Загублена Принцеса Країни Оз. Історії маленького Чарівника Країни Оз

– Назад їй уже не повернутися, – похитав головою Вузі.

– А як її кидало з гори на гору! Б-р-р! – зіщулився Лякливий Лев.

– А все тому, що гори дуже швидко обертаються, – пояснив Чарівник. – Боюся, ми більше не побачимо бідолаху Латочку!

– Як не побачимо? – схаменувся Вузі. – Не побачимо мою подружку? Як хочете, а я за нею!

І, схопивши зубами мотузку, він кинувся до прірви й незабаром теж зник з поля зору.

– Тепер моя черга! – підхопив ремінь Ґудзик.

– Стривай! – зупинив його Чарівник. – Ми ще не вирішили, хто залишиться тут!

– А це небезпечно, стрибати з гори на гору? – засумнівалася Трот.

– Не хвилюйся, – втішила її Дороті, – з Латочкою і з Вузі нічого не трапиться, та й зі мною теж, адже на мені Чарівний пояс.

– На мені немає поясу, але я теж хочу спробувати! – не відступався Ґудзик. – Адже я чоловік!

– Я страшно боюсь стрибати, – зізнався Лякливий Лев, – але не можу ж я кинути Дороті!

– Тоді нехай залишаться Бетсі, Хенк і Трот, – вирішив Чарівник. – Мені теж доведеться стрибнути, без мене вам не впоратися. А ви, дівчатка, доберетеся самі до Смарагдового міста?

– Я зовсім не боюся стрибати! – оголосила Трот. – Я з вами!

– Тільки не Хенк… – почала Бетсі, але ослик перервав її:

– Думаєш, якщо осел, так вже й боягуз? Я ні краплі не боюсь! Я сміливий, як Лев!

– Так, ти сміливіший за мене! – підтримав його Лякливий Лев. – Я боягуз, а ти – ні. Ось Кобилиця…

– А чого мені боятися? – образилася Кобилиця. – Я ж дерев’яна, ось Карета…

– Карету доведеться залишити, – сказав Чарівник, – разом з провізією і ковдрами. Нічого не поробиш, треба пожертвувати зручностями, якщо хочемо перебратися через гори.

– Що на нас там чекає? Чи ступимо ми ще на тверду землю? – заскиглив Лякливий Лев. Здавалося, він ось-ось розплачеться.

– Годі нити! – осадив його ослик. – Хочеш знати, що на тебе чекає, – йди вперед. Хто перший?

– Я! – випалила Дороті.

– Ні, я! – крикнув Ґудзик. – Я чоловік!

І, схопившись за кінець мотузки, він розбігся й стрибнув. Не встигли друзі отямитися, як хлопчик уже перескочив з найближчої гори на наступну, потім далі й далі, поки не зник з очей. Чарівник напружено прислухався, чи не закричить Ґудзик від болю, вдарившись об тверду поверхню гори. Але до них долинув його обнадійливий вигук:

– Гей, за мною!

Це додало сміливості Дороті, й, притиснувши до себе однією рукою Тото, дівчинка теж стрибнула. Перша карусельна гора, на якій вона опинилася, несподівано виявилася м’якою, як гума. Не встигла Дороті отямитися, як її жбурнуло далі, на іншу гору, звідти ще далі, ще й ще, поки вона не впала нарешті на зелену галявину.

Ледве Ґудзик і Латочка встигли її підняти, як на галявину сіла перелякана Трот, а за нею посипалися Бетсі, Лев, Хенк і Дерев’яна кобилиця. А Чарівник все не з’являвся. Дороті вже стала турбуватися, як раптом від найближчої гори відокремився Чарівник і, зробивши сальто, впав на траву. Відразу стало зрозуміло, в чому причина затримки: Чарівник так боявся забитися, що весь обмотався ковдрами.

Загадкове місто

Переліт виявився таким стрімким, що друзі не відразу прийшли до тями. Першому це вдалося зробити Леву. Він полегшено зітхнув і сказав:

– Хто б міг подумати, що ці жахливі гори зроблені з гуми?

– Невже вони й справді гумові? – здивувалася Трот.

– Особисто я не став би стверджувати так категорично, – втрутився Чарівник, розмотуючи ковдри. – Навряд чи за короткий час можна розібратися, з чого вони зроблені, та це й не важливо. Краще подумаймо, де ми зараз.

Його підтримала Латочка:

– Пам’ятаєте, пастух говорив про велетнів – пожирачів колючок. Але я щось не бачу ні велетнів, ні колючок…

– Ти все плутаєш! – перебила його Дороті. – Велетні зовсім не їдять колючок, вони прислужують могутнім геркам. А любителі колючок їздять на драконах, запряжених у колісниці.

– Дурниця! – рішуче заперечив Вузі. – Запрягти дракона в колісницю? А як же хвіст? Адже він плутатиметься під колесами!

– Уявляю, які могутні ці герки, якщо вони підкорили велетнів! – вигукнула дівчинка Трот. – Мабуть, вони великі, як гори, не менше!

– Не думаю, – з сумнівом похитав головою Чарівник, – швидше за все, пастух нічого толком не знає, а просто повторює різні небилиці. Не будемо втрачати часу. Скоро все само з’ясується.

Місцевість, яка відкрилася перед мандрівниками, була приємною й мирною на вигляд. Між деревами, в густій траві, яскраво рясніли квіти, з пелюстки на пелюстку пурхали різнобарвні метелики. Але друзі вирішили не радіти передчасно, а спочатку піднятися на пологий, порослий чагарником пагорб, який затуляв горизонт.

Червона карета залишилася по той бік гір, але це нікому не додало незручностей – Дороті зручно влаштувалася на спині в Лева, Трот і Латочка видерлися на Вузі, Бетсі села на свого ослика, а Чарівник і Ґудзик помістилися на Кобилиці. Тут і стали в пригоді ковдри Чарівника – вони постелили їх на жорстку дерев’яну спину Кобилиці замість сідла.

Піднявшись на пагорб, друзі виявили неподалік місто, оточене високою фортечною стіною з вежами, на гострих шпилях якої майоріли прапори всіх кольорів веселки. Схоже, жителі міста побоювалися нападу ворогів, інакше навіщо зводити неприступні стіни?

Ні дороги, ні навіть вузенької стежки не було протоптано до міста. Видно, городяни не шанували Карусельні гори й ніколи не ходили в той бік. Підійшовши ближче, мандрівники почули тиху музику, що линула з-за стін.

– Чудовиськ не видно, – подумала вголос Дороті. – Місто виглядає цілком мирно.

– Зовнішність оманлива, – заперечила Трот, – не варто надто довіряти очам.

– Чому ж? – здивувалася Латочка. – Візьмімо, наприклад, мене. Хіба з першого погляду не видно, що я зшита з клаптиків? Навіть сліпій сові, хоч вона й сліпа, ясно: я – латана лялька.

– Хіба сови сліпі? – здивувалася Трот.

– Не завжди, тільки вдень, коли світить сонце, – пояснив Ґудзик, – а ось Латочка своїми ґудзиками бачить і вдень, і вночі!

– Ой, а де ж місто? Воно зникло! – ахнула Трот, і всі завмерли на місці від подиву: перед ними стелився голий степ.

– Ось так номер! – Чарівник навіть спіткнувся від несподіванки. – Щойно ми його бачили!

– А музику все ще чутно, – помітив Ґудзик.

Друзі прислухалися. Музика справді лунала.

– Так ось же воно, ліворуч! – крикнула Латочка, й, обернувшись, подорожні знову побачили кріпосні стіни та прапори.

– Може, ми заблукали? – припустила Дороті.

– Нісенітниця! – заперечив Лев. – Ми йшли, не звертаючи, прямо на місто, чому ж…

– Неважливо, – перервав суперечку Чарівник. – Ходімо швидше, поки воно знову не випарувалося.

Коли до міських стін залишалось зовсім небагато, вони раптом знову зникли, немов розчинилися в повітрі. Збентежені друзі завмерли на місці, але Латочка знову їх побачила, цього разу позаду, за спиною мандрівників.

– Ні, так я не граюся! Це неправильне місто! – тупнула ногою Дороті. – На колесах воно, чи що?

– А може, його взагалі немає? – припустив Чарівник. – Може, це міраж?

– Що-що?

– Міраж, ілюзія – ми його бачимо, а насправді його немає.

– Так не буває! – не погодився Ґудзик. – Ми ж його не тільки бачили, а й чули музику! Хіба бувають міражі з музикою? Місто повинно бути десь тут.

– Але де?

– Десь поруч, – наполягав хлопець.

– Якщо воно позаду, то повернімося, – запропонував Вузі.

Друзі повернули назад, але незабаром місто знову зникло. Так тривало кілька разів. Місто то зникало, то з’являлося, але щораз з іншого боку. Мандрівникам вже набридло кружляти на одному місці, аж раптом Лев, який йшов попереду, голосно скрикнув від болю й підібгав лапу.

– Що трапилося? – стривожилася Дороті. Лев так різко відскочив назад, що дівчинка, яка сиділа в нього на спині, ледь не впала. Ослик теж позадкував, злякавшись.

– Колючки! – першою здогадалася Бетсі. – Він уколовся!

Поглянувши під ноги, мандрівники виявили, що весь простір до самих стін загадкового міста всіяний гострими шипами.

– Таких гострих колючок я ще не зустрічав, – поскаржився Лев, – я поколов усі лапи!

– Ну ось! Не одне, так друге! – пробурчав Чарівник. – Нарешті місто перестало зникати, але як тепер до нього дістатися? Хто пробереться через ці колючки?

– Я, – виступив наперед Вузі. – У мене така товста шкіра, що ніякі колючки мені не страшні. Я можу перенести вас!

– І я! – підхопила Дерев’яна кобилиця. – Я теж не боюся колючок!

– А як же Лев і Хенк? – засумнівалася Дороті. – Не залишимо ж ми їх тут, посеред поля?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.