Героїчні канікули

Олександр Гаврош

Героїчні канікули

ISBN 978-966-03-8059-2

ISBN 978-966-03-9198-7

© О. Д. Гаврош, 2020

© В. В. Цах, ілюстрації, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

⁂

Розділ 1

Я не становлю ні для кого загрози. Окрім себе. Тому ще раз глибоко видихнув на повні груди, відкрив листа на екрані й перечитав:

«Любий синку! Цей місяць показав, наскільки ти мені дорогий і рідний. І навіть океан нових вражень не може замінити твою відсутність. Спостерігаючи неймовірну Америку, дуже шкодую, що тебе нема поруч. Радість від побаченого була б у рази більшою! Але що поробиш – зараз у тебе навчальний рік. Тож іншого варіанту нема: треба вчитися, здобувати знання. Але в майбутньому ми неодмінно сюди приїдемо вдвох. Я тобі обіцяю, а ти знаєш, що твій татусь завжди тримає слово.

Обіймаю і цілую твою ясну голівку!

Вітання Попадинцю-найстаршому!

Тримайтесь!

Деді»

Ох уже цей тато! «Професор Глюкс»! Я кинув смартфон на ліжко. Чоловікові невдовзі стукне п’ятдесятка, а він досі кривляється. Теж мені «Деді!». Це словечко з’явилося в нього вже в Америці, куди він полетів на три місяці за програмою обміну досвідом. І що вони там курять?

Тато писав щодня коротенькі листи. Раз на кілька днів телефонував мені або дідові, під опікою якого я тепер перебував. Еге ж, старий Лук’ян на старість знадобився не тільки своїм бджолам. Неждано-негадано дідуля знову опинився в Києві, аби три місяці побути біля єдиного онучка, якому хоч і виповнилося 13 років, але самого залишати мене на такий тривалий час було «нерозважливо, та й небезпечно». Бо я все ще для них – «дитина у перехідному віці». Святі мікросхеми!

Безперечно, існував ще й інший вихід для тата: відхилити запрошення американського посольства, яке для півтора десятка керівників найповажніших українських музеїв організувало спеціальні курси за океаном. Поїздка була суперзаманливою: постійні переїзди Америкою, відвідування найбільших міст та музеїв, спілкування з менеджерами та дослідниками. До того ж, ще й солідні «кишенькові». Не використати такий шанс було би повною дурнею.

Тим паче що останнім часом татусь геть занидів. Він навіть перестав робити гімнастику йогів і стояти на голові, що практикував іще зі студентських часів. Друга невдача із чарівним кріслом, завдяки якому можна було переміститися в минуле, зневірила «деді». Одне слово, повний гаплик: він став звалищем розбитих мрій. Я вже гадав його на комусь приженити, аби вивести зі ступору.

Щоправда, спочатку ми пробували відшукати плетене крісло з меморіального будинку Шевченка. Носилися Києвом як ошпарені. Обійшли десятки майстерень з ремонту меблів, але там лише знизували плечима. Меблів з лози ніхто не лагодив. Їх зазвичай одразу викидали на смітник. Бо дешевше придбати нові, ніж полагодити такий мотлох. З кожним тижнем наш ентузіазм вщухав. І через два місяці активних пошуків татусь оголосив команду: «Відбій!». Операція «Машина часу» безславно провалилася.

Час від часу я про всяк випадок зазирав у музей Шевченка, але там у кутку заскленої веранди на місці плетеного крісла тепер стояв чорний дерев’яний стілець з гнутими ніжками і спинкою, на якому, як повідомляла екскурсовод, Тарас Григорович пив вечорами чай із друзями. Аферюги! Вочевидь, плетене крісло-гойдалку вже передали у загребущі руки.

Пробували ми дізнатися про його долю через третіх людей, але нічого не виходило. При згадці про крісло музейники знизували плечима. Еге ж, було таке, але куди зникло – невідомо. Мабуть, розвалилося від старості, та й не було воно аж таким раритетом і до Кобзаря не мало жодного стосунку. І подібне бла-бла-бла…

Татусеві часом здавалося, що все це йому намарилося в якомусь кошмарі. Коли він розповідав знайомим, що особисто бачив Шевченка і навіть хотів порятувати генія, всі реготали і поблажливо поплескували його по плечу. Мовляв, життя – бентежне, але ти, старий, тримайся. Знайомий психолог переконував його, що наш мозок здатен сприймати фантазії як реальність. І навіть може плутати їх місцями. Недоумки!

І татуньо, можливо, пристав би на цю байду, якби не співучасники геройської місії – завідувачка музейних фондів Яна Приймак і я. Товариством анонімних мандрівників у часі ми подеколи збиралися у татовому кабінеті й обговорювали дві свої неймовірні подорожі, мов найкращі прожиті дні.

Батько заглибився у фахову літературу, намагаючись розгадати наукову природу загадкового явища телепортації. Але вчені про це мовчали. Зате літератори щедро описували такі часові переміщення й навіть вигадали термін для «часомандрівників». Коли він про нього дізнався, то ледь не гепнувся з великого шкіряного крісла перед монітором. Адже таких прибульців в інші світи називали «попаданцями»! А наше прізвище звучало майже так само – «Попадинець». Повний капець!

«Таких дивовижних збігів не буває», – скуб свого білявого вусика татусьо, примруживши око. Його рід походив із сонячного Закарпаття, чим він вельми пишався. І те, що історія визначила саме йому відшукати міжчасовий портал, тепер не виглядало випадковим. А може, це небесні сили чи космічні прибульці шукають лазівку в наше минуле, і на їхніх комп’ютерах висвітилося прізвище, яке вони сприйняли буквально? Й навмисне нас на це крісло направляють? Хтозна, що у них на гадці.

Татусь поділився своїми здогадами зі мною, і я визнав їхню слушність. Щось тут справді пороблено. Вочевидь, що прізвище «Попадинець» походить від «попадати», а не від слова «попа».

– Ясю! До столу! – долинув з кухні голос діда, і я виринув із ранкових медитацій.

– Уже?

– Уже!

Я почалапав на кухню, де дід у червоному в квіточках фартусі перевертав з пательні на тарілку останнього млинця. Смачно пахло айвовим варенням. Сьогодні була неділя, тож і сніданок був пишніший: замість обридлої вівсянки – млинці з «лекварем», як казав Попадинець-найстарший. Він узагалі вживав чимало дивних словечок, які привіз із Закарпаття.

– Ось як би ти пояснив слово «леквар»? – запитав дід, коли ми всілися за стіл і почали наминати млинці, беручи їх із великої тарілки і щедро намащуючи світлим варенням.

– Ну… – відмахнувся я, жуючи повним ротом. – Не знаю… Якесь дурнувате слово… Румунське чи угорське…

– А от і ні! – запротестував дід. – Цілком наше, слов’янське. І складається з двох зрозумілих слів – «лік» і «варити». А скорочено – «ліквар» або «леквар», що означає «зварений лік».

– Ну ти й закрутив, дідуню! Які ліки з варення?

– О, дорогенький, який ти ще неук! Малинове варення прописують навіть лікарі! Запам’ятай: народні рецепти наймудріші, бо перевірені віками.

– Леквар… – ще раз усміхнувся я з діда. – Токар, слюсар, лікар, леквар. Тепер я буду так називати тебе, якщо не заперечуєш. До речі, тобі вітання від «професора Глюкса».

– Якого ще Глюкса? – здивувався дід.

– Американського!

– А-а! – здогадався старий. – І як там мій єдиний синочок?

– Крутецько! Спекався мене нарешті.

– Як казала моя баба: і сліпій курці зерно трапиться. Висновок: треба вміти чекати, хлопче!

– Діду, а яким був тато у дитинстві? Ти його часто сварив?

– По-перше, на Закарпатті кажуть не «діду», а «дідику». Так приємніше для моїх вух.

– Дідик… Дідику… Ха-ха-ха!

– А бабусю називають бабкою… – незворушно продовжував дід.

– Ха-ха-ха! – далі реготав я. – Оце вже геть смішно: бабка, мамка, банка, склянка, фіранка…

– Відставити!.. Тим паче що твоя бабка слухає нас із небес! Хай Господь подарує їй Царство Небесне! – перехрестився старий Лук’ян, звівши очі на нашу порепану стелю.

Я пам’ятав бабусю туманно. Вона померла, коли мені було сім років. Пригадував її лагідні зморщені руки, помережані вузликами жил. Бабця була до пенсії вчителькою української мови, тож завжди виправляла моє мовлення. Мабуть, тому татусько говорив вишуканою українською, на відміну від діда й мене, що полюбляли словечка, яких не знайдеш у словнику.

З бабусею ми жили утрьох два роки. Мама нас покинула, коли я ще ходив у садок. Еге ж, люди цікаві, але зрозуміти їх ніяк не вдається.

На вихідні бабця Катерина їздила до чоловіка у село, а в понеділок поверталася до Києва, аби дати лад нашій господарці. Так би тривало й досі, якби вона не занедужала і несподівано відійшла у кращі світи тихо й безболісно, як і жила. Ніхто й не збагнув, з якого дива воно сталося. Жила людина, а тут раз – і нема. Кінець місії. Гру закінчено, друзяко!

Оскільки я вже тоді ходив до школи, то батько вирішив давати собі раду сам, а дід до нас приїжджав хіба що на великі свята. Зате влітку я тижнями гостював на селі. Але тепер ситуація змінилася: батько подався на американське стажування, а пасічник, аби не нудитися вдома, бо ж дочікував весни, відчув себе знову на коні.

– З понеділка в тебе починаються канікули? – запитав дід, коли ми заходилися голосно сьорбати шипшиновий чай з великих горнят.

– Так. Через карантин їх пересунули на десять днів раніше.

– То мушу тебе потішити, – дідусь витягнув з кишені два складених папірці і поклав на стіл.

Це були залізничні квитки.

– Ура! Ми кудись валимо? – зрадів я.

– Йо! – кумедно вимовив дід. – Ми їдемо на історичну батьківщину. Там земля мила, де мати народила.

– Йо! – повторив по-верховинськи я. – А навіщо?

– Мушу закінчити одну справу перед тим, як податися до бабки у засвіти.

Я уважно глипнув на діда, потім – на родинний чорно-білий портрет, де вони позували втрьох з трирічним татусем з переляканими фізіями у фотосалоні. Це в них такий специфічний гумор на Закарпатті. Попри свій вік, а найстаршому Попадинцю вже за пару тижнів мало стукнути вісімдесят, він виглядав доволі міцним. Роки наче висушили його, до країв напнули жовтаву шкіру на вилицюватому обличчі, висока сива чуприна неслухняно куйовдилася, а очі, неспокійні й меткі, дивилися твердо. У постаті діда вчувалася гірська впертість і криця. Мабуть, такими були в старості запорозькі козаки або карпатські опришки. Хоча дід каже, що вони не доживали до сивини.

– І коли ми їдемо? – схопив я квитки.

– Завтра! Живий дух любить рух. Справа не терпить зволікання.

Розділ 2

Ми з дідом сиділи у купе потяга «Київ – Солотвино» і дивилися, як поволі віддаляється перон. За вікном промайнули обличчя проводжаючих, які клеїли дурнуваті посмішки й кіношно махали руцями. Я з цікавістю крутив головою навсібіч, бо не так часто їздив справжнім потягом. Адже дід жив під Ірпенем, тож до нього добиралися електричкою чи маршруткою. Кілька разів ми з татом відпочивали на Чорному морі, а от на Закарпаття я їхав уперше.

У діда там, виявляється, далека родина, але все це ховалося у таємничому мороці, який тепер я мав намір розвіяти.

– Давай, дідику, колись! – потряс я старого за лікоть, коли ми постелилися і замовили у провідника дві склянки чаю. – Ти обіцяв, що все розкажеш у поїзді!

– Ну, все я і сам не знаю… А от дечим можу поділитися, – кахикнув дід і подивився знизу на сусіда, який вже приліг на горішню полицю і запхав навушники у вуха. Вочевидь, це був студент, бо його дії були відпрацьовані до автоматизму. В поїзді він почувався як удома. Інший сусід зверху – важкий чолов’яга у заношеному светрі – подався до приятелів у кінець вагона, звідки доносився збуджений гамір.

Дідусь дочекався чаю, витягнув ватрушки, які ми купили на дорогу, і, крекнувши, почав гучно колотити ложкою об склянку.

– Це не ввічливо! – зробив я йому зауваження. – Треба розмішувати цукор так, щоб ніхто не чув.

– Кх… Базікало! – скривився дідик. – Не вчи старого кашляти! Ти не бачиш, що я навіть цукру не поклав. – І додав пошепки: – Це я перевіряю, чи нас сусід не підслуховує.

Я скосив очі на худорлявого юнака, який лежав на верхній полиці із заплющеними очима.

– Він уже спить. Хоча у навушниках так гримить музика, що я аж сюди чую.

– Теж, мабуть, тугий на вуха, як і я, – пожартував дідусь, але раптом посерйознішав. – Ти ж так не робиш? – тицьнув він пальцем на полицю над собою.

– Ні, – збрехав я, хоча часто саме так засинав у навушниках. – Я ж не дурбецало в кедах.

– Йо, свинство починається з дитинства, – ковтнув дідик чаю. – То слухай! Як ти знаєш, я народився на Закарпатті. І навіть маю ще родину у Тячівському районі. Це, до речі, найбільший сільський район України, там проживає двісті тисяч людей.

– Ого!

– В селі Калини мешкала моя мати.

– Так, а батько твій, себто мій прадід Іван, загинув на фронті під час Другої світової війни, – похвалився я знаннями родинного дерева. Тато мені про це іноді згадує, коли часом перебере на черговій презентації в музеї і завалить додому в ностальгійному настрої.

– Який ти в нас мудрагель! – задоволено посміхнувся дідусь і, відщипнуши крихту булочки, пожував. – Свого батька я ні разу не бачив. Бо я народився, коли його вже поховали.

– То ми їдемо на його могилу? – схопився я на рівні. – Герої не вмирають! Слава нації! Смерть ворогам!

– Ні, не на могилу, – старий одразу спохмурнів. – На жаль, я не знаю, де він похований. Навіть, соромно зізнатися, не відаю, ким він був? Який із себе? Чим займався?

– Ти якийсь геть темний… Він хіба не одружився з твоєю мамою?

– У тому-то й річ. Вони тільки планували побратися. Не знали навіть про вагітність.

– О, це вже я десь бачив в якомусь мексиканському серіалі! Як тобі не соромно дурити дитину?

– Життя таке складне, що й чорт ногу звихне! Це тільки у кіно завжди гепі-енд. Усі ми – недосконалі. І ти, і я… Аби здоров’я, а гріхи будуть!

– То ти справді нічого не знаєш про свого тата? – у мене закляк мозок. – Але ж це тупо! Чому ж ти не розкопав про нього всю інформацію? Ти ж стільки років газетярем працював! Давай заб’ємо одразу в Гугл: «Іван Попадинець». Якого він року народження? – почав я швидко клацати на смартфоні.

– Попадинець – це мамине прізвище. А батькове вона мені не сказала. Якщо й знала… Отако!..

– Оце прикол! – аж присів я. – Нічого собі зашифрувалися!

– Відомо, що він був Іваном, бо так мене записали по батькові у хресному листі.

– А де вони познайомилися?

– У Хусті, у 1939 році. В часи Карпатської України. Перед смертю мама зізналася, що була січовичкою. І подарувала мені цю фотку, – дідусь витягнув зі свого записника, який завжди носив із собою, невеличку пожовклу світлину, загорнуту в целофан. На ній були зображені дві усміхнені подружки у січовицьких шапках, що нагадували мазепинки.

– Ось бабця! – показав я пальцем на вищу дівчину зі світлою косою – у мундирі, що пасував їй до лиця.

– Вона! – забрав від мене фото дідусь і замріяно на нього подивився. – Красуня яка, а бачиш, особисте життя не склалося. Заміж так і не вийшла. Спочатку ставила на ноги мене. А як молодість минула, то вже кому була потрібна з дитиною? Все життя пропрацювала медсестрою у Хустській лікарні. Я кликав її до себе на Київщину, але вона не захотіла. Верховинці – чудні люди: не хочуть міняти свої гори ні на які зваби. Де родились, там і згодились.

На ці слова якраз повернувся в купе чорнявий чолов’яга з помітним пузцем. Він стягнув через голову чорний светр, пропахлий тютюном, й усміхнувся до мене блискучими темними очима.

– Що, леґіню? – засяяв в його роті золотий зуб. – Йдемо спатки? До Хуста далеко!

Він широко позіхнув і незграбно подерся на другу полицю. З його появою в купе рознісся гіркуватий запах пива. Студент сердито глипнув на вусатого сусіда і повернувся обличчям до стіни.

– Лягай, онучку! – мовив до мене дідик і прошепотів, показуючи очима нагору: – Заробітчани, Бога му! Додому повертаються, тому й веселі, як перелітні птахи!

Я приліг, але мені не спалося. Під похитування та ритмічний перестук коліс думав про діда. Це ж треба: ні разу не бачити свого батька! Навіть не уявляти, яким він був. Капець! Не залишилося жодного зображення! Як це боляче – жити з таким відсутнім пазлом у свідомості! Виходить, що ніхто не носив дідуся на плечах, не приносив йому іграшок, не брав із собою на риболовлю чи на стадіон. Не задирався і не бився з ним у дитинстві, як ми часом з татком. До речі, як там «професор Глюкс»?

Я витягнув смартфон і підключився до Інтернету. Зв’язок час від часу зникав, але все-таки вдалося скачати нового листа від тата.

«Привіт, друзяко!

Як ви там? Вже вирушили до Хуста? Пильнуй за дідом у два ока, бо він мало того, що старенький, а ще й трохи навіжений. Аби він тебе не затягнув в якусь халепу! Будь мудрим! Приділяй йому достатньо уваги – не так, як мені!

У Каліфорнії чудова погода. Сьогодні купалися в басейні. На щастя, без крокодилів.

До речі, я тобі забув сказати, що в нашій групі є та мамзель із музею Тараса Шевченка. Така кучерява блондинка, що ледь мене без солі не з’їла минулого березня, коли ми намагалися порятувати Тараса Григоровича».

«Овечка Берта!» – згадав я, і перед очима одразу намалювалася заступниця директора у великих окулярах і в пурпуровому довгому приталеному светрі та чорних лосинах. – Ого! Ну й компашка! Разом із татом – це вибухова суміш!»

«Ми спочатку трималися одне від одного на відстані і принципово не розмовляли, але керівництво групи було цим невдоволене, – читав я далі. – Сьогодні плавали з нею поруч і обурювалися таким диктатом начальства. Яке їм діло до наших особистих антипатій? Це не є метою нашого стажування. Вона зі мною погодилася. Я перепросив кучерявку за торішню зухвалу поведінку. Вона зізналася, що чекала на вибачення, а мій синій записник досі зберігає в робочому столі.

Схоже, ця панянка не така мегера, як скидається на перший погляд. Може, навіть знає, куди зникло те кляте крісло. Що ти про це думаєш?»

«От хитромудрий Одіссей! – усміхнувся я. – Татусь уже має план». І наклацав на смартфоні:

«Вперед, герої! У тебе, щоправда, отакуні шанси! Бо це секс-бомба сповільненої дії. Але я триматиму за тебе кулаки! Не філонь!

P. S. До речі, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевір про всяк випадок!»

Відправивши батькові схвального листа, я глипнув на діда, який посопував з напіввідкритим ротом. Далі вимкнув Інтернет, поклав телефон під подушку і скрутився в улюблену позу ембріона. За кілька хвилин я спав, склавши долоні під щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приємно куйовдила мені волосся, розповідаючи вечірню казочку про котика, півника та інших домашніх потворок.

Розділ 3

Прокинувся я пізно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вікном миготіли пожухлі поля і поодинокі дерева. Дідусь уже був зібраний, а його постіль складена. Він замислено глипав на рідні краєвиди. На горішній полиці було порожньо. Я задоволено потягнувся.

– О, продер очі нарешті! – усміхнувся дід. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навіть не розчув, коли студент виходив у Мукачеві.

– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки і сів на ліжку. – Сон – це завантаження внутрішніх батарейок.

У цей час до купе зайшов смаглявий заробітчанин із білим рушником на плечі. Його почеркане зморшками лице було ще вологе від умивання.

– Але ти спиш, неборе! – поворушив він темними вусами до мене. – Більше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!

– Сплю добре, бо совість чиста! – буркнув я і теж подався вмиватися.

Коли я повернувся, провідник приніс три склянки чаю у металевих підстаканниках.

Дідусь дістав пакет з кількома вчорашніми булочками, а заробітчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньої сумки білий батон, півкільця ковбаси та варені яйця, які тут же заходився лущити.

У діда за плечима – тридцять років роботи в газеті. А журналістика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним із професійних ґанджів газетярів є втрачене почуття особистих кордонів. Тому найстарший Попадинець легко встряє в балачки і без зайвої скромності про все розпитує.

Тож невдовзі ми знали про Миколу все: що він їде до Тересви, а працює в Києві на будівництві, і що має трьох доньок, і що старша вчиться в Ужгороді на платному, а дружина з найменшою сидить у декреті.

– А ви куди подорожуєте? – запитав вуйцьо Микола, нарізаючи ковбасу похідним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторій відпочивати?

– Я, Миколо, твій земляк. Закарпатець з діда-прадіда. Але вже пустив коріння на Київщині. І от захотів ще раз навідатися на малу батьківщину, бо відчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на ті місця, де босоногим зростав. Може, востаннє в житті побачу Хуст. А це мій єдиний онучок, – поклав дід руку на мою голову. – Хочу сам йому показати місця мого дитинства.

– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене троє дівок. Як виростеш, то будеш за зятя!

Я хотів бовкнути: «Не діждетесь!», але під пильним дідовим поглядом стримався.

«До речі, як там Лялечка? Щось давно не озивалася», – згадав я і заліз у Фейсбук.

На сторінці Яни Приймак красувалась її нова фотографія у білому легкому пальтечку на ґанку Музею раритетів. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки і звабливо зазираючи в об’єктив. Але не це розгнівало мене, а те, що вона у статусі написала «в активному пошуку». «От коза!» – назлостився я і став строчити їй приватне повідомлення.

«Лялячко! Навчись контролювати свої глюки! Те, що кілька днів я тобі не пишу, не означає, що я про тебе забув. Ти й далі квітнеш у моєму серці. Я просто вирушив у геройську місію безмежними просторами дорогої всім нам України. Не розчаровуй мене! Тримай хвіст пістолетом. Навіки твій Володар темряви».

Наприкінці повідомлення я надіслав їй великий букет пурпурових троянд.

Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрів нас прозорим сонячним днем. Порівняно з Києвом тут було куди тепліше. Це невелике 30-тисячне містечко розташоване на річці Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербію і впадає в Дунай. На високій горі прямо перед нашими очима височіли романтичні руїни Хустського замку, над якими приємно звеселяв око синьо-жовтий прапор.

На станції нас зустрічав дідів приятель Сергій Коваль, ще міцний чолов’яга з орлиним поглядом і сивими акуратними вусиками. В його постаті вчувалася міць і статечність, хоча вік уже наближався до сімдесяти. Він закинув подорожні торби до своїх стареньких авто і повіз нас одразу до себе.

– Лук’яне Івановичу, ви на скільки до Хуста? – розпитував наш добровільний помічник дорогою, поки ми втішалися провінційними видочками.

– На кілька днів. От в онука канікули, тож я забажав поєднати приємне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навідаюся.

– Сьогодні заночуєте в мене. А далі буде видно! – безапеляційно прорік Сергій Коваль і припаркувався у дворі довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсім не нагадував радянські.

– Угорці будували, – кивнув він на будівлю. – Радянський Союз їм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краї. В Ужгороді, наприклад, збудували найбільший в області готель «Закарпаття» на дванадцять поверхів.

Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам відвели задню кімнату, яка була непрохідною. А тим часом господарка накрила стіл у вітальні, в якій виділялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стіна, увішана родинними фотографіями. Обидві доньки подружжя Ковалів мешкали в Ужгороді, тож на пенсії батьки опинилися на самоті і вже довгенько розмірковували про переїзд до обласного центру. Стримувала їх поки що відсутність житла на новому місці.

Ми посідали у червоні фотелі за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зі свинячими реберцями і тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, ґазда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дід підвівся, аби виголосити тост:

– Дорогий друже Сергію! Якби ти знав, як мені приємно знову відчути рідне повітря! Я дякую долі за те, що колись звела мене з тобою, і вже тридцять років ми приятелюємо. Здається, то був 1987 рік, коли ми вперше зустрілися у Хустській школі-інтернаті…

– Так, ви шукали історика, який збирає матеріали з Карпатської України. Тоді ця тема ще була під забороною, і ми розмовляли в шкільному коридорі майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нітився, коли його хвалили.

Після випитої чарки вони загомоніли значно жвавіше, зовсім забувши про нас із господинею. Сергій Коваль, попри те, що не корінний закарпатець, був відомим краєзнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференціях, хоча вийшов на пенсію як звичайний учитель історії. Обирався навіть міським депутатом.