз так, як я прошу?

Повисла пауза. Вона тихо запитала:

– А як же ти?

– Мені доведеться залишитися на ніч. Спробую подзвонити пізніше. Мені час іти. Ти зробиш це? Обіцяєш?

– Гаразд, якщо ти наполягаєш.

Г’ю розчув, як хтось із дітей галасує.

– Тихо! Я з вашим батьком розмовляю! – гримнула вона на них. А потім до нього: – Хочеш, занесу тобі дорожню сумку?

– Ні, не турбуйся. Я при нагоді спробую піти собі. Зосередься на виїзді з Лондона.

– Я тебе люблю – ти це знаєш?

– Знаю.

Памела чекала. Г’ю розумів, що має сказати щось ще, але не знаходив слів. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, і тепер у слухавці лунав тільки сигнал набору.

Хтось постукав у двері.

– Секунду! – Леґат склав нотатки з наради з начальниками штабів навпіл, потім ще удвічі та поклав їх до внутрішньої кишені.

У коридорі стояв посланець Рен. Підслуховував він чи ні? Але той сказав лише:

– Приїхало Бі-бі-сі.

◾

Уперше з початку кризи на Даунінґ-стріт зібрався неабиякий натовп. Люди неквапливо підходили до купки фотографів на протилежному боці від будинку № 10. Насамперед їхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бі-бі-сі й написом золотими літерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох боків. Припаркована машина була відразу зліва від головного входу. Двоє техніків тягли з фургона кабелі через хідник до рами з підйомним вікном.

Леґат стояв на порозі й сперечався з молодим інженером на прізвище Вуд.

– Пробачте, але боюся, що наразі це неможливо.

– Чому?

На Вуді був піджак рубчастого вельвету, а під ним – светр з трикутним вирізом.

– Бо до пів на восьму в прем’єр-міністра наради в залі засідань кабінету.

– А він не може радитися з ними деінде?

– Не кажіть дурниць.

– Ну, може, тоді ми організуємо прямий ефір в іншому приміщенні?

– Ні. Він хоче звернутися до британців з серця уряду, тобто із зали засідань кабінету.

– Так от послухайте: прямий ефір у нас о восьмій, а вже сьома. Що, якщо станеться збій, бо ми не встигнемо перевірити устаткування як належить?

– У вас буде щонайменше пів години, а якщо я зможу викроїти для вас ще деякий час…

Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунінґ-стріт повертав чорний «остин» десятої моделі. У вечірніх сутінках водій увімкнув фари і їхав поволі, аби не зачепити когось із роззяв, які посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упізнали пасажира раніше за Леґата. Світло дугових ламп засліпило його. Він прикрив очі долонею, вибачився перед Вудом і зійшов на бруківку. Коли машина зупинилася, Г’ю відчинив задні дверцята.

Сер Горес Вілсон, згорбившись, сидів на сидінні, затискаючи між ніг парасольку й тримаючи на колінах портфель. Він ледве всміхнувся Леґату й виліз із автівки. На ґанку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний і розгублений. Зблиснули спалахи. Він шмигонув до будинку, як налякана яскравим світлом нічна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автівки з іншого боку. Той наблизився до Г’ю і простягнув руку:

– Полковник Мейсон-Макфарлан. Військовий аташе в Берліні.

Поліцейський відсалютував.

У вестибюлі Вілсон уже знімав пальто й капелюх. Спеціальний радник прем’єр-міністра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Леґатом він завжди був ввічливим, поводився з шармом; такий собі старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацію Вілсон собі склав у Міністерстві праці, працюючи з очільниками профспілок. Думка про те, що він саме повернувся після вручення ультиматуму Адольфу Гітлеру, не трималася голови. Проте прем’єр-міністр вважав Вілсона незамінним. Він поставив складену парасольку біля вішалки поряд з парасолькою шефа і звернувся до Леґата: