Я (Романтика)

Він був певний: Карно прямує до нього й прямує саме для того, щоб знову підкреслити, що він, Карно, вже тут, на санаторійній зоні, що він, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогодні; що він, Карно, зараз розсипле свій гаркавий сарказм і накаже анархові не забуватись.

«Ах, яка глупота»! – скинувся він.

Але ця думка якось непевно промайнула в голові й одразу сховалась.

Нечутно спадав ранок і плавко сідав на фіолетові озера загоризонтної зони. Прямо горів сизий капусник, а над ним стояли табуни комах. Вище тікали дикі поля.

Карно й дідок підходили до того горбика, на якому сидів дурень. Анарх не помилився: перескочивши рівчак, метранпаж привітався з дурнем і сів оддаля на траві. Дідок, як і завше, метушився і, ніби він нічого іншого й не знав, хіхікав:

– Хе… хе… Тавонароля!

Карно посидів мовчки з хвилину. Потім витягнув своє гостреньке обличчя.

– Да, погодка нічого собі! – сказав він, невідомо до кого звертаючись.

Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктово зібрав мускули на своїх руках і знітився. Він раптом пізнав якусь надзвичайну розгубленість, ніби на нього насувалась безвихідна сила. Щось подібне до цього він пізнав колись у дитинстві, коли батько, зібравши дітвору біля ґанку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», і з першим ударом він пізнав, як йому в мочовому пузирі неможливо залоскотало, і він в якомусь божевіллі розкусив грудку цементини.

Тільки з цим він міг порівняти свою розгубленість, яка його зараз охопила.

– Будь ласка, дайте мені сірника! – сказав Карно, звертаючись до анарха, і поліз у кишеню за кисетом.

Анарх ураз підхопився, ніби йому обов’язково треба було підвестися з горбика. Але в той же момент знову сів: йому раптом ударив в обличчя сором, і він навіть подумав про себе: «Чорт! Глупота!»

– Я прохаю сірників, якщо вони єсть у вас, – повторив Карно.

Анарх вийняв коробку й недбало кинув її до метранпажа. Той підвів здивовано брови, але нічого не сказав і запалив цигарку.

– А що це у вас лежить? – спитав Карно, показуючи на анархові коліна.

Анарх здригнув і інстинктово схопився за кишеню.

– Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання.

Метранпаж засміявся.

– Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу – з якого це дерева. З мене недавно сміялися, що я не відрізню кленового листя від дубового… Ви як, відрізняєте?

– Ні! – в’яло промовив анарх і подивився: де ж дідок?

Але дідок сидів позад його й тихо хіхікав. Коли анарх повернувся до нього, він показав гнилі зуби й знову кинув:

– Хе… хе… Тавонароля!

– А я от тепер уже відрізняю, – сказав Карно, – це дуже легко. Хочете, научу?.. От подайте мені цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите?.. Ну, скоріш.

– Будь ласка, не мішайте мені відпочивати! – різко кинув анарх, і тут же почув свій голос чужим і порожнім.

– Хе… хе… Тавонароля, – знову захіхікав дідок.

– Який ви запальчастий, – саркастично всміхнувся Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. – І потім: чому ви так грубо говорите зі мною? Це, здається, не перший раз?

– Так! Не перший раз! – різко кинув анарх.

– Я розумію, що не перший раз! – сказав метранпаж і підвів брову. – Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете відпочити. На те єсть мертва лежанка… Хіба забули про неї?

– Хі… хі… Тавонароля, – ще раз захіхікав дідок.

– Забув! – різко шпурнув анарх і взявся за голову: йому прийшла мисль, що це – сон. Ніколи він не бачив на санаторіях і взагалі в житті таких метранпажів. В більшості це були або обивателі, або недалекі ортодокси. Тепер перед ним сиділа воістину якась чудернацька людина.

Дурень, що ввесь час безглуздо дивився на конфектну обгортку, раптом підвівся і, вибрикуючи, мов молоде теля, з гиком побіг до коней.

– Ну, добре, – гаркаво сказав Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. – Гніваєтесь – значить, не треба!

Але анархові в цю хвилину несподівано прийшло на думку самому кинути запитання.

– А скажіть мені, – сказав він, і йому йокнуло в грудях. – Ви справді думаєте, що я боюся вас?

Карно не здивувався, ніби давно вже чекав на це запитання.

– Так! думаю!

– А чому ви й досі мені нічого про це не сказали?

– Я бачу, що я не помилився, – засміявся Карно. – Знаєте, мені смішно: така махина, а боїтесь такої маленької людини. Мені, бачите, здалося, що ви – гістерик.

– Хі… хі… Тавонароля, – захіхікав дідок і поліз до того пенька, що на ньому сидів анарх.

Анархові стисло горло спазмами, і він пізнав приплив тваринної радости: все це, значить, з’ясовується просто – він гістерик. Нічого особливого нема. І ніби боячись, що хтось розділить із ним цю радість, він навіть хитренько всміхнувся й опустив голову.

Метранпаж уважно дивився на те місце в комишах, де поринув дурень, і мовчав. Дідок підліз уже і, виставивши гнилі зуби, хіхікав.

Далі, мов крізь сон, він чув, як Карно говорив про Майю. Карно питав: відкіля вона? Анарх не знає? – І підморгнув. Він, безперечно, любить (не тільки цей дідок) гарних смаковитих дівчат. Знаєте, він любить, коли в дівчини білі литки й вона вся пухка. Знаєте – ляжеш на неї, і здається, що ліг на пуховик.

У такому ж дусі незграбними фразами, цинічними до безглуздя, метранпаж говорив із чверть години. Анарх за цей час не промовив жодного слова. Він тепер певний був, що все це – примара, що ніякого метранпажа в дійсності нема, що завтра він прокинеться й буде реготати з себе. Він рішив покірно вислухати Карно, свідомо приймаючи його, як фантом… Можливо, нарешті, він сидить десь зовсім не на луках, а в ізольованому помешканні. Завтра він прокинеться й побачить – нічого нема!

– Значить, за малинкою ходите?.. Ну, і ходіть!.. З Майї гарна малинка, – говорив метранпаж.

Анарх і на це не реагував. Мов волохата статуя, сидів він на пеньку й дивився собі під ноги. – Збоку хіхікав дідок.

Потім він підвівся і, похитуючись, пішов до санаторійної зони.

По дорозі він зустрів сестру Катрю.

– Знаєте, – сказала вона, – я за ніч проглинула мало не триста сторінок. Але я не відкрила жодної сторінки життя. Я думала раніш, що я мало працюю, а тепер я бачу, що я просто бездарна людина.

Анарх подивився на сестру Катрю й раптом скинувся: Що ж, і вона фантом? – Ах, яка глупота!..

– Слухайте, – звернувся він до неї, протираючи очі, – як ви гадаєте: я сплю, чи це…

– Що це? – підхопила сестра Катря.

– Ах, Боже мій! Я вас питаю: це сон, що я з вами говорю, чи це дійсність?

Сестра Катря подивилася на свого співбесідника, і він їй здався, очевидно, дуже комічним. Вона, здається, перший раз щиро засміялась. Сестра Катря взяла анарха за руку, вивела з гущавини, поставила на соняшний бік і прямо подивилась йому в очі. Звичайно, вона зрозуміла цю виходку, як бажання його трохи пожартувати з нею.

X

Після цієї сутички – на луках – із ним скоїлось щось неладне. Моменти фантастики так переплутались із дійсністю, що він іноді буквально не міг відрізнити примари від реальної речі. Але Карно й для решти санаторійців був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок із щоденника однієї хорої. Там було написано це:

«…Наш санаторій поділяється на два табори: плебеї, інтелігенція. Між таборами завжди – іноді мовчазний, іноді буйний антагонізм. Іншої класифікації тут нема. – Але на цей раз усе це згладилось: один табір – весь санаторій, другий складається з одного метранпажа. – Бувають люди, яких не люблять усі. От і Карно. І плебеї вже захищають «свого». Гордий, неприступний, а виходки – ніби його допіру вкусила осіння муха. Цинік і нахаба: куди там до нього слинявому дідкові! І всі вже давно знають, що ця хитра людина кривляється і вдає з себе дурненького. – Власне, головним мотивом незадоволення є шпигунство. Звичайно, шпигунство допустиме, шпигують усі потроху. Але всьому ж єсть межі. Коли шпигунство – нешкідливе явище – нічого. А то, припустім, ходив дехто покурити (курити дозволено, лиш би ніхто не бачив), а тепер не можна ходити. Всюди він, ця нахабна фізіономія. Набачить – і доносить ординаторові. Той, звичайно, лякає випискою із санаторія. Це вже занадто. – І росте мовчазний протест. – А недавно навіть (це коли вже запахло осінню) така була сутичка. Хлоня попрохав, щоб метранпаж відсунув койку, щоб Хлонину койку можна було поставити на сонце. – «Товаришу, будь ласка, одсуньте свою койку», – попрохав Хлоня. – Карно мовчить. – «Товаришу, я вас прошу: одсуньте свою койку», – ще раз попрохав Хлоня. – Карно – ні слова. – І так до трьох разів. – Тоді Хлоня підводиться і каже: «Ви, товаришу, невихована людина!» – «А ви, товаришу, Онан!» – кинув Карно. – «І більш нічого?» – спитав Хлоня. – «І більш нічого!» – сказав Карно. – Це чули інші.Інші захвилювались. Хлоня мовчить, а інші не могли мовчати. Оточили метранпажа й загалділи. Що, мовляв, за чортовщина: ви – погромник, вам не може бути місця на санаторійній зоні. – Метранпаж і тоді ні слова. – Тоді до нього підскочила Унікум і закричала: «Повторіть і мені, що ви сказали! Зараз повторіть!» – «Онан», – спокійно повторив Карно. Це вже було занадто. Це вже чорт знає що! Це ж неможливо! – І піднявся такий гамір, такий крик, що позбігалися сюди мало не всі сестри, мало не ввесь санаторій. – Але метранпаж і зараз лежить і мовчить. – «В чому тут справа?» – спитала сестра. – Всі загалділи, і ніхто нічого не розбере. – «Товаришу, в чому тут справа?» – ще раз спитала сестра. – «А я знаю!» – сказав метранпаж. – «Як ви так Хлоню назвали?» – «Ніяк!» – різко кинув Карно.

– «Але почекайте, – галдів санаторій, – ви, мовляв, назвали його Онаном». – Тоді метранпаж підвівся й почав плести нісенітницю. Припустім, в старовину навіть талмудисти носили таке ім’я, а поети й зараз прославляють його. Що ж тут особливого? – «Але почекайте; ви ж не талмудист?» – «Ні!» – «Ви ж не поет?» «Ні!» – «Тоді ж яке ви маєте право називати його так?» – Ну, а потім усе так переплуталось, що нічого не можна було розібрати. Карно, безперечно, глузував. Він просто погромник. – І хоч усю цю історію було «замазано», але Карно на цей раз, мабуть, остаточно й безповоротно скомпромітував себе. Ми його бойкотуємо.

Так! Очевидно, Карно є найреальніша особа, коли він центром уваги являється мало не для всіх. Так! Карно нічого не має спільного з примарами!

Але чому ж він так неможливо мучить його? – Проте анарх не помилився, коли рішив, що хорий психічний процес піде з прискореним темпом. Він частіш став прокидатися вночі й тривожитись. Якась темна настирлива мисль остаточно не давала йому покою. Підозрілість доходила до абсурду, і він тоді знову дивився в одну крапку, і крапкою цією був метранпаж. Але й обставини складалися для нього невигідно. До Карно й справді тепер мало не кожного тижня приходив якийсь незнайомий чоловік із города й завжди якось таємно зникав у бур’янах. Часто до анархової койки підходила Унікум і, звертаючись до Майї, говорила:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Жирандоля – великий фігурний свічник для декількох свічок. – Тут і далі прим. ред.

2

Errаrе humanum est – крилатий латинський вислів, що означає «Людині властиво помилятися».

3

Enfant terrible – нестерпна дитина; походить від французького виразу, що виник у XIX ст. та буквально означає «жахлива дитина».