Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

Артур Конан Дойл

Етюд у багряних тонах

Знак чотирьох

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© Є. В. Тарнавський, переклад українською, 2017

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

* * *

Етюд у багряних тонах

Частина I

Зі спогадів доктора Джона Г. Ватсона, відставного військового хірурга

Розділ I

Містер Шерлок Голмс

1878 року я закінчив Лондонський університет, отримав ступінь доктора й одразу ж подався в Нетлі, де пройшов спеціальний курс військових хірургів. Після завершення навчання мене призначили асистентом хірурга в П’ятий Нортумберлендський стрілецький полк. У той час він перебував у Індії, і не встиг я до нього дістатися, як вибухнула Друга англо-афганська війна. Прибувши до Бомбея, я дізнався, що мій полк форсував перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, котрі потрапили у таке ж становище, я вирушив услід за своїм підрозділом. Мені вдалося щасливо дістатися в Кандагар, де я нарешті виявив свій полк і негайно ж узявся до виконання нових обов’язків.

Багатьом ця кампанія принесла славу та підвищення звання, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, із яким я брав участь у злощасній битві при Майванді. Рушнична куля влучила в моє плече, роздробила кістку та зачепила артерію під ключицею. Найімовірніше я потрапив би в руки нещадних ґазі[1], якби не відданість і мужність мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довіз до англійського війська.

Стомленого від болю та знесиленого через тривалі поневіряння, мене разом із безліччю інших поранених мучеників відправили потягом у головний шпиталь у Пешаварі. Там я почав поступово одужувати й уже настільки зміцнів, що міг пересуватися палатою та навіть виходити на веранду, щоб трошки погрітися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших індійських колоній. Кілька місяців мене вважали майже безнадійним, і, нарешті одужавши, я ледве тримався на ногах від ослаблення та виснаження, отож лікарі вирішили, що мене треба негайно відправити до Англії. Я відплив на військовому кораблі «Оронтес» і через місяць зійшов на пристані в Плімуті з украй підірваним здоров’ям і дозволом по-батьківськи турботливого уряду відновити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії у мене не було ні близьких друзів, ні родини, й я був вільний, як вітер, точніше, як людина, котрій доведеться жити на одинадцять шилінгів і шість пенсів на день. За таких обставин я, зрозуміло, прагнув до Лондона, цієї величезної стічної канави, куди неодмінно потрапляють ледарі та лінюхи з усієї імперії. У Лондоні я певний час жив у готелі на Стренді й вів незатишне та безглузде існування, витрачаючи значно більше грошей, ніж годилося б. Нарешті моє фінансове становище стало настільки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втікати зі столиці та віддалитися в сільську місцину, або негайно змінити спосіб життя. Обравши останнє, для початку я вирішив залишити готель і знайти собі якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирішивши зробити це, я стояв у барі «Критеріон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонській лікарні. Як приємно самотній людині раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишні часи ми із Стемфордом ніколи особливо не товаришували, але зараз я вітав його майже захоплено, та й він також, мабуть, був радий мене бачити. Від надміру почуттів я запросив його поснідати зі мною, і ми відразу ж узяли кеб і поїхали в Голборн.

– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб застукотів колесами залюдненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, наче тріска, та засмагли, мов горіх!

Я коротко оповів йому про свої пригоди та ледве встиг закінчити розповідь, коли ми прибули на місце.

– Який бідолаха! – поспівчував він, дізнавшись про мої біди. – Ну, і що ж поробляєте тепер?

– Шукаю помешкання, – відповів я. – Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишні кімнати за помірною ціною.

– Дивина, – зауважив мій супутник, – ви вже другий чоловік, від якого я сьогодні чую цю фразу.

– А хто ж перший? – поцікавився я.

– Є один такий, працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Сьогодні вранці він нарікав, що відшукав дуже милу квартирку, але ніяк не знайде собі компаньйона, адже платити за неї повністю йому не по кишені.

– Отакої! – вигукнув я. – Якщо він справді хоче розділити квартиру та витрати, то я до його послуг! Мені також приємніше оселитися з кимось, аніж мешкати одному!

Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.

– Ви ж не знаєте, хто такий цей Шерлок Голмс, – сказав він. – Можливо, вам і не захочеться жити з ним у постійному сусідстві.

– Чому? Що в ньому поганого?

– Я не кажу, що він погана людина. Просто трохи дивак – ентузіаст певних царин науки. Та загалом, наскільки я знаю, він людина порядна.

– Мабуть, хоче стати медиком? – перепитав я.

– Та ні, не маю уявлення, чого він прагне. Здається, він чудово знає анатомію і хімік першокласний, але, вочевидь, медицину ніколи не вивчав систематично. Займається наукою зовсім безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрібних для справи знань, які неабияк здивували б професорів.

– А ви ніколи не питали, чого він намагається досягнути? – поцікавився я.

– Ні, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо він чимось захопиться, буває, що його й не зупиниш.

– Я б хотів із ним познайомитися, – зауважив я. – Якщо вже мати сусіда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своїй справі. Я ще не достатньо зміцнів, щоб витримувати гамір й усілякі сильні враження. Мені не бракувало цього в Афганістані, і з мене годі до кінця мого земного буття. А як мені зустрітися з вашим приятелем?

– Зараз він, мабуть, сидить у лабораторії, – відповів мій супутник. – Він або не зазирає туди тижнями, або перебуває там із ранку до ночі. Якщо хочете, поїдемо до нього після сніданку.

– Звісно, хочу, – сказав я, і розмова перейшла в інше русло.

Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стамфорд устиг розповісти мені ще деякі особливості джентльмена, із котрим я мав намір оселитися разом.

– Не гнівайтеся на мене, якщо не поладнаєте з ним, – зронив він. – Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрічам у лабораторії. Ви самі зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене відповідальним за те, що станеться потім.

– Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’їхатися, – стенув я плечима. – Але мені здається, Стемфорде, – додав я, поглянувши на свого супутника, – що з якихось міркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради бога!

– Спробуй-но пояснити незбагненне, – засміявся Стемфорд. – На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межує з бездушністю. Легко можу собі уявити, що він вколе своєму приятелю якогось нововідкритого рослинного алкалоїду, не зі зла, певна річ, а просто з цікавості, щоб мати наочне уявлення про його дію. Втім, треба віддати йому належне, я впевнений, що він так само охоче зробить такий заштрик і собі. У нього пристрасть до точних і достовірних знань.

– Що ж, це непогано.

– Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощі. Якщо справа доходить до того, що він б’є палицею трупи в анатомці, погодьтеся, що це виглядає достатньо дивно.

– Він гамселить трупи?

– Атож, аби з’ясувати, чи можуть синці з’явитися після смерті. Я бачив це на власні очі.

– І кажете, що він не має наміру стати медиком?

– Начебто, ні. Лише Бог знає, для чого він усе це вивчає. Але ось ми й приїхали, тепер уже самі сформуєте про нього думку.

Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькі двері ввійшли у флігель, що прилягав до величезної лікарняної будівлі. Тут усе було знайоме, і мені не треба було вказувати дорогу, коли ми піднялися темнуватими кам’яними сходами та пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із брунатними дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький арочний коридорчик – він вів у хімічну лабораторію.

У цій високій кімнаті на полицях виблискували незліченні бутлі та пляшечки. Усюди стояли низькі широкі столи, густо заставлені ретортами, пробірками та пальниками Бунзена[2], що тріпотіли язичками синього полум’я. Лабораторія була порожня, і лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся та схопився з місця.

– Знайшов! Знайшов! – радісно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас із колбою в руках. – Я нарешті знайшов реактив, який осідає лише гемоглобіном і нічим іншим!

Якби він відшукав золоті розсипи, і то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.

– Доктор Ватсон, містер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.

– Вітаю! – привітно сказав Голмс, тиснучи мені руку з силою, яку я навіть не міг у ньому запідозрити. – Бачу, ви побували в Афганістані.

– Як ви здогадалися? – здивувався я.

– Ну, це дрібниці, – кинув він, усміхнувшись. – От гемоглобін – зовсім інша річ. Ви, звісно, розумієте важливість мого відкриття?

– Як хімічна реакція – це, певна річ, цікаво, – відповів я, – але практично…

– Боже милий, та це ж найважливіше практичне відкриття для судової медицини за десятки років. Хіба не розумієте, що це дає можливість безпомилково визначати кров’яні плями? Ходіть-но сюди!

У запалі нетерпіння він схопив мене за рукав і потягнув до свого столу.

– Візьмімо дещицю свіжої крові, – запропонував він і вколов довгою голкою свій палець, витягнувши піпеткою краплину крові. – Тепер розчиню цю краплю в літрі води. Дивіться, вода здається абсолютно чистою. Співвідношення кількості крові до води не більше, ніж один до мільйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаємо характерну реакцію.

Він кинув у склянку кілька білих кристаликів і накрапав туди якоїсь безбарвної рідини. Вміст миттєво забарвився в каламутно-червоний колір, а на дні з’явився коричневий осад.

– Ха-ха! – він заплескав у долоні, радіючи, як малюк, який отримав нову іграшку. – Що про це скажете?

– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.

– Чудовий! Чудовий! Колишній метод із ґваяковою смолою[3] дуже громіздкий і ненадійний, як і дослідження кров’яних кульок під мікроскопом. Це взагалі марно, якщо кров пролили кілька годин тому. А цей реактив діє однаково добре, свіжа кров чи ні. Якби його відкрили раніше, то сотні людей, котрі зараз розгулюють на волі, давно б уже заплатили за свої злочини.

– Он як! – пробурмотів я.

– Розкриття злочинів завжди залежить від цього питання. Людину починають підозрювати в убивстві, можливо, через кілька місяців після того, як його скоїли. Переглядають її білизну й одяг, знаходять бурі плями. Що це: кров, бруд, іржа, фруктовий сік чи ще щось? Ось питання, яке заганяло в глухий кут багатьох експертів, а чому? Бо не було надійного реактиву. А тепер у нас є реактив Шерлока Голмса, і всім ускладненням настав край!

Очі його виблискували, чоловік притиснув руку до грудей і вклонився, немов відповідаючи на оплески уявної аудиторії.

– Вас можна привітати, – сказав я, неабияк здивований його ентузіазмом.

– Торік у Франкфурті слухали заплутану справу фон Бішофа. Його, звісно, повісили б, якби тоді знали мій метод. А справа Мезона з Брадфорда, і знаменитого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нью-Орлеана? Можу назвати десятки справ, в яких мій реактив зіграв би вирішальну роль.

– Ви просто жива хроніка злочинів, – засміявся Стемфорд. – Маєте видавати спеціальну газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».

– І це була б дуже захоплююча річ, – підхопив Шерлок Голмс, заклеюючи крихітну ранку на пальці шматочком пластиру. – Доводиться бути обережним, – продовжував він, із посмішкою обернувшись до мене, – я часто чаклую з усілякими отруйними речовинами.

Він простягнув руку, й я побачив, що його пальці вкриті такими ж шматочками пластиру та плямами від їдких кислот.

– Ми прийшли в справі, – заявив Стемфорд, сідаючи на високий триногий ослінчик і кінчиком черевика підсовуючи до мене інший. – Мій приятель шукає собі житло, а позаяк ви скаржилися, що не можете знайти компаньйона, я вирішив, що вас потрібно познайомити.

Шерлоку Голмсу, либонь, сподобалася перспектива розділити зі мною помешкання.

– Знаєте, мені приглянулася одна квартирка на Бейкер-стрит, – повідомив він, – яка нам із вами підійде в будь-якому разі. Сподіваюся, ви не проти запаху міцного тютюну?

– Я й сам палю «корабельний», – підхопив я.

– Чудово. Я зазвичай тримаю вдома хімікати та час від часу проводжу досліди. Це не буде вам заважати?

– Анітрохи.

– Стривайте, а які ж іще в мене недоліки? Так, іноді я впадаю в нудьгу й цілими днями не розтуляю рота. Не треба думати, що я на вас ображений. Просто не звертайте на мене уваги, і це скоро минеться. Ну, а ви в чому можете покаятись? Поки ми ще не оселилися разом, добре б дізнатися один про одного найгірше.

Мене розсмішив цей взаємний допит.

– У мене є щеня, бульдог, – сказав я, – і мені заважає гамір, бо маю розхитані нерви, можу валятися в ліжку півдня й узагалі неймовірно ледачий. Коли я здоровий, у мене з’являється ще ряд вад, але зараз ці – найголовніші.

– А гру на скрипці також вважаєте гамором? – стурбовано поцікавився він.

– Залежить від того, як грати, – відповів я. – Хороша гра – це дар богів, а кепська…

– Ну, тоді все гаразд, – весело зареготав він. – Здається, можна вважати, що справу залагоджено, якщо лишень вам сподобаються кімнати.

– Коли ми їх побачимо?

– Зайдіть за мною завтра опівдні, поїдемо звідси разом і про все домовимося.

– Чудово, отже, рівно опівдні, – сказав я, тиснучи йому руку.

Чоловік знову зайнявся своїми хімікатами, а ми зі Стемфордом пішли до мого готелю.

– Між іншим, – раптом зупинився я, повернувшись до супутника, – як він дізнався, що я приїхав із Афганістану?

Той загадково посміхнувся.

– Це його головна особливість, – сказав мій компаньйон. – Багато людей не поскупилися би, щоб дізнатися, як він усе це вгадує.

– Тут є якась таємниця? – вигукнув я, потираючи руки. – Дуже цікаво! Дякую за те, що нас познайомили. Знаєте, щоб пізнати людство, треба вивчити людину.

– То ви мусите вивчати Голмса, – зазначив Стемфорд, прощаючись. – Утім, ви скоро переконаєтеся, що це міцний горішок. Можу закластися, що він розкусить вас швидше, ніж ви його. До побачення!

– Бувайте, – відповів я й попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.

Розділ II

Мистецтво робити висновки

Наступного дня ми зустрілися в домовлений час і поїхали дивитися квартиру на Бейкер-стрит, № 221-б, про яку Голмс розповідав напередодні. У помешканні були дві зручні спальні та простора, світла, затишно обставлена вітальня з двома великими вікнами. Кімнати нам сподобалися, і платня, поділена на двох, виявилася такою невисокою, що ми відразу ж домовилися й вступили у володіння квартирою. Того ж вечора я перевіз із готелю свої речі, а на ранок прибув і Шерлок Голмс із кількома скринями та валізами. День-два ми займалися розпакуванням і розкладанням нашого майна, намагаючись знайти для кожної речі найкраще місце, а потім поступово влаштувалися та пристосувалися до нових умов.

Голмс, безумовно, був не з тих, із ким важко вжитися. Він вів спокійний, розмірений спосіб життя й зазвичай залишався вірним своїм звичкам. Рідко коли лягав спати після десятої вечора, а вранці здебільшого встигав поснідати та піти, поки я ще лежав у ліжку. Іноді він просиджував весь день у лабораторії, інколи – в анатомці, а часом надовго йшов гуляти, причому ці прогулянки, мабуть, заводили його в найглухіші закутки Лондона. Енергія мого знайомого не мала меж, коли на нього нападав робочий темп, та час від часу наставала нудьга, і тоді він цілими днями майже непорушно лежав на дивані у вітальні, не промовляючи жодного слова. У ці дні я помічав такий мрійливий відсутній вираз у його очах, що запідозрив би його в пристрасті до наркотиків, якби розміреність і цнотливість його способу життя не спростовували таких думок.

Минали тижні, і мене все дужче та глибше цікавила його особистість, і все більше розбирала цікавість щодо мети його життя. Навіть зовнішність цього чоловіка могла вразити уяву не надто уважного спостерігача. Зросту він був більше шести футів, але при своїй надзвичайній худобі здавався ще вищим. Погляд у нього був гострий, пронизливий, якщо не брати до уваги тих періодів заціпеніння, про які я згадував. Тонкий орлиний ніс надавав його обличчю виразу жвавої енергії та рішучості. Квадратне підборіддя, що трохи виступало вперед, також свідчило про рішучий характер. Його руки постійно були в чорнилі та плямах від різних хімікатів, однак він був схильним до на диво делікатної поведінки з предметами. Я не раз помічав це, коли при мені він бавився зі своїм тендітним алхімічним приладдям.

Читач, мабуть, вважатиме мене надокучливим, якщо я зізнаюся, яку цікавість збуджував у мені цей дивак і як часто я намагався пробити стіну стриманості, якою він огороджував усе, що стосувалося його особисто. Але перш ніж засуджувати, згадайте, наскільки безцільним було тоді моє життя і як мало було навколо такого, що могло б заполонити мій допитливий розум. Здоров’я не дозволяло мені виходити під час похмурої або прохолодної погоди, у мене не було друзів, які б відвідали мене й урізноманітнили моє буденне життя. Тому я навіть радів певній таємничості, що оточувала мого компаньйона, і жадібно прагнув розвіяти її, витрачаючи на це чимало часу.

Голмс не займався медициною. Він сам якось відповів на це запитання негативно, підтвердивши в такий спосіб думку Стемфорда. Я не бачив також, аби він систематично читав якусь наукову літературу, що знадобилася б для отримання вченого звання та відкрила б чоловікові шлях у світ науки. Однак деякі предмети він вивчав із вражаючим завзяттям і в якихось доволі дивних царинах мав настільки ґрунтовні та точні знання, що часом мене просто приголомшувало. Людина, котра читає поспіль усе, нечасто може похвалитися глибиною своїх знань. Ніхто не стане обтяжувати пам’ять дрібними подробицями, якщо на те немає достатньо вагомих підстав.

Невігластво Голмса було настільки ж разючим, як і його знання. Здавалося, що він практично нічого не знав про сучасну літературу, політику та філософію. Я мав нагоду згадати ім’я Томаса Карлейля, і Голмс наївно перепитав, хто він такий і чим знаменитий. Але коли виявилося, що він зовсім нічого не знає ні про теорію Коперника, ні про будову Сонячної системи, моє здивування досягнуло апогею. Щоб цивілізована людина, котра живе в дев’ятнадцятому столітті, не знала, що Земля крутиться навколо Сонця, – у це я просто не міг повірити!

– Ви, здається, здивовані, – він всміхнувся, дивлячись на моє розгублене обличчя. – Дякую, що мене просвітили, але тепер я спробую якомога швидше все це забути.

– Забути?!

– Бачите, – сказав він, – мені здається, що людський мозок схожий на маленьке порожнє горище, яке можна обставити всім, чим заманеться. Дурень тягне туди всілякий мотлох, який трапиться під руку, а корисні, потрібні речі вже нікуди буде запхати, або, у кращому випадку, до них серед усього цього безладу й не дістанеш. Розумна ж людина ретельно відбирає те, що помістить у своє мозкове горище. Візьме лише інструменти, які знадобляться для роботи, зате їх буде безліч, і всі розкладені в зразковому порядку. Даремно люди гадають, що в цій маленькій кімнатці еластичні стіни та що їх можна розтягувати скільки завгодно. Запевняю, прийде час, коли, набуваючи нове, ви забуватимете щось із колишнього. Тому страшенно важливо, щоб непотрібна інформація не витісняла собою потрібну.

– Так, але не знати про Сонячну систему!.. – вигукнув я.

– На якого біса вона мені потрібна? – перебив співбесідник нетерпляче. – Ну гаразд, нехай, як ви кажете, ми обертаємося навколо Сонця. А якби я дізнався, що ми обертаємося навколо Місяця, це дуже допомогло б мені чи моїй роботі?

Я хотів було спитати, що ж це за робота така, але відчув, що він буде невдоволений. Тому задумався над нашою короткою бесідою та спробував зробити певні висновки. Він не хоче засмічувати голову знаннями, які не потрібні для його мети. Отже, усі накопичені знання він має намір так чи інакше використати. Я подумки перелічив усі галузі знань, в яких він виявив бездоганну обізнаність. Я навіть узяв олівець і записав усе це на папері. Перечитавши список, не зміг утриматися від усмішки. «Атестат» виглядав так:

Шерлок Голмс – його можливості

1. Знання в галузі літератури – жодних.

2. … філософії – жодних.

3. … астрономії – жодних.

4. … політики – слабкі.

5. … ботаніки – нерівномірні. Знає властивості беладони, опіуму й отрути загалом. Не має уявлення про садівництво.

6. … геології – практичні, але обмежені. З першого погляду визначає зразки різних ґрунтів. Після прогулянок показує мені грязюку на штанах і за її кольором та консистенцією визначає, із якої вона частини Лондона.

7. … хімії – глибокі.

8. … анатомії – точні, але безсистемні.

9. … кримінальної хроніки – величезні. Знає, здається, усі подробиці кожного злочину, скоєного в ХІХ столітті.

10. Добре грає на скрипці.

11. Дуже добре фехтує на шпагах й еспадронах, прекрасний боксер.

12. Ґрунтовні практичні знання англійських законів.

Дійшовши до цього пункту, я в розпачі кинув «атестат» у вогонь.

– Скільки не перелічуй усе те, що він знає, – сказав я собі, – неможливо здогадатися, навіщо йому це потрібно й який фах вимагає такого поєднання! Ні, краще відразу облишити даремні спроби!

Я знав, що мій сусід може виконувати скрипкові п’єси, і досить важкі: неодноразово на моє прохання він грав «Пісні» Мендельсона й інші твори, які мені подобалися. Але коли він залишався сам, рідко можна було почути п’єсу або взагалі щось схоже на мелодію. Вечорами, поклавши скрипку на коліна, він відкидався на спинку крісла, заплющував очі й недбало водив смичком по струнах. Іноді лунали гучні, сумні акорди. Іншого разу Голмс видобував звуки, в яких чулися несамовиті веселощі. Вочевидь, вони відповідали його настрою, але чи то звуки народжували той настрій, чи вони самі були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я ніяк не міг визначити. І, ймовірно, я б протестував проти цих дратуючих «концертів», якби після них, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілу низку моїх улюблених речей.

Першого тижня нас ніхто не відвідував, і я вже починав думати, що мій компаньйон так само самотній у цьому місті, як і я. Але незабаром я переконався, що в нього є безліч знайомих, причому з різних верств суспільства. Якось три чи навіть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловічок із жовтувато-блідим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його відрекомендували мені як містера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дівчина та просиділа в Голмса півгодини, а може, й більше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на єврея-лахмітника, мені здалося, що він був дуже схвильований. Майже слідом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось із моїм співмешканцем довго балакав літній джентльмен із сивою чуприною, потім – вокзальний носій у вельветовій куртці. Щоразу, коли з’являвся хтось із цих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вітальню, отож я йшов до себе в спальню.

– Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, – пояснив він якось, звично вибачаючись за створені незручності, – а ці люди – мої клієнти.

І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делікатність я не захотів насильно дізнаватися чужі таємниці.

Тоді мені здавалося, що в компаньйона є якісь вагомі причини приховувати свою професію, але незабаром він довів, що я не мав рації, заговоривши про це з власної волі.

Чотирнадцятого березня – я добре запам’ятав цю дату – я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і застав Шерлока Голмса за сніданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я підіймаюся пізно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і вельми зухвалим тоном повідомив, що чекаю на сніданок. Схопивши зі столу якийсь журнал, я вирішив погортати сторінки, щоб згаяти час, поки мій співмешканець мовчки хрустів грінками. Заголовок однієї зі статей був окреслений олівцем, і, цілком природно, я пробіг її очима.