Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Мир у Камбре

5 серпня 1529 р. у місті Камбре було встановлено, що Франція, відмовляючись від своїх претензій щодо Італії, може повернути Бургундію. Камбрейський мир також називають «Дамським миром», оскільки він був укладений не безпосередньо двома суверенами, а Луїзою Савойською, матір’ю Франциска I, і Маргаритою Австрійською (1480–1530), тіткою Карла V. Цією угодою Іспанія остаточно встановлює своє панування в Італії, а Карл V стає єдиним і незаперечним суддею її долі.

Друга фаза протистояння Карла V і Франциска I

Після семирічного перемир’я розпочинається друга фаза боротьби між Карлом V і Франциском I, яка триває з 1536 по 1544 р. Випадковою причиною відновлення конфлікту стала смерть міланського герцога Франческо II Сфорца, що знову порушує рівновагу, узгоджену в Камбре. Фактично, відповідно до укладених там домовленостей, сам Карл V став герцогом Міланським. Але насправді головна причина полягає в неупереджених дипломатичних діях Франциска I, котрий встановлює відносини з турецьким султаном Сулейманом Пишним (1495–1566). Це відбувається тоді, коли імперії Габсбургів загрожує союз лютеранських князів у Німеччині, втілений у Шмалькальденській лізі, а на сході – турки, з якими Франциск I став союзником та які взяли в облогу Відень. Воєнні дії розпочав французький правитель, котрий у союзі з Генріхом VIII, королем Англії, захопив Герцогство Савойя. Після злетів і падінь у Ніцці було досягнуто ефемерного перемир’я з новим Папою Павлом III у ролі посередника, котрий прагнув об’єднати сили суперників проти ворога з Туреччини, однак у 1542 р. Франциск I порушив перемир’я. Бойові дії здебільшого ведуться в Нідерландах та східних провінціях Франції, але жоден бій так і не стає вирішальним для тієї чи іншої сторони. У 1544 р. противники вирішили підписати мир у Крепі, який хоч і встановлює, що Ломбардія остаточно стає іспанською, а Савойя французькою, знову залишає головні питання невирішеними, а отже, і можливість нових воєн.

Генріх ІІ та Центральна Європа

Смерть Франциска I у 1547 р., після більше ніж тридцяти років правління, не означає закінчення воєнних дій між Францією та Священною Римською імперією: антиімперську політику продовжував новий французький суверен Генріх II (1519–1559), котрий, зміцнюючи зв’язки з турками та союзи з німецькими князями-протестантами, зміщував осередок європейського конфлікту з Італії до Центральної Європи. У 1552 р. Генріх II вторгся в Лотарингію і окупував єпископства Мец, Туль і Верден, майстерно переплітаючи цю третю й останню фазу франко-іспанських воєн із конфліктом німецьких лютеранських князів і Карлом V, що триває з 1546 р. Після трьох років виснажливої війни поєднання конфліктів та одночасна присутність двох відважних ворогів, таких як французька армія та війська німецьких князів, спонукають Карла V припинити боротьбу. У 1555 р., коли було укладено Аугсбурзький мир, Карлу V вдається домовитись з протестантами, одночасно уклавши Восельське перемир’я з Генріхом II. Ще більш дивним було те, що імператор вирішив залишити європейську політичну й воєнну арену, головним героєм якої він був більше 30 років, зрікшись престолу на користь сина Філіппа II (1527–1598) і свого брата Фердинанда I Габсбурга (1503–1564).

Між 1557 і 1559 р. розпочалася боротьба між Генріхом II, котрий об’єднався з новим Папою Павлом IV, і Філіппом II, якому в спадок від батька дісталися Королівство Іспанія, італійські володіння, Нідерланди й американські колонії. Еммануїл Філіберт Савойський (1528–1580), командуючи іспанськими військами, розбив французів біля Сен-Кантена в 1557 р. Однак величезні воєнні витрати, посилені банкрутствами обох держав у ті роки, змусили суперників підписати триваліший мир, ніж попередні. Таким чином, у 1559 р. у Като-Камбрезі дві великі держави відновили відносини після більше ніж шістдесяти років безперервних воєн за панування над Італією. Франція втрачає Савойю, але зберігає маркграфство Салуццо, знову отримує Кале, яке англійці тримали як форпост на французькій землі з часів Столітньої війни, а також зберігає єпископства Мец, Туль і Верден. Іспанія посилює свою владу в Італії, зберігаючи колишні володіння (Ломбардія, Неаполітанське королівство, Сицилія, Сардинія), політично й фінансово контролюючи Республіку Генуя і Тосканське герцогство, які формально залишаються незалежними, а також розширює свої території шляхом створенням невеликої, але стратегічно надто важливої Області Президій уздовж тосканського узбережжя. З Като-Камбрезійським миром закінчуються так звані Італійські війни, а в Європі встановлюється баланс сил до початку Тридцятилітньої війни в 1618 р.

Кінець Італійських воєн

Цей мир є важливим для історії Італії, оскільки свідчить про справжнє завершення тих конфліктів, які за менше ніж сімдесят років зруйнували давню політику рівноваги і зробили півострів предметом та об’єктом європейської політики, полем битви, відкритим для іноземних держав. Водночас ця угода остаточно утвердила іспанське панування в Італії, яке впливало на її історію протягом більше ніж ста п’ятдесяти років.

Див. також:

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98;

Франція, с. 122;

Іспанія, с. 130

Франція

Паоло Маріані

У Чинквеченто в територіально цілісній Франції закріпилася влада династії Валуа, яка мала дедалі ефективнішу адміністративну структуру, фінансові ресурси та сильну армію. Поширення протестантизму призвело до восьми релігійних війн, які закінчилися утвердженням гугенота Генріха IV із династії Бурбонів, котрий, прийнявши католицизм, «відновив Францію» і започаткував період релігійної толерантності.

Франція за правління Валуа: країна, що процвітає

Держава та територія

На початку XVI ст. Франція була сильною і територіально цілісною країною на чолі з династією Валуа. Країна зміцнилася завдяки Столітній війні (1337–1453 рр.) проти англійців, що дала змогу Франції стати господарем своєї території, а французам сформувати почуття ідентичності, з яким вони навчилися любити свого короля, боротися і жертвувати собою за правлячу династію. Територіальні анексії другої половини ХV ст. – частина Фландрії, Артуа та Аквітанія (1475 р.) приєднані після поразки англійців, Бургундія (1477 р.) та Бретань приєднані як посаг герцогині Анни королю Карлові VIII Валуа – завершили процес формування держави. Для того щоб подолати опір жителів Бретані, що остаточно увійшла до складу Франції в 1532 р., Людовік XII (1462–1515) з Орлеанської гілки династії Валуа, що стає королем після смерті Карла VIII, котрий не залишає спадкоємців чоловічої статі, вживає певних заходів. За відсутності спадкоємців-чоловіків Людовік поєднує шлюбом свою дочку Клавдію, котра успадковує Бретань від своєї матері, та Франциска, графа Ангулем, який 1 січня 1515 р. сходить на престол з ім’ям Франциск I (1494–1547) і посідає його до своєї смерті 31 березня 1547 р.

Розквіт Франції

Із середини XV ст., після тривалої кризи XІV ст. розпочався етап відновлення економіки, який тривав протягом XVI ст. і сприяв збільшенню чисельності населення. Зростання впливає насамперед на сільськогосподарський сектор, де істотно збільшується виробництво зернових. Проникнення торгівлі в сільську місцевість не підриває феодального ладу, як в Англії, хоча його наслідки в довгостроковій перспективі стають важкими для стародавнього дворянства, noblesse d’épée.

У другій половині XVI ст. зі зростанням попиту на зернові продукти зросли і ціни. Стрімке підвищення було зафіксовано у Парижі, де ціни зросли в десятки разів порівняно з Півднем, де вони збільшились у п’ять-шість разів.

Фактори високої ціни на пшеницю вивчає Жан де Малеструа, maître des comptes (майстер рахунків), котрий відповідає на запитання паризького парламенту в 1566 р.: на його думку, причини слід шукати у мінливості обсягів врожаю через погіршення клімату, а отже, тільки відновлення природного балансу шляхом божественного втручання може виправити ситуацію. Жан Боден (1530–1596), адвокат і юрист, заперечив думку Малеструа та за два роки потому опублікував Réponse («Відповідь»).

Внутрішні та зовнішні ресурси

За словами Бодена, багатство було накопичено завдяки експорту пшениці, полотен, тканин, паперу, книг, промислових виробів до Іспанії, яка платила дорогоцінними металами з американських колоній; експорту вина, шафрану, чорносливу та солі до Англії, Шотландії, Північних країн, Прибалтики та Фландрії, у багатьох з яких діяли багаті шахти, що пропонували метали в обмін на товари; торгівлі з країнами Леванту і Північної Африки, а також фінансовим ресурсам, які надавали євреї; врешті-решт, через заснування за дорученням Генріха II (1519–1559) з Ангулемської гілки Валуа, ще до його сходження на престол, банку в Ліоні, який із застосуванням процентних ставок залучив багатьох іноземних торговців. Тим часом суверен як певний засіб правового захисту використовує знецінення валюти. Також, за твердженням Бодена, існує монопольна практика, згідно з якою ціни визначають ремісники або торговці, котрі запасаються пшеницею, купуючи її «на корню», а потім самостійно встановлюючи ціни.

Знецінення валюти передбачає соціальне зміцнення монархії і буржуазії та ослаблення дворянства й духовенства. Третій стан, до якого входять представники торговельної та фінансової буржуазії, вільних професій, бюрократії, знаходить достатньо місця для соціального зміцнення. Таким чином формується нове дворянство, noblesse de robe (дворянство мантії).

На шляху до абсолютної влади суверена

Адміністративне й економічне зміцнення забезпечує більшу владу для суверена, котрий обмежує владу Генеральних штатів, представницьких зборів представників різних соціальних верств, визначених законом: духовенства, дворянства і третього стану.

Структури та установи

Суверен керує разом із Радою короля, до якої входять принци крові за правом або великі світські й церковні сановники за королівським призначенням, котрі мають допомагати королю у вирішенні політичних і дипломатичних справ. Парламенти, серед яких найважливішим є паризький, – це суди, чиє головне завдання полягає в опрацюванні королівських указів, які тільки після цього набувають чинності. Паризький парламент і Рахункова палата контролюють здійснення королівського правосуддя та податкові надходження. Фрагментований характер судів часто спричиняє конфлікт юрисдикцій. Королівське правосуддя реалізується державними судами, які вирішують цивільні та кримінальні суперечки на підставі звичаєвого права, тому адміністративна діяльність відбувається розрізнено.

Ситуація з податками дещо краща. Король може розраховувати на різні податки, такі як дорожнє мито, податки на ярмарках та ринки, судові надходження, а також на дві третини за розміром (особистим, якщо податок стягується з фізичних осіб – землевласників – і реальним, якщо оподатковується земля), а також габель (податок на сіль). Збір цих податків віддають на відкуп. Для додаткових податків використовуються чотири спільноти, на які поділиться королівство.

Італійська кампанія

Експансіоністська політика, яка проводиться Карлом VIII в Італії з 1494 р. щодо повернення Неаполітанського королівства, спираючись на право спадкоємності Анжуйської династії, робить цю територію основою для експансії на Сході. Похід, ретельно підготовлений Карлом, який хотів за допомогою низки угод і поступок гарантувати нейтралітет неіталійських держав, що межують з Францією, перетворив італійське питання на європейське і висунув на перший план формування широкої геополітичної зони, що про неї можна говорити як про наявність системи держав. Незважаючи на те, що пророки і філософи, такі як Джироламо Савонарола (1452–1498) і Марсіліо Фічіно (1433–1499), вважають Карла посланцем Божим, який може принести справедливість, мир та чистоту Церкви, його грандіозний успіх – коли через кілька місяців, не натрапивши на опір, він прибув до Неаполя – чітко дав зрозуміти небезпеку для незалежності італійських держав.

Початок Італійських воєн

Франція зі своєю великою армією, оснащеною вогнепальною зброєю та стратегічно підготовленою, яка, проте, буде переможена іспанською терцією під час Італійських воєн (1494–1559) за контроль над Неаполем і Міланом, фактично розпочала справжню військову революцію. Венеція просуває антифранцузьку лігу, яка об’єднує Мілан і Папу за підтримки імперії, Іспанії, Флоренції та Англії, та яка хоче контролювати зміни в новій європейській рівновазі. 5 липня 1495 р. у Форново, неподалік Парми, відбувається зіткнення, яке не перешкоджає руху французького короля. Карл VIII, котрий під час походу захворів на віспу та кір, повертається до Франції з наміром повторити цей подвиг, але у 1498 р., у результаті падіння, він помирає. Король не залишає спадкоємців. Його наступником став двоюрідний брат Людовік XII з Орлеанської гілки династії Валуа, який продовжив плани померлого короля щодо експансії Італії, починаючи з Міланського герцогства, на яке він може претендувати за правом спадкоємства як нащадок Валентини Вісконті (бл. 1368–1408).

Франциск І та Генріх II

Після Людовіка XII у гру вступає Франциск I, а потім його син Генріх II (при владі з 1547 по 1559 р.). Після битви біля Павії (1525 р.) намісник Неаполя, фландрієць Шарль де Ланнуа, полонив Франциска I і доставив його в Мадрид, де він був змушений підписати принизливий мир, проте війна проти Іспанії тривала протягом усього його правління. Наступник, Генріх II, продовжує політику своїх попередників щодо Італії та скликає союзників до Турина, території Савойї, на яку Валуа претендують насамперед, завдяки шлюбу Карла Орлеанського з Луїзою Савойською, матір’ю Франциска I, та воєнним діям 1543–1544 рр. На боці короля, а, отже, проти Іспанії, Папа Павло III, оскільки його сина, П’єра Луїджі Фарнезе, у вересні 1547 р. було вбито за ініціативою губернатора Мілана Ферранте Гонзага, одного з найбільших прихильників Карла V в Італії. Оттавіо Фарнезе (1524–1586), котрий втратив П’яченцу й врятував Парму від іспанської окупації, хоче захистити останню від анексії його діда, Павла III, який хотів компенсувати цю втрату герцогством Камерино. Сієна, що не приймає іспанський протекторат, побоюється анексії з боку герцогства Медічі.

Союзи та конфлікти

Генріх II змушує імператора підписати перемир’я в Ломбардії та відмовитись від облоги Сієни. Але французький король досяг інших успіхів: за підтримки нового Папи Юлія III та Туреччини він відібрав Корсику в Генуї в 1553 р., але не зміг захистити Сієну від нападу імперії та Медічі. У 1557 р. Франція воювала проти Філіппа II, короля Іспанії, разом із Папою Павлом IV, тоді як армія на чолі з Франсуа де Гізом безуспішно намагалася повернути собі Неаполітанське королівство.

Війна між Францією та Іспанією закінчується в Нідерландах, де французи зазнають поразки в Сан-Квентіно. Генріх II, котрий майже зазнає межі фінансового банкрутства, як і його суперник Філіпп II, підписує Като-Камбрезійський мир (1559 р.), згідно з яким відмовляється від Мілана та Неаполя, за які воював, але зберігає Мец, Туль і Верден, що розширюють східний кордон, і певні фортеці в П’ємонті, які завдяки герою Сан-Квентіно Еммануїлу Філіберту Савойському (1528–1580) зберігають свою незалежність.

Релігійні війни

Союз із князями-протестантами

Окремі рішення Франциска І та його сина Генріха ІІ, прийняті під час воєн, були суперечливими. Королі християнської віри, без жодних упереджень, укладають союзи з лютеранами проти імператора Карла V, котрий бореться на захист єдності Церкви й абсолютної монархії, та з турками, які й далі загрожують повторними нападами на балканські території та узбережжя Іспанії. Союз Генріха II з князями-протестантами сприяв поширенню протестантизму у Франції (французьких протестантів називали гугенотами, від німецького терміна Eidgenossen, «спільники»), рушійні сили якого перебували у Страсбурзі, Базелі та Женеві, яку через Кальвіна (1509–1564) називали Північним Римом.

Незважаючи на те, що суверен пообіцяв побороти єресь, у 1559 р. у Парижі відбулось засідання синоду, на якому було ухвалено церковну конституцію та сповідання віри, продиктовані Кальвіном, для всіх громад Франції. У Парижі утворюються невеликі групи реформаторів, які знаходять захист у Маргарити Ангулемської, сестри Франциска I, а згодом королеви Наваррської. Спочатку король не займає чіткої позиції, тоді як Сорбонна та Паризький парламент захищають ортодоксальну віру. Під час ув’язнення Франциска I в Мадриді після поразки біля Павії (1525 р.) починаються антипротестантські переслідування, які спочатку стосуються тільки простих людей. Переслідування, що з 1528 р. підтримувались сувереном, досягли апогею в 1534 р., коли в столиці й у багатьох містах королівства були вивішені плакати проти Меси і Євхаристії. Більшість протестантів, зокрема Кальвін, змушені рятуватися втечею; інші переховуються, але союз із лютеранами активізує рух.

Протестанти у Франції

Несвоєчасна смерть Генріха II, смертельно пораненого на турнірі в липні 1559 р., спричиняє династичну кризу у Франції через неповноліття його дітей і призводить до руйнування політичного ладу в результаті сутичок між дворянами за владу. Франциск II (1544–1560) був проголошений сувереном у віці п’ятнадцяти років і одружився на сімнадцятирічній королеві Шотландії Марії Стюарт (1542–1587). Але фактично владу здійснюють його дядьки, Франсуа де Гіз (1519–1563) і кардинал Лотаринзький. Вони обіцяли боротися з гугенотами, але їм чинили опір Бурбони, принци крові, констебль Анн де Монморансі та адмірал Коліньї, які були усунені від влади.

Регентство Катерини де Медічі

У 1559 р. королева Катерина Медічі (1519–1589) уклала важливий союз з Іспанією, який передбачав одруження її дочки Єлизавети з Філіппом II Габсбургом (1527–1598). Єлизавета померла в 1568 р., і за бажаннями батька залишила свої права дочці Ізабеллі Кларі.

Громадянська війна

У 1560 р. помирає Франциск II. Його наступником став брат Карл IX (1550–1574), котрий був ще молодший, тому регентство перейняла мати-королева Катерина Медічі. Вона була розумною й хитрою жінкою, але піддані не дуже її любили, адже вона була іноземкою. Катерина виступає посередником між протиборчими угрупованнями католиків і гугенотів, щоб зберегти владу та захистити монархію. За порадою канцлера Мішеля де Лопіталя, послідовника вчення Еразма та помірного католика, вона намагається домовитись з представниками католиків та гугенотів у Пуассі (9 вересня – 14 жовтня 1561 р.). Практика переговорів, яку Карл безплідно випробував у Німеччині, не дає результатів, оскільки обидві сторони спиралися на сформовану доктрину та інститути. Тому канцлер радить виявити толерантність; згідно із Сен-Жерменським едиктом (17 січня 1562 р.) гугенотам надавалася обмежена свобода віросповідання, яка мала здійснюватися за межами міських стін. Але напруженість залишається сильною. 1 березня 1562 р. група гугенотів була здивована візитом герцога Гіза на релігійне святкування у Вассі (регіон Шампань). Зрештою гугенотів розігнав конвой герцога, що використовував аркебузи. Так розпочалася громадянська війна: з 1562 по 1594 р., з короткими періодами перепочинку, Франція була закривавлена вісьмома релігійними війнами. Цей конфлікт став міжнародним через втручання іспанських військ, посланих на підтримку католиків Філіппом II, котрий хотів керувати Францією, а також британських, швейцарських та німецьких солдатів, споряджених на допомогу гугенотам, які прагнули утвердження Реформації.

Варфоломіївська ніч

Жорстокість та варварство, що виявились у релігійних війнах, засуджено в роботах Мішеля де Монтеня (1533–1592) на початку 1580-х років. Сам Карл IX заплямував себе жорстокою різаниною гугенотів під час Варфоломіївської ночі (23–24 серпня 1572 р.), а після розправи визнав свою відповідальність за скоєне перед парламентом. Потім свободу віросповідання було скасовано по всій країні й зруйновано всі фортеці гугенотів, за винятком Ла-Рошелі.

Генріх ІІІ, останній Валуа

Важке примирення

У 1573 р. польські посли запропонували корону брату французького короля Генріху Валуа (1551–1589), який її прийняв. З цього моменту Генріх взяв на себе зобов’язання «підтримувати мир між різними релігіями». Було врятовано місто Ла-Рошель, звільнене від облоги Булонським едиктом (липень 1573 р.), що гарантував свободу віросповідання також містам Нім та Монтобан. Після смерті Карла IX навесні 1574 р. його наступником став Генріх, герцог Анжуйський і король Польщі. У Парижі його коронували як Генріха III. Суверен стикнувся з партією політиків, яка прагнула об’єднати кальвіністів і католиків, які вважали, що вони повинні взяти на себе зобов’язання досягти миру, поставивши політичну вірність країні вище за відданість релігійним переконанням. Цю партію очолював амбітний Франсуа де Валуа, герцог Алансон, молодший брат короля, який встановив відносини з гугенотами. Чвари панують скрізь, навіть у суді. Генріх де Бурбон, король Наварри, після вимушеного переходу в католицизм під час Варфоломіївської ночі, повертається до кальвінізму та приєднується до гугенотів. Генріх I, герцог Гіз, командувач королівської армії, повідомляє про непевні перемоги. Король заздрить Гізу та зближається з гугенотами, зміцнюючи союз едиктом у Больє (1576 р.), що надає їм свободу віросповідання на території всієї Франції, за винятком Парижа.

Дії Катерини Медічі

Зближення короля з гугенотами спричиняє опір католиків, які створюють Священну лігу на чолі з Генріхом де Гізом. Щоб уникнути небезпеки, король змушений перейти на бік католиків і скасувати едикт, підписаний у Больє. Результатом стала шоста релігійна війна (1576–1577), яка закінчилася миром у Бержераку, а потім сьома (1579–1580), що завершилася миром у Ле-Фле. Королева-мати Катерина Медічі в 1578–1579 роках, якій на той момент було шістдесят років, перетнула всю Францію, аби повернути мир у країну. Цей проєкт посередництва та забезпечення балансу між політичними силами передбачав також шлюб між її сином Франсуа, герцогом Алансонським, і королевою Англії Єлизаветою I (1533–1603). Боден їде до Англії, але Єлизавета вкотре відхиляє пропозицію про шлюб. Однак проблема вирішується сприятливо з дипломатичного погляду через англійську підтримку амбіцій Алансона у Фландрії. У 1581 р. Франсуа був офіційно проголошений бельгійським сувереном Держави Брабант. Він отримав французькі війська, завдяки втручанню своєї матері Катерини, але спроба захопити місто Антверпен у 1583 р. не мала успіху, і герцог мусив повернутися до Франції. Смерть герцога Алансонського в 1584 р. позбавила країну спадкоємця престолу, адже Генріх III не мав дітей, але також залишила католиків і поміркованих протестантів без імовірного лідера.

Генріх де Гіз

Щоб завадити Генріху Бурбону обійняти престол і отримати корону, Генріх де Гіз, глава католицької партії, уклав угоду з Філіппом II, королем Іспанії, який між 1559 р. (рік його шлюбу) і 1589 р. користувався численними привілеями у Франції, наприклад, мав змогу використовувати французькі дороги для поштових перевезень із Франш-Конте та Фландрії. Габсбург підтримує рішення, запропоноване Гізом, хоча вважає, що право першості повинен мати літній кардинал Лотарингії, якого замінить сам Гіз.

Війна трьох Генріхів

Генріх IV

Папа Сікст V (1520–1590) відлучає Генріха Бурбона від Церкви, заявляючи, що він позбавлений прав спадкоємства. Але втручання Папи у справи Франції спричиняє негативну реакцію Галліканської Церкви, ревнивого хранителя своєї незалежності. У цей момент між трьома Генріхами розпочинається війна: це восьма релігійна війна (1585–1589), в якій протистоять суверен і лідери двох ворогуючих фракцій. Генріх III убиває надто могутнього Генріха де Гіза (1588 р.) і готовий вступити в союз із гугенотами та Генріхом Бурбоном, своїм зятем, але 31 липня 1589 р. його смертельно поранив кинджалом домініканський чернець Жак Клеман. Однак перед смертю він призначає Генріха Бурбона, короля Наварри, спадкоємцем, який стає Генріхом IV (1589–1610).

Непохитні католики, на чолі з герцогом Майєннським, з роду де Гіз, за підтримки Філіппа II, виступають проти правонаступництва. Бурбон отримав підтримку з боку Паризького парламенту, юристів, які представляють основу держави і як правознавці й практики виступають творцями і гарантами законів, а також Галліканської Церкви, яка заперечує союз між Римською Церквою й Іспанією, іноземною державою.

Навернення в католицизм Генріха Бурбона

Новий понтифік, Климент VIII Альдобрандіні (1536–1605), що належить до профранцузької тосканської родини, обраний у січні 1592 р., не хоче, щоб французька корона долучилася до розколу, оскільки спадкоємцем став протестант Бурбон, і сподівається на повернення Франції до католицизму, аби збалансувати надмірну силу Іспанії. Генріх Бурбон, ще не визнаний Католицькою лігою, яка представляє більшу частину країни, лояльну до Римської Церкви, зрікається протестантизму в 1593 р. та приймає католицьку віру. 27 лютого 1594 р. його урочисто короновано в стародавньому соборі Шартра. У Римі нового короля зустріли з прихильністю, і в грудні 1595 року він отримав відпущення гріхів, що узаконило його сходження на престол з релігійного погляду. Генріх IV, таким чином, відвоював провінції, що приєдналися до Ліги, зокрема й за підтримки селян, які після повстань і відкритих сутичок із феодалами рішуче підтримували монархічний лад.