Росмерсгольм

Мадам Гельсет заходить у двері з правого боку.

Гельсет. Тут один чоловік зайшов до кухні. Він каже, що хоче побачитися з пастором.

Росмер(з легкістю). Ага. Добре, просіть його. Нехай зайде сюди.

Гельсет. Сюди, в кімнату?

Росмер. Авжеж.

Гельсет. Але ж у нього, мабуть, не досить пристойний вигляд, щоб його впустити до вітальні.

Ребека. А який же він з вигляду, мадам Гельсет?

Гельсет. Та не досить пристойний, фрекен.

Росмер. Він не сказав свого прізвища?

Гельсет. Він, здається, назвав себе Гекман, чи щось подібне.

Росмер. Такого прізвища я не пригадую.

Гельсет. Він ще сказав, що зветься Ульрік.

Росмер(вражений). Ульрик Гетман! Чи не так він сказав?

Гельсет. Еге ж, Гетман.

Крол. Це прізвище я колись чув.

Ребека. Цим прізвищем підписувався один, отой дивак…

Росмер(до Кроля). Це псевдонім Ульріка Бренделя.

Крол. Пропащого Ульріка Бренделя. Цілком правильно.

Ребека. Так він ще живий?

Росмер. Я гадав, що він десь мандрує з театральною трупою.

Крол. Останнє, що я чув про нього, це те, що він сидів у домі примусових робіт.

Росмер. Покличте його сюди, мадам Гельсет.

Гельсет. Гаразд (виходить).

Крол. Невже ти справді терпітимеш цю людину у своїй кімнаті?

Росмер. Та ти ж знаєш, що він один час був моїм учителем.

Крол, Так, я знаю, що він жив тут у вас і набивав твою голову всякими обурливими думками, і що твій батько вигнав його за ворота батогом.

Росмер(трохи прикро). Батько був майором також і вдома, у себе в хаті.

Крол. Дякуй йому за це й по смерті, любий мій Росмере.

Мадам Гельсет відчиняє двері з правого боку для Ульріка Бренделя, потім знову зачиняє за ним. Це кремезна, трохи схудла, але жвава й рухлива людина із сивим волоссям і бородою.

Вдягнений кепсько, ніби звичайний волоцюга. Старий фрак, стоптані черевики, сорочки не видно. На руках чорні старі рукавички, під пахвою брудний м’який капелюх і паличка в руці.

Ульрік Брендель(спочатку невпевнено, потім жваво підходить до ректора й простягає йому руку). Добрий вечір, Йоганесе.

Крол. Вибачайте.

Брендель. Сподівався ти мене побачити знову? Та ще й у цих самих проклятих стінах?

Крол. Вибачайте (показує). Ось…

Брендель(повертається). Правда. Ось він! Йоганес – мій добрий – ти, кого я так любив!

Росмер(простягає йому руки). Мій старий учителю!

Брендель. Незважаючи на неприємні спогади, я, проте, не хотів пройти мимо Росмерсгольму, не завітавши до тебе.

Росмер. Тут вам щиро раді тепер. Будьте певні.

Брендель. А ця приваблива дама? (Кланяється). Мабуть, пані пасторша?

Росмер. Фрекен Вест.

Брендель. Мабуть, близька родичка. А той незнайомий? Брат за професією видно…

Росмер. Ректор Крол.

Брендель. Крол? Крол? Стривайте трохи. Чи не студіювали ви філологію замолоду?

Крол. Ну, зрозуміло.

Брендель. Але, Donnerwetter, так я ж тебе знав.

Крол. Вибачайте.

Брендель. Хіба не ти був…

Крол. Вибачайте…

Брендель …один із тих жандармів моралі, що вигнали мене з дискусійного товариства?

Крол. Дуже можливо. Але я протестую проти якогось ближчого знайомства.

Брендель. Ну, ну! Nach Belieben. Her doktor[1]. Мені байдуже. Ульрік Брендель є тим же чоловіком, яким завжди був.

Ребека. Ви, певно, простуєте до міста, пане Бренделю?

Брендель. Пані пасторша не помиляється. Часом я мушу вступати в боротьбу за існування. Я роблю це неохоче: але – enfin[2] – жорстока потреба.

Росмер. О, любий пане Бренделю, чи не дозволите мені чимсь допомогти вам? В той, чи інший спосіб, хочу я сказати.

Брендель. Ха, ха – отака пропозиція! Невже ти хочеш заплямувати те почуття, що з’єднувало нас досі? Ніколи, Йоганесе, ніколи!

Росмер. Але що ж ви гадаєте робити в місті? Вірте мені, там вам не легко буде.

Брендель. Це вже я й сам добре знаю, дорогий мій. Жеребок кинуто. Отаким, як я тут стою перед тобою, я йду у великий похід. Багато більший похід, ніж усі ті, що я їх досі мав разом. (До ректора Кроля.) – Дозвольте запитати, пане професоре – unter uns[3] – чи знайдеться у вашому поважному місті досить пристойна, респектабельна, велика зала для зібрань?

Крол. Найбільша зала в робітничій спілці.

Брендель. Чи не має пан доцент певного впливу у цій безумовно корисній спілці?

Крол. Я не маю до неї жодного відношення.

Ребека(до Бренделя). Вам треба звернутися до Педера Мортенсгорда.

Брендель. Pardon, madame, що то за ідіот?

Росмер. Чому ви гадаєте, що він ідіот?

Брендель. Само його прізвище хіба не доводить, що він плебей?

Крол. Такої відповіді я не сподівався.

Брендель. Але я переможу себе. Нічого не зробиш. Коли людина стоїть – як от я зараз – на поворотному пункті свого життя. Гаразд! Я звернусь до цієї особи, – вступлю в безпосередні переговори.

Росмер. Ви справді серйозно стоїте на поворотному пункті?

Брендель. Хіба мій хлопчик не знає, що Ульрік Брендель ніколи не каже порожніх слів? Так, тепер я хочу зробитися новою людиною. Хочу геть лишити ту стриманість та обережність, що досі я плекав.

Росмер. Яким чином?

Брендель. Я хочу вчепитися міцно в життя дужою рукою. Стану наперед. Піднімусь. Ми живемо в час великої бурі та шторму. Отже, і я хочу внести свою частку на справу визволення.

Крол. І ви також?

Брендель(до всіх). Чи маєте ви, тут присутні, якесь поняття про мої літературні твори?

Крол. Ні, я мушу одверто признатися, що…

Ребека. Я читала чимало. У мого прибраного батька вони були.

Брендель. Прекрасна господине дому, ви дурно згаяли час. То все – дурниці, мушу вам сказати.

Ребека. Так?

Брендель. Еге, все що ви читали – дурниці. Моїх найважливіших творів не знає жодний чоловік, чи жінка. Ніхто, крім мене самого.

Ребека. Яким же це чином?

Брендель. Бо вони ще не написані.

Росмер. Але ж, дорогий пане Бренделю…

Брендель. Ти знаєш, Йоганесе, що я деякою мірою сибарит. Fein-schmecker[4]. Був ним увесь час. Я люблю розкошувати в насолодах на самоті, бо тоді це удвоє, вдесятеро приємніше. Бачиш, коли золоті сни оповивали мене, спускались наді мною, коли нові, сміливі божевільні думки зароджувались у мені, підносили мене на своїх крилах, – тоді я втілював їх у образи, в картини, в поеми… Так, у загальних рисах, розумієш?

Росмер. Так, так.

Брендель. О, як багато зазнав я втіхи у своїм житті. Таємна насолода творчості, так би мовити, в загальних рисах – слава, вдячність, пошана, лаврові вінки – все це загортав я повними, тремтячими від радості, руками. Впивався у своїх таємних мріях такою радістю – ах, таким нестямним щастям!

Крол. Гм.

Росмер. Але ніколи нічого не писав?

Брендель. Жодного слова. Оте паскудне ремество письменника завжди викликало в мене одну огиду. Та й нащо було профанувати свої власні ідеали, коли я міг сам собі розкошувати їхньою чистотою. Але тепер треба ними пожертвувати. Правда – я тепер відчуваю те саме, що відчуває мати, коли віддає своїх доньок в обійми чоловіків. Та, проте, я цим пожертвую – пожертвую для визволення. Цілу низку гарно оброблених лекцій по всій країні.

Ребека(жваво). Це буде забагато від вас, пане Брендель! Ви віддаєте найдорожче, що маєте.

Росмер. Єдине.

Ребека(дивиться багатозначно на Росмера). Чи багато є таких людей, що зробили б це? Насмілились це зробити?

Росмер(глянувши на неї так само). Хто знає?

Брендель. Слухачі зворушені. Це радує моє серце й зміцнює волю. І тому я й хочу зараз же приступити до справи. Проте ще одна річ (до ректора). Можете ви мені сказати, пане вчителю, чи є тут у місті товариство тверезості? Справжнє товариство тверезості? Воно, напевно, є.

Крол. Так, до ваших послуг. Я сам голова того товариства.

Брендель. Цього я по вас не міг би пізнати. Ну, то можливо, що я прийду до вас, щоб записатись у члени на тиждень.

Крол. Вибачте, ми не приймаємо членів на тиждень.

Брендель. А la bonheur, пане педагог. Ульрік Брендель ще ніколи не оббивав порогів по таких товариствах (відвертається). Але я не смію довше залишатись у цьому домі, такому багатому на спогади. Я мушу поспішати до міста й знайти там собі відповідне пристановисько. Сподіваюся, що там знайдеться порядний готель.

Ребека. Чи не вип’єте на дорогу, щоб зігрітись?

Брендель. Яким чином зігрітись, шановна пані?

Ребека. Чашку чаю, або…

Брендель. Дякую гостинній господині дому. Але я неохоче користуюсь із приватної гостинності (прощається рукою). Ага, от іще що, Йоганесе – пасторе Йоганесе, і чи не зробиш ти своєму колишньому вчителеві великої послуги на знак довголітньої дружби?

Росмер. Атож, з правдивою охотою.

Брендель. Добре. То позич мені на день чи два чисту крохмальну сорочку.

Росмер. Та й годі?

Брендель. Тому що, бачиш, я цього разу пішечком. Мою валізу надішлють пізніше.

Росмер. Гаразд. Але, може, щось інше?

Брендель. Ну, знаєш що – якби ти міг ще обійтись без якогось старого, зайвого, літнього сюртука?

Росмер. Так, так, можу, звичайно.

Брендель. А що до сюртука належить ще пара пристойних чобіт…

Росмер. Знайдеться й це. Скажіть лише вашу адресу, і речі ми надішлемо.

Брендель. У жодному разі! Я не хочу, щоб ви мали клопіт через мене. Я краще візьму із собою ці дрібнички.

Росмер. Добре, добре. То ходімо нагору.

Ребека. Дозвольте краще мені. Я й мадам Гельсет це влаштуємо.

Брендель. Нізащо не дозволю, щоб така благородна дама!

Ребека. А, що там! Ходім же, пане Брендель! (Іде праворуч).

Росмер(затримує Бренделя). Скажіть мені, чи не можу я ще чимось послужити вам?

Брендель. Я справді, не знаю, що це могло б бути. Хоч, чорт його взяв би! – як подумаю. Йоганесе, чи ти не можеш позичити мені ще вісім крон?

Росмер. Подивимось (розгортає портмоне). Тут у мене два папірці по десять крон.

Брендель. Так, так, все одно. Я можу їх взяти. В місті їх завжди можна розміняти. Щиро дякую. Ти ж не забудь, що я взяв два по десять. На добраніч, мій любий хлопче! На все добре, високоповажний пане! (Виходить праворуч: Росмер проводить його до дверей і зачиняє їх за ним).

Крол. Милосердний боже, так оце той самий Ульрік Брендель, що від нього народ чекав чогось великого й значного?

Росмер(тихо). Він у всякому разі мав мужність жити своїм власним розумом. Я гадаю, що це теж чимало значить.

Крол. Що ти? Жити отак, як він! Мені здається, це така, людина, що може ще раз перевернути твої переконання.

Росмер. Ну, ні! Тепер я вже вніс ясність у всі свої думки й переконання.

Крол. Це було б дуже добре, любий Росмере. Ти так легко підпадаєш під чужий вплив.

Росмер. Сядьмо, будь ласка. Я хочу ще поговорити з тобою.

Крол. Гаразд, сядемо (сідають на канапі).

Росмер(трохи згодом). Як тобі здається, тут, у нас, гарно й затишно?

Крол. Так, тепер тут гарно, затишно й мирно. Так, Росмере, ти впорядкував собі дом. А я свій втратив.

Росмер. Любий, не кажи так. Те, що розрізнилось, може ще знову з’єднатись.

Крол. Ніколи. Ніколи. Зерно незгоди залишиться. Ніколи не буде так, як раніш.

Росмер. Слухай но, Кроле. Ми з тобою були близькі собі стільки, стільки років. Як ти гадаєш, чи можливо, щоб наша дружба зникла?

Крол. Я не знаю нічого такого у світі, що могло б її знищити. Чого тобі спало це на думку?

Росмер. Тому що ти надаєш такого великого значіння єдності у поглядах та переконаннях.

Крол. Це так, але ми з тобою де в чому сходимось. У важливих, основних питаннях, у всякім разі.

Росмер(тихо). Ні, цього вже більше немає.

Крол(хоче схопитися з місця). Що це значить?

Росмер(притримує його). Ти, посидь. Я прошу тебе, Кроле.

Крол. Та й що ж це? Я не розумію тебе. Кажи ясніше!

Росмер. У моїй душі настало нове літо. Нові молоді думки. І саме тому став я тепер такий.

Крол. Яким, яким ти став?

Росмер. Таким, як твої діти.

Крол. Ти? Ти! Але ж це неможливо! Яким став ти, кажеш?

Росмер. Таким самим, як твої діти – Ляуріц і Гільда.

Крол(схиливши голову). Зрадник. Йоганес Росмер зрадник.

Росмер. Я мусив би відчувати себе таким щасливим, – таким радим від того, що ти називаєш зрадою. А проте я почуваю велике горе. Адже я знаю, що завдаю тобі цим пекучого болю та прикрощів.

Крол. Росмере, Росмере! З цим я ніколи не помирюсь (Дивиться похмуро на нього). Ах, як ти можеш бути з ними й допомагати їм занапащувати й руйнувати цю нещасну країну!

Росмер. Це є справа визволення, я хочу постояти за неї.

Крол. Так, я знаю це добре. Так звуть це всі баламути та всі, кого вони збили з пуття. Але невже, на твою думку, можна чекати якогось визволення від цих бунтівників, що отруюють все наше громадське життя?

Росмер. Я не пристаю ні до тих бунтівників, що захопили владу, ні до партій, що тепер борються. Я хочу спробувати зібрати, об’єднати людей з різних напрямків. Якнайбільше й якнайміцніше. Я хочу жити й віддавати всі свої життьові сили лише на одно, – а власне на утворення в країні здорової Громадської думки.

Крол. То ти не думаєш, що ми маємо цієї громадської думки задосить! Я, зі свого боку, гадаю, що ми всі поступово ліземо в грязюку, що в ній почувають себе добре лише мужики та пропащі люди.

Росмер. Отож саме тому я й покладаю на громадську думку велике завдання.

Крол. Яке завдання?

Росмер. Зробити всіх людей у країні благородними людьми.

Крол. Усіх людей?

Росмер. Як можна більше, у всякому разі.

Крол. В який спосіб?

Росмер. Визволивши їх розум та очистивши їх волю, я гадаю.

Крол. Ти мрійник, Росмере. Ти хочеш їх визволити? Ти хочеш їх очистити?

Росмер. Ні, любий, я хочу лише пробудити в них бажання до цього. Зробити це вони мусять самі.

Крол. І ти віриш, що вони зможуть це зробити?

Росмер. Так.

Крол. Власними силами, виходить?

Росмер. Так, саме власними силами. Іншого способу немає.

Крол(устає). Чи ж годиться так говорити пасторові?

Росмер. Я вже не пастор.

Крол. Так, але ж твоя дитяча віра?

Росмер. Її у мене вже немає.

Крол. Ти вже не маєш її?

Росмер(устає). Я зрікся її. Я мусив зректися її, Кролю.

Крол(схвильовано, але стримано). Он як. Так, так, так. Одно йде по другому. Може, тому ти зрікся й служби у церкві?

Росмер. Так. Коли мені самому стало ясно, коли я впевнився, що це в мене не якийсь випадковий сумнів, а щось таке, чого я вже ніколи не збудуся – я й зрікся.

Крол. Так це давно вже, значить, у тобі бродило, мусувало. А ми, твої друзі, про це нічого й не відали. Росмере, Росмере! Як ти міг ховати від нас цю сумну правду!

Росмер. Бо мені здавалося, що ця справа торкається лише мене самого. Та й до того ще я не хотів робити тобі й іншим приятелям зайвої прикрості. Я думав, що зможу тут жити, як і раніше, тихо, радісно й щасливо. Я хотів читати й вивчати ті твори, що до того були для мене забороненими книжками. Справді жити великим світом правди та волі, що тепер відкрився переді мною.

Крол. Зрадник. Кожне твоє слово свідчить про це. Але нащо ти тепер признався мені у свойому таємному зрадництві? Чому, власне, тепер?

Росмер. Ти сам примусив мене до цього, Кроле.

Крол. Я? Я примусив тебе!..

Росмер. Коли я почув про твої шалені виступи на зібраннях, коли я прочитав про твої гострі промови на тих зібраннях, усі твої скажені напади на тих, що стояли по другий бік, твої нещадні присуди над супротивниками. Ах, Кроле, як ти міг стати таким! Тоді я зрозумів свій обов’язок. Така боротьба, що ви її провадите, тільки озлоблює людей. Треба, щоб прийшов спокій, радість та згода в душу. Тому я й одважився виступити, показати себе таким, який я є. Та до того я хочу також спробувати свої сили. Чи не можеш ти – з твого боку – приєднатися до мене, Кроле?

Крол. Ніколи в житті не ввійду я в згоду з тими елементами в громадянстві, що хочуть його зруйнувати.

Росмер. То будемо, принаймні, боротися благородною зброєю, коли без боротьби не можна обійтися.

Крол. Хто не зі мною в найголовніших життєвих питаннях, того я не хочу більше й знати. І милувати його я не збираюсь.

Росмер. Це стосується й мене?

Крол. Ти сам розірвав зо мною, Росмере.

Росмер. Але який же це розрив?

Крол. Оце! Це ж розрив з усім тим, що було досі до тебе близьке. Тепер неси наслідки.

Ребека Вест увіходить з правого боку й залишає двері широко відчиненими.

Ребека. Ну от, тепер він на шляху до своєї великої офіри. А нам час уже йти до столу. Будьте ласкаві, пане ректоре.

Крол(бере капелюха). Добраніч, фрекен Вест. Тут мені більше нічого робити.

Ребека(здивовано). Що це значить? (зачиняє двері й підходить ближче). Ви сказали?

Росмер. Тепер він уже знає.

Крол. Ми не випустимо тебе з рук, Росмере. Ти мусиш повернутися до нас знову.

Росмер. До вас я вже ніколи не повернусь.

Крол. Побачимо. Ти не такий чоловік, щоб бути самотнім.

Росмер. Я вже не цілком самотній. Нас двоє, щоб переносити самотність тут.

Крол. А-а! (У ньому прокидається підозра). І це ще! Слова Беати!

Росмер. Беати?

Крол(відганяючи думки). Ні, ні, це було гидко. Вибач мені.

Росмер. Як? Що?

Крол. Ні слова більше про це. Фу! Вибач мені. Прощавай! (Виходить дверима в передпокій).

Росмер(іде за ним). Кроле, не можна, щоб на цьому був уже кінець між нами. Завтра я прийду до тебе.

Крол(у передпокої, обертається). Щоб і ноги твоєї не було в моєму домі! (Бере палицю й виходить).

Росмер стоїть деякий час у дверях, потім зачиняє їх і йде до столу.

Росмер. Нічого, Ребеко. Ми це все витримаємо. Ми двоє вірних друзів – ти і я.

Ребека. Як ти гадаєш, що він думав, коли сказав – фу!

Росмер. Люба, не суши собі голови над цим. Він сам не вірив тому, що думав. Але завтра я таки піду до нього. Добраніч!

Ребека. Ти так рано йдеш до себе в кімнату й сьогодні? Після цього всього?

Росмер. Сьогодні, як і завжди. Я відчуваю себе так легко тепер після цього. Ти бачиш, – я цілком спокійний, люба Ребеко. Постався і ти до цього спокійно. Добраніч!

Ребека. Добраніч, любий друже! Спи спокійно.

Росмер виходить у передпокій, потім чути, як він іде сходами нагору. Ребека підходить і сіпає за дзвінок біля грубки. Трохи згодом заходить із дверей праворуч мадам Гельсет.

Ребека. Можете прибрати зі столу, мадам Гельсет. Пастор нічого не хотів, а ректор пішов додому.

Гельсет. Ректор пішов? Що з ним сталося?

Ребека(бере своє плетіння). Він запевняв, що дуже швидко буде велика гроза.

Гельсет. От чудно! Адже на небі ні хмариночки за ввесь вечір.

Ребека. Якби тільки він не зустрів білого коня. Боюся, що про цей привид незабаром буде чути скрізь.

Гельсет. Та що ви, фрекен! Не кажіть про таке страхіття.

Ребека. Ну, ну, ну.

Гельсет(тихше). Хіба ви справді думаєте, що тут хтось має незабаром померти?

Ребека. Ні, я нічого такого не думаю. Але на цьому світі так багато усяких білих коней, мадам Гельсет. Так, добраніч. Я піду тепер до своєї кімнати.

Гельсет. Добраніч, фрекен.

Ребека виходить зі своїм плетінням праворуч.

Гельсет(гасить лампу, хитає головою й бубонить сама до себе). Господи Ісусе. Оця фрекен Вест. Що тільки вона часом може наговорити!

Дія друга

Робоча кімната Йоганеса Росмера. Ліворуч у стіні – вхідні двері. Позаду дверна арка з розгорнутими завісами, що веде до спальні. Праворуч вікно, перед ним письмовий стіл, закладений книжками та паперами. Книжкові полиці та шафа попід стінами. Прості меблі. Ліворуч старовинна канапа і стіл, перед нею Йоганес Росмер у хатньому сюртуку сидить у кріслі з високою спинкою біля стола до писання. Він розрізує й перегортає листки якогось часопису й переглядає деякі місця в ньому.

У двері ліворуч стукають.

Росмер(не обертаючись). Можна, заходьте.

Ребека Вест у вранішньому вбранні заходить.

Ребека. Доброго ранку.

Росмер(переглядаючи часопис). Добрий ранок, люба. Ти щось хочеш?

Ребека. Я хотіла лише довідатись, чи тобі добре спалося?

Росмер. О, я спав так добре й чудово. Жодних снів – (обертаючись) А ти?

Ребека. Дякую. Так, трохи на світанку.

Росмер. Я не знаю, – мені давно не було так легко на серці, як тепер. О, це було справді добре, що я нарешті сказав усе.

Ребека. Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.

Росмер. Я не розумію сам; як міг я бути такий боязкий.

Ребека. Ну, це, властиво, була не боязкість.

Росмер. Ні, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкості.