Пер Ґінт

Генрик Ибсен

Пер Ґінт

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Дійові особи

Оза – селянка, вдова

Пер Ґінт – її син

Дві старі жінки з мішками зерна

Аслак – коваль

Весільні гості

Пара переселенців – чоловік і жінка

Сольвейга та Мала Гельга, їхні дочки

Музика з Гегштадта

Інгрид – його дочка

Жених і його батьки

Три пастушки

Жінка в зеленій сукні

Дід із Довра

Придворний троль. Багато інших тролів

Молоді тролі – дівчата й парубки

Відьми, домовики, лісовики, гноми

Дегенерат. Голос із пітьми. Крики птахів

Карі, жінка

Містер Котон

Месьє Бальон

Пани фон Еберкопф і Трумпетерштралє

Подорожні. Злодій і укривач

Анітра – дочка начальника бедуїнів

Араби, рабині, танцівниці

Кольос Мемнона – співак

Сфінкс із Гізе

Доктор філософії, професор Беґриффенфельд, директор будинку для божевільних у Каїро

Гугу – реформатор малабарської мови

Гуссеін – східний міністер

Фелах із королівською мумією

Божевільні та їхні доглядачі

Норвезький капітан корабля і його команда

Невідомий пасажир

Духовник

Похоронна процесія. Урядник. Відливник[1] ґудзиків. Худий

Події драми починаються на початку XIX століття, а закінчуються в шістдесятих роках, частково відбуваються в Гудбрандській долині та її горах, частково на побережжі Марокко, в пустелі Сахарі, в будинку для божевільних в Каїро, на морі тощо.

Перша дія

І. Картина

Укритий лісом згірок, біля загороди.

З гори спадає потічок. По другий бік – старий млин. Спекотний літний день.

Пер Ґінт, парубок міцної статури двадцяти років спускається доріжкою. Оза, його мати, маленька, тендітна жінка слідкує за ним, лютуючи.

Оза: Брешеш Пер!

Пер Ґінт: (не спиняючись) Ні, ні! Не брешу!

Оза: Забожись, коли це правда!

Пер Ґінт: Що божитись?

Оза: Тьху! Не смієш!

Ти казок мені наплів.

Пер Ґінт: (помовчавши) Ні, це правда, я божусь!

Оза: (забігає перед ним) І тобі цього не стид?

Десь пропадеш, десь дінешся,

Ґави ловиш – сіно жде.

Цап тобі заліз у тім’я,

Без штанів біжиш домів,

Без добичі, голіруч, –

Й не соромишся – до цього

Матері плести казок!

Отже – де ти стрівся з цапом?

Пер Ґінт: У бік від Гендина.

Оза: Ага!

Пер Ґінт: Сильно вихор дув відтіль,

Через що я й міг безпечно

Крізь гущавину пройти,

За якою він…

Оза: Так-так!

Пер Ґінт: Прислухаюсь нишком-тишком,

Як він б’є у сніг копитом,

Подивляю пишні роги,

Що виблискують до сонця,

Підсуваюсь по камінню,

Ледве в сніг не провалюсь,

Й бачу – олень велет-красень,

Звір, якого десять літ

Тут, повір, ніхто не бачив!

Оза: Боже хрань!

Пер Ґінт: Аж грянув стріл.

Цап скрутився, заметався,

Та за мить, нім він піднявся,

Я у нього на хребті!

Ліве ухо – лап в долоню,

Ніж із піхви вже добув,

Мить – і в грудь його загоню…

Гу! Як зірветься шалений,

Як брикне на рівні ноги,

Як рогами не метне!

Десь полетів ніж і піхва,

А мене він поміж роги

Як не вхопить, мов в кліщі,

Як не скочить, не шугне

Просто себе по хребті…

Оза: Христе!

Пер Ґінт: Мамочко! Чи ти

Той хребет коли-небудь

Бачила в житті?

Га! га! Майже милю вій там в’ється,

А не ширший від пили.

А внизу – сніги стовічні,

Западні і зломи скель,

Що із них вода кипуча

На сімнадцять тисяч ліктів

Вниз валиться ревучи.

Там, в горі, по тій пилі,

Посоромитись – стрілі –

Ми шуміли наосліп!

Я і олень. Вір мені:

Ще ні раз коня такого

Під собою я не чув.

Нам назустріч й попри нас

Сонця сипалось проміння,

Наче іскри з-під копит.

А під нами, десь в безодню

Лиш вірлів[2] одних хребти

Поміж небом і водою

Розліталися мов пух!

Ледявик валився вниз.

Але ми не чули гуку,

Що розгублювався в простір.

Лиш демонів дикі герці[3],

Хороводи, співи, танці

Били в очі й уха нам.

Оза: Боже, зглянься!

Пер Ґінт: Аж – нараз…

Наче камінь від удару,

З диким криком куропатва

Підірвалась з укриття.

Олень мій перелякався,

В бік метнувся, з-під копит

Ґрунт утік, і ми в безодню

Пошуміли стрімголов.

Оза:(хитнулася, ухопилася за пень, щоб не впасти)

Пер Ґінт: Поверх нас висока круча,

А під нами дна нема! –

Летимо крізь білу хмару,

Ростинаєм стадо мев[4],

Що тікають перед нами,

Ми ж падем все вниз і вниз,

Мов стріла з тугого лука.

Вниз я глянув – щось біліє,

Наче, оленя живіт,

Що зближається до нас,

Мамо, мамочко, це ж ми,

Відбивались в яснім плесі

Озера, що підіймалось,

В міру, як летів я вниз.

Оза: (задихається)

Пер! Мій Боже! Вже кінчи!

Пер Ґінт: Цап із верху, цап із долу,

В тую мить саму посполу[5]

Досягли себе – бебевх!

Зникло все, лиш мокра хвиля

Нас піною обдала.

Та не довго, бо від маху,

Ми дісталися на твердь,

Я обняв його за шию,

Олень плив – ні круть, ні верть,

І тепер я тут.

Оза: А він?

Пер Ґінт: Десь ще скаче вітрогін.

(Кляснувши пальцями й крутнувшись на зап’ятках)

Як стрінеш його – злови!

Оза: И не скрутив ти голови,

Ані ніг не поламав,

Твій хребет – цілий, неправда?

Боже, дякую тобі,

Що ти мав його в опіці!

Правда, пірвані штани,

Та пусте це, проти того,

Чим то міг би закінчитись

Божевільний той танок…

(Раптом замовкає, відкривши рот і витріщившись на сина широко відкритими очима, через хвилину знайшовши слова, скрикує)

Ох, брехуне ти проклятий!

Ну, і ще раз забожись!

Все оте, що ти наплів,

Чула я давним-давненько,

Ще твій тато хлопцем був,

Як це трапилося в Глезгу!

Пер Ґінт: Це й мені лучилось теж –

Це трапляється частіше!

Оза: (їдко) Так – брехню перебрехати

Можна теж: се-те додати,

Відпорошити чистенько

І як повістку новеньку

Розказати. Власне ти

Все роздув і прибільшив,

Украсив вірлиним пір’ям,

Тут відняв, а там доправив,

Набалакав, набрехав

Так, що визнатися в тім трудно,

Що вже чулося давно.

Пер Ґінт: Як би так мені хто другий

Говорив, то знав би що!

Оза:(плаче) Боже! Пощо я живу?

Пощо я на світ родилась!

Тут – проси, грози, однако,

Що мечи в стіну горох.

Пер Ґінт: Ноне, ненечко моя,

Все те правда! Все до слова

Будь-же – знов лиш…

Оза: Геть – кажу!

Можу бути я весела,

Як мій син – така свиня?

Маю я чого радіти,

Як у мене – чорт, не син?!

(Знову плаче)

Що зосталось нам, моспане

По батьківщиві?[6] Лайно!

Зовсім зрідшало вино,

Як умер старий Разм Ґінт.

Не тримав гроша в калитах,

А метав його на гній,

Купував ґрунта як стій,

Їздив в золоті, в каритах,

Все пішло. А де ж остатки?

По м’ясницях шумних, гучних,

Та по гостеньках бундючних,

Що по стінах скло товкли?

Пер Ґінт: Гм, а де торішній сніг?

Оза: А мовчати ти б не міг?

Глянь, по дворі лиш до ката –

В вікнах замість шиб є шмата,

Зледащів ти, вітрогоне,

В полі пустка та облоги,

Розлізаються маєтки,

Ліцитують[7] нас день в день!

Пер Ґінт: Про що краще говорім:

Як повернеш щастю спину,

То чи знак, що вже по нім?

Оза: Ні! Бо там, де втікло щастя,

Там бур’ян тобі не вдасться.

Ну і хто ж ти? Ти – гульвіс.

Хто що кинув, ти підніс,

Мудрий, перемудрий чіп!

Тямиш, як той з міста піп,

Що спитав тебе, як звешся,

Відповідь твою признав

Гідною самого принца,

Батько ж радий штуку втяв –

Нові сани і коня

Дав попові того ж дня.

Ой, тоді то в нас гуло,

Піп і війт, усе село

Пили, їли, скільки воля,

Розтягали, що було!

Та як в дім прийшла недоля,

Всіх гостей мов замело.

Розбрелось добро із хати,

А остали діри й шмати…

(Обтирає очі запаскою)

Ну і виріс вже великий, –

Чи не час би вже подумать,

Як би матері старій

Облегчить гіркую долю,

Чи не час про те подбати,

Щоб усе не розбрелось?

(Плаче наново)

Замість того, ти даремне,

Тратиш день за днем і гріш,

Або знов лежиш на печі

І гниєш у попелі.

Війдеш в корчму, то дівчата

Розбігаються в розтіч,

Робиш стид мені і горе,

З кожним водишся за чуб.

Пер Ґінт: Ну, вже годі! (тікає)

Оза:(слідкуючи за ним) Чи ж не ти

Був у тій останній бійці

В Люнді – га? Як пси скажені

Там ви жерлися усі,

Кров текла, летіли зуби!

Чи ж не ти то ковалеві,

Що попався в твої руки

Скривив щоку, збив рам’я[8]?

Пер Ґінт: Видумка це все нікчемна!

Оза: (палко) Каська з ліса чула крик.

Пер Ґінт: (Чхає собі в лікоть)

Так, та це ревів так я.

Оза: Ти?

Пер Ґінт: Бо я дістав по шиї.

Оза: Що?

Пер Ґінт: Він б’є! Повір мені.

Оза: Хто?

Пер Ґінт: Ну – Аслак, не хто-будь.

Оза: Тьфу! І ще раз тьфу! Ну, прошу

Та жидівська помивачка[9],

Той лінтяй, кривцун, той злодій,

Той брехун, той попсуй-майстер[10]?

(Знову плаче)

Щось подібного? Я скоро

Очі виплачу. Та це,

Вже направду, не пусте:

Він тебе б’є – дурака,

Ти ж не маєш кулака?

Пер Ґінт: Будь я молот, будь клепало –

Мати плаче сяк чи так.

(Сміється)

Ну, потіштесь…

Оза: Що? Ти знову

Набрехав?

Пер Ґінт: Тим разом – так.

Вір тепер моному слову.

(Затискає лівий п’ястук[11])

Гляньте, в тих кліщах залізних

Аслак вився.

(Затискає правий п’ястук)

Ця ж рука

Била молотом. Чи мало?

Оза: Ти повік не даш спокою,

Доки я не ляжу в гріб.

Пер Ґінт: Ні, нанашко! Ти ще будеш

Їсти чисто білий хліб!

Вір мені – ціле село

Впаде ниць до твоїх ніг.

Я не все зробив, що міг!

Підожди лиш мить одну

Доки я щось славне втну!

Оза:(згірдно[12]) Ти?

Пер Ґінт: Що прийде, хто ж це знає?

Оза: Так ти знай хоч те одно,

Що штанів не полатає,

Як підреш колись, ніхто!

Пер Ґінт: Цісарем, царем я буду!

Оза: Так, тепер вже бистра чвірка

Геть твій розум десь несе.

Пер Ґінт: Вижди лиш момент, а буду!

Дай часу, а буду князь!

Оза: Всякий чіп плете дурниці!

Пер Ґінт: Ну – побачиш!

Оза: Знай границі!

Ти зовсім зійшов з ума.

Впрочім: з нас іще колись

Може й вийшло б що путяще,

Коли б ти, мій пане сину,

Не ловив так вічно ґав.

Та з Гегштадта була добра

І тобі ішла на руку,

Легко б міг дівчину взяти.

Як би вмів закинуть сак…

Пер Ґінт: Так?

Оза: Старий собі дурак,

Добродушний, хоч упертий.

Небо бачить у дочці,

Але й Інгрид не з вівці.

Де вона йде, там і він

Чимчикує, хоч бурчить.

(Знову плаче)

Піддобрить багатій дівці –

Прастарий, селянський рід!

Мав би ти олій в маківці,

Не полетів би на спід.

Пер Ґінт: (швидко)

Ну, я йду і посватаю!

Оза: Де?

Пер Ґінт: У Гегштадті!

Оза: Бідний Пер,

Опізнивсь, паничу, трохи.

Пер Ґінт: І чому ж?

Оза: Дістанеш буків –

Так, як дівки не дістав!

Пер Ґінт: Ну!

Оза: (хлипає) У той час, як ти по небі

Уганявся на цапі,

Мац Моен її посватав.

Пер Ґінт: Що? Той Мац – страхополох?

Оза: Так, вона іде за нього.

Пер Ґінт: Підожди, нім я коняку

Запряжу. (Повертається до виходу)

Оза: Тут шкода слів –

Завтра в них буде весілля!

Пер Ґінт: Нині в ніч іще не пізно!

Оза: От сховайся, як не хочеш,

Щоб взяли тебе на сміх.

Пер Ґінт: Ну! Мені дадуть дорогу!

(Підстрибує сміючись)

Через верх, бо шкода часу

Коні в бричку запрягать.

(Підстрибує. Підіймає Озу високо вгору)

Оза: Кинь!

Пер Ґінт: О, ні! На цій кульбаці

Ти поїдеш на весілля!

(Переходить потік)

Оза: Милий Боже! Вітрогоне,

Ми потонемо!

Пер Ґінт: О, ні!

Не для мене смерть в багні!

Оза: Кому висіти – не втоне!

(Хапає його за волосся)

Потворе!

Пер Ґінт: Сиди спокійно –

Можеш впасти ненадійно.

Оза: Осле!

Пер Ґінт: Шкода язика!

Мужчина сміється з того.

Ну – тепер вода мілка.

Оза: Не пусти!

Пер Ґінт: Не бійсь нічого!

Пер на цапа сів охляп.

(Скаче)

Ти є Пер, а я є цап!

Оза: З ума зійду!

Пер Ґінт: Ні! Лиш – скік,

Ось за нами вже потік!

(Виходить на берег)

Слід би цапу заплатить,

Що на сушу переніс.

Оза: (б’є його по лиці)

Ось тобі за перевіз!

Пер Ґінт: Ой! Чиж варто вас возити?

Оза: Кинь!

Пер Ґінт: Ні, щойно на весіллю!

Пустите язичок в рух –

Скажете всім – так і так,

Скажете, що Мац – дурак!

Скажете, най кинуть жарти,

Пер самої княжни вартий!

Оза: О, цього ти певен будь!

Каші я там навару –

Всі твої брехні і штуки

Мов олій підуть в гору!

Пер Ґінт: Так?

Оза: (лютуючи б’є ногами)

Не скорше я змовчу,

Аж тебе затравлять псами,

Мов бродягу із села.

Пер Ґінт: Коли так, то піду сам.

Оза: Але й я найдуся там.

Пер Ґінт: Не добігнеш там на час!

Оза: Ні? Побачиш, я завзята,

Люта, що гризла би камінь,

Як озлюсь, то буде – амінь!

Кинь мене!

Пер Ґінт: Як даш обіт…

Оза: Ні! Ти там усе почуєш –

Мусять знати, хто ти є!

Пер Ґінт: Ей, матусю! Я ж ваш син!

Та не бийте так ногами…

Оза: Там тебе затравлять псами!

Пер Ґінт: То не підете!

Оза: Що робиш?!

Пер Ґінт: Я саджаю вас на млин.

(Саджає її на дах, Оза кричить)

Оза: В миг здійми мене!

Пер Ґінт: А що –

Будете плескать на мене?

Оза: (кидає на нього грудою моху)

В миг мене здійми відсіль!

Пер Ґінт: Ви ж самі того хотіли.

(Ближче)

Будьте мудрі і сидіть,

Та ногами не товчіть.

Не жбурляйте вниз камінням,

Бо покотитесь, як міх

Вниз із криші й буде сміх.

Оза: Ти, гільтаю!

Пер Ґінт: Без образи!

Оза: Ти кобольде[13], ти потворо!

Пер Ґінт: Посоромтесь!

Оза: Тьху!

Пер Ґінт: Не краще

Дать опрощення в дорогу?

Не дасте?

Оза: Хиба, що буком.

Пер Ґінт: Коли так, я ждать не можу.

Прощавайте! Але ж, гей –

Що ви вдієте тим стуком?

Скорше впадете.

(Іде геть)

Оза: Ах, Пер!

Чорт би з тебе шкуру дер!

Геть пішов собі! Мені

В голові, мов у млині!

(Кричить)

(Дві старі жінки з мішками на плечах йдуть доріжкою з гори попри млин)

Перша жінка: Хто кричить там?

Оза: Та ж це я!

Друга жінка: Оза! Глянь – сягла високо!

Оза: Тут нема на що дивитись –

В небо пташкою полину!

Перша жінка: Щасть вам, Боже!

Оза: Гей, драбину!

Злізти хочу! Ах, той Пер!

Друга жінка: Син ваш?

Оза: Можете тепер

Рознести сплітки про нього.

Перша жінка: Радо.

Оза: Вниз здійміть мене,

В Гегштадт душком побіжу!

Друга жінка: Він є там? То будьте раді –

Вже коваль йому утне!

Оза: (заламує руки) Боже милий! Що то буде,

Як вони його уб’ють?!

Перша жінка: Га – у смерті довгі руки –

Хто призначений, той – гинь!

Друга жінка: Вона вискочить зі шкіри.

(Кричить вгору)

Айвінд! Андерс! Ну-ко гляньте –

Чоловічий. голос: Що такого?

Друга жінка: Озин син

Посадив стару на млин.

II. Картина

Невеличкий горбок, вкритий кущами й бур’яном. Углибині, відмежована тином, біжить дорога. Пер Ґінт іде стежкою згори, швидко підходить до тину й дивиться на краєвид.

Пер Ґінт: А ось і Гегштадт! Митю буду там.

(Переступає тин і замислюється)

А що як Інгрид не сама?

(Притуляє до очей руку щитком й дивиться вдаль)

До чорта –

Кругом аж чорно від гостей весільних!

А, може, краще вернуся назад?

(Переступає тин)

Усі сміються в очі й поза очі,

Що жаром весь здіймаюся нераз.

(Відходить на кілька кроків від плота й, не замислюючись, обриває з гілки листки)

Хоча би чарки відкіля допастись,

Або нишком непомітно прокрастись

Непізнаним! Ох, той чортівський сміх!

(Раптом роздивляється навсібіч, мов переляканий, і ховається в кущі) Кілька людей із клунками переходить повз у бік весільного двору)

Перший мужчина: (в розмові)

П’яниця батько, мати злізла з глуздів…

Перша жінка: Яка пань-матка, такий син – ледащо.

(Люди проходять далі. Пер Ґінт виходить із кущів і дивиться вслід за ними з паленіючим обличчям)

Пер Ґінт: Невже про мене це плелось?

(З вимушеним жестом)

Байдуже!

Мені тим шиї й голови не скрутять.

(Лягає в бур’ян. Довго лежить, заклавши руки за голову й вдивляється в небо)

Ну, й дивна хмара! Просто – наче кінь

На йому лицарь грає у сідлі,

А позаду відьма гонить на мітлі.

(Тихо сміється)

То мама їде і кричить – де гониш?

Отямся, Пере, в час, бо шию зломиш!

(Прислонює вії чимраз дужче)

Їй лячно, може? Просто перед нею

Пер гонить, в срібну вгорнений кирею,

Вінком промінним голова повита,

В коня іскряться золоті копита;

За ним, мов вихор, гонять горді вої,

Відважні, скорі на нові підбої.

В долині люде в чорну гурму збиті

Глядять угору. В них роти розкриті.

Жінки додолу хиляться покірно,

Вітають Пера і дружину вірну.

Пер Ґінт вже цісар – сипле в коло злотом

І сріблом ясним сіє на голоту,

Усім у царстві гарно вже живеться,

А Пер на човнах на підбій несеться;

Підбивши море, в пристань завертав,

Англійський принц на березі чекав,

Англійський цісар – зіступає з трону,

Бере із скрані золоту корону І каже…

Коваль:

(до інших людей, з якими він переходить із цього боку тину)

Глянь – Пер п’яний, мов свиня.

Пер Ґінт: (підіймається з бур’яну)

Я – цісар!..

Коваль: (нахиляється через тин і кепкує)

Встати ти не рад би? Що?

Пер Ґінт: Коваль! До чорта – що тобі потрібно?

Коваль: Люндівські танці ходять ще по костях!

Пер Ґінт: Іди до чорта! (підстрибує)

Коваль: Іду вже, йду, та хлопче

Скажи, де був ти тих шість тижнів довгих?

З чортами в горах накладав, чи що?

Пер Ґінт: Творив я там самі дива-дивенні.

Коваль: (моргає на других)

Почути раді.

Пер Ґінт: Ні. Це вам не вдасться.

Коваль: (через хвилину)

Ідеш у Гегштадт?

Пер Ґінт: Ні.

Коваль: Був час,

Що ти на дівку не дивився бісом.

Пер Ґінт: Мовчи, собако!

Коваль: (відступає назад) Що ж, ти не журися!

Як Інгрид дала гарбуза, то друга

Дасть може друге.

Ти ж син – Разма Ґінта!

Ходи-но з нами! Там дівок до ката,

Й удів там гарних найдеться без ліку!

Пер Ґінт: Підеш до чорта?

Коваль: Що ж, роби як хочеш.

Здоров! А дівку привітать від тебе?

(Ідуть геть, сміються і шепчуть поміж собою)

Пер Ґінт:

(Якийсь час дивиться їм услід; робить байдужий жест і відвертається)

Про мене, може Інгрид спать лягати

З ким тільки воля! Що мені до того?

(Оглядає себе)

Штани подерті, пірвані, брудні,

Коби так можна, де нових дістати!

(Стукає ногою)

Ножем різницьким вирізать би їм

Оте презирство, що мене ним мучать.

(Раптом роззирається)

Що ж знову? Наче хтось в кущах сміється,

До мами хочу…

(Іде, але раптово спиняється й прислухається до весільного гамору внизу)

Там уже гуляють.

(Стоїть і наслухує. Крок за кроком відступає, очі в нього блищать)

Ціле море дівчат – десять їх на одного,

Чорт бери, як кортить, але що мені з того?

Бідна мама десь там ще сидить на млині…

(Знову дивиться вниз, підстрибує і сміється)

Хлопці ідуть аркана,

Парубок, старець – шалів,

Гуртом смика не жаліє!

Що за солодка мана…

Раз ми родились на світ –

Раз доведеться вмирати!

Грають, то як не гуляти?

Нумо скачім через пліт!

(Одним стрибком перескакує тин і біжить дорогою вниз)

III. Картина