Вальдшнепи

– О, баядерка!.. – наспівувала вона, наближаючись до дверей.

На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув Вовчикові обидві руки:

– А… я дуже радий! – сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лінгвістові.

Іван Іванович

– Сім’я, друзі, винаходи, взагалі деталі його зворушливого життя, нарешті, опис трагічної загибелі.

Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? И вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!

Н. Гоголь

Текерей, наприклад, каже, що Свіфт (ви пам’ятаєте «Гуліверову подорож») справляє на нього вражіння величезного гіганта і що загибель його, Свіфтова, нагадує йому, Текерею, загибель грандіозного царства.

Так думав про названого автора і Іван Іванович і думав саме в ті дні, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер’янство». Він тоді навіть обіцяв комусь на випадок перемоги «революційного народу» зробити «Гуліверову подорож» настільною книгою і положити її з правого боку від Рабле («Ґаргантюа» і «Пантаґрюеля» він уже давно дістав за невеличку ціну у букініста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге – Іван Іванович просто забув про Свіфтове існування. Правда, сьогодні підростає його симпатичний синок, що колись (все можливо!) зупинить свій вольтер’янський» погляд на чіткому силуеті злого англійського сатирика, та, на жаль, оповідання це не про сина, а про батька, і тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослідовність і вітієватість в думках і перейти, нарешті, до необхідних зарисовок.

І

Декілька слів про мажорне сонце, а також і про те, що мусить цікавити читача.

Вулицю, що на ній живе мій симпатичний герой, названо ім’ям Томаса Мора («вулиця Томаса Мора»). Це не зовсім поганий закуток в нагірній частині нашого, як говорить Іван Іванович, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, – нашого «від голови до п’ят революційного города». Тут вам асфальт і на тротуарах, тут вам асфальт і там, де пролітають бадьорі автомобілі (таксі!) і де вже не плентаються зовсім сумні допотопні візники. Тут вам, нарешті, мало не біля кожного будинку розведено запашні клюмби, що так пахнуть улітку приїсним запахом резеди. Багато років тому ця вулиця звалась Губернаторською, і по ній метушились чиновники імператорського режиму. Тепер, як запевняє Методій Кирилович (про Методів Кириловича читайте далі), на цій вулиці ви не зустрінете жодного чиновника того ж таки імператорського режиму. Словом, на вулиці Томаса Мора панує зразковий порядок і, як говорить мій герой, порядок в, так би мовити, «новій революційній інтерпретації». Отже, нема нічого дивного, що Іван Іванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимно подібній околиці.

Будинок, де жив Іван Іванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тільки два роки тому, і тому його пролетарське походження не підлягає жодному сумніву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше, – яке це має відношення до цього оповідання? І по-друге, – хто ж має сумнів, що наш цими днями розкасірований робітничо-селянською інспекцією комхоз ніколи нічого не мав спільного хоч би з тією ж міською думою, де, як відомо, теж засідали не завжди не грабіжники й не завжди не спекулянти. Словом, і згаданий будинок цілком відповідає прогресивним прагненням мойого симпатичного героя.

… – Добрий вечір, Іване Івановичу! Як ся маєте?

– Доброго здоров’я, Іполіте Онуфрієвичу! Як бачите, іду з ячейки!

Мій герой іде по вулиці тим повільним кроком, що ним ходять тільки дуже поважні й шановні громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вікнах симпатичних будинків і своїми ласкавими біло-рожевими проміннями благословляє його важку путь.

А втім, додому Іван Іванович дійде тільки за якісь півгодини, і тому дозвольте забігти вперед і одрекомендувати його сім’ю, – саме ту сім’ю, що творить «новий комуністичний побут». Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку і пошукати відповідної квартири.

Перші двері – не ті! Другі – не ті! Нарешті число 38, і на вас війнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кімнатах ви застали тільки дружину мойого героя – Марфу Галактіонівну (партійна кличка – «товаришка Галакта»), Марфа Галактіонівна теж надзвичайно симпатична женщина і теж цілком відповідає прогресивним прагненням Івана Івановича (до речі, партійна кличка «Жан»). Вона, наприклад, ніколи не манікюрить нігтів і тільки в останній час (і то зрідка) трошки манікюрить… для здоров’я («для гігієни», як говорить товаришка Галакта). Одягається вона дуже просто, хоч і зі смаком, і у всякому разі багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа і не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти. Її чорне волосся і тепер підстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзібранні її можна було називати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактіонівною. Словом, дружина Івана Івановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитріша за свого чоловіка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто біологічного порядку, що виникає незалежно від соціальних пертурбацій.

Марфа Галактіонівна дуже любить читати Леніна й Маркса. Але іноді вона сідає читати Леніна й Маркса, а рука тягнеться за Мопасаном. Це буває тоді, коли в кімнату влетить такий симпатичний, але зовсім не підпорядкований монументально-реалістичній теорії весняний вітерець і почне валяти дурня в її декольте. Але й тоді товаришка Галакта уміє себе тримати в руках: вона в цей час читає тільки такі романи, як-от «Хуліо-Хуреніто» з передмовою Н. Бухаріна і «Любов Жанни Ней» – без передмови названого Бухаріна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.

Товаришка Галакта (Марфа Галактіонівна) народила з Іваном Івановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революційним ім’ям – Май, а доньку не менш революційним – Фіялка. Май уже записався в жовтенята, а Фіялка поки що кандидатка.

Крім цих законних членів сім’ї, є ще, так би мовити, незаконні, себто не зв’язані інтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсі, гувернантка, і Явдоха – радянська куховарка, член місцевого харчсмаку. Словом, челядь Івана Івановича так відноситься до хазяїв, як приблизно 2 до 4. Іншими словами, пропорція цілком законна і у всякому разі нічого не має спільного з буржуазними замашками.

Але хто ж цей Іван Іванович? (Мій герой уже прийшов додому і поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось із серцем не ладно – своїми мажорними рожево-білими проміннями.) Хто ж цей Іван Іванович?

Ах, Боже мій! Хіба ж не ясно? Це, на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далі), це – зразковий член такої-то колегії, такого то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованців, але про цю цифру можна говорити в тому разі, коли не рахувати різних дрібничок, як-от: поверхурочних, добових і того регулярного гонорару, що його він добуває від місцевої преси за не зовсім некомпілятивні статті. Словом, матеріальний стан мойого героя нижче нормального, коли взяти на увагу бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червінця і особливо той факт, що Іван Іванович людина мало не з вищою освітою.

Товариш Жан (Іван Іванович) свій високий лоб і свої рогові окуляри протирає завжди білосніжною хусткою і говорить, так би мовити, баритональним басом.

Костюм Іван Іванович носить не із дешевих, бо добре засвоїв відповідну англійську мудрість.

– Я, – каже мій герой, – не такий багатий, щоб купувати дешеві костюми.

– Розуміється, – каже Марфа Галактіонівна. – Це тільки наші дикуни не додумуються до цього.

– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярів товариш Жан і поправляє жилет на своєму досить таки надутому, наче незадоволеному, череві.

Марфа Галактіонівна не любить відповідати на такі запитання і, тому заплющивши очі, лягає на канапу. Тоді на вікно сідає якась птичка (зовсім як канарейка) і каже: «чирик-чирик». Тоді ж куховарка Явдоха щось наспівує в кухні, але наспівує вона якусь зовсім незрозумілу пісню: з одного боку нібито мажорну, а з другого – начебто дражнить («У народі ходить звістка, що на вас ще буде чистка… Ось тоді моя рука РСІ й партєйная КаКа[14]. І товаришка Галакта думає: «Як дивно! Як незрозуміло, що простий народ і досі чимсь незадоволений і досі ніяк не перейде на справжній мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!»

Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярів і, зиркнувши на кухонні двері, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:

– Ну, Галакточко… А… що там взагалі говорять про мене?

– Себто де говорять?

– Ну… взагалі. Так би мовити, і в партійних колах, і… взагалі де прийдеться.

Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернім поглядом і каже:

– Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робітник і зразковий партієць.

Іван Іванович потирає руки, йде до радіорупора і ніжно гладить його своєю долонею: він цілком задоволений з цієї інформації. Головне, щоб не вийшло тих чи інших непорозумінь. Хіба він не готовий піти на смерть за свою партію і за будування соціалізму, скажім? Таким чином, товаришка Галакта зовсім не даремно прислухається до різних розмов, що в них так чи інакше може фігурувати його незаплямоване ім’я.

– Галакточко, – каже Іван Іванович, виймаючи з бокової кишені картку. – Здається, завтра вносити на «друга дітей»?

– Чого ти так поспішаєш! – каже Марфа Галактіонівна. – Це вже буде зверхакуратність. Люди іноді не вносять по п’ять місяців, а ти не даєш і місяцю пройти.

Іван Іванович задоволено посміхається.

– І прекрасно! – говорить він. – Треба бути зразком для інших і особливо для несвідомої позапартійної маси.

– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактіонівна. – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства ніколи й ніхто не помітить і не поставить тобі на плюс.

Мій герой рішуче махає своєю білосніжною рукою.

– І не треба! – махає він своєю білосніжною рукою. – Боже борони! Я зовсім не хочу, щоб мої безкорисливі вчинки помічали плюсами… Саме так і треба нести знам’я комунізму!

Іван Іванович іде до вікна, розчиняє його і задумливими очима дивиться в даль. Він дивиться туди, де кінчається город, де починаються тихі поля і м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму!

– Не треба! – уже майже несвідомо махає руками Іван Іванович у прекрасний горизонт і, поширюючи ніздрі, вбирає запах резеди з першої «робітничо-селянської» (так кваліфікує він першу клюмбу) клюмби.

Зворушлива самовідданість мойого героя досягає в ці хвилини апогею. І хочеться перед такою самовідданістю посхиляти всі республіканські прапори і з почуттям задоволення промовити:

– Іване Івановичу! Воістину ви – зразкова людина нашої безпримірної епохи, і ваше ім’я, очевидно, буде фігурувати в пантеоні «Червоних дощок».

Бо й справді: хто ще так акуратно вносить членські внески, як мій герой? Правда, вони не перевищують щось 2 процентів його заробітку, але справа ж не в якості, а в кількості. А кількість тут воістину солідна: він і член «Друга дітей», і член «Повітрофльоти» та «Доброхема», він член якогось клюбу мало не політкаторжан (ще б пак: хіба це не мойого героя хотіли колись вислати – при старому режимі – із одної губернії в другу?), він і член профспілки, він… і т. д. і т. п. Словом, в цьому сенсі Іван Іванович, очевидно, не має собі рівних.

Але мало того: він навіть Марфу Галактіонівну загітував на таке широке членство і, головне, на таку безкорисливість, коли нікому не відомо маленького геройства серед бурхливих подій нашого, як думає товариш Жан, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, «з голови до п’ят революційного города».

– Тек-с! – говорить, нарешті, зідхаючи, Іван Іванович і сідає на канапу. – Коли хочеш, я буквально не розумію!

– Чого ти, Жане, не розумієш? – питає Марфа Галактіонівна.

– Та взагалі… З приводу, знаєш, будування соціалізму.

Товаришка Галакта насторожується. Вона підходить до чоловіка і ніжно обіймає його.

– Невже і ти вже почав сумніватися? – говорить вона таємничим голосом і попередливо заглядає в другу кімнату: чи не зайшов хто?

– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мій герой: – За кого ти приймаєш мене? Я просто… не розумію цих… як би їх назвати… бузотерів! Ну, словом, наших супротивників. Чого їм треба? Чого вони хочуть від нас? Ну, скажімо, так: диктатура пролетаріату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики і заводи націоналізовано? Націоналізовано! Червону армію організовано? Організовано! Комінтерн єсть? Єсть! Профінтерн єсть? Єсть!..

Іван Іванович на момент зупиняється, виймає з кишені білосніжну хустку і протирає нею свої рогові окуляри.

– Але візьми далі! – каже він. – Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соціялізму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Піонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм іще треба?.. Буквально нічого не розумію!

Марфа Галактіонівна поправляє декольте і хитренько примружує свої розумні очі.

– Чого їм треба?.. – каже вона. – Нічого їм не треба, а просто особисті рахунки!.. Позакулісна боротьба!

– Припустім… припустім! – раптом ще більше починає нервуватись Іван Іванович і його баритональний бас дістає дискантових ноток. – Але коли виродження я можу простити рядовим членам партії, то… вождям (мій герой робить тут знак величезного наголосу), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже мені характер: стань переді мною на коліна, проси мене, що хочеш роби зі мною, а я все-таки… не можу!

Іван Іванович бігає по кімнаті, розмахує руками і уперто дивиться на одну крапку на підлозі. І здається, що ця крапка не хто інший, як вищеназваний «вождь». І цей «вождь» стоїть на колінах і просить милости в Івана Івановича.

– Ну, добре! – говорить Марфа Галактіонівна. – Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.

Але Іван Іванович не вгомоняється. Він іде до вікна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клюмби, ловить слухом блакитний резонанс і, мало не переходячи в стан трансу, говорить:

– Серце?.. Що мені серце, коли справа йде про інтереси пролетаріяту? Я не люблю похвалятись своєю самовідданістю, я не вискакую на партзібраннях та в газетках з красивими словами. Але дозволь мені хоч дома одвести душу і вилити те, що накипіло… Ти думаєш, мені мало накипіло?.. Ого!

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Спирт аміачний каустичний для бідних (лат.; іронічне). – Тут і далі прим. ред.

2

Дайте мені ваш пульс (фр.).

3

Це неабияке лихо бути погано вихованим (фр.).

4

Ідеться про Жаку Жансеміна (1798–1864) – провансальського поета, який писав гасконською говіркою.

5

Аж ніяк, – промовила дівчина. – Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.).

6

О, Боже мій! Що ви говорите (фр.).

7

– І ти тут, друже мій? І ти? Які ви люб’язні, що завітали і зробили мені приємний сюрприз (фр.).

8

Я сподіваюсь, що ви повечеряєте зі мною (фр.).

9

Над цим питанням варто поміркувати (фр.).

10

Підійдіть трохи (фр.).

11

– Вельми перепрошую за французьку мову. Але, панове, дозвольте хоч сісти (фр.).

12

– О, Господи, я задихаюся. Відчиніть, будь ласка, вікно, щоб було трохи повітря (фр.).

13

Данте мав рацію, коли говорив, що дорога до пекла вистелена добрими намірами (фр.).

14

Контрольна Комісія.