Пригоди Шерлока Голмса

– Ви, докторе, збираєтеся, звісно, йти додому, – сказав він, коли концерт скінчився.

– Додому, куди ж іще?

– А мені ще треба залагодити одну справу, яка забере в мене три-чотири години. Ця подія на Кобурґ-сквер – дуже серйозна річ.

– Серйозна?

– Там готується великий злочин. У мене є всі підстави вважати, що ми ще встигнемо йому запобігти. Але все ускладнюється через те, що сьогодні субота. Увечері мені може знадобитися ваша допомога.

– О котрій годині?

– Десь о десятій, не раніше.

– Рівно о десятій буду на Бейкер-стрит.

– Красно дякую. Майте на увазі, докторе, що справа буде небезпечна. Візьміть із собою свій армійський револьвер.

Він помахав мені рукою, круто обернувся й миттю зник у натовпі.

Я не вважаю себе дурнішим за інших, але завжди, коли маю справу з Шерлоком Голмсом, мене гнітить важке усвідомлення власної тупості. Адже я чув і бачив те саме, що й він, однак, судячи з його слів, він знає та розуміє не лише те, що трапилося, але й те, що буде далі, мені ж уся ця справа, як і раніше, видається незрозумілим безглуздям.

Дорогою додому я знову пригадав усю надзвичайну розповідь рудого переписувача «Британської енциклопедії», наші відвідини Кобурґ-сквер, і ті зловісні слова, які Голмс сказав мені на прощання. Що означає ця нічна експедиція та для чого потрібно, щоб я прийшов озброєним? Куди ми вирушимо з ним і що доведеться робити? Голмс натякнув, що безбородий помічник власника позичкової каси – вельми небезпечна особа, здатна на великі злочини.

Я з усіх сил намагався розгадати ці загадки, але в мене нічого не вийшло, тому вирішив чекати ночі, яка мала пояснити мені все.

О чверть на десяту я вийшов із дому і, пройшовши Гайд-парком, через Оксфорд-стрит, опинився на Бейкер-стрит. Біля під’їзду стояли два кеби, і, увійшовши до передпокою, я почув гомін голосів. Застав у Голмса двох людей. Детектив жваво бесідував із ними. Одного я знав – це був Пітер Джонс, офіційний агент поліції; інший був довготелесий, худий, похмурий чоловік у блискучому циліндрі та гнітюче бездоганному смокінґу.

– Тепер уже всі є! – оголосив Голмс, застібаючи матроську куртку й беручи з полиці мисливський стек із важким держаком. – Ватсоне, ви, здається, знайомі з містером Джонсом із Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас містерові Меррівезеру. Містер Меррівезер також візьме участь у нашій нічній пригоді.

– Як бачите, докторе, ми з містером Голмсом знову полюємо разом, – озвався Джонс зі своїм звичним пихатим і поблажливим виглядом. – Наш приятель – безцінний чоловік. Але на самому початку ловів йому потрібна допомога старого гончака для переслідування звіра.

– Боюся, що ми вполюємо не звіра, а качку, – похмуро зауважив містер Меррівезер.

– Можете цілком довіритися містерові Голмсу, сер, – з повагою промовив агент поліції. – У нього свої власні улюблені методи, які, дозволю собі зауважити, дещо абстрактні та фантастичні, але, однак, дають блискучі результати. Маю визнати, що бували випадки, коли він мав рацію, а офіційна поліція – ні.

– Якщо вже ви так кажете, містере Джонс, отже, все гаразд, – хитро прижмурився незнайомець. – І все ж, зізнаюся, мені шкода, що сьогодні не доведеться зіграти мою звичну партію в робер. Це перший суботній вечір за двадцять сім років, який я проведу без карт.

– У сьогоднішній грі ставка більша, ніж у ваших картярських іграх, – зауважив Шерлок Голмс, – і сама гра цікавіша. Ваша ставка, містере Меррівезер, – тридцять тисяч фунтів стерлінґів. А ваша ставка, Джонсе, – людина, котру ви давно хочете спіймати.

– Джон Клей – убивця, злодій, грабіжник і шахрай, – зазначив Джонс. – Він іще молодий, містере Меррівезер, а вже найметкіший злодій у країні: ні на кого іншого я не одягнув би кайданки так охоче, як на нього. Він надзвичайна людина, цей Джон Клей. Його дід був герцогом, сам він навчався в Ітоні й Оксфорді. Його мозок такий самий витончений, як і його пальці, і хоча ми на кожному кроці натикаємося на його сліди, він досі залишається невловимим. На цьому тижні він обкраде когось у Шотландії, а наступного вже збирає гроші на будівництво дитячого притулку в Корнуеллі. Я ганяюся за ним уже кілька років, а ще жодного разу його не бачив.

– Сьогодні вночі матиму честь вам його представити. Мені також доводилося разів зо два натикатися на подвиги містера Джона Клея, і я цілком згоден із вами, що він наймайстерніший злодій у країні… Вже одинадцята година, і нам час виступати. Ви двоє їдьте першим кебом, а ми з Ватсоном поїдемо другим.

Під час нашої довгої поїздки Шерлок був не надто товариський: сидів відкинувшись і насвистував мелодії, які сьогодні почув на концерті. Ми їздили нескінченною плутаниною освітлених вулиць, поки нарешті не дісталися до Фаррінґтон-стрит.

– Тепер уже зовсім близько, – заспокоїв мій приятель. – Меррівезер – директор банку, який особисто зацікавлений в усій справі. Джонс також нам знадобиться. Він хороший хлопець, хоча нічого не тямить у своїй професії. Втім, у нього є одна безперечна чеснота: він відважний, як бульдог, і чіпкий, як рак. Якщо схопить когось своєю клешнею, то вже не випустить… Ми приїхали. Ось і вони.

Ми знову зупинилися на тій самій людній і жвавій вулиці, де були вранці. Заплативши візникам і слідуючи за містером Меррівезером, ми увійшли в якийсь вузький коридор і прошмигнули в бічні дверцята, які він відімкнув для нас. За дверцятами виявився інший коридор, дуже короткий. В кінці коридору були масивні залізні двері. Відчинивши їх, ми спустилися кам’яними східцями гвинтових сходів і підійшли до ще одних дверей, настільки ж важких. Містер Меррівезер зупинився, щоб засвітити ліхтар, і повів нас темним коридором, що пахнув землею. Минувши ще одні двері, ми опинилися у великому склепі чи льосі, заставленому кошиками та важкими скринями.

– Згори проникнути сюди ой як не легко, – зауважив Голмс, піднявши ліхтар й оглянувши стелю.

– Знизу також, – додав містер Меррівезер, грюкнувши ціпком по плитах, якими була викладена підлога. – Хай йому грець, звук такий, ніби там порожнеча! – вигукнув він із подивом.

– Змушений попросити вас не галасувати, – сердито буркнув Голмс. – Через вас уся наша експедиція може закінчитися невдало. Будьте люб’язні, сядьте на одну з цих скринь і не заважайте.

Солідний містер Меррівезер із ображеним виглядом сів на кошика, а Голмс опустився на коліна й за допомогою ліхтаря та лупи взявся вивчати щілини між плитами. За кілька секунд, задоволений результатами свого дослідження, він піднявся й сховав лупу до кишені.

– Маємо ще мінімум годину, – зауважив він, – бо вони навряд чи візьмуться за справу раніше, ніж поважний лихвар засне. А от коли він засне, вони не гаятимуть ні хвилини, бо чим раніше закінчать роботу, тим більше часу матимуть для втечі… Ми перебуваємо, докторе, як ви, без сумніву, вже здогадалися, у підвалах відділення одного з найбагатших лондонських банків. Містер Меррівезер – голова правління банку. Він пояснить нам, що змушує найзухваліших злочинців саме зараз із особливою увагою ставитися до цих підвалів.

– Ми зберігаємо тут наше французьке золото, – пошепки сказав директор. – Ми вже мали ряд попереджень, що буде здійснено спробу його вкрасти.

– Ваше французьке золото?

– Атож. Кілька місяців тому нам знадобилися додаткові кошти, і ми позичили тридцять тисяч наполеондорів у банку Франції. Але нам навіть не довелося розпаковувати ці гроші, і вони досі лежать у наших підвалах. Кошик, на якому я сиджу, містить дві тисячі наполеондорів, поскладаних між аркушами свинцевого паперу. Рідко в одному відділенні банку тримають стільки золота, скільки зберігається в нас зараз. Якимось чином про це дізналися, і це змушує директорів напружитися.

– Маєте всі підстави для неспокою, – озвався Голмс. – Ну, нам час приготуватися. Вважаю, що впродовж найближчої години все буде скінчено. Доведеться, містере Меррівезер, прикрити цей ліхтар чимось темним…

– І сидіти в темряві?

– Боюся, що так. Я прихопив колоду карт, щоб ви могли зіграти свою партію в робер, адже нас тут якраз четверо. Але бачу, що дії ворога зайшли настільки далеко, що залишити тут світло було б ризиковано. До того ж нам треба помінятися місцями. Вони відчайдухи й, хоча ми нападемо на них раптово, можуть заподіяти нам чимало лиха, якщо не будемо обережні. Я стану за цим кошиком, а ви сховайтеся за тими. Коли я спрямую на грабіжників світло, хапайте їх. Якщо вчинять стрілянину, Ватсоне, стріляйте в них без вагань.

Я поклав свій заряджений револьвер на віко дерев’яної скрині, а сам зачаївся за нею. Голмс накрив ліхтар і залишив нас у цілковитій пітьмі. Запах нагрітого металу нагадував нам, що ліхтар не згасили й що світло готове спалахнути будь-якої миті. Мої нерви, напружені від очікування, були придушені цією раптової темрявою та цією холодною вогкістю підземелля.

– Для втечі вони мають лише один шлях – назад, через будинок на Кобурґ-сквер, – прошепотів Голмс. – Сподіваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе?

– Інспектор і два офіцери чекають їх біля головного входу.

– Отже, ми заткнули всі дірки. Тепер залишається лише мовчати та чекати.

Як повільно тягнувся час! По суті, минула всього година з чвертю, а мені здавалося, що ніч уже скінчилася, і надворі світає. Мої ноги втомилися й затерпли, оскільки я боявся навіть ворухнутися, нерви були напнуті. І раптом я помітив мерехтіння світла внизу. Спочатку це була слабка іскра, що промайнула в просвіті між плитами підлоги. Незабаром вона перетворилася на жовту смужку. Потім без жодного шуму в підлозі з’явився отвір, а посеред освітленого простору – рука – біла, жіночна, – яка начебто намагалася намацати якийсь предмет. Упродовж хвилини ця рука з рухомими пальцями стриміла з підлоги. Потім вона зникла так само раптово, як виникла, і все знову занурилося в пітьму. Лише крізь вузеньку щілину між двома плитами пробивалося слабке світло.

Однак за мить одна із широких білих плит перекинулася з різким скрипінням, і на її місці опинилася глибока квадратна яма, з якої линуло світло ліхтаря. Над ямою з’явилося гладко поголене хлоп’яче обличчя; невідомий пильно поглянув навсібіч: дві руки вперлися в край отвору; плечі піднялися з ями, потім піднявся й увесь тулуб; коліно вперлося в підлогу. За мить незнайомець уже стояв на підлозі біля ями на повний зріст та допомагав вилізти своєму товаришеві, такому ж маленькому та гнучкому, із блідим обличчям і з кучмою яскраво-рудого волосся.

– Все гаразд, – прошепотів він. – Стамеску й лантухи маєш?.. Дідько! Стрибай, Арчі, стрибай, а я вже дам собі раду.

Шерлок Голмс схопив його за комір. Другий злодій прошмигнув у нору; Джонс намагався його затримати, але, мабуть, без успіху: я почув тріск матерії, що рветься. У світлі ліхтаря блиснуло дуло револьвера, але Голмс мисливським стеком хльоснув свого бранця по руці, і револьвер із дзенькотом упав на кам’яну підлогу.

– Марно, Джоне Клею, – сказав Голмс м’яко. – Ви не маєте жодних шансів.

– Бачу, – відповів той зовсім спокійно. – Але товаришеві моєму вдалося втекти, і ви спіймали лише полу його піджака.

– Троє людей чекають його за дверима, – запевнив Голмс.

– То он воно як! Чисто спрацьовано! Вітаю.

– А я вас. Ваша вигадка з рудими дуже оригінальна та вдала.

– Зараз ви побачите свого приятеля, – озвався Джонс. – Він краще вміє пірнати в нори, ніж я. А тепер я одягну на вас кайданки.

– Заберіть свої брудні руки, будь ласка! Не чіпайте мене! – верескнув наш бранець після того, як на нього одягнули наручники. – Можливо, ви й не знаєте, що в мені тече королівська кров. Будьте люб’язні, називати мене «сер» і казати мені «будь ласка», коли звертаєтеся до мене.

– Дуже добре, – усміхнувся Джонс. – Будь ласка, сер, підійміться нагору й будьте ласкаві сісти в кеб, який відвезе вашу світлість у поліцію.

– Оце вже краще, – спокійно зазначив Джон Клей.

Церемонно вклонившись, він безтурботно пішов під наглядом детектива.

– Містере Голмс, – Меррівезер вивів нас із комори, – навіть не знаю, як наш банк зможе віддячити вам за цю послугу. Вам вдалося запобігти найбільшій крадіжці.

– Я мав свої власні порахунки з містером Джоном Клеєм, – відмахнувся Голмс. – Витрати на сьогоднішню справу були незначні, і ваш банк безумовно відшкодує їх мені, хоча, по суті, я вже нагороджений тим, що пережив єдину в своєму роді пригоду та почув чудову оповідку про Спілку рудих…

– Бачте, Ватсоне, – пояснив мені Шерлок Голмс рано вранці, коли ми сиділи з ним на Бейкер-стрит за склянкою віскі із содовою, – мені з самого початку було ясно, що єдиною метою цього фантастичного оголошення про Спілку рудих і переписування «Британської енциклопедії» може бути лише усунення з дому не надто розумного лихваря на кілька годин щодня. Спосіб, який вони вибрали, звісно, курйозний, однак завдяки йому вони цілком домоглися свого. Весь цей план, без сумніву, з’явився в голові Клея через колір волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень слугували для Вілсона приманкою, а що таке чотири фунти для тих людей, які розраховували отримати тисячі! Вони помістили в газеті оголошення. Один шахрай орендував тимчасовий офіс, інший умовив свого господаря сходити туди, й обоє отримали можливість щоранку користуватися його відсутністю. Тільки-но я почув, що помічник вдовольняється половиною платні, то зрозумів, що для цього в нього є поважні причини.

– А як ви здогадалися про їхній задум?

– Підприємство нашого рудого клієнта – незначне, у всьому приміщенні немає нічого такого, заради чого варто було б затівати таку складну гру. Отже, вони мали на увазі щось, що перебуває за його межами. Що це може бути? Я згадав про пристрасть помічника до фотографії, про те, що він зловживає цією звичкою, щоб для чогось лазити в льох. Льох! Ось інший кінець заплутаної нитки. Я докладно розпитав Вілсона про цього таємничого помічника й збагнув, що маю справу з одним із найбезжальніших і найзухваліших злочинців Лондона. Він щось робить у льосі, щось складне, бо йому доводиться працювати там по кілька годин щодня впродовж двох місяців. Чим же він може там займатися? Тільки одним: копанням ями, що веде до якоїсь іншої будівлі. Дійшовши такого висновку, я закликав вас і вирушив ознайомитися з тим місцем, де це все відбувається. Ви були дуже здивовані, коли я луснув ціпком по бруківці. Я ж хотів дізнатися, куди прокладають рів – перед фасадом чи позаду. Виявилося, що не перед фасадом. Я подзвонив. Як і очікував, мені відчинив помічник. У нас уже бували з ним певні сутички, але ми ніколи не бачили один одного в обличчя. Та й цього разу я йому в обличчя не зазирав. Хотів лише побачити його коліна. Ви могли б і самі помітити, які вони в нього були брудні, зім’яті, протерті. Вони свідчили про багато годин, проведених за копанням ями. Залишалося лише з’ясувати, куди саме він копав. Я завернув за ріг, побачив вивіску «Міського та приміського банку» і зрозумів, що завдання виконане. Коли після концерту ви вирушили додому, я поїхав до Скотленд-Ярду, а звідти – до голови правління установи.

– А звідки ви дізналися, що вони спробують грабувати саме цієї ночі? – спитав я.

– Зачинивши офіс Спілки рудих, вони наче повідомляли, що більше не мають потреби у відсутності містера Джабеза Вілсона, – іншими словами, їхній підкоп готовий. Було ясно, що вони спробують скористатися ним якнайшвидше, адже, по-перше, підкоп можуть виявити, а по-друге, золото можуть перевезти в інше місце. Субота їм особливо зручна, бо вона дає їм зайву добу для втечі. На підставі всіх цих міркувань я дійшов висновку, що вони здійснять спробу пограбування цієї ночі.

– Ваші міркування просто чудові! – вигукнув я в щирому захопленні. – Ви створили такий довгий ланцюг, і кожна ланка в ньому бездоганна.

– Цей випадок врятував мене від гнітючої нудьги, – позіхнув Шерлок Голмс. – На жаль, відчуваю, що вона знову починає докучати мені! Усе моє життя – суцільне зусилля уникнути сумної одноманітності наших життєвих буднів. Маленькі загадки, які часом розгадую, допомагають мені досягнути цієї мети.

– Ви справжній добродій людства, – зауважив я.

Голмс стенув плечима:

– Мабуть, я й справді можу чимось прислужитися. L’homme c’est rien – l’oeuvre c’est tout[5], як писав Гюстав Флобер у листі до Жорж Санд.

Справа про ідентифікацію

– Мій любий друже, життя набагато химерніше, ніж усе, що здатна створити людська уява, – зауважив Шерлок Голмс, коли ми з ним сиділи біля каміна в його помешканні на Бейкер-стрит. – Нам і на гадку би не спало багато речей, які насправді є чимось цілком банальним. Якби ми з вами могли, взявшись за руки, вилетіти з вікна і, витаючи над цим величезним містом, трохи підняти дахи та зазирнути до будинків, то порівняно з викритими нами надзвичайними збігами, задумами, непорозуміннями, незбагненними подіями, які, прокладаючи собі шлях крізь численні покоління, призводять до зовсім неймовірних результатів, усе красне письменство з його умовностями та заздалегідь приреченими розв’язками здалося б нам пласким і тривіальним.

– І все ж ви мене не переконали, – заперечив я. – Справи, про які читаємо в газетах, зазвичай, показані в доволі відвертому та непривабливому вигляді. Натуралізм поліційних звітів доведений до краю, і слід визнати, що це не робить їх хоч трохи цікавими чи мистецькими.

– Для того, щоб досягнути справді реалістичного ефекту, потрібен ретельний відбір, певна стриманість, – зазначив Голмс. – А цього якраз і бракує поліційним звітам, де набагато більше місця відводиться вульгарним сентенціям мирового судді, ніж подробицям, в яких і полягає суть справи для уважного спостерігача. Повірте, немає нічого менш природного, ніж банальність.

Я всміхнувся й похитав головою.

– Розумію, чому ви так міркуєте. Звісно, перебуваючи в становищі неофіційного консультанта та помічника жителів трьох континентів, котрі неабияк заплуталися в своїх справах, ви постійно маєте справу з усілякими дивними та фантастичними явищами. Але влаштуємо практичний експеримент, поглянемо, наприклад, що написано тут, – запропонував я, підіймаючи з підлоги ранкову газету. – Візьмімо перший-ліпший заголовок: «Жорстоке поводження чоловіка з дружиною». Далі є півстовпчика тексту, але я, навіть не читаючи, упевнений, що там нічого нового немає. Без сумніву, згадані інша жінка, пиятика, качалка, синці, сповнена співчуття сестра або власниця квартири. Навіть бульварний писака не зміг би надряпати нічого більш грубого.

– Боюся, що ваш приклад невдалий, як і вся ваша аргументація, – не погодився Голмс, беручи газету. – Це – справа про розлучення Дандеса, і так вийшло, що я займався з’ясуванням деяких дрібних обставин, пов’язаних із нею. Чоловік був непитущим, жодної іншої жінки не було, а скарга полягала в тому, що він завів собі звичку після їжі виймати штучну щелепу та жбурляти нею в дружину, що, погодьтеся, навряд чи примариться пересічному новелісту. Візьміть дрібку тютюну, лікарю, і зізнайтеся, що я поклав вас на обидві лопатки з вашим прикладом.

Він простягнув мені старовинну золоту табакерку з великим аметистом на кришці. Пишність цієї речі настільки не пов’язувалася з простими та скромними звичками мого приятеля, що я не зміг втриматися від зауваження з цього приводу.

– Авжеж, я зовсім забув, що ми з вами вже кілька тижнів не бачилися, – сказав він. – Це невеличкий сувенір від короля Богемії в подяку за мою допомогу в справі з листами Ірен Адлер.

– А перстень? – спитав я, глянувши на чудовий діамант, що виблискував у нього на пальці.

– Подарунок голландської королівської родини. Але ця справа настільки делікатна, що я не маю права довіритися навіть вам, хоча ви люб’язно взяли на себе турботу описати деякі з моїх скромних здобутків.

– А зараз пригледіли якісь справи? – поцікавився я.

– Десять-дванадцять, але жодної цікавої. Тобто всі вони по-своєму важливі, але мені чомусь байдужі. Розумієте, я виявив, що саме незначні справи дають ґрунт для спостережень, тонкого аналізу причин і наслідків, які єдині й складають усю красу слідства. Великі злочини, здебільшого, дуже прості, бо мотиви серйозних злочинів переважно очевидні. А серед цих справ нічого цікавого немає, якщо не брати до уваги одну вельми заплутану історію, що сталася в Марселі. Не виключено, однак, що не мине й кількох хвилин, як у мене буде вибагливіша справа, бо я вже бачу одну з моїх клієнток.

Кажучи це, він піднявся з крісла, підійшов до вікна та задивився на тиху, сіру лондонську вулицю. Поглянувши через його плече, я побачив на протилежному боці велику жінку у важкому хутряному боа, із помітним волохатим червоним пером на кокетливо заломленому набік крислатому капелюшку. З-під цих пишних обладунків вона нерішуче зиркала на наші вікна, раз у раз пориваючись уперед і нервово мнучи застібку рукавички.

Раптово, як плавець, що стрибає у воду, вона кинулася через вулицю, і ми почули різкий дзвінок.

– Знайомі симптоми, – мовив Голмс, кидаючи в камін недопалок. – Нерішучість біля дверей завжди свідчить про сердечні справи. Вона хоче просити поради, але боїться: справа, либонь, занадто делікатна. Але й тут бувають різні відтінки. Якщо жінку глибоко образили, вона вже не вагається і, зазвичай, обриває шворку. У цьому випадку також можна припустити любовну історію, проте ця дівчина не так сердита, як стривожена або засмучена. А ось і вона. Зараз усі наші сумніви будуть розвіяні.

У цю мить у двері постукали, і хлопчик у куртці з ґудзиками доповів про прибуття міс Мері Сазерленд, яка височіла позаду його маленького чорного силуету, немов торговельний корабель у повному оснащенні, що прямує слідом за крихітним лоцманським ботом. Шерлок Голмс привітав відвідувачку з властивою йому невимушеною чемністю, потім зачинив двері і, посадивши її в крісло, оглянув пильним і водночас характерним для нього неуважним поглядом.

– Вам не здається, – спитав він, – що при вашій короткозорості надто втомливо так багато друкувати на машинці?

– Спочатку я втомлювалася, але тепер друкую наосліп, – відповіла вона.

Раптом, зрозумівши сенс його слів, вона сіпнулася й зі страхом поглянула на Голмса. На її широкому щирому обличчі з’явилося неймовірне здивування.

– Ви мене знаєте, містере Голмс? – вигукнула вона. – Інакше звідки все це дізналися?

– Неважливо, – засміявся Голмс. – Усе знати – мій фах. Можливо, я навчився бачити те, чого інші не помічають. Інакше навіщо вам було би приходити до мене за порадою?

– Я прийшла тому, що чула про вас від місіс Етеридж, чоловіка котрої ви так швидко знайшли, коли всі, навіть поліція, вважали його загиблим. О, містере Голмс, якби ви так само допомогли й мені! Я незаможна, але все ж маю ренту в сто фунтів на рік і, крім цього, заробляю друкуванням на машинці, і готова віддати все, аби дізнатися, що сталося з містером Госмером Енджелом.

– Чому ви так квапилися звернутися до мене за порадою? – спитав Шерлок Голмс, склавши кінчики пальців і дивлячись на стелю.

На невибагливому личку міс Мері Сазерленд знову з’явився переляк.

– Так, я й справді мало не вилетіла з дому, – підтвердила вона. – Мене розлютила байдужість, із якою містер Віндібенк, тобто мій батько, поставився до цієї справи. Він не хоче йти ні в поліцію, ні до вас, нічого не бажає робити, лише каже, що нічого страшного не сталося, ось я й не витримала, абияк одягнулася й вирушила прямо до вас.

– Ваш батько? – уточнив Голмс. – Скоріше, вітчим. Адже у вас різні прізвища.

– Атож, вітчим. Я називаю його батьком, хоча це смішно – він усього на п’ять років і два місяці старший за мене.

– А ваша матінка жива?

– О, так, мама жива й здорова. Не дуже я була задоволена, коли вона вийшла заміж, і настільки швидко після смерті татка, причому новий чоловік років на п’ятнадцять за неї молодший. У тата була паяльна майстерня на Тоттенгем-Корт-роуд – прибуткова справа, і мама продовжувала вести її за допомогою старшого майстра, містера Гарді. Але містер Віндібенк змусив її продати майстерню: йому, бачте, не личить, бо він комівояжер із продажу вин. Вони отримали чотири тисячі сімсот фунтів разом із відсотками, хоча батько, якби був живий, отримав би набагато більше.

Мені здавалося, що Шерлоку Голмсу набридне ця буденна розповідь, але він, навпаки, слухав дуже уважно.

– І ваш особистий прибуток походить із цієї суми? – спитав він.

– О ні, сер! У мене свої статки, я отримала спадок від дядька Неда із Окленда. Капітал у новозеландських цінних паперах, чотири з половиною відсотки річних. Загалом дві з половиною тисячі фунтів, але я можу отримувати лише відсотки.

– Все це дуже цікаво, – зазначив Голмс. – Отримуючи сто фунтів на рік, та ще й підпрацьовуючи, ви, певна річ, маєте можливість мандрувати та дозволяти собі інші розваги. Переконаний, що на прибуток у шістдесят фунтів самотня жінка може жити цілком безбідно.

– Я могла б обійтися й меншим, містере Голмс, але ви ж розумієте, що не хочу обтяжувати сім’ю, тому, поки живу з ними, віддаю гроші на господарство. Звісно, це тимчасово. Містер Віндібенк щокварталу отримує мої відсотки та віддає їх мамі, а я вже живу з друкування на машинці. Два пенси за сторінку, і часто мені вдається друкувати навіть по п’ятнадцять-двадцять сторінок на день.