Професор Вільчур

Професор підтягнув стілець і сів.

– Мабуть, це було дуже давно, – задумливо сказав він.

Омела заплющив очі.

– Якби я міг ще дивуватися іще чомусь на цьому світі, то б здивувався, що ми не зустрічаємось на тому. Який збіг обставин! Якщо мене не зраджує пам’ять, пан добродій багато років тому був позбавлений можливості продовжувати своє життя і був відправлений ad patres[3]. Кілька щирих друзів нещодавно відправили мене в тому ж напрямку. І ось ми зустрічаємось у теплій лікарні. Ви лікар?

– Так, – підтвердив Вільчур. – Я оперував вас. Вас не по-людськи порізали.

– Мені дуже прикро, що я вас турбував, signore[4]. Mille grazzia[5]. Але оскільки ви лікар, перш за все скажіть мені, чи не відрізали мені якоїсь кінцівки.

– Ні. Ви будете цілком здоровий.

– Це дуже приємна новина. Приємна для Дрожджика, який там напевно сумує за мною і виплакує свої красиві очі. Ви, dottore[6], пригадуєте Дрожджика?

– Дрожджика? – нахмурився професор.

– Так, my dear[7], я говорю про відомий établissement[8] Дрожджик, rue[9] Вітебська quinze[10]… Третьорозрядний, з точки зору доннощиків, ресторан, але першокласний у соціальному, моральному та товариському плані. Établissement Дрожджик. Це вам нічого не говорить? Rendez-vous[11] елегантної Варшави. High life[12]… Там, власне, ми мали честь і задоволення…

Професор Вільчур потер лоб.

– Хіба?.. То це ви… ви… мене тоді зачепили на вулиці?..

– Si, amico[13]. Toczno tak, tak imienno[14]. Ми увійшли до Дрожджика, щоб при сорокап’ятивідсотковому алкогольному напої розв’язати деякі абстрактні проблеми, що нам цілком вдалося. Наскільки я пам’ятаю, у вас тоді були якісь неприємності і, на жаль, занадто роздутий гаманець в кишені. З цього дня я використовував ваш приклад як аргумент, коли проповідував доброчесність бідності. Я завжди вважав, що багатство не приносить щастя. Якби у вас тоді не було стільки грошей, вас би не вгріли ломом по голові і не топили б у ямі, з якої вибирали глину.

Омела глянув Вільчурові в очі й додав:

– Nein, mein Herr[15], vous vous trompez[16]. Я в цьому участі не брав. Про все я дізнався наступного дня. Міські плітки. Легенда. Ще одна легенда до роздумів про нікчемність людських речей.

Вільчур рефлекторно потягнувся до тімені, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Мені навіть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто відвідував Омелу, який до того ж швидко одужував. Він також рекомендував панні Люції взяти його під свою опіку, і та з подвійним завзяттям узялася за нього. Повз Вільчура не могло пройти те, з якою жертовністю ця молода дівчина віддається роботі, ніби компенсуючи допущену помилку. Він не міг не помітити, що Люція ставиться до нього з особливою симпатією, її очі випромінювали тепло, щире співчуття, дружбу й ніби якесь прохання.

Іноді вони разом виходили з клініки, і тоді вона супроводжувала його додому. Найчастіше Вільчур говорив про професійні справи, часом бувало, що розмова переходила на особисте. Він дізнався, що Люція – сирота. Вона родом із Сандомира, але з дитинства виховувалася у Варшаві. На її виховання та освіту вплинула дядькова дружина, яка померла кілька років тому. Люція розповіла йому, що колись була заручена, але незабаром переконалася, що молодий інженер, який прикинувся, що любить її, виявився людиною нікчемною, і тоді вона розірвала з ним.

– А тепер я бачу, – зауважив Вільчур, – той колега Кольський дуже вами зацікавлений.

Люція легенько знизала плечима.

– Кольський, професоре, просто колега, дуже порядний хлопець, я його люблю і ціную його якості, але це не ті якості, які могли б викликати якесь глибше почуття.

Якусь мить вони йшли мовчки.

– А хіба в жінки викликають почуття будь-які якості?.. Не краса, не молодість, чи… я не знаю… шарм, грація?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Ні, професоре. Те, про що ви згадали, може зацікавити лише дуже неглибоких жінок. Я думаю, що ми… що я спершу шукала б у чоловікові багатство його душі, воліла б знайти в ньому щось на зразок великої бібліотеки переживань, думок, трагедій і злетів, як-от музей, живий музей… Я не можу це описати. Можливо, це погані порівняння. Скажу так: я хочу, щоб його душа була багатостороннім інструментом, щоб містила в собі стільки функцій і звуків, яких би я за все життя не могла відкрити і знайти, і не думаю, що я виняток з цієї точки зору. Мені здається, що це дуже жіночне, притаманне усім жінкам… Ця жадібність – це бажання дивитися за багатьма, багатьма скарбами, які наш розум не охоплює і які можна цінувати й шанувати… Бо, тільки шануючи, можна кохати.

Білий сніг вкривав вулиці Варшави і трохи скрипів під ногами. Світло ліхтарів розбивалося в синюватих смугах тіні. Вкриті снігом дерева стояли тихо, непорушно й поважно.

– Це неправда, – сказав Вільчур після тривалої паузи. – Ви коли-небудь переконаєтесь, що це неправда.

– Я цього ніколи не дізнаюсь, – впевнено сказала вона, але він, здається, не почув її слів і продовжив:

– Саме молодість диктує вам ці слова, саме молодість підказує ці думки. У вас немає досвіду. Любов… любов слухається тіла… підкоряється законам природи, а дух? Дух – це привид, його місце абстрактне і ніщо цьому не зарадить.

У його голосі забриніли гіркі нотки, і Люція сказала:

– Я в цьому не переконана і вважаю, що професор надто песимістично дивиться на ці речі.

– Бо я в цьому переконався, – сумно посміхнувся Вільчур. – Може, колись я вам оповім, може, колись. Як попередження. А тепер: ось мій дім. Дякую вам за приємну прогулянку і розмову. Ви добра людина, панно Люціє.

На прощання він поцілував їй руку.

Знімаючи шубу в передпокої, він поглянув в дзеркало і помітив, що неголений.

– Юзефе, – сказав він до слуги, – нагадуй мені щоранку, що мені слід голитися.

– Щодня все приготоване, – з обуренням в голосі зауважив слуга.

– Так, але я не завжди про це пам’ятаю, не завжди пам’ятаю…

Сказані слова нагадали професорові про сьогоднішню статтю в одній з газет, де знову мусолили питання про смерть Доната. Якийсь мракобіс, котрий сховався за літерами «доктор X. Y.», стверджував, що повне зцілення від амнезії майже неможливе. Пам’ять, на думку цього невігласа, ніколи не повертається повністю, а приступи мають повторюватися.

Який абсурд. І, використовуючи такі штучки, вони намагаються змусити його відмовитися від посади. Якби вони знали, що зараз клініка належить страховому товариству, вони б неодмінно знайшли нові способи для інтриги.

Вільчур переодягнувся в домашній халат і сів перед каміном. Юзеф приніс гарячу ароматну каву й вечірні газети. Може, він навмисно виклав їх таким чином, чи, можливо, це був просто збіг обставин, коли, глянувши на них, на першій же шпальті Вільчур прочитав заголовок: «Професор Вільчур виплатив родині світлої пам’яті Леона Доната мільйонне відшкодування».

Минуло кілька хвилин, перш ніж він потягнувся за газетою.

«З’ясувалося, читав він, що страхове товариство, в якому був застрахований трагічно загиблий у клініці професора Вільчура всесвітньо відомий польський співак Леон Донат, пригрозило нещасному хірургові позовом про відшкодування збитків. Враховуючи, що такий процес професор Вільчур, зрозуміло, програв би через те, що смерть великого тенора наступила внаслідок ганебної недбалості та безладу, які панували в клініці професора, йому довелося сплатити запаморочливу суму в розмірі двох з половиною мільйонів злотих. Аби покрити цю суму, клініка професора, його вілла, майже все, що йому належало, перейшло у власність товариства. Важко не співчувати відомому хірургові за те, що на нього звалилась така раптова руїна, але, з іншого боку, нехай цей випадок стане попередженням для всіх тих лікарів, які легковажно ставляться до життя довірених їм пацієнтів…»

Вільчур відклав газету і прошепотів:

– Таки сталося…

Знову підкинули хмизу у вогонь. Чиясь нерозбірливість чи затяте шпигунство. Знову підхопили плітки, знову розпочнеться нова оргія нападок…

– Я не їстиму, я не голодний, – сказав він слузі, коли той повідомив, що вечеря на столі.

– Може, хоч чашку бульйону?

– Ні, дякую. Дай, Юзеф, мені ще кави… Так, і коньяку.

Тієї ночі професор Вільчур зовсім не лягав спати. Багато спожитої кави та алкоголю зробили свою справу, і вранці у дзеркалі він побачив своє сіре, стомлене і набрякле обличчя. Незважаючи на втому, він змусив себе старанно поголитись і рівно о восьмій з’явився у клініці.

Не важко було помітити, що вчорашня газетна інформація тут уже була відома всім. Доповідаючи про програму дня і стан хворих, доктор Жук так насправді й не наважився запитати Вільчура ні про що, але його погляд свідчив, що питання крутилися на кінці язика.

Програма передбачала шість операцій: одну трепанацію черепа, три операції зі складання зламаних кісток кінцівок та операцію апендициту у чотирнадцятирічної дівчинки, яку привезли вночі. Окрім першої, всі операції були легкими та звичайними.

Після годинного обходу професор перейшов в операційну. Від того пам’ятного випадку з Донатом він додатково оглядав кожного пацієнта особисто, перевіряючи стан його серця, чи страждає він на підвищену чутливість до будь-якого зі знеболюючих засобів. Це забирало багато часу, але він волів краще покладатися лише на себе.

Перша операція тривала понад годину і пройшла ідеально. Гнійну інфекцію мозку було розрізано й очищено. Наступні теж пройшли легко. Останню ж Вільчур вирішив відкласти на півгодини. Він мусив відпочити. Безсонна ніч і нервове напруження зробили свою справу. Коли він сидів у кабінеті, зайшов Добранецький, привітався і сказав:

– Казав мені Ранцевич, що ви втомились. Може, до цієї операції на апендицит призначити когось іншого?

– Ні, дякую, пане, – бліда посмішка з’явилася на обличчі Вільчура.

– Бо я зараз вільний… Можливо…

– Ні. Дуже дякую, – Вільчур не міг приховати роздратованого тону.

Він підвівся і натиснув на дзвінок.

– Пацієнтку в операційну, – пролунав за дверима голос санітара.

Добранецький пішов. Вільчур відчинив зручну шафку, вийняв банку з бромом, налив досить велику дозу в склянку і запив водою.

На той момент, коли він приступив до операції, він був абсолютно спокійний і впевнений у кожному своєму русі. Косий розріз був точно виміряний. Кілька крапель крові на білій жировій основі та синьо-фіолетовий клубок кишок. Розпечений дріт електричного апарату коротким, різким шипінням виконав своє завдання, й опухле хробакоподібне охвістя апендиксу опинилось у склянці з формаліном. Операція підходила до кінця. На сорок п’ятій хвилині професор Вільчур наклав шви.

– …дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, – доктор Жук рахував інструменти.

Хвору вивели з операційної.

– Бракує одного, – спокійно сказав доктор Жук.

Мить розгубленості. Професор Вільчур, який уже знімав маску, сказав хрипким голосом:

– Назад на стіл.

Черевну порожнину довелося відкрити вдруге, щоб дістати з живота невеликий металевий предмет, який виблискував нікелем. Спека в операційній і втома довели до того, що Вільчур останнім зусиллям волі утримував свій мозок у свідомості, а руки – під контролем. Він відчував, що зараз знепритомніє. На щастя, він витримав до кінця.

Пацієнтку забрали, коли вона вже прокидалася від наркозу. Похитуючись, Вільчур вийшов за нею у прохолодний коридор. Він зняв маску і кілька хвилин стояв, притулившись до підвіконня. До нього повільно поверталася свідомість і сили. Він також зрозумів, що шум, який він чує, це наслідок надто великої кількості брому. Вільчур повільно попрямував до роздягальні. Санітар допоміг йому перевдягнутися, професор наказав принести йому шубу й капелюх і, навіть не заходячи до свого кабінету, вийшов на вулицю.

Тим часом в лікарні гуло, як у вулику. Справді, залишати хірургічні інструменти в черевній порожнині – це досить поширені випадки серед хірургів, що потребує повторної операції, але професор Вільчур був відомий своєю неймовірною свідомістю і сприйнятливістю, і ніколи нічого подібного з ним не траплялося.

Асистенти також помітили слабкість професора, а доктор Жук, уважно спостерігаючи за ним, навіть передбачав непритомність і приготувався особисто замінити професора, аби закінчити операцію, якщо дійде до нещасного випадку.

Тепер уся еліта клініки зібралася в кабінеті професора Добранецького, який сказав:

– Ми всі поважаємо його, ми визнаємо його заслуги, ми дуже йому симпатизуємо, але ми не повинні закривати очі на очевидні факти: він стара людина, йому потрібен відпочинок, він нічого не хоче слухати. Адже подібні випадки будуть траплятися щораз частіше. Я справді не знаю, що робити.

Серед загальних підтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люції Канської:

– Тут нічого не треба робити. Тут треба повідчиняти вікна й вивітрити цю огидну атмосферу, над створенням якої працюють недоброзичливі люди. Слід протидіяти бридким пліткам, брехні та наклепам. Я не знаю, чи зміг би хтось підтримувати спокій і рівновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, підступних інтриг, підкилимних ігор, якими оточили професора Вільчура. Це ганьба! Це сором! Але помиляються ті, хто хоче довести професора Вільчура до руїни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як він, не зігнеться під тягарем підлості нікчемних інтриганів, усі порядні люди стануть на його бік!..

Професор Добранецький зблід і нахмурив брови.

– Ми всі на його боці, – чітко промовив він.

– Еге ж? Ви також, пане професоре? – вона дивилася йому просто в очі.

Добранецький не міг приховати свого обурення:

– Моя дорога пані. Тоді, коли ви ще носили шкільну форму, я опублікував біографію професора Вільчура! Ви занадто молода і забагато дозволяєте собі нехтувати певною відстанню між нами. Вважаю, що мені не треба більш чітко це пояснювати.

Доктор Люція розгубилася: насправді між нею і Добранецьким була така відстань, як між генералом і рядовим, і лише раптове обурення дозволило їй на мить забути про це.

Скориставшись тим, що Добранецький після останнього слова відвернувся до доцента Бернацького, Люція вийшла з кабінету. Кольського вона знайшла на третьому поверсі, він саме закінчував перев’язку. Її так трясло, що він спитав:

– Щось трапилось?

Люція заперечливо похитала головою:

– Ні, нічого. Нічого важливого. Тільки вони знову задумують лихе… Я хотіла з вами поговорити.

– Гаразд, – кивнув він. – За п’ять хвилин я вільний. Зачекайте у моїй кімнаті.

В його очах була тривога і сум.

Коли Кольський увійшов, Люція сиділа за письмовим столом і плакала:

– Який огидний, який бридкий світ…

Кольський обережно взяв її за кінчики пальців і переконливо сказав:

– Він завжди був таким. Боротьба за існування – це не дитяча забава чи товариська гра, а війна, постійна війна, в якій і зуби, й кігті є такою ж гарною зброєю, як і слова. Це важко усвіддомлювати. Проте так, очевидь, має бути. Ну, заспокойтесь, панно Люціє, заспокойтесь.

Розділ IV

Голова Тухвич задумливо постукував олівцем по стосику тонких аркушів, надрукованих на машинці.

– Я читав вашу доповідну записку, пане професоре, – сказав він, не підносячи очей на Добранецького, який сидів з іншого боку письмового стола, – я прочитав і мушу сказати, що ви ставите мене у надзвичайно неприємне становище. Звичайно, я мушу погодитися з деякими вашими аргументами, але і з точки зору юридичної, і з точки зору особистої я тут нічого не можу зробити.

Добранецький зарухався на своєму стільці:

– Пробачте, але я нічого не зрозумів.

На обличчі Тухвича намалювалося нетерпіння:

– Бачите, пане професоре, я не розуміюсь на тих ваших лікарських справах. Я фінансист, і тут я знаю свої обов’язки. Отже, професор Вільчур поступив з нами надзвичайно fair[17]. Він вчинив як джентльмен. Звісно, він міг не брати на себе провину, міг у всьому звинуватити терапевтку, яка не оглянула Доната. Ясна річ, що у такому разі я мав би право домагатися від власника клініки співвідповідальності і суд обов’язково це б визнав. Однак я сумніваюся, що ми тоді б змогли повернути всю цю суму, а справа тривала б роками. Це по-перше. Я зобов’язаний йому якщо не вдячністю, то, щонайменше, ставленням до нього такожfair…

– Але, мабуть, не ціною життя наступних пацієнтів, – саркастично продовжив Добранецький.

– Звичайно. Якщо це так, як ви говорите і як ви тут написали, я визнаю, що професор Вільчур повинен відійти. Але я не можу примусити його до цього. Я уклав з ним угоду, на підставі якої він залишиться керівником клініки, скільки захоче. По-друге. Є також третій пункт. Бачите, пане, я безмежно вдячний Вільчуру. Він багато років лікував мою матір, свого часу врятував їй життя.

У кабінеті запанувала тиша. Голова повільно запалив люльку.

– З усіх цих аргументів, – сказав Добранецький, – єдиним важливим аргументом є ваша угода з Вільчуром. Але й тут я знаходжу вихід. Не могли б ви придумати щось на зразок пенсії? Я вважаю, що професор Вільчур міг погодитися на таке вирішення. Під деяким тиском, звичайно.

– Але я не можу чинити жодного тиску, – заперечив голова.

Добранецький зробив паузу.

– Оскільки товариство, якого ви є головою, власник клініки, вам повинно залежати на renommée[18] медичного закладу, адже головна цінність – репутація і ще раз репутація. Як тільки клініка почне втрачати репутацію найкращої подібної клініки в столиці, її доходи зменшаться, а отже, й об’єктивна цінність.

– Я це добре розумію, – зізнався голова. – Тому я маю запевнити пана професора, що ми не збираємось залишити її для себе. Ми готові продати клініку першому-ліпшому покупцеві, який відгукнеться. Продати навіть з певними втратами.

Очі Добранецького ожили:

– Ми могли б поговорити про це через кілька місяців.

– Ви, пане професоре? – запитав голова.

Добранецький зробив невизначений жест.

– Не я один. Я не розпоряджаюся такими коштами. Але я розраховую знайти деяких лікарів, які б створили спілку. Природно, про це можна було б говорити лише у разі, якби керівництво перейшло в інші руки. Не зрозумійте мене погано, пане голово. Мені байдуже, чи стану я директором. Я маю на увазі насамперед безпеку пацієнтів та підтримку рівня закладу, якого, сміливо можу сказати, я є співтворцем.

Голова підвівся.

– Я подумаю про все це, пане професоре, і незабаром дам вам відповідь.

– Я буду з нетерпінням чекати цього, оскільки продовження поточного стану справ дійсно загрожує серйозними наслідками.

Голова провів Добранецького до дверей і знову опустився у свій величезний фотель. Дійсно, ця справа мала для нього надзвичайно неприємний присмак. Якби це залежало від нього, якби він не був відповідальний за фінанси товариства, то вважав би за краще на все це махнути рукою і залишити справи рухатися своїм шляхом.

Йому не подобався Добранецький. Звичайно, він знав, що це широко визнана й шанована особистість, вчений великої ваги і людина, яка відіграє значну роль в суспільному житті Варшави. Однак ставлення професора до Вільчура здалося Тухвичу неприємним і, можливо, навіть нечесним.

З іншого ж боку, до вух голови доходили чутки, які підтверджувалися даними з доповідної записки Добранецького.

Того вечора голова Тухвич за вечерею розповів дружині всю справу і почув таку пораду:

– Любий мій, найкраще, якщо тобі побачитися з Вільчуром й відкрито поговорити з ним.

– Маєш рацію, – зізнався він. – Я так і зроблю наступного тижня.

Про те, що Добранецький передав доповідну записку, у клініці було відомо, оскільки в її редагуванні взяли участь кілька лікарів, прихильників її автора. Звичайна річ, не вдалося дотримати таємниці, і незабаром ця інформація потрапила до відома Вільчура. Він це вислухав мовчки, посміхнувся, знизав плечима і нічого не сказав. Наступного дня у присутності кількох людей він звернувся до Добранецького:

– Мені належиться коротка відпустка. Оскільки наближається Різдво, хотів би попросити колегу про заміну, якщо у вас немає інших планів.

– Жодних. На свята залишаюсь у Варшаві. А ви їдете? Надовго?

– На два, може, на три тижні. Принаймні маю такий намір.

– Може, до доньки, в Америку?

– О ні, – неохоче відповів Вільчур, – це занадто далека дорога.

Згадка про Маріолу засмутила його. Всього кілька днів тому отримав від неї чималого листа. Новини про смерть Доната вже дійшли до них, а також і те, що Вільчурові довелося сплатити величезне відшкодування, яке його знищило. Маріола також знала про кампанію у Варшаві проти її батька, але з листа не чути було співчуття, якого йому бракувало.

«Нас дуже хвилюють Ваші проблеми, тату, – писала Маріола. – Але Лєшек має рацію, коли каже, що це, може, на краще, що тато не буде перевтомлюватися. У Вашому віці, тату, слід дбати про своє здоров’я більше, ніж про здоров’я інших. Слава Богу, наше матеріальне становище дозволяє, щоб тато міг відпочивати. Лєшек, який зараз перебуває у бізнесових справах у Філадельфії, вчора зателефонував мені й попросив запевнити тата, що він надсилатиме йому тисячу доларів щомісяця, і навіть більше, якщо татові не вистачить».

Окрім цього єдиного абзацу, у листі було ще багато інформації про матеріальний успіх Лєшека та про якісь незрозумілі успіхи їх обох серед знайомих.

Цей лист глибоко поранив Вільчура. Єдині близькі йому люди вважали, що виконають свій обов’язок щодо нього, якщо потурбуються, щоб у нього не забракло грошей. І вони також, як і кліка Добранецького, вважали, що він мусить відмовитися від улюбленої професії, що він більше не може працювати, що повинен поступитися місцем молодшим.

Вони не розуміли, що для нього відмова від роботи була б гіршою за смерть, що це було б визнанням, що ані світові, ані самому собі він більше не потрібен, що став мотлохом, просто використаним інструментом, який викидають на смітник. І це тоді, коли він хоче більше працювати, діяти, бути корисним як ніколи…

Він сказав Добранецькому неправду.

Він нікуди не збирався їхати. Просто деякий час хотів подихати самотністю, не бачити людей, дати спокій нервам, відновити колишній спокій, зосередити свої думки і знайти в собі ті сили, які дозволили б йому пережити кампанію ворогів.

Він також наказав слузі, щоб усім, без винятку, говорити, що «професор невідомо куди поїхав на кілька тижнів», і нікого не пускати.

Старий Юзеф досконало зрозумів доручення господаря і відправляв від порога і знайомих, і пацієнтів професора. Він навіть не набридав інформуванням про те, хто приходив. Про це професор теж не питав.

Перші два дні Вільчур провів у ліжку, затим почав читати відкладені на потім фахові журнали та кілька наукових праць, яких він ще не знав. Однак його дієва натура почала швидко бунтуватися. Він дедалі частіше кидав погляд на годинник, який тепер ні до чого не підштовхував. Незабаром професор виявив, що цей відпочинок насправді втомлює його більше, ніж робота. Після такої констатації він приступив до впорядкування своїх записів та інших матеріалів, які протягом року збирав для запланованої наукової праці про хірургічне лікування саркоми. Коли Вільчур усе підготував, одразу розпочав писати, а оскільки кожна робота поглинала його повністю, то з раннього ранку до пізньої ночі він не вставав з-за письмового стола, лише поспіхом їв обід чи вечерю.

Як результат, за тиждень працю було завершено, що ніяк не втішило Вільчура. Нудьга почала огортати його. Думки все кружляли довколо питань, пов’язаних з клінікою, і це, щонайменше, не впливало позитивно на його нерви. Вільчур витягнув з бібліотеки кілька томів давно забутих і колись улюблених поетів, але навіть це не могло заповнити його вільний час, якого тепер було вдосталь. Він безцільно ходив кімнатами, годинами вистоював біля вікна, дивлячись у порожнечу не надто людної вулиці.

Він навіть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив і що говорив.

Одного разу, стоячи біля вікна, він побачив чоловіка, який ніс ялинку. Він подивився у календар і виявив, що був Святвечір. Минуло вже багато років, відколи ця дата втратила для нього емоційний сенс, який вона мала тоді, коли була родина, коли він сидів за різдвяним столом з Беатою, коли під ялинкою височіли стоси подарунків для маленької Маріоли…

І раптом Вільчура перейняло просто болюче почуття самотності. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, співробітників, колег.

Ні, ніхто з них не був йому близький, з жодним із них він не мав теплих стосунків…

Люція… Професор посміхнувся. Так. Це блискуча, геніальна ідея. Він зателефонує і запросить її на Святвечір. Панна Люція не відмовиться…

Захоплений цією ідеєю, професор Вільчур почав швидко гортати телефонний довідник. Однак, знайшовши номер Люції, завагався.