Щоденники 1910–1923 рр.

26 серпня. Завтра мушу їхати до Італії. Сьогодні ввечері батько від хвилювання не міг заснути, позаяк у нього повна голова клопотів через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серці – мокрий рушник, нудота, задихається, все ходить туди-сюди та зітхає. Мати у своєму страху знаходить нову втіху. Адже він, мовляв, завжди був такий енергійний, усе долав, а тепер… Я кажу, що біди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потім усе має обгараздитись. Він зітхає, хитає головою і все ходить і ходить. Зрозуміло, що ми, на його думку, не можемо ані перейняти його клопотів на себе, ані бодай полегшити їх, але навіть і на нашу думку, навіть у найбільшому нашому бажанні є щось від такого сумного переконання, що він сам має подбати про свою сім’ю… Безугавними позіхами, а також, до речі, неапетитним колупанням у носі батько викликає невеличке, майже неусвідомлене заспокоєння з приводу свого стану, адже коли він здоровий, то загалом цього не робить. Отла мені це підтвердила. – Бідна мати хоче завтра йти просити домовласника.

Це стало вже традицією в чотирьох друзів – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щоліта або щоосені використовувати свої коротенькі канікули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року їхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усі четверо залюбки сходились увечері в когось удома, здебільшого в Самуеля – як найзаможніший, він мав простору кімнату, – розповідали один одному про се про те й попивали в міру пиво. Коли вони близько півночі розходились, їхні розповіді жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якійсь спілці, Самуель служив в одній комерційній конторі, Макс був державний службовець, а Франц служив у банківській установі, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботі за тиждень і про що решта троє не знали, треба було їм не тільки швиденько розповісти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нічого не зрозуміють. Та насамперед саме через те, що професії в них були різні, кожен мусив знов і знов розтлумачувати решті суть своєї роботи, бо всі ж вони були лише слабкі люди й не досить глибоко сприймали ті пояснення, а крім того, вони були добрі друзі й раз у раз вимагали тих пояснень.

А ось історії про жінок вони, навпаки, розповідали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то він не важився вимагати, щоб їхні балачки відповідали його вподобанням, хоча стара дівка, яка приносила їм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе сміялися вони в ці вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вічний сміх, власне, навіює смуток, бо через нього забуваєш про всі серйозні речі, з якими кожен усе ж таки досить часто має до діла. Коли смієшся, то гадаєш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищі вимоги, і нема сумніву, що в товаристві друзів людина здатна відповідати вищим вимогам, ніж на самоті. Сміятися, казав Макс, треба в конторі, бо чогось більшого там і не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своїй мистецькій спілці – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умів у старому помічати кумедні речі, якими розважав друзів.

Щойно він починав, друзі полишали свої місця, обступали його чи сідали на стіл і реготали, а надто Макс із Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усі склянки на сусідній столик. А коли всі четверо стомлювалися розповідати, у Макса несподівано звідкись з’являлася свіжа сила, він сідав за рояль і грав, тоді як Роберт із Самуелем вмощувалися поруч на ослінчику, а Франц, який у музиці не розумівся, сидів сам за столом і розглядав Самуелеву колекцію листівок з краєвидами або читав газету. Коли вечори ставали тепліші й вікно можна було залишати прочиненим, усі четверо охоче ставали край вікна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якій не заважав їхній розмові. Тільки час від часу котрийсь із них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучері в двох дівчат, що сиділи внизу перед своєю винарнею, чи на місяць, що саме трохи несподівано з’являвся, поки Франц нарешті казав, що стало прохолодно й пора причинити вікно.

Влітку вони іноді зустрічалися в міському парку, сідали за столик ближче до краю, де темніше, чаркувалися один з одним і, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звуків духового оркестру, що долинали здалеку. Потім рівною ходою, рука в руці простували парком додому. Ті двоє, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усіх заспівати, але співав потім сам за всіх чотирьох, а другий посередині почувався при цьому особливо затишно й безпечно.

Одного такого вечора Франц, міцніше притиснувши до себе двох сусідів, сказав про те, як чудово бути разом, він, мовляв, просто не розуміє, чому вони збираються тільки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймні двічі на тиждень, якщо не частіше. Усі погодилися, навіть четвертий, який скраю ледве зрозумів, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, які час від часу будуть потрібні. Францові здалося, нібито його глухий голос став покарою за те, що він непрохано заговорив за всіх. Але він не відступав. А якщо колись, провадив він, хтось і справді не зможе прийти, то це буде на шкоду тільки йому, і він зможе потішитися наступного разу, але чому інші троє мають відмовлятися один від одного, хіба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – відповіли всі. Самуель, що йшов скраю, відділився й рушив трохи попереду, бо так було краще всіх видно. Але потім це йому не сподобалось, і він знов приєднався до решти.

Роберт запропонував:

– Збиратимемося щотижня й вивчатимемо італійську мову. Ми ж бо вирішили вивчати італійську, адже торік іще в отому куточку Італії, де ми були, нам стало зрозуміло, що нашої італійської досить тільки для того, щоб спитати дорогу, – пригадуєте, коли ми заблукали серед виноградників у Шампані. Отой стрічний чоловік мусив добряче напружитися, щоб зрозуміти нас. Виходить, нам треба вчитися, якщо цього року знов хочемо поїхати до Італії. Тут уже нічого не вдієш. А хіба не найкраще вчитися разом?

– Ні, – заперечив Макс, – гуртом ми нічого не вивчимо. Я знаю це так само напевно, як і те, що ти, Самуелю, за спільне навчання.

– Ще б пак! – сказав Самуель. – Гуртом ми вчитимемося дуже добре, немає сумніву. Я завше шкодую, що ми не вчилися разом ще в школі. А ви знаєте, що ми знайомі, власне, всього-на-всього два роки? –   Він нахилився вперед, щоб бачити всіх трьох.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.