Енн із Ейвонлі

– О, ні, гадаю, мені таки доведеться це робити, хоч я й знаю уже, як я ненавидітиму цю справу. Але ж можна, наприклад, тримати їх у класі на перерві, ставити в куток або давати переписувати тексти.

– Припускаю, ти не каратимеш дівчат, змушуючи їх сидіти за однією партою з хлопцями? – лукаво мовила Джейн.

Гілберт з Енн перезирнулись і якось по-дурному посміхнулися. Колись Енну для покарання змусили сидіти з Гілбертом, і наслідки цього були гіркі.

– Що ж, час покаже, який спосіб виявиться найкращим, – по-філософськи мовила Джейн, коли вони прощалися. Енн пішла назад до Зелених Дахів Березовою Стежкою – тінистим, шелестливим, сповненим пахощів папороті – через Долину Фіалок і повз Плакучу Вербу, де світло й темрява з’єднались у поцілунку під ялинами, і вниз Стежкою Закоханих – місцями, яким вони з Діаною ще давним-давно дали такі ймення. Вона йшла поволі, насолоджуючись солодкавими пахощами лісів та полів і зоряними літніми сутінками й серйозно роздумуючи над новими обов’язками, які їй доведеться взяти на себе завтра. Коли вона підійшла до подвір’я Зелених Дахів, до неї крізь відчинене вікно на кухні долинув гучний та рішучий голос пані Лінд.

«А ось і пані Лінд, прийшла давати мені поради щодо завтрашнього дня, – подумала Енн, скорчивши гримасу, – але не думаю, що я зайду досередини. Її поради для мене – наче перець: вони чудові в незначних кількостях, але в тих дозах, в яких вона їх дає, – досить-таки нестерпні. Я краще забіжу побалакати з паном Гаррісоном.

Це вже не вперше, відтоді як сталася та пам’ятна пригода з джерсійською коровою, Енн прибігала потеревенити з паном Гаррісоном. Вона вже кілька разів приходила до нього вечорами, і вони з паном Гаррісоном вже стали дуже добрими друзями, хоча іноді Енн і надокучала та відвертість, якою він так пишався. Джинджер досі ставився до неї підозріливо і ніколи не забував саркастично привітатися з нею, звучи її «рудою вітрогонкою». Пан Гаррісон даремно намагався викорінити цю звичку й кожного разу, коли з’являлася Енн, захоплено зривався з місця й вигукував: «Хай йому грець! Знову ця мила маленька дівчинка» або щось не менш улесливе. Але Джинджер бачив ці хитрощі й ставився до них презирливо. Енн ніколи б не дізналася, скільки компліментів говорив на її адресу пан Гаррісон у неї за спиною. Він, звичайно, ніколи б не сказав цього їй у вічі.

– Ну, я гадаю, ти щойно з лісу? Багато різок на завтра приготувала? – таким було його привітання, коли Енн піднялася сходами на веранду.

– Насправді ні, – обурено відказала Енн. Вона була чудовою мішенню для кпинів, адже завжди сприймала все аж надто серйозно. – У моїй школі ніколи не буде різок, пане Гаррісон. Звісно, в мене буде указка, але я буду використовувати її ВИКЛЮЧНО для того, щоб на щось вказувати.

– Отож ти хочеш замість того лупцювати їх паском? Ну, я не знаю, але, мабуть, ти маєш рацію. Удар різкою сильніший, але від паска біль триває довше, це факт.

– Я не буду використовувати нічого подібного. Я не збираюся шмагати своїх учнів.

– Хай йому грець! – зі щирим здивуванням вигукнув пан Гаррісон. – Як же тоді ти плануєш наводити лад у класі?

– Я робитиму це своєю любов’ю, пане Гаррісон.

– Це не подіє, – мовив пан Гаррісон, – зовсім не подіє, Енн. Недарма кажуть: якщо пошкодуєш різки, то зіпсуєш дитину. Коли я ходив до школи, вчитель шмагав мене регулярно, кожного дня, бо казав, що коли я й не втрапляв у якусь халепу, то лише через те, що не встигав придумати, що б такого утнути.

– Відтоді, як ви сиділи за шкільною партою, пане Гаррісон, методи виховання змінилися.

– Але людська вдача – ні. Запам’ятай собі мої слова, тобі не вдасться керувати тими дітлахами, якщо не триматимеш напоготові різку. Це просто неможливо.

– Ну, я все ж спершу спробую свій спосіб, – відказала Енн, котра мала сильну волю й схильна була невідступно стояти на своєму.

– А ти, здається, досить уперта, – по-своєму описав цю рису дівчини пан Гаррісон. – Гаразд, гаразд, побачимо. Одного дня, коли ти розізлишся… а людям з таким волоссям, як у тебе, часто терпець уривається… ти забудеш усі свої добрі наміри й таки даси прочуханки комусь із тих дітисьок. У будь-якому разі, ти ще надто молода для того, щоб учителювати… надто молода й дитинна.

Після усього, Енн тієї ночі пішла спати в досить похмурому настрої. Вона погано спала й за сніданком уранці виглядала такою блідою й зажуреною, що Марілла стривожилась і наполягла на тому, щоб дівчина випила горнятко пекучого імбирного чаю. Енн терпляче сьорбала його, хоча й не могла зрозуміти, як імбирний чай може їй допомогти. Якби ж то була якась чарівна заварка, здатна додати їй віку та досвіду, Енн випила б цілу кварту такого чаю, навіть не кліпнувши.

– Марілло, а що, як я не впораюся?

– Не думаю, що ти повністю провалиш цю справу в перший же день, а попереду буде ще багато днів. – сказала Марілла. – З тобою, Енн, біда в тому, що ти будеш сподіватися, що зможеш навчити цих дітей усього й одразу ж виправити усі їхні вади, і якщо все не станеться саме так, ти вважатимеш, що не впоралася.

V. У ролі вчительки

Коли Енн того ранку прийшла до школи – вперше в житті вона пройшла Березовою Стежкою, зовсім не помічаючи усієї краси довкола, – там було тихо й спокійно. Попередниця Енн навчила дітей, що ті до її приходу мають уже сидіти на своїх місцях, тож, коли Енн зайшла до класу, її зустріли виструнчені ряди бадьорих личок з тямущими й допитливими очима. Вона почепила свій капелюшок на вішак і стала перед учнями, сподіваючись, що не здається їм такою наляканою й дурною, як почувається, і що вони не помічають, як вона тремтить.

Минулого вечора вона просиділа майже до дванадцятої вечора, складаючи промову, яку збиралася виголосити перед учнями з нагоди початку навчального року. Вона ретельно її переглядала та вдосконалювала, а тоді вивчила напам’ять. Це була гарна промова з деякими дуже цікавими ідеями, особливо про взаємодопомогу та щире прагнення до знань. Єдина біда полягала в тому, що зараз вона не могла й слова пригадати.

Їй здавалося, що минув десь рік – а насправді близько десяти секунд – перш ніж вона тихенько проказала: «Візьміть, будь ласка, свої молитовники» і, затримавши дихання, безсило впала в крісло під шелест сторінок і грюкіт парт. Поки діти читали молитву, Енн угамувала своє хвилювання й оглянула купку маленьких паломників, яким належало пройти шлях до Царства Дорослих.

Вона, звісно, добре знала більшість із них. Її однокласники завершили навчання минулого року, але всі решта, за винятком першокласників та десятьох новачків, що прибули до Ейвонлі, ходили до школи разом із нею. Енн таємно почала відчувати більший інтерес до тих десятьох новоприбулих дітей, аніж до решти, у чиїх здібностях вона вже досить добре орієнтувалася. Безумовно, вони можуть виявитися такими ж посередніми, як і решта, але з іншого боку, серед них таки МОЖЕ бути якийсь геній. Ця думка викликала в Енн захват.

У куті за партою сам-один сидів Ентоні Пай. У нього було похмуре й непривітне лице, і він вороже поглядав на Енн своїми чорними очима. Енн одразу ж постановила собі завоювати прихильність цього хлопця і роззброїти цим родину Паїв.

В іншому куті класу був ще один дивний хлопчина, він сидів поруч з Арті Слоаном. Веселий на вигляд малий хлопчисько з кирпатим носом, веснянкуватим обличчям і великими, світлими, блакитними очима, облямованими майже білими віями. Мабуть, це син Доннеллів. А в іншому ряду, поруч із Мері Белл, сиділа схожа на нього дівчина, можливо, його сестра. Енн подумала, яка ж це матір відправила б дитину до школи в такому одязі, в який була вбрана ця дівчинка. На ній було вицвіле шовкове рожеве плаття з купою мережива, брудні білі пантофельки й шовкові панчохи. Її рудувате волосся було закручене в безліч якихось дивних і неприродних завитків, поверх яких красувався більший за її голову яскраво-рожевий бант. Хоча, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона натомість дуже задоволена своїм виглядом.

Дрібною блідою дівчинкою з гладкими й шовковистими пасмами каштанового волосся, що спадало їй на плечі, мала бути, як припустила собі Енн, Анетта Белл, чиї батьки раніше жили в окрузі, яким опікувалася ньюбридзька школа, але тепер, після переїзду на п’ятдесят ярдів на північ, належали до Ейвонлі. Троє блідих як смерть дівчат, котрі усі разом збилися на одному сидінні, вже напевне були Коттонами. Так само не виникало сумнівів, що та маленька красуня з довгими каштановими кучерями й карими очима, яка кидала кокетливі погляди на Джека Гіллса, визираючи з-понад свого молитовника, – це Пріллі Роджерсон. Її тато нещодавно одружився вдруге й привіз Пріллі додому, забравши її від бабусі, котра мешкає в Ґрафтоні. А от ким була та висока незграбна дівчина в задньому ряду, яка, здавалося, мала надто багато рук і ніг, Енн ніяк не могла зрозуміти, і вже пізніше довідалася, що її звуть Барбара Шоу й що вона приїхала до Ейвонлі жити зі своєю тіткою. Вона також дізналася, що випадки, коли Барбарі вдавалося пройти поміж парт, не перечепившись за власні або чиїсь ноги, були настільки рідкісні, що ейвонлійські школярі записували такі відомості на стіні біля ґанку, щоб увіковічити їх.

Та коли Енн зустрілась очима з хлопцем за першою партою саме навпроти неї, її раптом охопив дивний трепет – так, наче вона щойно знайшла свого генія. Вона розуміла, що це мав бути не хто інший, як Пол Ірвінг, і що пані Лінд врешті мала рацію, коли передбачала, що він буде несхожим на ейвонлійських дітей. Ба більше, Енн усвідомлювала, що він відрізнявся від усіх дітей, де б вони не мешкали, і що в ньому крилася душа, тонко споріднена з її власною, котра зараз дивилася на неї крізь надзвичайно темні голубі очі, що так пильно за нею спостерігали.

Вона знала, що Полові має бути десять років, але він виглядав не більше, ніж на вісім. У нього було наймиліше личко з тих, які вона коли-небудь зустрічала в дітей – з надзвичайно делікатними й вишуканими рисами, обрамлене ореолом каштанових кучерів. У нього були повні темно-червоні губи, які лише ледь-ледь торкались одна одної й вигиналися чітко окресленими кутиками до ямочок на щоках. Вигляд у нього був серйозний, похмурий та замислений – такий, наче духом він був набагато старший за тіло. Та коли Енн м’яко всміхнулася до нього, цей вираз умить зник, поступившись місцем раптовій усмішці у відповідь, яка, здавалося, осяяла все його єство – так, ніби якесь полум’я розгорілося всередині нього, освітлюючи його зсередини з голови до п’ят. Але найкраще було те, що ця усмішка була мимовільною й зародилася не від якогось зусилля чи причини, що надійшли ззовні, а виникла просто як віддзеркалення внутрішнього «я» – такого на рідкість приємного та люб’язного. Швидко обмінявшись усмішками, Енн та Пол заприятелювали навіки, ще перш ніж встигли перемовитися бодай словом.

День минув, неначе уві сні. Згодом Енн ніяк не могла чітко його відтворити. Здавалося майже, що то не вона тоді навчала дітей, а хтось інший. Вона чула, як відбувалися уроки, лічила разом з учнями й роздавала домашні завдання якось механічно. Діти поводилися досить добре; сталося тільки два інциденти. Морлі Ендрюса спіймали на тому, як він ганяв двійко цвіркунів у проході між партами. Енн змусила його годину стояти на підвищенні біля дошки й – що стало для Морлі набагато більшим горем – конфіскувала його цвіркунів. Вона посадила їх у коробку й на шляху зі школи випустила їх на волю в Долині Фіалок, проте Морлі був переконаний – як тоді, так і згодом – що вона тримала їх у себе вдома для власних розваг.

Іншим порушником дисципліни став Ентоні Пай, який вилив залишки води зі своєї пляшки для миття грифельної дошки за комір Аврелії Клей. Енн затримала Ентоні в класі на перерві й поговорила з ним про те, якої поведінки очікують від джентльмена, нагадуючи, що джентльмени ніколи не ллють воду дівчатам за комір. Вона також сказала, що хотіла б, щоб усі її підопічні стали джентльменами. Ця її маленька лекція була дуже милою і зворушливою, але, на жаль, на Ентоні це зовсім не подіяло. Він слухав її мовчки, з незмінно похмурим виразом обличчя, а тоді зневажливо присвиснув, виходячи з класу. Енн зітхнула, а тоді втішила себе, адже пам’ятала, що завоювати любов Пая, як і будівництво Рима, було справою не одного дня. Хоча насправді сумнівно було, що в когось із Паїв є хоч якісь залишки любові, які можна завойовувати, та Енн сподівалася на краще для Ентоні, з котрого, здавалося, ще може вийти досить милий хлопець, якщо комусь вдасться розвіяти його незмінну маску похмурості.

Коли уроки закінчились і діти розійшлися, Енн стомлено опустилась у крісло. У неї боліла голова, і вона почувалася дуже пригніченою та зневіреною. Хоча реальних причин для того, щоб зневірюватися, і не було, оскільки нічого жахливого не трапилося, та Енн дуже втомилась і їй здавалося, що вона ніколи не зможе полюбити вчителювання. А як жахливо буде, якщо доводитиметься робити те, що тобі не подобається, кожного дня впродовж… ну, скажімо, десь сорока років. Енн вагалася, чи розплакатися їй тут і тепер, чи дочекатися приходу додому й зробити це в затишку своєї білосніжної кімнати. Не встигла вона прийняти рішення, аж раптом десь від ґанку долинув стукіт підборів впереміш із шурхотом шовкових спідниць, і ось навпроти Енн уже стояла якась леді, зовнішній вигляд якої змусив її згадати нещодавні нарікання пана Гаррісона стосовно однієї надто екстравагантно вдягненої жінки, котру він бачив у магазині в Шарлоттауні: «Вона мала вигляд чогось середнього між модною картинкою з глянцевого журналу та нічним кошмаром».

Новоприбула була вбрана в пишну літню блідо-голубу шовкову сукню з буфами, оборками й рюшами всюди, де тільки можна ці буфи, оборки та рюші причепити. На голові в неї красувався велетенський білий шифоновий капелюх, обшитий трьома довгими, але тонкими страусовими перами. Рожева шифонова вуаль, густо всіяна великими чорними кружечками, воланом спадала з крис капелюха їй на плечі й розвівалася позаду, наче вимпел. На ній було стільки ювелірних прикрас, скільки лиш можна вмістити на одній невеличкій жіночці, а навколо витав надзвичайно сильний запах парфумів.

– Я пані ДонНЕЛЛ, – оголосила ця проява, – і я прийшла сюди, щоб повідомити вам про що мені розповіла Клариса-Ельміра, коли повернулася додому сьогодні по обіді. Це мене СТРАШЕННО обурило.

– Вибачте, – затинаючись, промовила Енн, безрезультатно намагаючись згадати, що ж таке могло трапитися вранці з дітьми Доннеллів.

– Клариса-Ельміра розповіла мені, що ви вимовляли наше прізвище як «ДОНнелл». Що ж, панно Ширлі, правильно вимовляти «ДонНЕЛЛ» – з наголосом на останньому складі. Сподіваюся, ви запам’ятаєте це на майбутнє.

– Я спробую, – видихнула Енн, ледь стримуючи непереборне бажання розсміятися. – З досвіду знаю, як це неприємно, коли, наприклад, ваше ім’я неправильно пишуть, тож припускаю, що, коли його й вимовлять не так, як треба, це ще гірше.

– Саме так. А ще Клариса-Ельміра сказала, що ви називаєте мого сина Джейкобом.

– Але ж він сказав мені, що його так звуть, – запротестувала Енн.

– Може, цього й слід було очікувати, – сказала пані Доннелл тоном, який означав, що нічого й шукати в дітях якоїсь вдячності в часи такої розбещеності та вседозволеності. – У цього хлопчиська такі плебейські смаки, панно Ширлі. Коли він народився, я хотіла назвати його Сен-Клером – це ім’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполіг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком. І що ви думаєте, панно Ширлі? Коли нашому невинному хлопчику було п’ять, дядечко Джейкоб взяв та й одружився, і тепер у нього є троє власних синів. Чи ви коли-небудь чули про таку невдячність? У ту ж мить, коли нам прийшло запрошення на весілля – а йому таки вистачило зухвалості надіслати нам те запрошення, панно Ширлі, – я сказала: «Більше тут не буде ніяких Джейкобів, з мене досить». З того дня я почала називати сина Сен-Клером, тож і вам, я наполягаю, слід кликати його Сен-Клером. Його батько вперто продовжує називати його Джейкобом, та й сам хлопець з якихось незбагненних причин надає перевагу цьому вульгарному імені. Та він Сен-Клер, і Сен-Клером залишиться. Ви ж будете такі люб’язні запам’ятати це, панно Ширлі, правда ж? СПАСИБІ вам! Як я й казала Кларисі-Ельмірі, я була впевнена, що це просто непорозуміння і що мої слова все вам прояснять. Доннелл – наголос на останній склад… і Сен-Клер – в жодному разі не Джейкоб. Ви пам’ятатимете? СПАСИБІ вам!

Коли пані ДонНЕЛЛ полетіла геть, Енн зачинила школу й пішла додому. Біля підніжжя пагорба, на Березовій Стежці, вона зустріла Пола Ірвінга. Він простягнув їй букетик маленьких диких орхідей, котрі ейвонлійські діти звуть «рисовими лілеями».

– Візьміть, будь ласка, вчителько. Я знайшов їх на полі пана Райта, – сором’язливо сказав він, – і повернувся, щоб подарувати їх вам, тому що подумав, що ви – з тих леді, котрим вони б сподобалися, і ще тому…, – він звів до неї свої красиві великі очі, – тому що ви мені подобаєтеся, вчителько.

– О, любий, – сказала Енн, приймаючи запашні квіти. Так, неначе слова Пола були якимось магічним заклинанням, вона вмить відчула, як її дух звільнився від зневіри й утоми, а надія сповнила серце, витаючи в ньому, як танцюючий фонтан. Вона легко й безтурботно пройшла Березову Стежку, насолоджуючись, наче якимось благословенням, солодкавими пахощами своїх орхідей.

– Ну, як усе пройшло? – поцікавилася Марілла.

– Запитай мене через місяць, і тоді, можливо, я й зможу відповісти. А зараз ні… Я й сама не знаю, ніяк не можу зрозуміти. Почуваюся так, ніби всі мої думки хтось перемішав так, що вони стали густими й каламутними. Єдине досягнення на сьогодні, в якому я упевнена, – це те, що я навчила КліффіРайта розрізняти літеру «А». Раніше він не знав, як вона виглядає. Хіба ж це не хороший початок, коли допомагаєш якійсь душі ступити на стежку, котра може привести її до Шекспіра чи «Втраченого раю»?

Пізніше прийшла пані Лінд, щоб ще більше заохотити Енн. Ця добра леді зупиняла школярів біля воріт свого дому й розпитувала, чи їм сподобалася нова вчителька.

– І всі вони сказали, що ти була чудова, Енн, – усі, окрім хіба що Ентоні Пая. Мушу визнати, йому ти не сподобалася. Він сказав, що в тобі «немає нічого доброго, як і в решті дівчат-вчительок». Він просто зліплений з того ж тіста, що й усі Паї. Але не зважай на це.

– Я й не зважатиму, – спокійно відповіла Енн, – а ще я збираюся зробити так, щоб Ентоні Пай мене полюбив. Терпіння і доброта точно допоможуть мені завоювати його прихильність.

– Ну, з Паями ніколи не можна бути певною, – обережно мовила пані Рейчел. – Вони – як сни, які часто означають протилежне. А щодо тієї пані ДонНЕЛЛ, можу запевнити, я її так звати не бути. Прізвище їхнє – ДОНнелли, і так було завжди. Та жінка просто божевільна, ось що я скажу. У неї є мопс, котрого вона зве Квінні, і він їсть за одним столом з усією сім’єю, поїдає наїдки з порцелянових тарілок! На її місці я боялася б осуду. Томас каже, що чоловік її – тямущий і працьовитий, хоча й не виявив достатньо кмітливості, коли обирав собі дружину, ось що.

VI. Усі можливі типи чоловіків… та жінок

Був серпневий день на пагорбах Острова Принца Едварда; над піщаними дюнами з боку моря віяв свіжий вітерець; а поміж пагорбів простягалася довга червонувата дорога, що петляла серед полів та лісів, то огинаючи густий смерековий перелісок, то проходячи через насадження молодих кленів, поміж яких внизу виднілися великі перисті листки папоротей, то спускаючись у виярок, де вона спалахувала поміж деревами червонявим струмком, а тоді знову ховалася в лісі, то гріючись у променях сонця поміж золотушниками й димчасто-блакитними айстрами; повітря повнилося співом безлічі цвіркунів, цих маленьких щасливих мешканців літніх пагорбів; вгодований гнідий поні тюпав собі вздовж дороги; а позаду їхало двоє дівчат, сповнених простої, безцінної радості молодості й життя.

– Ох, Діано, сьогодні такий блаженний день, правда? – зітхнула від чистого щастя Енн. – У повітрі витають якісь чари. Ти тільки глянь натой багрянець в чаші долини зі збіжжям, Діано! І ось, вдихни запах живиці! Він долинає з того маленького сонячного виярка, де пан Ібен Райт пиляє стовпи для паркана. Проживати такий день – це просто блаженство, але вдихати пахощі живиці – наче бути на небесах. Це наче на дві третини Вордсворт і на одну третину – Енн Ширлі. Хоча, напевно, малоймовірно, щоб в раю була живиця, правда ж? Та мені здається, що небеса не були б ідеальними, якби не можна було вдихнути трохи цього аромату, йдучи райським лісом. Можливо, він там буде, але без смерті. Так, думаю, що так і буде. Ці неймовірні пахощі мають бути не чим іншим, як душами ялин… а на небесах, звісно ж, будуть лише самі душі.

– Дерева не мають душі, – сказала практична Діана, – хоча живиця, без сумніву, пахне надзвичайно. Колись я зроблю собі подушечку й наповню її хвоєю з ялини. Раджу тобі, Енн, теж зробити собі таку.

– Так, мабуть, я й справді таку зроблю… і використовуватиму її для спання. Тоді мені точно снитиметься, що я якась дріада або лісова німфа. Але саме в цю мить я вдовольнюся тим, щоб бути Енн Ширлі, ейвонлійською вчителькою, яка їде собі дорогою в такий світлий та приємний день.

– Сьогодні таки чудовий день, але в нас є анітрохи не чудове завдання, – зітхнула Діана. – Чому, на Бога, ти запропонувала збирати пожертви на цій вулиці? Саме тут мешкають чи не всі ейвонлійські диваки, і до нас, певно, ставитимуться так, наче ми просимо грошей для себе. Цей шлях найгірший з усіх.

– Саме тому я його й обрала. Звісно ж, Гілберт із Фредом пішли б цією дорогою, якби ми їх попросили. Але розумієш, Діано, я почуваюся відповідальною за ТУСЕ, адже це я першою запропонувала його створити, тож, здається мені, це саме я маю брати на себе найбільш неприємні справи. Вибач, що й тебе в це втягнула, але тобі й слова не доведеться казати до тих диваків. Говорити буду я… Як сказала б пані Лінд, у мене якраз язик підвішений для таких розмов. Пані Лінд не знає, чи підтримувати нашу організацію, чи ні. Вона схильна підтримувати її, коли згадує, що пан та пані Аллани прихильно ставляться до цієї ідеї, але факт того, що перші товариства з удосконалення селищ зародилися в Штатах, грає не на нашу користь. Вона вагається, і лише успіх покаже пані Лінд, що наша ідея гідна схвалення. Прісцилла збирається підготувати доповідь до наступних зборів товариства, і я сподіваюся, що в неї вийде щось путнє, адже її тітонька – така талановита письменниця, тож цей дар має бути у неї в крові. Ніколи не забуду того захвату, який я відчула, коли дізналася, що пані Шарлотта Морган – це Прісциллина тітонька. Мені здалося, що це так чудово – бути подругою дівчини, чия тітонька написала «Дні в Еджвуді» та «Сад трояндових бутонів».

– А де живе пані Морган?

– У Торонто. Прісцилла каже, що вона наступного літа збирається навідатися на Острів і, якщо вийде, вона влаштує так, щоб ми з нею зустрілися. Звучить надто добре, щоб бути правдою, але так приємно уявляти собі це перед сном.

Створення Товариства з удосконалення селища Ейвонлі таки відбулося. Гілберт Блайт став президентом Товариства, Фред Райт – віцепрезидентом, Енн Ширлі – секретарем, а Діана Баррі – скарбником. «Вдосконалювачі», як їх одразу ж охрестили, мали збиратися раз на два тижнів домі когось із членів Товариства. Вони визнали, що до кінця року не можуть очікувати значних удосконалень, але постановили собі планувати кампанію на прийдешнє літо, збирати й обговорювати різні ідеї, писати й читати доповіді та, як сказала Енн, виховувати громадські настрої.

Звісно, члени Товариства зіткнулися й з деяким несхваленням, а також – через що вони переймалися значно більше – із насмішками. Пан Еліша Райт, мовляв, говорив, що Товариству більше б пасувала назва «Клуб залицяльників». Пані Хайрем Слоан заявляла, що чула, начебто вдосконалювачі збираються розрити землю на узбіччях усіх доріг і висадити там геранії. Пан Лівай Болтер попередив своїх сусідів про те, що вдосконалювачі наполягатимуть на тому, щоб усі вони зносили свої будинки й зводили їх наново відповідно до планів, схвалених Товариством. Пан Джеймс Спенсер поцікавився, чи не були б вони такими люб’язними зробити пагорб, на якому стоїть церква, трохи нижчим. Ібен Райт сказав Енн, що хотів би, аби вдосконалювачі змусили старого Джошуа Слоана брити свої бакенбарди. Пан Лоуренс Белл заявив, що може побілити свій хлів, якщо вони того захочуть, але вішати мереживні фіранки на вікна у стайні НЕ збирається. Пан Мейджор Спенсер натомість запитав у Кліфтона Слоана, одного із вдосконалювачів, котрий возив молоко на сирну фабрику в Кармоді, чи це правда, що до наступного літа всі мають вручну розмалювати свої відра для молока й накривати їх вишитими серветками.

Незважаючи на це – чи, можливо, оскільки така вже людська природа, – через це, члени товариства хоробро взялися за те єдине вдосконалення, яке сподівалися втілити в життя вже цієї осені. На другому зібранні, у вітальні дому Баррі, Олівер Слоан запропонував розпочати збір грошей для того, щоб відремонтувати черепицю на даху будівлі клубу й перефарбувати його. Джулія Белл підтримала його, хоча й мала неприємне відчуття, що вона робить те, що не зовсім личить справжній леді. Гілберт виніс ідею на голосування, вона була одноголосно схвалена, і Енн поважно записала її до протоколу. Наступною справою на порядку денному було призначення комітету, тож Герті Пай, котра була сповнена рішучості не дати Джулії Белл здобути всі лаври, сміливо запропонувала висунути на посаду голови даного комітету панну Джейн Ендрюс. Цю пропозицію також було належним чином підтримано й проголосовано за неї, і Джейн, віддячивши за своє призначення, обрала Герті членом комітету, разом із Гілбертом, Енн, Діаною та Фредом Райтом. На приватному засіданні члени комітету розподілили свої обов’язки: Енн та Діані доручили збирати пожертви на ньюбридзькій дорозі, Гілбертові та Фреду – на дорозі, що веде до Вайт Сендс, а Джейн та Ґерті взяли на себе дорогу на Кармоді.