Життя в рожевому

«Ет, Гальо! Нічого ти не розумієш! У якій кімнаті? Сусіди то виїхали, а речі свої в найкращому разі за тиждень заберуть!»

Хлопці стояли непорушно. Ніхто не смів перечити голосистій директорці дитячого садка номер двісті шістдесят сім, що розташовувався прямісінько всередині нашого подвір’я по вулиці Іваново-Вознесенська п’ять[17]. А коли, нарешті, хокейне поле було звільнено від вігвамів білизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижній шапці свого брата-спортсмена навіть крізь зуби процідив: «А нам ще навесні квартиру віддали. Жиріємо, пацани. Двір стає заможним». І, скориставшись секундним зволіканням, доки інші думали, що йому на це відказати, закинув шайбу в пусті ворота.

Я взагалі вийшла з гри. Подивилася на зорі, що, ніби в рамці даху нашого будинку, сяяли над нами. Сніг блискотів. Каркаючи, пролетіли кілька ворон. Чомусь згадалася «Снігова королева» Андерсена і його вчений ворон. Доки хлопці знічев’я все ж таки почали гру, я вперіщилась у вікна під’їзду, у якому проживала родина Бугаєнків, себто Віра Ігнатівна з чоловіком і малим сином – Борею.

Галина Григорівна і Микола Ахтимонович швидко підіймалися сходами на третій поверх. На четвертому рух зупинився, і їх поглинуло світло квартири друзів. Я зітхнула. В нас із тіткою Дунею і батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околиці Києва із самого початку забудови Соцміста. Однак ані тітка, ані розжалуваний батько, який після війни був позбавлений усіх нагород, не дуже раділи власній житлоплощі й особливо Дуня, що постійно згадувала квартиру в центрі столиці УРСР. Іноді зітхала, іноді прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лібкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так… Батько був завжди мовчазний і нічого не відказував їй. А я іноді думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього ніколи не промовляла.

* * *

По-друге, жити стало краще. Я до кінця цього не відчувала, але в телевізорі вічно повторювали, що СРСР переживає період розквіту, і рівень життя захмарно підвищився. Мені навіть іноді ставало соромно: якщо той рівень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не відчуваю? Я запитально дивилася навсібіч, намагаючись знайти тому підтвердження, але знаходила тільки поодинокі випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якій, нарешті, і друга кімната відійшла до них, і Галина Григорівна все мріяла про третю, щоб у цій квартирі жила тільки її родина.

Що лишилося поза моєю обізнаністю та навіть інших сусідів (незважаючи на її голосистість), так це те, що Галина Григорівна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого п’ятдесят сьомого, коли її хворобливій дочці виповнилося два роки, а її молодша сестра втекла від мачухи з Павелок і переїхала до Києва – тож Галина Григорівна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала її на Марусю і йшла «стукатися у двері». Вона це так називала чоловікові. І вона це достобісу вміла робити: що фігурально, що буквально.

Спочатку в неї нічого не виходило. Але жінка була не з тих, хто здається. Вже за два роки вона товаришувала і з Іваніцею – начальником квартирного відділу в райвиконкомі, і з Митрофановим – своїм безпосереднім шефом – начальником районного відділу освіти. Ті бідкалися, що нічого зробити не можуть, однак у кімнаті Габзовських у квартирі номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусідня кімната звільнилась, і Іваніца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорівна вибиває собі зайві метри, їй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовільно. Так легше буде щось придумати».

І ось, нарешті, отримали довгоочікуваний ордер! Запальна і язиката завідувачка дитячого садочка, Галина Григорівна ще довго докорятиме чоловікові (якщо бути точною – все подальше спільне життя). Мовляв, ти під столом ховався, коли я кімнату вибивала. Але наразі – свято. Кімнату дали! Не треба більше вчотирьох – вона, молодий капітан, малолітня дочка і молодша сестра – жити у двадцяти п’яти метрах. Ура!

Тож жити ставало все краще і краще? Чи як там, ніби мантру, повторювали з маленького ящика, який нещодавно з’явився і в нашій вітальні? Принаймні, жити ставало веселіше. Народ, що трохи оговтався від війни і навіть призабув, як то воно було, вимагав уже не лише хліба, а й розваг.

З’явилися на вулицях спортсмени. Це був певний тип молоді, якій уже не треба йти на фронт і шукати окраєць хліба в повоєнний період. Це був надлишок. І люди нарешті могли собі дозволити цей надлишок. Суцільна кристалічна необхідність відпала, і в цьому крилися найважливіші зміни.

Річковий вокзал прикрасили прекрасними мозаїками, ну майже фресками, тих таки спортсменів, і ті фрески навіть не мали ідеологічного характеру.

* * *

Не забували й про культурно-мистецькі заходи. Театральне життя буяло різнобарв’ям. Вкотре ішов безсмертний балет Чайковського «Лебедине озеро», у якому партію Одетти-Оділії блискуче виконувала народна артистка УРСР Олена Потапова. Як не дивно, в минулому, 1959 році, її відпустили на гастролі в США і Канаду. І, як не дивно, вона не лише повернулася назад до Радянського Союзу, а й отримала звання народної.

Усі театри активно готувалися до Декади української літератури й мистецтва в Москві. Багато говорили про прем’єру комічної опери Сандлера «В степах України» за однойменною комедією Корнійчука. Вона прогриміла від Одеського театру опери та балету до Київського й назад. І її в першу чергу збиралися показувати московській публіці.

Минулого року в Київському театрі Івана Франка своїм «соціалістичним реалізмом» хизувалася вистава «Грані алмаза». «Розкривати героїчний пафос нашого щоденного трудового життя, показувати високе у звичайному, „буденному” – одне з головних завдань мистецтва»[18]. Щоправда, здається вистава не потрапила на Декаду української літератури й мистецтва. Забракло їй не так ідеологічної, як методичної чистоти. Преса її постійно критикувала за занадту еклектичність і безглузде новаторство. Цим вона мене неабияк заінтригувала, і я вмовила Дуню сходити на неї.

Література також не відставала і мислила семирічними масштабами. «Ми повинні взяти зобов’язання: за семирічку жодної поганої, холодної, фальшивої книжки! Як беруть зобов’язання сталевари, будівельники, доярки, ланкові, шахтарі», – зазначив Павло Загребельний у своїй статті в січневій «Літературній газеті» шістдесятого року.

Кіно розвивалося чи не найяскравіше. І хоча війна давно скінчилася, кінорозповіді про подвиги не давали спокою фантазії кіномитців.

Героями фільму «Спрага» Одеської кіностудії стали радянські моряки та розвідники. «Не тільки за темою, а й за своєю ідеєю, життєстверджувальним духом, картина „Спрага” стоїть близько до таких кінотворів, як „Подвиг розвідника”, „Молода гвардія”»,[19] – писали наввипередки газети.

Усе вертілося в певному замкненому колі з поодинокими відхиленнями, однак прославлялося в періодиці як надсучасне і вкрай актуальне. А також пафосне (любили журналісти ще з часів повоєння оте слівце), ідеологічне і реалістичне. Повний набір.

* * *

Тому навіть дивно, що наші космічні технології, крокуючи в ногу з побоюваннями сенатора Маккарті щодо «червоної загрози», таки не загинули разом із його печінкою від цирозу в п’ятдесят сьомому, а дали й справді досить відчутний поштовх до освоєння космосу[20].

Так називана Науково-технічна революція дала якісний стрибок у структурі й динаміці розвитку продуктивних сил. Протягом п’ятдесятих і далі, охопивши всю декаду шістдесятих, відбувається корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки на провідний чинник виробництва. У Києві з’являється кілька станцій метро – на той час ну майже машина телепортації.

Відбувається трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне. Завдяки науковій революції старі наукові уявлення заміщаються частково або повністю новими, з’являються нові теоретичні передумови, методи, матеріальні засоби, оцінки й інтерпретації, погано або повністю несумісні зі старими уявленнями.

І це все на тлі рок-н-ролу на Заході, музичні платівки з яким дістаються «з-під поли» і продовженням у нас традиції Кукриніксів – смішними карикатурами на політичні теми в періодиці, що нищівно викривають швидше моральну відсталість радянського суспільства, ніж Заходу.

Також ми й далі «запозичували» технології у висміюваного Заходу і навіть для своїх найкарколомніших технічних досягнень використовували техніку, що в повоєнний період називали «трофейною».

Так, якимось очкастим і завумним науковим співробітником із руками, що тряслися від неймовірного хвилювання, було отримано сигнал із космосу з першими знімками зворотного боку Місяця в Симеїзькій обсерваторії восени п’ятдесят дев’ятого. Того року Радянський Союз запустив автоматичну міжпланетну станцію (АМС) «Луна-3», а приблизно через три доби, 7 жовтня, між 6:30 і 7:10 за московським часом, станція виконала фотографування невидимої частини Місяця і передала знімки телевізійним каналом на Землю. Для фотографування застосували «трофейну» американську кіноплівку завширшки в 35 мм, яку отримали з американських розвідувальних аеростатів із фотоапаратурою у 1950-х роках, що було виявлено радянськими військами. Ось так.

Запозичення. Привласнення. Паразитування і розмноження. Проте не всього, звісно. Інакше ніяка ідеологія б не допомогла. Особливо в умовах відлиги. Хрущовська відлига.

Секс і рок-н-рол. І навіть нова мода. Навіть у нас нова мода. Адже, нарешті, з’явився акрил. І ця новація текстильної промисловості, що дала поштовх розробці Київським будинком моделей наднових концептуальних модних тенденцій, створила небачений до цього попит на штучні матеріали. Пересічна радянська людина сама не зчулася, як трохи наблизилася до постіндустріального суспільства. Все відбувалося органічно. Немов перший секс третьокурсниці з таким ще юним і наївним – її колишнім викладачем.

* * *

Це сталося майже за сім років по тому, в кінці грудня шістдесят сьомого. Тоді був такий лютий мороз, що доки я зі свого педінституту бігла по скрипучому снігу додому, аби не запізнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нівелюючи те, що остання пара у мене закінчувалась о пів на сьому), то було тяжко вдихати повітря. Здавалося, ніби замість кисню в мої легені потрапляють скалки льоду і впиваються в альвеоли, розриваючи їх своїми гострими лезами кристалів.

Віддихалась я тільки в під’їзді. Там завжди стояв запах плісняви, який нагадував мені про метро. В шістдесят п’ятому було введено в експлуатацію другу чергу станцій метро, і мені вже не потрібно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до інституту, скоротився втричі. Я, мов та королева, сідала на щойно добудованій станції «Дарниця» і виходила на розкішній, мов палац, станції «Університет», від якої до педагогічного було рукою сягнути.

Як я і очікувала, всі гості вже зібралися. Тільки-но відчинивши дерматинові скрипучі двері своїм ключем, я відразу почула галас і дзенькіт бокалів. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – іронічно проказав усміхнений батько, розціловуючи мене в обидві щоки. – Роздягайся і приєднуйся до застілля. Там повна кімната гостей. Навіть твій колишній викладач прийшов». Тато подався до вбиральні, а я миттю відчула, як моє серце шалено калатається, немов літак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комоді й безпомічно спостерігала, як мої щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу ніяк не можу отямитися…» «А я тобі казав: ну її цю моду. Бери хустку, а то захворієш, і що з того, що в тебе гарна зачіска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мій день народження, мені так здається, був найкращим.

У мене було футорологічне графічне каре за останньою модою з легким начосом на потилиці. Тому, звісно, ніякого головного убору я не носила. Окрім того, я безстрашно обстоювала свою позицію. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.

Він був дорослий і невпевнений у собі. Не набагато старший від мене, щоб відчувати цей мезальянс аж так глибоко, як він відчував. Пізніше він пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом із колишньою своєю студенткою.

Я боялася його чи не більше ніж він мене, й одному Богу відомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже відбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невідворотно зсунута зі свого віковічного місця. Я закохалася так, що й досі тут, перебуваючи в Берліні за стільки років по тому – я вся його. Однак не рушу його стін. То моє внутрішнє табу. Він створений не для мене і попри мене. Я тільки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига і захист його єства. Все складно… Однак тоді, звісно, я про це не думала. Я просто летіла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на світло.

Мені тільки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима Дуня з батьком і частина гостей святкували мій день народження. Решта подалися на вулицю курити. Увімкнули голосно радіо, і я встигла побачити, як Толя з протилежного потоку активно вистукує під якусь пісню каблуками своїх модних шузів, коли за нами зачинилися двері моєї кімнати. Чи вони знали, що відбувається? Гадаю, що здогадувалися.

Він не був ніжним і – надзвичайно ніжним водночас. Я хамила йому вербально, однак, хоча і дерев’яніло, відповідала йому, стежачи за порухами свого тіла. Мені було лячно. Мої груди і між ногами – набрякли, немов бруньки котиків у Гідропарку навесні. Я була волога і спантеличена. Його руки ковзали по моєму тілу під блузкою і спідницею, немов намагалися віднайти якийсь стародавній скарб. Я намагалася не схлипувати, але мої вуста мимоволі відкривалися, і виходило щось схоже на нявчання котеняти. Він те нявчання стишував поцілунками. Тихше-тихше… Тобі не боляче? Я не знала, що на це відказати. Моє тіло нагадувало суцільне мінне поле. Я не знала, чи мені не боляче, чи все ж приємно… Єдине, чого я хотіла, – так це продовження. Мої стегна мимоволі розсувалися, і по вологій шкірі між ними я здогадувалася, що якщо він не увійде в мене, мені доведеться закритися у ванній кімнаті й несамовито пестити себе, доки я не отримаю задоволення. Іншого виходу не було. Голова паморочилася від одного бокала шампанського так, ніби й не було пива і горілки на шкільному подвір’ї перед імпровізованою дискотекою кількома роками до того, які мене мали загартувати й підготувати до всього алкоголю у світі разом узятого. Я сором’язливо доторкнулася до його штанів і відчула твердий еректований прутень під цівками пальців. Він, так само сором’язливо, повільно відвів мою руку від своєї ширінки. Я навіщось подивилася на килим, що висів над моїм ліжком і зображав пасторальну ідилію оленят на галявині. Чомусь на пам’ять спало безліч ранків, коли я роздивлялася тих оленів і все намагалася нарешті прокинутися, аби спочатку піти до дитсадка, потім за кілька років – до школи, і ось, нарешті, на пари свого педагогічного… «Ти точно цього хочеш?» – він уважно дивився мені у вічі. «Так, увійди в мене». Я сама злякалася цих слів, ніби чула їх від когось мені незнайомого, однак це був мій голос, і я майже просила, волала про допомогу. За перших його рухів (а я була незайманою, і це не було так уже й просто ввійти в мене) він спинився і знову запитально подивися мені у вічі.

Я стогнала, і сама пестила собі груди під блузкою. Здається, такими твердими мої соски ще не були ніколи. Він зрозумів мої порухи й обережно продовжив, так і не дочекавшись моєї відповіді.

Я перетворилася на суцільний вогонь. Уже не відчуваючи окремо рук і ніг, своєї піхви, його єства в мені… Я рухалася йому назустріч, пришвидшуючись. Мої щоки розчервонілись, а пальці несамовито впивались в його спину. Я відчувала, як по стегнах стікає щось гаряче, й розуміла, що то моя кров. Краєм ока глянула на свою постіль. По мальвах на простирадлі розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не відчувала болю. Моє тіло перетворилось на суцільне задоволення. «Тобі не боляче?» – вкотре запитав він і підняв мою макітру з подушки, аби заглянути у вічі. «Ні-ні», – запевняла я його і хотіла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак він раптом спинився і випірнув із мене.

Я закрила очі й відчула, як він цілує ніжно мене у вуста. Моє єство потягнулося до нього, і я долонями почала шукати джерело своєї насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала і вимагала більшого. Він знову обережно мене відсторонив від себе, немов боявся поранити, і обома руками взяв мої зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маємо повертатися до гостей».

Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закінчення свята – після того, як ми все ж таки відчинили двері моєї кімнати й, винувато всміхаючись, незграбні та щасливі, повернулися до вітальні – я пам’ятаю, немов у тумані. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванної кімнати.

Здається, Дуня зрозуміла, що відбулося. Вона жартівливо проспівала: «Ти ж ніби не миєшся на ніч?» Вода була ледь теплою і довго нагрівалася у шланзі душу. Я бачила своє розпашіле обличчя з дикунськими очима в запотілому старому дзеркалі на дверях ванної кімнати. Впустивши в себе грайливий водяний струмінь зі шлангу, я довго пестила клітор, доки остаточно не втомилася від того току, що проймав моє тіло і примушував дрижати пальці ніг у судомах. Потім я довго відмокала в гарячій воді й водила цівками по малесеньких крапельках на чавунній ванній. Виходили змійки, що повзали по вологих луках, заповзали в нірки, шурхотіли лускою своїх міцних, гнучких тіл… Я мріяла про нього, лежачи в уже застиглій воді, і відчувала, як та крижана глиба мого внутрішнього антарктичного океану скресає. Так починалося моє персональне глобальне танення льодовиків. Чи все призведе все ж таки мене до трагедії планетного масштабу?..

Чи міг би бути перший раз кращим? Гадаю, що ні. Але водночас і так. Бо потім я накрутила себе так, що примусила не зачіпати його. Психологічно не рушити з того місця і тієї прозелітичної місії, яку підсвідомо відчувала. Ось-ось мав початися шістдесят восьмий рік. Але нам до нього ще йти і йти…

А тепер все за порядком, або – ну майже за порядком.

Розділ третій. I will show you Kuzka’s mother![21]

«На Хрещатику в передсвяткові дні тисячі перехожих… З кошиків, які тримають жінки, визирають дуже спокусливі ласощі до святкового столу. Поспішають кудись заклопотані чоловіки.

А ці двоє – юнак і дівчина – йдуть неквапливо, замріяно… Зупиняємо їх, знайомимося…

Виявляється, 1959 рік став для Ігоря і Наді роком їх одруження. Ігор закінчив Київський інститут водного господарства, дружина працює продавцем у книгарні, а разом вони мріють у 1960 році поїхати на будівництво Київського моря. І зроблять усе, щоб здійснити свою мрію».

«Літературна газета» № 1(1618)Від 01.01.1960

Закінчувався другий акт «Богеми», який, здається, не закінчиться ніколи. Цю п’єсу тільки-но дозволили, чи то пак – поставили (ймовірно – випадково) в київській опері, і я сподівалася на більше. Значно більше від чогось потаємного і забороненого. Однак усе, як завжди. Людські емоції, банальні життєві ситуації. І все ж таки після квазісучасного репертуару останніх десятиліть, оспівуваних газетами, публіка була у захваті. Я ж відверто нудилася…

Мені ось-ось мало виповнитися п’ятнадцять, і я здебільшого думала про секс і зміни свого тіла, пов’язані зі статевим дозріванням. Власне, в Середньовіччі мене б уже вважали за дорослу, зрілу, повноцінну жінку. Та ба, навіть такою, яка може народити другу, а то й третю дитину. Однак я була й досі незайманою. Нецілованою. Не те щоб у мене не було оргазму і я не знала, що це таке. Ще десь там, у далеких п’ятдесятих (здається, інше сторіччя за відчуттями), шестирічною я його пізнала. Дуня подарувала мені пупса. Великого, незграбного і лисого (в немовлят нема волосся, особливо гумових). І той пупс злигався з моєю Мальвіною.

Під час цього акту, на відміну від нещодавнього театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше – всіма нами.

Через багато років після цього… Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?

За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.

* * *

Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь – завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.

І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.

Зима…

Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську було холодніше, ніж у його рідному Києві, хоча той і розташовувався південніше. І завірюха дмухала йому в обличчя сильніше, і холодні голки снігу кололи його болючіше. Звісно, йому тільки так здавалося. Все в нашій голові.

Іноді це місто він уявляв не південною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибірським містом, також великим і достобіса технологічним. Припустімо – Новосибірськом. Усі газети майоріли вже не перший рік здобутками будівництва Академмістечка поряд цього міста, що стрімко розвивалося. Леонід Іванович знав, що Новосибірськ більший за кількістю мешканців ніж Дніпропетровськ. Саме в п’ятдесят дев’ятому робили останній перепис населення – якась газета написала, як же стрімко розвивається «сибірська столиця» зі своїми підприємствами й науковими інститутами. Тож пряма схожість між Дніпропетровськом і Новосибірськом простежувалася.

Ідучи додому з роботи, – він працював на заводі, – все думав: а чим воно відрізняється від його нинішнього міста, де він проживав? Хіба що вічною мерзлотою, і то не факт. Десь там, імовірно (хоча ця ймовірність і була така примарна, що навіть не ймовірність, а так – фантазія дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.

Він уявляв.

Івана Краузовича вже відпустили. Адже десять років таборів, на які його засудили ще до війни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацію відомому спеціалісту з ракетобудування – своєму сину, своєму єдиному нащадку. І навіть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, приміром, на підводу, і гасничок в його кімнаті не димить. «То чи холодніше там, ніж у Дніпропетровську, батьку?» – ставив він сам собі риторичне запитання, подумки звертаючись до найріднішої йому живої істоти, яку не бачив із далекого сорокового, коли втік із дому і поступив до Нахімовського морського училища, і відповіді не отримував, бо серце підказувало зовсім не ту райдужність, що хотів би.

І єдиний позитив, який Леонід Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо її чоловік також із далеких сибірів не виказував жодних ознак життя. А відтак не доведеться розлучатися з найріднішим (звісно, після батька, якщо той ще живий) для нього створінням. Хоча він собі й пообіцяв, якщо Наталчин чоловік повернеться зі свого тюремного заслання, він самоусунеться, як справжній джентльмен. Не боротиметься, не намагатиметься – ні…

* * *

Після того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Дніпропетровську, до Києва він навідувався часто, але ненадовго. Між ним і одруженою жінкою, що жила в його колишньому помешканні з двома синами, утворився такий собі гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зі своїм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурні дні по Сталіну, невідомо з яких причин. Хоча тоді особливо і причин не треба було: відразу по смерті генералісімуса почалася хвиля чисток. Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусід по гуртожитку від заводу з кімнати праворуч – «за гарні очі». Леонід Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст після третьої чарки натщесерце чистої, сорокаградусної «Столичної», відмовчувався. Не хотів вступати в дискусію. У самого на серці було безліч усілякого. Гіркого і засніженого. Завірюха…

А втім, Леонід Іванович тішився, що живе не сам, і вбачав у цьому певну вигоду. Хоча вже на той момент обіймав посаду начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет, і квартиру пропонували, і не раз. Навіть ордер якось принесли й поклали йому на стіл. Однак жити сам конструктор не хотів. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, і той вихлоп, немов із реактивного двигуна, що неодмінно станеться за цим, знищить його зсередини, і він вже буде не в змозі встати з колін. А сусідські очі навкруги були для нього, мов ті робочі гази – робоче тіло реактивного двигуна, що утворюється внаслідок спалювання пального в камерах згоряння.