Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Королівська пошта Фантіппо

Г’ю Лофтінґ

Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Королівська пошта Фантіппо

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Переклад з англійської Ю. В. Лисенка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

План-проспект серії затверджено Міністерством освіти і науки України

Історія Лікаря Дуліттла

* * *

Подорожі Лікаря Дуліттла. Підготовка

* * *

Подорожі Лікаря Дуліттла. На острові

* * *

Подорожі Лікаря Дуліттла. Запалення вогню

* * *

Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Королівська пошта Фантіппо

* * *

Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Бюро погоди

* * *

Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Останнє розпорядження Генерального Поштмейс

© Ю. В. Лисенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Пролог

Майже всі події, пов’язані з історією про поштове відділення Лікаря Дуліттла, відбулися, коли він вже повертався з подорожі до Західної Африки. А тому я почну (після того, як коротко розповім вам, чому він вирушив у цю подорож) з моменту, коли його корабель узяв курс додому й під усіма парусами помчав до Паддлбі-на-Болоті.

Отже, уся мандрівка почалася з того, що тягништовхай, досить довго пробувши в Англії, трохи заскучав за Африкою. І, хоча він надзвичайно любив Лікаря й ніколи не подумав би його кинути, одного зимового дня, коли погода була особливо холодною й гидкою, тягништовхай запитав його, чи він не проти прогулятися до Африки у відпустку – так, на тиждень-другий.

Лікар радо погодився, бо вже давно нікуди не мандрував і також уже почав відчувати, що йому в ці студені грудневі дні не завадило б податися кудись подалі від Англії.

І він подався. Окрім тягништовхая, узяв із собою качку Чап-Чап, собаку Джипа, підсвинка Чав-Чава, пугача Пу-Гу та білого мишака – ту ж саму добру компанію, яка була з ним під час сповненого пригод повернення з Країни Мавп. Для цієї подорожі Лікар придбав маленький парусник – дуже старе, бите штормами і зношене судно, яке, однак, усе ще було досить міцним для того, щоб витримати негоду.

Вони попливли вниз до південного узбережжя Бенінської затоки й відвідали там багато африканських королівств і екзотичних племен. А поки вони мандрували по суходолу, тягништовхай мав можливість вільно блукати по своїх колишніх пасовиськах. І він старався отримати від своєї відпустки максимум задоволення.

Одного ранку Лікар з величезною радістю знову побачив своїх старих друзів ластівок, які, готуючись до щорічного перельоту до Англії, зібралися навколо його корабля, що стояв на якорі. Вони запитали його, чи він також повертається, бо якщо так, то вони будуть його супроводжувати, так само, як це було, коли він утікав із Королівства Джолліджинкі.

Оскільки тягништовхай уже був цілком готовий повертатися, Лікар подякував ластівкам й відповів їм, що для нього така компанія буде надзвичайно приємною. Решта того дня минула в суцільному поспіхові, метушні й біганині, треба було запастися провізією й приготувати все для довгої дороги в Англію.

Наступного ранку все вже було в повній готовності до виходу в море. Якір піднято, всі вітрила напнуто, і Лікарів корабель рушив на південь із попутним вітром. І це саме той момент, коли починається моя оповідь.

Глава I

Зузана

Одного ранку на першому тижні подорожі додому, коли Джон Дуліттл і його звірі снідали разом за великим круглим столом у каюті, прилетіла одна ластівка й сказала, що хоче поговорити з Лікарем.

Джон Дуліттл відразу ж устав з-за столу і вийшов у коридор, де побачив самого ватажка всіх ластівок, дуже симпатичного й елегантного маленького ластуна з довгими-довгими крилами й гострим, розумним поглядом чорних очиць. Звали його Стрімкокрил, й ім’я це було справді знаменитим в усьому пернатому світі. Він був чемпіоном Європи, Африки, Азії та Америки в мухоловстві і повітряній акробатиці. Протягом багатьох років кожного літа він вигравав усі летючі перегони і щойно минулого року побив свій власний рекорд, перетнувши Атлантику за одинадцять з половиною годин – зі швидкістю понад двісті миль за годину.

– Привіт, Стрімкий, – сказав Джон Дуліттл. – У чому справа!

– Лікарю, – почав маленький пташок таємничим шепотом, – ми помітили каное десь за милю звідси прямо по вашому курсу і трошки на схід. У каное тільки одна чорна жінка. Вона гірко ридає і зовсім не гребе веслами. Вона вже за кілька миль від берега, я б сказав, щонайменше за десять, бо в даний момент ми перетинаємо затоку Фантіппо і берег Африки уже ледве видно. Жінці справді загрожує небезпека, адже вона запливла так далеко у такому маленькому човникові. Але схоже, що її це не хвилює. Вона просто сидить на дні каное і плаче, незважаючи на те, що з нею відбувається. Гадаю, вам треба з нею поговорити, бо, боюся, вона у великій біді.

– Гаразд, – відповів Лікар, – лети повільно туди, де вона знаходиться, – а я поведу корабель услід за тобою.

Джон Дуліттл піднявся на палубу і спрямував судно туди, куди вказував ластун. Незабаром він побачив невеличке темне каное, що гойдалося вгору-вниз на хвилях. Воно виглядало таким крихітним на безкраїй поверхні вод, що здалеку його можна було прийняти за поліно чи палицю, часом воно й узагалі пропадало з виду. У каное сиділа жінка, а голова її була опущена на коліна.

– Що трапилося? – прокричав лікар, щойно корабель наблизився так, що жінка вже могла його почути. – Чому ви запливли так далеко від берега? Ви що, не знаєте, що вам загрожує велика небезпека, якщо налетить шторм?

Жінка повільно підвела голову.

– Забирайтеся звідси, – відповіла вона, – і залиште мене наодинці з моєю скорботою. Ви, білі люди, й так завдали мені достатньо горя.

Джон Дуліттл підвів вітрильник ще ближче й продовжив розмовляти з жінкою ласкавим голосом. Але, з усього судячи, вона довго не хотіла йому вірити, оскільки він був білою людиною. Однак потроху Лікар завоював її довіру, і нарешті, усе ще плачучи, вона розповіла йому свою історію.

Джон Дуліттл продовжив розмовляти з жінкою

Це були часи, щоб ви розуміли, коли з рабством почали боротися. Брати в полон, купляти чи продавати рабів уже суворо заборонили більшість держав. Але деякі злі люди все ще припливали до західного узбережжя Африки й таємно ловили або купляли рабів та відвозили їх на своїх кораблях в інші країни, де вони мусили працювати на бавовникових і тютюнових плантаціях. Деякі африканські королі продавали цим злим людям полонених, яких захопили під час війни, і заробляли на цьому грубі гроші.

Отже, ця жінка в каное належала до племені, яке було в стані війни з королем країни Фантіппо – африканського королівства, що знаходиться на узбережжі, біля якого ластівки й помітили каное.

І в цій війні Король Фантіппо захопив багато полонених, серед яких був і чоловік цієї жінки. Невдовзі після завершення війни якісь білі люди об’явилися на своєму кораблі в Королівстві Фантіппо й почали розпитувати, чи не можна там купити рабів для тютюнових плантацій. І коли король почув, скільки грошей вони готові заплатити за чорних рабів, то подумав, що можна їм продати бранців, узятих у полон під час війни.

Цю жінку звали Зузана, а її чоловік був вельми дужим і красивим мужчиною. Через це Король Фінтіппо з задоволенням би залишив Зузаниного чоловіка в себе, бо йому подобалося мати сильних людей при своєму дворі. Але работоргівцям також були потрібні сильні чоловіки, бо вони могли виконувати багато роботи на плантаціях. Тож вони запропонували особливо високу ціну за чоловіка Зузани. І Король його продав.

Зузана описала Лікареві, як вона довго пливла слідом за кораблем у своєму каное, благаючи їх повернути їй чоловіка. Але вони тільки посміялися з неї й продовжили йти повним ходом. Тож незабаром їхній корабель щез із виду.

Ось чому, пояснила жінка, вона зненавиділа всіх білих людей і не схотіла розмовляти з Лікарем, коли він окликнув її каное.

Лікар жахливо розлютився, почувши цю історію. Він запитав Зузану, як давно корабель работорговців, де був бранцем її чоловік, вийшов у відкрите море.

Вона відповіла, що це було пів години тому. Без чоловіка, сказала вона, життя для неї втратило будь-який сенс, і коли корабель щез із виду, рушивши вздовж узбережжя на північ, вона розридалася й просто полишила свого човна дрейфувати, в неї не було ні волі, ні сил навіть на те, щоб узятися за весла й гребти до берега.

Лікар пообіцяв жінці, що допоможе їй, чого б це йому не коштувало. І він був налаштований прямо зараз на повній швидкості кинутися в погоню за кораблем із рабами. Однак качка Чап-Чап застерегла, що його судно занадто повільне, а вітрила можна легко помітити здалеку, так що работорговці ніколи не дозволять йому навіть наблизитися до себе.

Отож Лікар кинув якір і, залишивши корабель стояти на місці, спустився в каное жінки. Потім, попросивши ластівок допомогти йому в ролі розвідників, він вирушив уздовж узбережжя на північ, шукаючи корабель работорговців, які забрали чоловіка Зузани, в усіх бухтах і за всіма островами.

У безплідних пошуках минула не одна година, й уже почала спускатися ніч, коли ластівки-провідники більше не могли бачити на далекі відстані, бо місяця не було.

Шукаючи в усіх бухтах

Бідна Зузана знову почала плакати, як Лікар повідомив, що припиняє пошуки на ніч.

– Уранці, – відказала вона, – корабель злих мисливців за рабами буде вже за багато миль і я ніколи не отримаю свого чоловіка назад. Ой, лихо ж мені, лихо!

Джон Дуліттл заспокоював її як тільки міг, навіть сказав, що якщо в нього нічого не вийде, він знайде їй іншого чоловіка, такого ж гарного. Але вона, схоже, не звернула уваги на цю пропозицію й продовжувала голосити: «Лихо! Лихо!»

Вона здійняла такий лемент, що Лікар не міг заснути на дні каное, яке й так не було занадто зручним. Тож йому залишалося тільки сидіти й слухати. Деякі з ластівок вирішили чергувати біля нього й обсіли борти каное. І знаменитий Стрімкокрил, їхній ватажок, також був тут. Вони з Лікарем обговорювали, що ще можна зробити, аж раптом Стрімкокрил цвірінькнув: «Тихо! Дивіться!» і показав у західному напрямку на море, що колихалося у пітьмі.

Навіть Зузана припинила лементувати й обернулася подивитися. І там далеко на розмитому чорному виднокрузі океану вони розрізнили крихітне світло.

– Корабель! – скрикнув Лікар.

– Так, – підтвердив Стрімкокрил, – це корабель, сумнівів немає. Цікаво, чи це не ще один работорговець?

– Що ж, якщо це работорговець, то не той, якого ми шукаємо, – зауважив Лікар, – бо він не на тому напрямкові. Той, який нам потрібен, пішов на північ.

– Послухайте, Лікарю, – промовив Стрімкокрил, – давайте я злітаю й подивлюся, що це за корабель, а потім повернуся й розповім вам. Хто його знає? Можливо, він зможе нам допомогти.

– Правильно, Стрімкий! Спасибі тобі! – підтримав його Лікар.

Отже, Стрімкокрил пурхнув у темряву до цяточки світла далеко в морі, а Лікар задумався, як там справи на його власному вітрильникові, який він залишив на якорі за кілька миль на південь уздовж узбережжя.

Коли минуло двадцять хвилин, Джон Дуліттл почав турбуватися, адже Стрімкокрил, з його шаленою швидкістю, мав уже достатньо часу, щоб злітати туди й давно повернутися назад.

Та скоро славний ватажок, змахнувши крилами, зробив у темряві над ними елегантне коло й опустився, легкий, мов пір’їнка, на Лікареве коліно.

– Ну, – запитав Джон Дуліттл, – що це за тип корабля?

– Це велике судно, – відказав задиханий пташок, – зі стрімкими, високими щоглами і, як мені здається, воно дуже швидке. Причому цей корабель прямує сюди, просуваючись дуже обережно, припускаю, вони бояться мілин і піщаних банок. Це дуже красивий корабель, добре оснащений і виглядає зовсім новеньким. І ще він має потужну зброю – великі гармати, які визирають з невеликих віконець на бортах. Люди на палубі також усі вбрані в ошатний блакитний одяг, зовсім не так, як звичайні матроси. А на корпусі корабля намальовані якісь літери – назва корабля, як я розумію. Звісно, я не міг прочитати її. Проте пам’ятаю, на що це було схоже. Дайте мені свою руку, і я покажу вам.

Потім Стрімкокрил одним кігтем почав креслити літери на Лікаревій долоні. Не встиг він закінчити, як Джон Дуліттл підскочив, мало не перевернувши каное.

– «К.Ї.В.»! – закричав він. – Це означає «Корабель Її Величності». Це бойове судно, це військовий флот. Саме те, що нам потрібно, аби розібратися з работорговцями!

Глава II

Лікаря приймають на військовому кораблі

І тоді Лікар та Зузана почали щосили веслувати в напрямку світла. Ніч була тихою, але коливання океанських вод піднімало й опускало маленьке каное, як гойдалку, так що Зузані знадобилося все її уміння, аби тримати човен на прямій лінії.

Минула десь година, й Лікар зауважив, що корабель, до якого вони намагалися допливти, більше не просувається їм назустріч, а, здавалося, зупинився на місці. І коли каное нарешті підійшло впритул до його величезного корпусу, Джон Дуліттл зрозумів причину – військове судно зіткнулося з його власним вітрильником, який він залишив на якорі без жодних сигнальних вогнів. Утім корабель Її Величності, на щастя, перед зіткненням рухався так обережно, що жодне із суден, схоже, не зазнало серйозної шкоди.

Знайшовши мотузяну драбину, що звисала з борту військового корабля, Лікар разом із Зузаною видряпалися по ній угору й ступили на палубу, щоб зустрітися з Капітаном.

Він знайшов Капітана на містку біля штурвала, той роздратовано походжав туди-сюди й щось бурмотів собі під носа.

– Добривечір, – промовив Лікар увічливо. – Гарна погода сьогодні, чи не так?

Капітан підступив і потрусив кулаком перед його обличчям.

– Це ви власник отого Ноєва ковчега? – загорлав він, показуючи на вітрильник поряд зі своїм кораблем.

– Е-е-е… так… тимчасово, – відповів Лікар. – А що таке?

– Ну тоді чи не були б ви такі ласкаві, – прогарчав Капітан, обличчя якого було спотворене від люті, – і пояснити мені, що ви в дідька мали на увазі, залишаючи своє старе корито темної ночі без жодних вогнів? Що ви за моряк такий? Я на найновішому крейсері Її Величності шукаю Джиммі Боунза, торговця рабами, я полюю за ним уже цілі тижні. І так, наче мені мало було цього диявольськи складного узбережжя, я врізаюся в посудину, що стоїть на якорі без вогнів. На щастя, я йшов повільно, подаючи звукові сигнали, а то б ми всі могли піти на дно. Я кричав вашому кораблю, але відповіді не отримав. Тоді я спустився на його палубу з пістолетами напоготові, бо подумав, що це може бути работорговець, який намагається мене надурити. Я облазив увесь корабель, але не зустрів ні душі. Нарешті в каюті я знайшов свиню – вона спала в кріслі! Ви завжди залишаєте своє судно на свиню й наказуєте їй спати? Якщо ви власник корабля, то чому вас на ньому немає? Де вас носило?

– Де вас носило?

– Я плавав на каное з цією леді, – відповів Лікар і підбадьорливо усміхнувся Зузані, яка знову починала хлипати.

– Плавав на каное з леді! – прошипів Капітан. – Та я…

– Так, – підтвердив Лікар. – Дозвольте представити. Це Зузана. А це Капітан…. е-е-е…

Але Капітан перервав його й підкликав моряка, що стояв неподалік.

– Я навчу вас, як залишати Ноєв ковчег ня якорі у відкритому морі, щоб у нього врізалися кораблі військового флоту, мій дорогий морський ловеласе! Ви гадаєте, що правила навігації це вам жарти? Ось, – він повернувся до моряка, який підійшов за його наказом, – каптенармусе, посадіть цього добродія під арешт.

– Слухаюся, сер, – гаркнув каптенармус. І Лікар не зчувся, як на його зап’ястях міцно заклацнулися кайданки.

– Але ця леді потрапила в біду, – вигукнув Джон Дуліттл. – Я так поспішав, що повністю забув про корабельні вогні. Насправді ще й не було темно, коли я залишив корабель.

– Відведіть його вниз! – гаркнув Капітан. – Відведіть його вниз, поки я його не вбив.

І каптенармус потягнув бідолашного Лікаря до трапу, який вів кудись на нижні палуби. Та на початку сходів той схопився за поручень і завис на ньому достатньо довго, щоб крикнути Капітанові:

– Я міг би сказати вам, де знайти Джиммі Боунза, якби захотів.

– Що таке? – прохрипів Капітан. – Гей, тягніть його назад! Так що ви там сказали?

– Я сказав, – пробурмотів Лікар, витягаючи хусточку й видуваючи носа скутими руками, – що міг би сказати вам, де знайти Джиммі Боунза, – якби захотів.

– Джиммі Боунза, работорговця? – перепитав Капітан. – Саме на пошуки цього типа мене й вирядив Уряд. Де він?

– Моя пам’ять працює не дуже добре, коли в мене зв’язані руки, – відказав спокійно Лікар, кивнувши на кайданки. – Можливо, якщо ви знімете ці штуки, то я щось і згадаю.

– О, даруйте мені, – похопився Капітан, його манери негайно помінялися. – Каптенармусе, звільніть заарештованого.

– Слухаюся, сер, – відповів моряк, зняв наручники з Лікаревих зап’ясть і повернувся, щоб іти.

– О, до речі, – гукнув Капітан йому в спину, – принесіть на палубу стілець. Можливо, наш гість утомився.

Тоді Джон Дуліттл розповів Капітанові все про історію Зузани та її нещастя. І всі офіцери на кораблі зібралися навколо і слухали.

– І я не маю жодних сумнівів, – закінчив Лікар, – що работорговцем, який тримає в полоні чоловіка цієї жінки, є ніхто інший, як Джиммі Боунз, якого ви шукаєте.

– Безумовно, – погодився Капітан. – Я знаю, що він десь тут поблизу цього узбережжя. Але де він тепер? Цю рибу піймати дуже важко.

– Він пішов на північ, – сказав Лікар. – Але ваш корабель швидкий і зможе наздогнати його. Якщо він заховається у якійсь із цих бухт чи заток, то тут у мене є кілька пташок, які в змозі, щойно розсвіте, знайти його й сказати нам, де він є.

Капітан спантеличено поглянув на лиця своїх офіцерів, які всі посміхалися, не ймучи віри.

– Що ви маєте на увазі – кілька пташок? – запитав Капітан. – Голуби, натреновані канарки чи ще щось?

– Ні, – відповів Лікар. – Я маю на увазі ластівок, які повертаються в Англію на літо. Вони ласкаво запропонували мені провести мій корабель додому. Це все мої друзі, розумієте?

Цього разу офіцери вибухнули реготом, вони плескали себе по чолу з виглядом знавців, показуючи, що вважають Лікаря божевільним. А Капітан, подумавши, що з нього роблять дурня, спалахнув люттю й уже був готовий знову заарештувати Лікаря.

Але офіцер, другий за старшинством у команді, шепнув йому на вухо:

– Чому б не взяти цього хлопця з собою й не дати йому спробувати, сер? Ми ж і так тримали курс на північ. Пригадую, я щось чув, коли служив у прибережному флоті, про одного дивака у західних графствах, який мав якусь дивну владу над звірами і птахами. Я не сумніваюся, що це він. Дуліттл його звали. Виглядає він цілком незагрозливо. Є шанс, що він зможе нам допомогти. Тубільці явно йому довіряють, а то б ця жінка з ним не попливла, ви ж знаєте, як вони бояться виходити в море з білою людиною.

Після хвилинних роздумів Капітан знову повернувся до Лікаря.

– Як на мене, то ви говорите як стовідсотковий божевільний, мій друже. Але якщо ви спроможні навести мене на слід работорговця Джиммі Боунза, то мені байдуже, які засоби ви для цього застосуєте. Як тільки почне світати, ми вирушаємо. Але якщо це ви просто так розважаєтеся за рахунок Військового флоту Її Величності, то попереджаю: це буде найгіршою помилкою, яку ви зробили за все своє життя. Ну, а тепер ідіть і засвітіть сигнальні вогні на цьому своєму ковчезі і передайте свині, що якщо вона дозволить їм згаснути, то з неї приготують скибочки бекону на обід для моїх офіцерів.

Лікареві довелося під веселий сміх і жарти команди перелазити через борт і перебиратися на свій вітрильник, щоб запалити вогні. Однак наступного ранку, коли він повернувся на військове судно і приблизно тисяча ластівок прилетіло разом із ним, офіцери Військового флоту Її Величності вже не були такі охочі з нього кепкувати.

Сонце саме почало підніматися вдалині над берегом Африки, і це був такий прекрасний ранок, який тільки можна собі побажати.

Стрімкокрил за ніч узгодив усі плани з Лікарем. І задовго до того, як великий крейсер підняв свій якір і, розвернувшись, ліг на курс, уславлений ватажок ластівок був уже на багато миль попереду із цілим загоном найвправніших розвідників, обстежуючи затоки й вивчаючи усі берегові заглибини, де б могли переховуватися работорговці.

Стрімкий домовився з Лікарем щодо системи повітряного телеграфу, яку мали організувати ластівки. І як тільки мільйони маленьких пташок розтягнулися в лінію вздовж узбережжя, так що усе небо було поцятковано ними, аж доки сягало око, вони почали передавати звістки про те, як іде пошук, висвистуючи їх одна одній по всьому ланцюжку від передових розвідників і аж до Лікаря на військовому кораблі.

І десь близько полудня прийшло повідомлення, що корабель Боунза було помічено за довгим високим мисом. Треба бути дуже обережним, говорилось у донесенні, бо судно работорговців перебуває в повній готовності зірватися з місця за одну мить. Вони зійшли на берег, тільки щоб набрати води, і виставили навкруги дозорців, які мають дати сигнал негайно повертатися в разі необхідності.

Пташки розтягнулися вздовж узбережжя

Коли Лікар повідомив це Капітанові, військовий корабель змінив курс і ще більше притисся до берега, щоб довгий мис його прикривав. Усіх моряків попередили, щоб вони поводилися дуже тихо, так щоб крейсер міг застати работорговців зненацька.

Потім Капітан, очікуючи, що работорговці чинитимуть спротив, наказав також приготувати зброю до бою. І якраз коли вони вже збиралися огинати мис, якийсь дурнуватий матрос ненароком вистрілив зі своєї рушниці.

– Ба-бах! – постріл прокотився, відлунюючи, над поверхнею мовчазного моря, як розсерджений грім.

І негайно ж по ластівчиному телеграфу прийшло повідомлення, що работорговці вже попереджені й утікають. І, звичайно ж, коли військовий корабель нарешті виплив з-за мису, то тільки й устиг побачили, як судно работорговців виходить у відкрите море, маючи фору в добрий десяток миль.

Глава III

Великий Гармаш

А потім почалися найнапруженіші морські перегони. Була вже друга година пополудні, і залишалося не так уже й багато часу до темноти.

Капітан (після того, як добряче вилаяв дурного стрільця, який випадково натис на спусковий гачок рушниці) збагнув, що якщо він не наздожене работорговця до ночі, то може втратити його назовсім. Бо Джим Боунз був вельми хитрим і спритним негідником і знав Західний берег Африки (його й досі інколи називають Берегом рабів) як свої п’ять пальців. З настанням темноти, пливучи без вогнів, він легко зможе знайти якусь бухточку чи закуток, аби там заховатися, або ж розвернутися назад і до ранку бути вже за багато миль звідси.

Тож Капітан віддав наказ досягти найбільшої можливої швидкості. То були часи, коли на кораблях тільки почали встановлювати парові двигуни. Проте на початку їх використовували поряд із вітрилами для того, щоб доповнити силу вітру. Капітан надзвичайно гордився своїм судном К.Ї.В. «Віолет». І йому страшенно хотілося, щоб саме «Віолетові» припала честь упіймати мерзотника Боунза, який так довго кидав виклик військовому флотові, продовжуючи торгувати рабами після того, як це було заборонено. Тому парові двигуни «Віолета» були запущені на повну потужність. Густий чорний дим повалив із труб корабля, затьмарюючи морську блакить і закіптюжуючи білосніжні вітрила, що гули, напинаючись на вітрі.

А тоді матрос з машинного відділення, який теж прагнув, щоб його кораблеві дісталася честь захопити Боунза, закрив запобіжний клапан на паровому двигуні, аби збільшити швидкість, а потім піднявся на палубу поспостерігати за гонкою. І дуже скоро, звісно ж, один із новісіньких котлів «Віолета» вибухнув зі страшенним гуркотом, розгромивши машинне відділення.

Однак, будучи багатощогловим військовим кораблем, «Віолет» усе ще залишався швидкісним судном. Тож він мчав уперед, шалено розсікаючи хвилі й поволі настигаючи работорговця.

Проте хитрого Боунза, що мав таку значну перевагу, не так-то просто було наздогнати. А скоро й сонце почало сідати, й Капітан помітно спохмурнів і сердито тупав ногами. Бо знав, що в темряві його ворогові вже нічого не загрожуватиме.

На нижніх палубах, де були матроси, солдатові, який випадково вистрілив з рушниці, доводилося непереливки. Усі його товариші напосілися на нього й шпиняли за те, що він виявився таким йолопом і попередив Боунза, який тепер майже напевно втече. Відстань до работорговця все ще була занадто великою, аби використовувати ті гармати, які були на озброєнні в ті часи. Проте, коли Капітан побачив, що присмерк наповзає на море і його суперник вислизає, то віддав наказ підготувати гармати, хоча в нього не було й найменшої надії, що його постріли влучать у работорговця з такої віддалі.