На коні й під конем. Блакитна дитина

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, – качурова жінка.

– Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! – наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. – Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю і переставився-а! А-амі-інь!

– А-амінь! – дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:

– Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!

Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем «удову»:

– Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі в землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!

Біля ями процесія зупинилася. Микола ще енергійніше замахав кадилом. Сонька ще голосніше запобивалася, а я і Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.

Потім ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев’язаних навхрест ломак. Сонька збігала до дідової садиби, наламала дозрілих соняшників, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розійшлися, згадуючи для годиться добрим словом покійника.

А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов «покійника». Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.

На другий день розгнівані батьки справляли нам «поминки».

Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.

Отака моя доля

Сьогодні ми збираємося в гості.

Мама зодягла нам чисті штани та сорочки і наказала:

– Біжіть, дітки, погуляйте надворі, поки я зберуся.

І дітки побігли гуляти.

Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.

Вибігши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вірніше, не штани, а великі перламутрові ґудзики, що так і вигравали до сонця.

Аж ось із сусіднього двору, стрибаючи на одній нозі, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка підскакувала на ній за кожним тим вистрибом, на плечах метлялися дві тоненькі, перев’язані синенькими стрічечками кіски.

Помітивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликі, розбишакуваті очі її так і вп’ялися в перламутрові ґудзики.

– А в нас штани чисті, ага! – випнув Сергійко пузце. – Ісолочки!

Сонька підійшла, простягнула руку, покрутила ґудзика на Сергієвих штанях.

– Ми в гості йдемо, – додав я.

– Я щодня в гості ходжу, – відповіла Сонька і підшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.

– А в мене нові штани! – вів своє Сергійко. – А в тебе немає!

– Захочу, так сто буде! – заперечила Сонька, хоч очі її аж горіли від заздрощів. – Я через увесь двір на одній нозі прострибала!

– Пхі, через двір! Я по всій вулиці прострибаю!

– А я через всеньке село!

– А я через усі села!

– А я через усю землю!

Далі стрибати нікуди, і я, переможений, замовк. Сонька ж підстрибнула на одній нозі, показала нам язика і вигукнула:

– А в нас квочка на качиних яйцях сидить!

Тут нашим хвастощам настав кінець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цікаве.

– Бре!

– От і сидить! – не здавалася Сонька. – Хочете, покажу?

– Покажи!

Соньчине обличчя відразу стало хитре, як у лисиці:

– А дасте ґудзика?

– Його ж треба відривати. Штани ж упадуть. А нам у гості йти.

– А ми іншого пришиємо. У мене є… Дасте?

Спокуса побачити незвичайну квочку і жаль за ґудзиком недовго боролися в мені.

– Тільки спершу квочку покажи.

Ми потихеньку зайшли до клуні, де сиділа квочка. Сонячне проміння пробивалося сюди сліпучими смужками, і ми спершу нічого не бачили, крім яскравих стовпців, наповнених рухливим пилком.

– Он вона, – прошепотіла Сонька, показуючи в темний куток.

Відстовбурчивши крила, квочка сиділа у старому решеті непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неї, не насмілюючись підійти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою – цим страховиськом, що з лютим «кир-р!» кидається прямо межи очі, захищаючи курчат.

Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилізла з решета. Кілька разів струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлілі лапи. Потім, заклопотано квокчучи, попростувала з клуні.

– Напитись пішла, – пояснила Сонька. – Давайте глянемо на яйця.

Щільно причинивши двері, щоб квочка не пробралася назад непоміченою, ми побігли до решета.

В затишному солом’яному кубельці лежали голубуваті качині яйця. Теплі й ласкаві, вони так і просилися до рук.

– А квочка їх не давить? – поцікавився Сергійко.

– Ні.

– А як вона сідає?

Замість відповіді, Сонька повернулася спиною до решета, обережно присіла над яйцями. Ми пирснули – такою кумедною здалася вона.

– А тепер давай гудзика! – підвелася Сонька.

Як мені не шкода ґудзика, а треба розплачуватися.

– Відривай.

Сонька вчепилася двома пальцями в ґудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила найміцнішими нитками. Ми довго крутилися та сопіли, намагаючись відірвати ґудзик, врешті Сонька, впершись однією рукою мені в груди, щосили смикнула другою до себе.

З сухим тріском ґудзик переламався навпіл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всівся в решето.

Застріляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усі боки перемішаним білком і жовтком та ще якимось чортовинням, а мої штани враз промокли до пупа.

Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидів у решеті.

Потім похмуро підвівся. Навіть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв і гірко роздумував, чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться, обов’язково я мушу вскочити в неї.

А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бідна, не знала, що я вже посидів на яйцях!

Начинка

Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:

– Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він… А ти ж старший!

Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.

Цей пиріг – для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником, – «підходить», як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч. Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не заговорити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити, як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями: – Тс-с-с… Тс-с-с…

Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку:

– Почекайте тільки, нехай охолоне.

Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.

– Я б усе пироги їв, – каже Сергійко, збираючи крихти.

Я не заперечую.

– І чого мама так рідко їх пече? – дивується брат.

– Бо мука дорога!

– Дивіться ж, не чіпайте пирога! – наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. – Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти… Біжіть краще надвір, пограйтеся…

Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.

– Я тільки гляну, – врешті не витримує Сергійко.

Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум’яну скоринку.

– Він добрий-предобрий… І начинку видно, – показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.

– Не чіпай, у тебе ж палець брудний! – ревниво зауважую я.

Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:

– Уже чистий… Я тільки трошки…

І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.

Я хотів крикнути на нього, стягнути зі стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

– Еге, ти більше! – відразу ж запротестував Сергійко.

– Ну, годі! – врешті схаменувся я, коли в пирозі з’явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей.

– Ходімо краще гратися.

– Ходімо, – неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.

– Я ще трошки, – обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене. – Одну капочку… Ось стілечки…

Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.

– Тільки потрошку ж! – сказав братові, аби заспокоїти власне сумління. – Бо мамка нам лупки дасть.

Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.

Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?

– А як увесь з’їмо? – запитав Сергійко. – Скажемо, що то собака з’їв…

Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.

– І навіщо ми ту начинку їли! – вже каявся брат.

Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!

– Краще б ми її не їли!

– А як ми дірочки позаліплюємо? – все шукав порятунку Сергійко.

– Чим, у біса, їх заліпиш!

– Тістом… Або хлібом…

– Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!

І ми знову засумували.

– Знаєш що? – врешті надумався я. – Давай зробимо нову начинку.

Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з’їли до решти, а свою напхали в пиріг.

Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

Котилася торба

Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

– Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

Я, Сергійко, Сонька і Г аля стояли посеред світлиці.

– А в сінях можна? А в кухні?

– Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

Котилася торба З високого горба,А в тій торбі – хліб-паляниця,Кому доведеться, тому і жмуриться!

Потім запитав:

– Уже?

– Ще! Ще! – лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

– Вже!

Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

– Це того, що вони за мною лізли, – сердилася Сонька. – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

– Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.

Та вони й не думали рухатися з місця.

– Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» І подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

Ставши посеред хати, задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!

Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом’яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.

– Галя й Сергійко! – відразу ж закричала вона. – Стукалочки-палочки!

Згодом настала й Ванькова черга.

– То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, – солідно виправдовувався Ванько.

Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.

– Він, мабуть, на горищі сховався. Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною. Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, – подумав я. – Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога більше повітря, аж віддулися щоки, тихенько підліз до заслонки. Тільки я зібрався відтулити її, як заслонка сама поїхала набік, і переді мною з’явилося обличчя… тітки Одарки. Та я вже не міг стриматися:

– Га-ав!

Соньчина мати голосно гикнула, закотила очі під лоба і тихенько лягла на долівку…

Возили тітку Одарку за сорок кілометрів до славетної ворожки – виливати переполох. Одужала зовсім Соньчина мати чи ні – я не знаю, однак до самої смерті твердила, що на власні очі бачила чортяку:

– Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкав собачим голосом.

Казочка про літак

Оцю історію я почув, коли мені було неповних сім років. Розповідала її знайома вчителька, мамина подруга, що іноді наїжджала до нас із міста – з таємничого Миргорода. І я, що ніколи не був далі сусіднього села, дивився на неї, як на сьоме чудо світу.

Розповідала вчителька про невеликого хлопця, який захворів якоюсь загадковою, таємничою хворобою. Де тільки його не возили, чим не лікували – хлопчик все танув і танув, як ота тоненька свічечка, що згорає від невмолимого вогню. Батьки були у відчаї і не знали, що вже й робити.

Врешті вони звернулися до одного старенького лікаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потім запитав:

– Він у вас нічого не просить? Що він хотів, коли був здоровий?

– Він і зараз просить купити літак, – відповіли батьки.

– Тож купіть негайно літак, поставте непомітно біля ліжка, щоб він, прокинувшись, відразу ж побачив його.

Так і зробили, їздив батько аж у Полтаву, а таки привіз літак.

То був незвичайний літак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком і пропелером, він навіть запускався і злітав у повітря.

– І що б ви думали? – закінчила вчителька. – Хлопчик після того відразу ж почав видужувати.

Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько підійшов до неї і смикнув за рукав:

– Купи й мені літак.

– Атож, нагадай козі смерть! – засміялася мама. – Біжи краще подивися, де Сергійко.

Я неохоче пішов, а думка про літак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небі забринів, загув, гостро спалахнув на сонці дивовижний металевий птах. Майже всі дітлахи, позадиравши голови та кричачи від шаленого збудження, помчали вслід за літаком, не розбираючи, де тини, де перелази.

І от виявляється, що літак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтаві. В нього яскраво пофарбовані крила, отакі, мабуть, як у великих метеликів, він гуде і літає, як той, що пролетів минулого року над нашим селом. Є від чого втратити голову!

Ходив по вулицях, гукаючи брата, що подався кудись з дітлахами, а літак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як і сам почав густи, розставивши крилами руки та бігаючи вздовж вулиці.

Увечері я ще раз спробував ублагати маму. Позамітавши без маминого нагадування хату, винісши сміття, я підійшов до мами і солоденьким голосом запитав:

– А коли я піду до школи, ти мені купиш літак?

– Та відчепись ти від мене! – аж розгнівалася мама. – Дався тобі той літак!

Насупившись, я одійшов від мами, забився у найтемніший куток.

Цілу ніч мені снився літак. Наче я заводжу його, а він вимахує крилами, злітає високо-високо, а потім знову опускається вниз. Снилося, немов я заніс його до хати, поставив на стіл. І тільки поставив, відразу ж прокинувся.

Було вже досить видно, аби переконатися, що стіл порожній. Я відразу ж заплющив очі, щоб додивитися сон про літак, але тут прокинувся Сергіїще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, він щосили закричав, проснулася мама – і почався мій день.

Відтоді я щовечора охоче лягав у постіль, бо кожного разу сподівався побачити літак.

Врешті я вирішив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну іграшку – захворіти.

Але як тут захворіти в дідька, коли навіть узимку ні чхнеш, ані кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами і повною пазухою снігу!

– Ти знаєш що? Ти наїжся донесхочу зелених яблук, – пораяв Ванько, коли я поділився з ним своєю бідою. – Я колись наївся, то мало дуба не дав.

Ми забралися в сад, і я з заповзятою рішучістю взявся трощити зелені кислющі яблука. Щелепи мені зводило, котилася слина, та я жував і жував, бо на що ж іще можна мені сподіватися! Ванько ж час від часу тикав мене кулаком у живіт і розчаровано зітхав:

– Мало. У мене такий-о був. А пуп – як груша добряча!

Наївшись тих яблук, я прийшов додому, ліг на ліжко і почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».

Але я, мабуть, народився під нещасливою зіркою, бо в животі тільки бурчало – і більше нічого. Єдиним наслідком було те, що я довго не міг їсти яблук: досить було побачити їх, як відразу ж зводило щелепи і котилася слина.

– То в тебе пузо луджене, – сказав мені Ванько. – З таким пузом, хлопче, нічого не зробиш.

Микола нараяв після дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля.

– Отоді вся сирість у тебе ввійде, і ти вже захворієш. От бий мене сила божа, якщо я брешу!

Ледве діждався я того дощу! Ледве переждав, доки він скінчиться! Та тільки, знявши сорочку й штани, ліг у мокру траву під тином, як якийсь незнайомий дядько, що проїжджав мимо волами, угледів мене і не полінився злізти з гарби.

– А що ото ти робиш, песький сину! Матері-батькові гостинця хочеш додому принести?

Не встиг я зірватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом і кілька разів оперезав мене вздовж спини, а потім іще й по литках.

Після того випадку я вже не наважувався сушити власним тілом землю. Тим більше, що земля вже підсохла, а коли ще буде той дощ!

– Не щастить же тобі! – бідкався разом зі мною Ванько. Так і залишився я без літака. І з кожним днем історія, розказана маминою знайомою, все більше здавалася мені казкою, що її розповідають дорослі на втіху малим.

Смоляний бичок

Микола прибіг до нас, червоний та захеканий:

– Вгадайте, що я бачив!

Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнідком, що мав везти нас у гості до Ванька.

– Зайця!

– Де?

– Біля нашої хати!

– Бре? – першим отямився я.

– От бий мене сила божа, якщо брешу! – широко перехрестився Микола. – Там такий зайчище, як оцей стіл! Так і пряде вухами. Я тільки з хати, а він гульк – і на город.

Зрештою ми повірили. Микола ще довго розповідав про того незвичайного зайця, що не боїться аж до порога підбігати, а потім закінчив:

– От якби його спіймати.

– Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…

– Хіба що яму викопати…

– Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!

– Тато не дадуть, – відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такі: як що, так і за батіг.

– Отож…

Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заєць – як наш стіл!) клітку: сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.

– От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.

– Хи, то ж казка! – презирливо обірвав мене Микола.

– Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу – заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?

Микола відразу повеселішав.

– Смола є.

– Де?

– У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолять, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…

Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

– А заєць же був! – знову спокушав Микола. – Ех, і заєць!

– А нам його даватимеш? – не витримав я.

– Питаєш!

Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.

Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.

Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.

– Де будемо виливати?

– Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна – мах! – і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.

Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.

– Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впіймаєш зайця, неси до нас.

Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем. Та не так сталося, як гадалося.

Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.

– Ґвалт! Пробі!

Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.

– Люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує! – жебоніла вона. – Ой, смертонька моя!

На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.

До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:

– Я тобі дам зайця, песький ти сину!

Микола ревів, як бугай…

Вранці, здивовані відсутністю Миколи, ми пішли шукати товариша. Знайшли його аж на городі. Він колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червоні, як у зайця, очі.

Свищик

Ви знаєте, як робиться свищик?

Береться з добрий палець завтовшки лозина, відрізається від неї цурупалок сантиметрів десять завдовжки. Потім посередині прорізається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здійметься, як рукавичка. Ну, а тоді вже просто: видовбав у оголеному дереві ямку, надрізав кінчик, знову натяг кору – і свищик готовий. Стромляй його, чоловіче, до рота і свищи собі на здоров’я!

Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцікавився, де він доп’яв свищика.

Не відкладаючи справи, я крадькома взяв дома ніж і майнув до річки, де густими кущами розрісся верболіз.

«Нароблю торбу свищиків, – багатів я думками, – та й буду свистіти-висвистувати по селу. Один дам Сергійкові, один – Ванькові, а Соньці не дам. Ти, – скажу, – ти дала мені вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила!»

З отакими приємними думками нарізав я оберемок лози, приніс під хату і засів за роботу.

Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кілька лозин відкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий ніж не хотів різати дерева, але й це ще була не біда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку – не здіймається. Почнеш стукати дужче – лопається. А коли вже лопнула – відкидай її набік і берись за іншу лозину.

«Нащо мені торба тих свищиків, – порозумнішав я згодом, витираючи мокре чоло. – Зроблю п’ять: три мені, один – Сергійкові, один – Ванькові».

Врешті тяжка праця моя увінчалась успіхом: кора обкрутнулася навколо деревини і повільно знялася.