Досвітні симфонії

Микола Хвильовий

Досвітні симфонії

Серія «Рідне» заснована у 2020 році

Передмова С. О. Єфремова

Післямова Василія Сонцвіта [В. Л. Поліщука]

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

* * *

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

Микола Хвильовий[1]

…Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового, – власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя, – сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» – цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію – не зовсім мабуть оправдану – вважати себе за першого робітника з-межи українців:

Я із жовто-блакиття (!) першийНа фабричний димар зліз.Журавиних пісень моїх вершіПо цехах розставляю – скрізь.

В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:

Слухай, чоловіче:Да не будуть тобі бозі другі,тільки моє засмажене обличчя.(«В електричний вік»)

І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання – не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.

Кохаємо залізо й мідь,Бетони і чугуни —Від них родилися громи,Але і співні струни.(«Павлові Тичині»)

З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» – обертається поет до сонця; він тужить, – він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:

Невже не можна запалитиТебе, заводе, хоч одчаєм?(«Ах, як мертво…»)

Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневір’я що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-б’ється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.

І от в житах запахло,запахло бур’янами,а, може, й чебрецем —не знаю! не скажу!..А по ярках огні.Шахтарські? Я не знаю!Заводи? Я не знаю!(«Зелена туга»)

«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно… Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі… Шив я, шив я», – клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.

…Замислилося сонце…Крізь повінь хмар, в глибіні вод   замислилося сонце.…Розтаборилась тінь……Яка глибінь! Яка глибінь,   коли замислюється сонце!(«Досвітні симфонії»)

Дуже нерівний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («м’єї», замість моєї, «м’чі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.

Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж романтик, – признається один із його героїв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незбутня вічність… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням» («Синій листопад»), «Хіба це природно?» – запитує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму одрубує: «Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків) дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по селах комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможного хама». Це різні змагаються люди. Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій самій людині – сама ця людина стане тоді ареною завзятого бою. З одного боку – «завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої», що охоплює ніби ввесь світ своєю величністю. А з другого —

…мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках і знову мчаться. Вадим каже – «поезія». Припустім. Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.

На однім стовпі написано:

Підеш направо – загризе вовк,Підеш наліво – уб’єшся в ярку.Це правда, це дійсність. Принаймні для неї.(«Синій листопад»)

Та й не для самої неї. Для автора також. Ось він в одному з численних своїх ліричних одбігів у которий там раз вигукує: «І люблю я її – більшовицьку Україну – ясно і буйно…» («Шляхетне гніздо»). Або ще:

Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір – а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір – і далі – далі… А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка (?!) співає – білих, а може й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі – далі. Ферми, електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах! І далі – далі… Молочна стежка співає – яких пісень?

(«Життя»)

Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнісіньку подію, героїчними подіями перетворену на прегарного юнака-повстанця.

Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:

– Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко – широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.

Ішла повінь… Летіла буря…

(«Леґенда»)

Це героїчний епос революції, що вже не в самих леґендах одбивається, але набирається плоті і крови, потроху переходить і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і визбирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів, і серед сірої буденщини. Це – «товариш Жучок» або «Кіт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий і працьовник («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і змальований тип. Це – товариші з «Чумаківської комуни», що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»). Це – Сайгор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не має, як просто утекти від нього («Пудель»). Це – рефлексами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять податися перед тверезими людьми практики. Це – редактор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпорадно б’ється серед самотности своєї й сумнівів і – лиха ознака! – починає заглядатися на свого бравнінґа («Редактор Карк»). Це – сільська проста дівчина, що інстинктово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого, як молодик» («Життя»)… Любосно збирає Хвильовий окрушини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ життя. Але… це ж героїчний епос революції – і в тому всеньке лихо. Бо героїчні хвилини – тільки хвилини. Бо окрушини – то крапля в морі звичайної людської гидотности. Минулися святкові хвилини – гидотненький мотивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і окрушини нового побуту серед непереможної зливи старого мотлоху-спадку. І от замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулків», бур’янами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» – «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерію сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного епосу. Партійні робітники, «попутчики», совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто обивателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад – усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового. Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсоромність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво – ось чим позначив своє панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою. «Темна наша батьківщина, – признається, на це все дивлячись, наш романтик. – Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху… Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…» («Солонський яр»). Зів’яли романтичні мрії, злиняли фарби, зчорніло тло – і повилазили з усіх закутків потворні «харі непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового зовсім не сатирик, у нього наскрізь лірична вдача, але така вже дійсність, що як тут не писати сатири: навіть шарж, карикатура не завжди вспішаться за дійсністю. Візьмемо з цього погляду одне тільки оповідання Хвильового «Заулок». У ньому маємо: перше – «червоного професора», тов. Гамбарського, що «нагадує чехівського телеграфіста Ять»; друге – Аркадія Андрійовича, старорежимного в канцелярію закоханого урядовця, що збирається вже записуватися «в партію», – тепер єдина єсть партія; третє – дружину його Степаниду Львівну, ніжну жінку й хорошу господиню, надто льояльну піддану свого колись царського, тепер комуністичного «отечества»; четверте – Мар’яну, дочку їхню, пишну панну, що, покинувши середню школу, пішла служити до «че-ка», збирається вішатись, а щоб не було вороття, «сьогодні вночі віддалась сифілітику». Ціла колекційка «нових людей»… Та ще в додачу опостінь «жили комольці і завжди тривожили заулок своєю аґітаційною бадьорістю». А ось одна рисочка з «нового» побуту:

…В кімнаті, де висів раніш Олександер II, Ніколай II, а також білий генерал на білому коні, – висять: Ленін, Троцький, Раковський, і манесенький портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали, що Маркс – жид, і вона образилась, тому що раніш вона цього не знала й казала всім, що Маркс – з Петербургу! З того часу – не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львівна каже: – Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи і служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.

Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.

Одмінилась декорація, інші висять портрети, але дух той самий лишився, що й за часів Гоголя… І ця зразкова компанія, то вже не одинока леґенда, що гидотне повертає на величне, навіть не окрушини героїчного епосу, – це мікрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто новий лад, що встиг зійти вже на прастарі стежки, безнадійно на них загрузнути, та ще й їх лишив позад себе далеко. Не дурно Хвильовий одне своє оповідання починає промовистою справкою в зоології: «… має сорок чотири зуби, sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, есекська і ще багато: І ще: sus scrjfa: дик, вепер – є в Азії, залишився і в Европі», – і розповідає про «відповідального» (теж технічний термін!) Карла Йвановича й Хаю та про їхній гурт: і вепра не треба, щоб побачити зразок щиро-свинського життя («Свиня»). Не дурно також згадане оповідання «Заулок» кінчається символічним образом, повним глибокого песимізму: «з стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки», а натовп юнаків-комсомольців «з криком і реготом кинувся в туман». Видко, справді таки по-осінньому вже сіро, туманно і тільки по-аґітаційному бадьоро, коли романтик, мрійник, лірик до сатири береться… А коли вертається до романтики, то з-під пера його виходять такі одчайдушні твори, як згадана вже «Зелена туга» з її настирливим приспівом:

Куди звернуся я – дощі, дощі! і мряка!Куди дивлюся я – запорошило, ніч.

Дійсно – хоч в око стрель, – такий висновок випливає із спостереженнів найталановитішого з пролетарських белетристів, за яким уже йдуть молодші (Ів. Сенченко, О. Копиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісти й безнадії та недовідомости акордом.

І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної бадьорости». «Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся – і вона горить інакше» («Редактор Карк»). І повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбоязности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція творить новий побут, – каже Хвильовий, – і треба писати революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише… Бачить плями, багато бачить плям на тому побуті – зафіксує їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях – і з лагідною посмішкою трохи не спочуття змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дєдушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гніздо»). І разом гордовита впевненість, що в його оповіданнях «зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів – і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події – як от «Бараки, що за містом» – іноді просто жахливі. Ось вам:

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.

Тоді горить, чарує папороть.Солонський Яр – природна фортеця.Солонські острожники казали:– Є Холодний Яр, а це Солонський Яр… Атож…(«Солонський Яр»)

Та разом з такими простими, але сильними, вирізьбленими неначе малюнками здибаємо у Хвильового й чимало манерности, вишуканости, що важить на певний ефект, примітивних одбігів, своєрідного моралізування. Здибаєш отаку, навіяну сучасною російською белетристикою манеру загравати з читачем – і мимоволі пройме тебе досадою: навіщо це? Не прикраса воно, а вада в творах Хвильового, і йому треба додержувати раз-у-раз власної манери – писати просто. Бо тоді виходить і сильно.

Сергій Єфремов

Молодість[2]

«О рудні, ваше свято…»

О рудні, ваше свято,Вітайте жебрака.Приніс вам слово-златоЯскравого Франка.Цегельні, цукроварні,Хапайте неба смак —Ковші несу з броварніІ блискавку-маяк.Родився я у клуні,В степах мантачив сміх,Виховувався в буйнихПросторах золотих.Але колись заводиПокликали міцніш,І я в лани, городиВстромив забуття ніж.Поручкався з телицею,Коню, волам вклонивсьІ до заліза й криціХлопчиськом покотивсь.І дні пішли за днями,Себе я гартував,Відкрились інші брами,Інакше заспівав.Тепер іду новітнійІ лине буйний спів.Я вам, заводи рідні,Несу вінок з огнів.О рудні, ваше свято,Вітайте жебрака,Приніс вам слово-златоЯскравого Франка.

Скляр

Під пахвою у мене склоТихесенько дзвенить у скриньці,Дивлюсь – на обрію весломЗоря гребе у східній криці.Дружок мій любий – діамант —З кишені блузи щулить око,Ох, як він весело в туманЗастромить погляд свій глибокий.Іду по вулиці, а склярЯскравко – ранок кучерявий —На мій дзвінкий крокує шляхВ палаючій і голосній заграві.Один лиш мент – і діамантЙого і мій – веселі друзіНазустріч підуть крізь туман.І заспіває серце в блузі.Ах, я не маю теплих слівНамалювати ту хвилину.Я потім довго-довго млівІ досі плавко лину-лину…

«Не шкодуй, моя мила мати…»

Не шкодуй, моя мила мати,Що я степ рясний залишив —Я говірку свою кострубатуЗаплітаю в русявий кужіль.Подивись в мої очі прозірні —Журавлинії там ягідки:Твойому заповіту я вірний.Як і завжди, вихревий, меткий.Ледве ранок тремтячий, рожевийЗаголити темряву підскоче,Я, як сонце безкрайо веселе,На завод положу свої очі.Не шкодуй, моя мила мати,Твоїм серцем я всіх наділив,Подивися на ранок мій радоПісля грому і зоряних злив.

Весняне оповідання

Гість-веснянка! Гість-веснянка!І полетіло по покрівлі злото.РанкомЦвіте глодом.РанкомБеру я квач, цебрайкоІ по дахах залізнихВ блакитній пісніРозстеляю і розстеляю фарби китайку.Гість-веснянка! Гість-веснянка!Моя паланкаЧервоніє…До мене, малеч, молодь… всі!Коханко-сонце, потрусиСвої сріблясті, ясні вії.Малюю.По даху мій квач пливе, пливе…Чую…Неначе поруч хтось зі мною,І ніби другийКвачує іншою рукою…Незримі рухи…Стій!.…І розсміявся раптом дзвінко:То пензель – промінь золотий —В покрівлю заздро з чохом дзінькав.

Після громовиці

Ох, нарешті!.. Прокотилась!..Гармати грому в далечінь,Нема хмарин важкого тілаІ бавиться, і бавиться відмолоділа височінь…І лише іноді бабриськіВід блискавок – жаринПо обрію так низько-низько,Неначе крила золотих пташин.Басейну бовна бірюзоваРядниною безмежно простяглась…Живи! – сріблясте, вічне словоЯ чую в цей бадьорий час.На тротуари жваві очі —Калюжі викраяні тамБезкрайо, заздро і охоче,Кравець я, по бульках-голках.Цей ясен зовсім збожеволів– Нащо прискавкою? не мить!А проте промінь ще не кволий,Як прас по змоклі побіжить…Не витримав, хапнув сорочкуІ голкою стьобнув притьмомІ ниток білії рядочкиВперед, вперед! бігом, бігом!..

«Мліти в полум’ї вік, без кінця…»

Мліти в полум’ї вік, без кінцяПо машинах очима плигать,Верещать, як мале порося,Все полапать, пізнать.У обіймах гартованих днівРозправляти залізні м’язи,Повну діжку червоних огнівПо шляхах і по стежках носить.В краєвидах сичать, шелестітьІ сягати відважно вперед.Шлаків золотом світ запалить,У повітрі хапаючи мед.О життя, громострільний коваль,І ти, кузня – земля громовиць,Я, ваш син, – хуртовина і сталь,Ваша міць.

Соняшна вага

Рудії соняшні м’язиВ обіймах міцно тиснуть-тиснуть…Але вагу я цю носив,Як сурма срібноструйну пісню.Гнідої спеки оберемокЛежить у мене на спині,І в далечінь неначе йдемоЗ тобою, золотий паліє.Куди? Навіщо це!Лиш би туди, за обрій чалий……Я вдарив ще раз топірцемІ грюки лунко поплигали.

Швець працює

Цок! Цок! по цвяшкахНа підошві стежки дві —Це я вам —Чобітки.Не дивіться, що я плюну,Розітру, як скло блищить.А який, який я юнийВ цю веселу мить.Аж по лікоть голі руки:Праця в хаті, а важка…Цитьте, йдуть до мене з бруку…Цок-цок! по цвяшках!……………..Пальці правої в живиці —Сучу дратву я, шарпак,Але очі – зоряниці,А на серці – мак.Віск пролинувРаз і… два.І зігнув я знову спину —Пара буде ще нова.Шило в шкіру зашилив я,Дратва шиє, шаркотить,Шепіт в шварі… Шив я, шив я —Швидко в шевні все біжить.Раз-два! Раз-два!Пара буде ще нова!На колодці маю чобіт,Прошу тих, хто з смаком робить,

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Сергій Єфремов. Історія українського письменства, т. II, 4 вид., Розд. XVII, Київ – Ляйпціг, 1919–1924, стор. 408–415.

2

Перша збірка поезій М. Хвильового. Видана Всеукрліткомом. Харків. 1921. – Прим. ред.