Іван Мазепа – людина, політик, легенда

Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловік), що мав на меті засвідчити пошану царівні-регентці Софії та князю Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина – до Сибіру і перемога прибічників молодого царя Петра I). Однак цей візит із потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила оголосити «заарештованим» чи навіть «страченим разом із Голіциним та Софією» – «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. І справа тут не тільки в умінні Мазепи красно говорити. Просто протягом 1686–1687 років його відносини з правлячим у Москві кланом Милославських (родичів першої дружини померлого царя Олексія Михайловича, до якого примикав і Голіцин як фаворит царівни Софії) почали швидко псуватися. Новий український гетьман, на котрого Голіцин та Милославські розраховували як на слухняне знаряддя в їхніх руках та планах наступу на українську автономію і антитурецької політики Священної Ліги, виявився надто розумним і стійким у відстоюванні своїх інтересів – так, він не погоджувався з планом Другого Кримського походу, пропонуючи натомість взяття турецьких фортець у пониззі Дніпра, а в ході походу, можливо, на думку Т. Таїрової-Яковлевої, й таємно інформував ворогуючий з Милославськими боярський клан Наришкіних (з нього походила друга дружина царя Олексія, мати єдинокровного брата Софії, Петра I, Наталя Кирилівна) про відверто невдалий для росіян та козаків перебіг походу. Тому в Москві на Мазепу цілком можливо чекала пастка, поставлена його колишнім «благодійником» Голіциним – і перехід гетьмана на бік Наришкіних після майже місяця вичікування і запевнень Софії в своїй лояльності був цілком логічним кроком. Саме всебічна підтримка Мазепи та його найманих та городових військ додала Петрові, його матері та реальному голові клану – царському дядькові Льву Наришкіну – впевненості у вирішальні дні протистояння з Софією (кінець серпня – початок вересня 1689 року).

Лев Наришкін

Зрештою, успішна вереснева аудієнція Мазепи у Петра в Троїцькому монастирі, обмін дарами поклали початок багаторічним приязним відносинам царя і гетьмана. У зв’язку з цим зазначимо: вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689–1700 роках, коли освічений, з чималим політичним досвідом гетьман мав справу з молодим, без досвіду, царем, який конче потребував вірних і проникливих порадників (серед них на цьому етапі важливу роль відігравали гетьман Мазепа та відомий шотландець на російській службі генерал Патрік Гордон). Ставлення молодого Петра I до Мазепи зрозуміле, але ось відношення у цей період гетьмана до царя досі викликає суперечки: багатьох дослідників дивує «ультралояльність» гетьмана протягом майже всього його правління і така, здавалося б, раптова зміна курсу наприкінці. Сьогодні ясно: лояльність гетьмана щодо Петра I була явищем тимчасовим, таким собі елементом політичних комбінацій (що цілком нормально для політика-реаліста, який на перше місце ставить майбутнє своєї держави, а не інтереси союзника або зверхника). Але, можливо, на адресу Мазепи можна зробити інший закид: чи не була ця лояльність аж занадто сильною і довготривалою? Безсумнівно, при відповіді на це питання слід враховувати ту надзвичайно складну обстановку, за якої був змушений діяти гетьман як голова Української козацької держави, твердо усвідомлюючи принципи поведінки будь-якого вельможі при дворі тирана, сформульовані великим флорентійським філософом доби Відродження Ніколо Макіавеллі (гетьман, здобувши чудову освіту і володіючи значним зібранням книг, без сумніву, знав найвідоміші твори італійського філософа – «Государ» та «Роздуми над першою декадою Тіта Лівія»; недаремно літописець Величко називав Мазепу «Махієвелем»).

Ніколо Макіавеллі

Н. Макіавеллі. Государ. Видання 1532 року

Макіавеллі писав: «Варто дотримуватися однієї з двох крайнощів, тобто або зблизитися з государем, або віддалитися від нього… але якщо для відкритої боротьби сил бракує, треба всіляко намагатися здобути ласку государя. Хто чинить інакше, той має жити в постійному страху, хоча б він і відзначався великими чеснотами». Останнє Мазепа знав дуже добре – адже кілька гетьманів уже поплатилися за свою, як здалося Москві, недостатню лояльність щодо неї. Тому головним було діяти дуже обережно (і у внутрішньо-, і в зовнішньополітичних справах), чекати на позитивні зміни в майбутньому, а головне – вміти відповідно на них реагувати.

Новий status quo відносин царя й гетьмана було покладено новими договірними статтями, котрі по суті замінили собою Коломацькі. Т. Таїрова-Яковлева зве їх Московськими статтями, за місцем складання та затвердження. Всього у документі 14 пунктів (див. Додаток до монографії Т. Таїрової-Яковлевої «Иван Мазепа и Российская империя» в нашому списку літератури). Ці статті дозволяли гетьману відновити оренди, що давали гетьманській скарбниці головний прибуток для фінансування найманого війська. Військо це мало збільшитись і отримувало чітко визначені місця для розквартирування. Заборонявся перехід з селян в козаки і навпаки. Попри збільшення російських гарнізонів Ніжина та Чернігова, роль російських воєвод на території Лівобережжя скорочувалась, зводячись до виключно військових обов’язків, та й в цьому питанні вони тепер були залежні від гетьмана – так, севський воєвода мав прибувати до Мазепи за його наказом (небувала в усій історії російсько-українських відносин практика!), гетьман отримував виключне право на земельні пожалування в Україні, питання економічної блокади чи навпаки всебічної підтримки Запорозької Січі лишалося на його розсуд тощо. Цікавим є пункт 8 – гетьман Мазепа міг обмежувати вирубку лісів винокурами в лівобережних полках. Відомо, що саме гуральництво (винокуріння, горілчаний промисел) було головною причиною безжального й бездумного знищення тоді ще чималих українських лісових масивів…

Орден Святого Андрія Первозванного

Саме вдячність нового царя за гетьманську підтримку в 1689 році й стала причиною багатолітніх дружніх стосунків московського та українського лідерів. Цар і гетьман регулярно листувалися, кілька разів зустрічалися особисто, обговорюючи важливі військові та політичні питання. До початку Північної війни таких зустрічей було принаймні три, не рахуючи візиту 1689 року: влітку 1696-го – в Острогозьку, взимку 1698—1699-го – у Воронежі і в січні 1700-го – у Москві, під час останньої гетьман став другим у Росії кавалером ордена Святого Андрія Первозванного. У Москві гетьмана приймали з великими почестями у Посольському дворі, для нього побудували «особый гетманский двор» (самі палати в сучасному московському районі Маросєйка, зрозуміло, не збереглися). Усе це, а також різко негативна реакція Мазепи на антиросійські настрої в українському суспільстві не додавали йому популярності серед простого народу, але вважати саме цей чинник основною причиною поразки політичних планів гетьмана було б перебільшенням.

Федір Головін

Борис Шереметєв

Широкими і не лише суто діловими були контакти, що їх Мазепа розпочав зав’язувати в Москві ще до того, як став гетьманом, і підтримував аж до 1708 року. Судячи з опублікованого Т. Г. Таїровою-Яковлевою листування гетьмана, приятельські стосунки склалися в гетьмана насамперед зі старшим поколінням людей, що оточували молодого царя. Насамперед до цієї категорії варто віднести канцлера, ближнього боярина, генерал-адмірала Федора Головіна (першого кавалера ордена Андрія Первозванного, Мазепа був другим, цар і Меншиков – третім та четвертим), котрий до самої своєї смерті в 1706 році лишався важливою ланкою, що сполучала батуринський та санкт-петербурзький двори. Те саме можна сказати й про першого фельдмаршала Росії графа Бориса Шереметєва, котрий взагалі був ще тим українофілом – хотів жити в Києві, де колись був воєводою, і наприкінці життя намагався постригтися в ченці Києво-Печерської лаври. Петро не задовольнив це бажання свого старого воєначальника. Дружні стосунки склалися у Мазепи із головою Розрядного та Воєнного приказів боярином Тихоном Стрешнєвим, ще одним (разом із Шереметєвим) нелюбителем царських всеп’янійших соборів та асамблей, де Петро намагався вестернізувати Росію шляхом оргій, примусовим голінням борід та іншим варварським блюзнірством (до речі, участі Мазепи в цьому густо поперченому самодурством цирку шапіто документи не фіксують – очевидно, його вік та хвороби дозволяли гетьману уникати всієї цієї катавасії. Цікавим фактом є й те, що в листах до гетьмана цар завжди звертається до Івана Степановича «господин гетман», уникаючи всіляких жартівливо-блюзнірських прізвиськ. Те саме характерне і для відповідей Мазепи царю). А от Стрешнєву свого часу цар таки поголив бороду при всьому чесному народі… Дружив український гетьман і з відомим царським дипломатом, творцем Константинопольського миру думним дяком Омеляном Українцевим, творцем мануфактур і ще одним думним дяком Андрієм Вініусом, з князем Григорієм Долгоруким, колишнім царським вихователем і потім «князем-папою» на петровських асамблеях Микитою Зотовим. А ось із головним царським улюбленцем, Олександром Меншиковим, у гетьмана склалися своєрідні відносини. Т. В. Таїрова-Яковлева вважає, що саме конфлікт старшого покоління петровського оточення з молодими безродними висуванцями частково спричинив охолодження стосунків гетьмана і царя. А виняткове становище Меншикова та його спроби накласти загребущу лапу на українські прибутки стало приводом до виступу Мазепи проти царя.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.