Будинок Мрії Енн

– Я принесла зі собою роботу, пані Блайт, дорогенька, – зауважила вона, розгортаючи якусь делікатну тканину. – Треба чимскоріше закінчити, часу вже нема.

Енн дещо здивовано подивилася на білу одежину, розстелену на пишних колінах пані Корнелії. Це явно була дитяча сорочка, і вона була прекрасно виконана, з маленькими рюшами та складками. Пані Корнелія поправила окуляри й взялася вишивати витонченими швами.

– Це для пані Фред Проктор з Глену, – доповіла вона. – Вона з дня на день має народити восьму дитину, і ще нічого не готово. Інші семеро доношували одяг, який вона підготувала для свого першого, а шити ще щось вона не мала ні часу, ні сили, ні бажання. Ця жінка – мучениця, пані Блайт, тут вже мені повірте. Коли вона вийшла за Фреда Проктора, я то знала, що з цього буде. Він був одним з тих привабливих у своїх аморальності чоловіків. Після весілля вся привабливість вивітрилася, і залишилися тільки аморальність. Він п’є й нехтує сім’єю. Схоже на чоловіка, еге? Навіть не знаю, як пані Проктор могла б пристойно вдягати своїх дітей, якби сусіди їй не допомагали.

Як Енн пізніше дізналася, пані Корнелія була єдиною сусідкою, яка завдавала собі клопоту дбати про пристойність молодих Прокторів.

– Коли я почула про восьму дитину, то вирішила щось для неї пошити, – продовжила пані Корнелія. – Це вже остання одежина, і я хочу закінчити її сьогодні.

– Дуже гарно, – сказала Енн. – Я принесу своє шиття, за компанію. Ви прекрасна швачка, пані Браянт.

– Так, я найкраща швачка в цих краях, – сказала пані Корнелія, ніби констатувала факт. – Мушу бути! Боже, я нашила більше, ніж якби мала сотню власних дітей, тут вже мені повірте! Я, мабуть, божевільна, що вишиваю сорочку для восьмої дитини. Але, Боже, пані Блайт, дорогенька, вона ж не винна, що восьма, і я дуже хочу, щоб в неї було хоч щось гарне, так, ніби вона БАЖАНА. Ніхто не хоче бідолашного малятка – тому я так заметушилася, щоб хоч якось це компенсувати.

– Будь-яка дитина могла б пишатися такою сорочкою, – сказала Енн, тепер зі ще сильнішим відчуттям, що пані Корнелія їй сподобається.

– Ви, напевно, думали, що я до вас вже й не зайду, – припустила пані Корнелія. – Але це місяць жнив, знаєте, і я була зайнята – і навколо багато робочих рук, які більше їдять, ніж працюють, як і всі чоловіки. Я б прийшла вчора, але ходила на похорон пані Родерік Макалістер. Спочатку я думала, що в мене так сильно болить голова, що мені там буде геть невесело. Але їй було сто років, і я завжди обіцяла собі, що піду до неї на похорон.

– І як все пройшло? – спитала Енн, яка зауважила, що двері кабінету були прочинені.

– Що пройшло? А, похорон був розкішний. Вона мала багато рідні. У процесії було понад сто двадцять екіпажів. Сталося також дещо смішне. Я думала, що помру, коли почула, як старий Джо Бредшо, невіруючий – в церкві його не побачиш – завзято виспівує «У захисті Ісусових обіймів». Він пишається своїм співом – тому похоронів ніколи не пропускає. Бідна пані Бредшо була не в настрої до співу – геть спрацьована. Старий Джо вряди-годи купує їй якийсь подарунок і приносить новий інструмент до городу. Типовий чоловік. Але чого чекати від чоловіка, який ніколи не ходить до церкви, навіть до методистів? Я була дуже рада, коли побачила вас з молодим доктором в пресвітеріанській церкві вашої першої тут неділі. Для мене лікар не лікар, якщо він не пресвітеріанин.

– Ввечері минулої неділі ми були в методистській церкві, – хитро додала Енн.

– О, доктору Блайту, напевно, треба час від часу з’являтися і в методистів, там теж є його пацієнти.

– Мені дуже сподобалася проповідь, – прямо заявила Енн. – І, як на мене, молитва їхнього священника була гарніша зі всіх, що я колись чула.

– О, я не сумніваюся, що він вміє молитися. Ніхто не молився так гарно, як старий Саймон Бентлі, який був вічно п’яний, і чим більше він пив, тим гарніше молився.

– Методистський священник дуже добре виглядає, – сказала Енн заради відчинених дверей кабінету.

– Так, справжній красень, – погодилася пані Корнелія. – І ДУЖЕ жіночний. І думає, що кожна дівчина, яка на нього подивиться, в нього закохується – ніби методист це якийсь подарунок долі! Якщо ви з доктором послухаєтеся МОЄЇ поради, то не будете зв’язуватися з методистами. Мій девіз – якщо ти пресвітеріанин – будь пресвітеріанином!

– Ви не думаєте, що методисти так само йдуть на небо, як і пресвітеріани? – стримуючи усмішку, спитала Енн.

– Це вирішувати не нам. Це в руках вищих за наші, – серйозно сказала пані Корнелія. – Але на землі я з ним зв’язуватися не збираюся, що б там не чекало нас на небесах. ЦЕЙ священник методистів неодружений. Попередній був жонатий, і його жінка була найдурнішим, найфривольнішим створінням, яке я коли-небудь бачила. Якось я сказала її чоловіку, що йому слід було зачекати, поки вона виросте, перші ніж з нею одружуватися. Він сказав, що хотів сам її виховати. Типовий чоловік.

– Важко визначити, чи людина вже виросла, – засміялася Енн.

– Що правда, то правда, дорогенька. Дехто вже народжується дорослим, а інші й до вісімдесяти лишаються дітьми, тут вже мені повірте. Та сама пані Родерік, про яку я тобі говорила, так і не виросла. Розуму в неї що в десять років, що в сто була дрібка.

– Може, тому вона так довго й прожила, – припустила Енн.

– Може. Але я б краще прожила п’ятдесят розважливих років, ніж сто дурних.

– Але тільки уявіть, яким нудним був би світ, якби всі були розсудливі, – відказала Енн.

Пані Корнелія не брала участі в безглуздих суперечках.

– Пані Родерік була Мілґрейв, а Мілґрейви ніколи не відзначалися великим розумом. Її племінник, Ебенезер Мілґрейв, був несповна розуму. Він думав, що помер, і сварився зі своєю жінкою, що вона його не ховає. Я б на її місці так і зробила.

Пані Корнелія мала такий рішучий вигляд, що Енн так і бачила лопату в неї в руці.

– А ви не знали ЖОДНОГО доброго чоловіка, пані Браянт?

– О, так, повно – он там, – сказала пані Корнелія, махаючи рукою на відчинене вікно в напрямку церковного цвинтаря.

– А живих? – не здавалася Енн.

– О, та є декілька, тільки щоб довести, що в Бога немає нічого неможливого, – неохоче визнала пані Корнелія. – Не заперечую, що якщо спіймати декотрого чоловіка молодим і його правильно виховати, і якщо його матір добре його до того лупцювала, то може вийти щось пристойне. ВАШ чоловік не такий вже й поганий, як на чоловіка, з того, що я чула. Припускаю, – пані Корнелія гостро глянула на Енн поверх окулярів, – ви думаєте, він такий єдиний і неповторний на світі.

– Так і є, – миттю відповіла Енн.

– Ох, добре, я вже таке чула від іншої нареченої, – зітхнула пані Корнелія. – Джені Дін, коли виходила заміж, теж думала, що її чоловік такий єдиний і неповторний. І була права. І слава Богу, тут вже мені повірте. Він вів страшне життя – і залицявся до своєї другої жінки, коли Джені була на смертному одрі. Типовий чоловік. Тим не менше, ваша впевненість, сподіваюся, буде виправдана, дорогенька. Молодий лікар добре справляється. Я спочатку мала деякі побоювання, бо люди тут завжди думали, що старий доктор Дейв – єдиний лікар на світі. Доктор Дейв був не дуже тактовний – завжди говорив про мотузки в будинку, в якому хтось повісився. Але люди забували про свої зранені почуття, коли починав боліти живіт. Якби він священником, а не лікарем, йому б ніколи не простили. Душевний біль і наполовину не так сильно хвилює людей, як біль в животі. Й оскільки вже ми обоє пресвітеріанки, і навколо немає жодного методиста не скажете, що думаєте про нашого священника?

– Ну… справді… я… що ж, – зніяковіла Енн.

Пані Корнелія кивнула.

– Отож-бо. Повністю з вами згідна, дорогенька. Ми зробили помилки, коли запросили сюди ЙОГО. Його обличчя скидається на довгий надгробок, еге? У нього на лобі треба написати «вічна пам’ять». Ніколи не забуду його першу проповідь тут. Там було щось про те, що кожен має займатися тим, що найкраще вміє – хороша тема, звісно; але які він використовував приклади! «Якби ви мали корову і яблуньку, і якби прив’язали яблуньку в стайні, а корову посадили в саду, вверх ногами, скільки молока ви б отримали з яблуньки, і скільки яблук з корови?». Чи ви коли-небудь таке чули, дорогенька? Добре, що того дня там не було методистів – ото б вже вони мали про що поговорити. Але що мені в ньому найбільше не подобається, так це його звичка зі всіма погоджуватися, що б йому не говорили. Якби йому сказали: «Ви негідник», він би тільки відповів з посмішкою: «Так і є». Священник має мати хребет. Словом, такий собі преподобний осел. Але це, звісно, між нами. Коли десь поряд є методисти, я його возвеличую до небес. Дехто каже, його жінка надто яскраво вдягається, на що я кажу, якщо вже маєш кожен день дивитися на це обличчя, то треба якось підіймати собі настрій. Від мене ніколи не почуєш, щоб я засуджувала вбрання жінки. Добре, що її чоловік не надто скупий і дозволяє їй так вдягатися. Не те щоб я сама багато уваги приділяла гардеробу. Жінки вдягаються на догоду чоловікам, а до такого я принижуватися не буду. Моє життя було досить приємним та комфортним, і все завдяки тому, що я ніколи не переймалася тим, що думають чоловіки.

– Чому ви так ненавидите чоловіків, пані Браянт?

– Боже, дорогенька, я їх не ненавиджу. Вони того не варті. Я їх просто зневажаю. Думаю, ВАШ чоловік мені сподобається, якщо він продовжуватиме так, як і почав. Але крім нього єдині чоловіки на світі, проти яких я нічого не маю, це старий лікар і Капітан Джим.

– Капітан Джим просто чудовий, – щиро погодилася Енн.

– Капітан Джим хороший чоловік, але й трохи надокучливий. Його неможливо розізлити. Я вже двадцять років намагаюся, а він все залишається спокійним. Мене це трохи дратує. Думаю, жінка, яка мала за нього вийти, знайшла собі чоловіка, який влаштовував їй скандал двічі на день.

– А хто вона?

– Ох, та не знаю, дорогенька. Не пригадую, щоб Капітан Джим до когось залицявся. Скільки його знаю, він вже був підстаркуватий. Йому шістдесят сім, знаєте. Не знаю, чому він залишився холостяком, але якась причина має бути, то вже мені повірте. Він перестав виходити в море п’ять років тому, після всього життя в плаваннях, і нема такого куточка на землі, куди б він ще не засунув свій ніс. Вони з Елізабет все життя були нерозлучними приятелями, але про кохання там мова не йшла. Елізабет так і не вийшла заміж, хоч мала не одну нагоду. Вона була великою красунею замолоду. Того року, коли Принц Вельський прибув на Острів з візитом, вона гостювала у свого дядька в Шарлоттауні, і її запросили на великий бал. Там вона була найгарнішою дівчиною, і Принц з нею танцював, а інші жінки, з якими він не танцював, страшно розізлилися, бо їхній соціальний статус був вищий за її, і вони казали, що він не мав ними нехтувати. Елізабет завжди дуже пишалися тими танцями. Злі язики казали, що через них вона й не вийшла заміж – не могла опуститися до простого чоловіка після танців з принцом. Але то неправда. Якось вона назвала мені справжню причину – це тому що вона мала такий характер, що боялася не вжитися з жодним чоловіком. Вона й справді мала запальний характер – їй часом доводилося підійматися нагору й кусати комод, щоб заспокоїтися. Але я їй сказала, що це не причина не виходити заміж, якщо вона хоче. Немає жодної причини давати чоловікам монополію на характер, чи не так, пані Блайт, дорогенька?

– Я й сама часом показую характер, – зітхнула Енн.

– От і добре, дорогенька. Мене сідатимуть вам на голову, тут вже мені повірте! Ваші рудбекії нівроку розрослися! Гарний сад. Бідолашна Елізабет завжди про нього дбала.

– Мені він подобається, – сказала Енн. – Добре, що тут повно старомодних квітів. До речі про садівництво, ми хочемо когось найняти, щоб перекопав ділянку за ялинами й засадив полуницями. Гілберт такий зайнятий, що цієї осені точно не матиме часу. Нікого не знаєте, хто міг це зробити?

– Ну, Генрі Гемонд з Глену таким займається. Він, напевно. Погодиться. Він, правда, більше цікавиться своїм заробітком, ніж роботою, і як робить перерву, то забуває, що має вертатися до роботи. Батько в дитинстві кинув у нього пеньком. Гарно, правда? Типовий чоловік! Хлопець, звісно, так і не прийшов до себе. Але він єдиний, кого я можу порекомендувати. Минулої весни він помалював мій будинок. Гарно вийшло, правда?

Енн врятував годинник, який саме вибив п’яту годину.

– Боже, вже так пізно? – вигукнула мані Корнелія. – як швидко летить час, коли добре його проводиш! Ну, мушу йти.

– Ні-ні! Ви залишитися й поп’єте з нами чаю! – завзято сказала Енн.

– Ви мене запрошуєте, бо так треба, чи тому що самі хочете? – спитала пані Корнелія.

– Бо хочу.

– Тоді я залишуся. ВИ належите до тих, хто знає Йосифа.

– Я знаю, ми подружимося, – сказала Енн, з усмішкою, яку знали лише люди їхньої віри.

– Так, дорогенька. Слава Богу, друзів ми можемо обирати. Родичів треба приймати такими, якими вони є, і бути вдячними, якщо поміж них нема злочинців. Не те що б я мала багато родичів – хіба двоюрідних. Я, можна сказати, самотня душа, пані Блайт.

У голосі пані Корнелії прозвучала сумна нотка.

– Називайте мене Енн, – імпульсивно вигукнула Енн. – Це було б так по-домашньому. Всі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, називають мене пані Блайт, і від цього я почуваюся тут чужою. А ви знаєте, що ваше ім’я дуже близьке до того, як я хотіла називатися в дитинстві. Я ненавиділа ім’я Енн і подумки називала себе «Корделія».

– Мені подобається Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена найкращі й наймиліші, на мою думку. Якщо ви йдете робити чай, то можете прислати до мене молодого доктора. Він лежить у себе в кабінеті на дивані, відколи я прийшла, і сміється зі всього що я говорю.

– Як ви знаєте? – вигукнула Енн, надто приголомшена надприродною проникливістю пані Корнелії, аби ввічливо заперечити.

– Я бачила його біля тебе, коли підходила до будинку, і я знаю чоловічі хитрощі, – відповіла пані Корнелія. – Ну, я закінчила свою сорочечку, і тепер восьма дитина може з’являтися на світ, коли їй заманеться.

IX. Вечір на маяку Чотирьох Вітрів

Енн з Гілбертом нарешті змогли зробити обіцяний візит на маяк Чотирьох Вітрів у кінці вересня. Вони давно планували туди вибратися, але щось завжди ставало їм на заваді. Капітан Джим заходив до них декілька разів.

– Я не буду церемонитися, пані Блайт, – сказав він Енн. – Я залюбки сюди приходжу й не буду відмовляти собі в такому задоволенні тільки тому, що ви ще не були в мене. Ті, хто знає Йосифа, не мають отак торгуватися. Я приходитиму, коли зможу, і ви приходьте, коли можете, і якщо ми можемо душевно побалакати, то яка різниця, під чиїм дахом.

Капітану Джиму дуже сподобалися Ґоґ з Маґоґом, які сиділи над домашнім вогнищем з такою ж гідністю й апломбом, як і в Садибі Петті.

– Хіба ж вони не симпатичні? – задоволено примовляв він; і він завжди вітався та прощався з ним на рівні з господарями будинку. Капітан Джим не мав наміру образити їхні домашні божества браком поваги й манер.

– Ви цей дім довели до досконалості, – сказав він Енн. – Ніколи він ще не був таким гарним. Пані Селвін мала свій смак і творила дива; але в ті часи люди ще не мали гарних штор, картин та інших дрібничок, як ви. А Елізабет жила минулим. Ви ж сюди принесли майбутнє, можна сказати. Я був би задоволений, навіть якби ми не могли розмовляти, коли я сюди приходжу – просто сидіти й дивитися на вас і ваші картини та квіти вже було б за щастя. Гарно – дуже гарно.

Капітан Джим був відданим шанувальником краси. Кожна гарна річ, яку він бачив або чув, давала йому відчуття внутрішньої радості, яка осявала його життя. Він добре усвідомлював брак власної миловидності й через це побивався.

– Люди кажуть, що я добрий, – відзначив він якось з тугою в голосі, – але часом я шкодую, що Бог не створив мене наполовину менше добрим, але трохи вродливішим. Але хтось мусить бути непоказним, інакше б пані Блайт не сяяла б тут так яскраво.

Одного вечора Енн з Гілбертом нарешті вибралися на маяк Чотирьох Вітрів. День починався похмуро, небо було закутане в сірі хмари та туман, але тепер воно розквітло червоно-золотими барвами. Над пагорбами розкинулося янтарне бездоння під вогнем західного сонця. На півночі небо взялося маленькими золотими баранцями. Білі вітрила судна, яке спускалося каналом на південь, до краю пальмових дерева, теж запалали вогнем від червоного світла. За ним воно охопило білу поверхню піщаних дюн. Праворуч воно впало на старий будинок між вербами та струмок і заграло на вікнах, від чого ті перевилися кольорами багатшими, ніж на вітражах соборів. Вони світилися на сірих стінах, як багряні думки живої душі, ув’язненої в тьмяній оболонці.

– Той будинок над струмком завжди виглядає так самотньо, – сказала Енн. – Я ніколи не бачу там ніяких відвідувачів. Нам, звісно, не видно під’їзної дороги до нього – але не думаю, що там багато відбувається. Дивно, що ми ще не бачилися з Мурами, хоча вони живуть всього за п’ятнадцять хвилин від нас. Може, я бачила їх у церкві, але якщо й так, то я про це не знаю. Шкода, що вони такі нетовариські – вони наші єдині сусіди.

– Мабуть, вони не знають Йосифа, – засміявся Гілберт. – Ти вже довідалася, хто та дівчина, яку ти вважаєш такою красунею?

– Ні. Я чомусь все забуваю про неї спитати. Але я більше ніде її не бачила, тому, напевно, вона й справді не звідси. О, сонце вже зникло – а ось і маяк.

З настанням сутінків над полями й над гаванню, над дюнами та затокою лягла широка смуга світла.

– У мене таке відчуття, ніби це світло підхопить мене й віднесе в море, – сказала Енн, коли вони потрапили під промінь; і вона відчула полегшення, коли вони підійшли достатньо близько до маяка, щоб опинитися всередині кола сліпучих спалахів.

Коли вони звернули з вузької дороги, яка вела через поля до маяка, то зустріли чоловіка, який звідти йшов – чоловіка такого незвичайного вигляду, що на якусь мить вони просто витріщилися. Він однозначно мав гарну зовнішність – високий, широкоплечий, з правильними рисами, римським носом і щирими сірими очима; вдягнений він був як заможний фермер у своєму найкращому недільному вбранні. Але від грудей до колін у нього розвівалася хвиляста коричнева борода, а з-під його фетрового капелюха вибивалася грива такого самого волосся.

– Енн, – прошепотів Гілберт, коли їх вже не можна було почути, – ти ж нічого не підлила в лимонад, який дала мені перед виходом з дому?

– Ні, не підлила, – сказала Енн, придушуючи сміх, щоб загадковий чоловік, якого вони щойно минули, її не почув. – Хто ж це може бути?

– Не знаю; але якщо Капітан Джим тримає тут привидів, то я почну носити сюди з собою холодну зброю. Він не моряк, хоч тоді б ще можна було якось зрозуміти його зовнішній вигляд; він, напевно, з того боку гавані. Дядько Дейв каже, що ви там мають кількох диваків.

– А я думаю, що дядько Дейв трохи упереджений. Бо, знаєш, всі люди з того боку гавані, які ходять до церкви, здаються дуже милими. Ой, Гілберте, дивися, яка краса!

Маяк Чотирьох Вітрів був збудований на вершині скелі з червоного піщаника, яка виступала над затокою. З одного боку простягався берег сріблястого піску; з іншого – червоні скелі, які круто здіймалися над бухтами. Це узбережжя знало магію й таємниці шторму та зірок. Над такими узбережжями панує дух самотності. Ліси ніколи не самітні – вони повняться шепотом, жестами, дружнім життям. Але море – велична душа, яка вічно стогне про якийсь великий смуток, яким не може поділитися, і через який замикається в собі на цілу вічність. Ми ніколи не зможемо проникнути в його нескінченну містерію – ми можемо тільки гадати, зачаровані, у благоговінні, на його краю. Ліси кличуть нас сотнями голосів, але море має тільки один голос – могутній голос, який топить таші душі у своїй величавій музиці. Ліси – людські, але море належить архангелам.

Енн з Гілбертом застали дядька Джима на лавці надворі біля маяка, який саме додавав останні штрихи до іграшкової шхуни майстерної роботи. Він підвівся й запросив їх до свого помешкання зі своєю делікатною, неусвідомленою ввічливістю, як так йому пасувала.

– Сьогодні видався гарний день, пані Блайт, а тепер він став ще кращим. Хоче трохи посидіти надворі, поки горить світло? Я якраз закінчив цю іграшку для свого племінника, Джо, він живе в Глені. Спочатку я йому пообіцяв її зробити, а потім пошкодував, бо його матері це не сподобалося. Вона боїться, що він згодом захоче стати моряком, і не хоче заохочувати в ньому такі пориви. Але що я міг вдіяти, пані Блайт? Я ж йому пообіцяв, як на мене, дуже підло порушувати обіцянку, дану дитині. Ходіть, сідайте. Година швидко пролетить.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.