Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

Г’ю Лофтінґ

Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

ISBN 978-966-03-5461-6

ISBN 978-966-03-9297-7

© Ю. В. Лисенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

⁂

Частина перша

Перша глава

Третій у команді

Того ж тижня ми розпочали підготовку до експедиції.

Джо, ловець мушель, перегнав «Кроншнеп» далі вниз по річці і пришвартував його до стіни набережної, так щоб зручніше було його завантажувати. Цілі три дні підряд ми зносили продукти до нашого нового прекрасного корабля й там їх складали.

Мене здивувало, яким містким і великим він був усередині. Тут було три маленькі каюти, хол (або їдальня), а під усім цим знаходилося велике сховище, яке називалося трюм, де трималася їжа, запасні вітрила та інші речі.

Гадаю, Джо встиг розповісти вже всім у місті про нашу майбутню подорож, бо на набережній постійно стояла юрба і споглядала за тим, як ми зносимо речі до корабля і піднімаємо їх на борт. І зрозуміло, що рано чи пізно сюди мав навідатися й старий Меттью Маґґ.

– Святий Боже, Томмі, – сказав він, побачивши мене, як я несу якісь торби з борошном, – оце так гарний кораблик! І куди це Лікар збирається мандрувати цього разу?

– Ми пливемо на Мавпопавучий острів, – повідомив я з гордістю.

– А Лікар тільки тебе одного бере із собою в подорож?

– Ну, він казав, що хоче взяти ще одну людину, – відповів я, – але поки що ще не вирішив кого.

Меттью прокашлявся, потім скосив погляд на стрункі щогли «Кроншнепа».

– Знаєш, Томмі, – сказав він, – якби ж то не мій ревматизм, а так я майже готовий їхати з Лікарем. Є щось таке у судні, яке стоїть під вітрилами і готове відплисти, що завжди змушувало мене відчути жагу пригод і мандрів. А що це ти тягнеш на борт у цих бляшанках?

– Це патока, – сказав я, – двадцять фунтів патоки.

– Боже мій, – зітхнув він і засмучено почвалав геть, – це тільки робить моє бажання податися з вами сильнішим, ніж будь-коли. Але ж мій ревматизм такий страшний, що я ледве…

Я далі вже не розчув, бо Меттью відійшов задалеко, усе ще щось бурмочучи, і зник у юрмі, що зібралася на причалі. Дзиґар на Церкві в Паддлбі відбив полудень, і я повернувся, почуваючись вельми заклопотаним і важливим, до виконання завдання з завантаження корабля.

Проте не минуло багато часу, як нагодився дехто інший і знову перервав мою роботу. Це був здоровенний, кремезний і дужий чолов’яга з рудою бородою і татуюваннями, що повністю вкривали його руки. Він витер свого рота тильною стороною долоні, двічі сплюнув на мур набережної і сказав:

– Хлопче, де шкіпер?

– Шкіпер! Кого ви маєте на увазі? – перепитав я.

– Капітана. Де капітан цієї посудини? – прохрипів він, показуючи на «Кроншнеп».

– А, ви питаєте про Лікаря, – сказав я. – Але його зараз тут немає.

У цей момент Лікар приїхав, а в руках його було повно записних книжок, сіток для метеликів, скляних контейнерів та іншого природознавчого спорядження. Великий чолов’яга підійшов до нього, з повагою торкаючись капелюха.

– Доброго ранку, Капітане, – привітався він. – Я чув що вам бракує робочих рук для подорожі. Мене звати Бен Бутчер, бувалий моряк.

– Дуже радий з вами познайомитися, – відповів Лікар. – Але боюся, що не зможу взяти ще кого-небудь у команду.

– Та ви що, Капітане, – оторопів бувалий моряк. – Ви ж не збираєтеся протистояти штормам у відкритому морі без жодної допомоги, якщо не брати до уваги цього нещасного парубійка, та ще й на такому великому судні!

Лікар запевнив його, що збирається, але чолов’яга нікуди не пішов. Він надокучав і сперечався. Він застеріг нас, що знавав чимало кораблів, які потонули через – недоукомплектування. Він дістав свій, як він його назвав, стирифікат – папір, у якому писалося, який він гарний моряк, і благав нас узяти його, якщо тільки нам дорогі наші життя.

Однак Лікар тримався вельми твердо – був увічливим, але рішучим, і врешті-решт чолов’яга засмучений забрався геть, кинувши, що напевне більше ніколи не побачить нас живими.

Претенденти усіляких сортів та різновидів забрали в нас чимало часу того ранку. Щойно Лікар спустився вниз, аби покласти в каюті свої записні книжки, як на сходнях з’явився наступний відвідувач. Це був чорношкірий чоловік незвичайного вигляду. Досі я бачив негрів тільки в цирках, де вони носили пір’я, і намиста з кісток, і всякі такі речі. Але цей був одягнутий у модний сюртук з величезною яскраво-червоною краваткою. На голові в нього був солом’яний капелюх із веселенькою стрічкою, а над усім цим він тримав здоровенну зелену парасолю. Він був стильним у всіх відношеннях, окрім ніг. Бо не носив ні черевиків, ні шкарпеток.

– Даруйте мені, – вимовив він, елегантно вклоняючись, – але чи є це корабель медика Дуліттла?

– Так, – підтвердив я. – Ви хотіли його бачити?

– Хотів, якщо тільки це не буде дискомфорсажно, – відповів він.

– Як мені вас представити?

– Я Бампо Кахбубу, Наслідний Принц Джолліджинкі.

Я відразу ж побіг донизу й усе розповів Лікареві.

– Яка удача! – вигукнув Джон Дуліттл. – Мій старий друзяка Бампо! Добре, дуже добре! Він навчається в Оксфорді, щоб ти знав. Як це гречно з його боку, подолати таку віддаль, щоб мене провідати! – І він кинувся вгору по сходах, аби привітати свого гостя.

Дивного чорношкірого чоловіка, здавалося, аж переповнювала радість, коли з’явився Лікар і тепло потис йому руку.

– Новини досягли мене, – сказав він, – що ви збираєтеся випливати в подорож. І я поквапився побачити вас перед вашим від’їздом. Я в надзвичайному екстазі, що не пропустив вас.

– Ти за малим нас не пропустив, – відповів Лікар. – Так трапилося, ми трохи забарилися, бо не могли набрати необхідну кількість команди, щоб керувати кораблем. Якби не це, то ми б уже три дні, як були б в морі.

– А скільки ще людей потребує ваша корабельна команда? – спитав Бампо.

– Тільки одного, – сказав Лікар. – Але знайти такого, як треба, надзвичайно складно.

– Подумалося мені, що я помітив палець Долі в цьому, – промовив Бампо. – А як би я вам підійшов?

– Чудово, – вигукнув Лікар. – Але як же твоє навчання? Ти ж не можеш просто так поїхати й залишити свою університетську кар’єру саму на себе, розумієш?

– Мені потрібні канікули, – запевнив Бампо. – Навіть якби не поїхав я з вами, я мав намір у кінці цього семестру узяти тримісячне ретирування. А окрім того, я не буду занедбувати свою едифікацію, якщо супроводжуватиму вас. Перед тим, як я полишив Джолліджинкі, мій августійший батько Король сказав мені не вагатися й багато мандрувати. Ви людина великої студійності. Побачити світ у компанії з вами це шанс, на який не можна начхати. Ні, ні, справді.

– Як тобі подобається жити в Оксфорді? – спитав Лікар.

– О, терпимо, терпимо, – сказав Бампо. – Мені подобається усе, окрім алгебри і черевиків. Від алгебри болить моя голова, а від черевиків болять мої ноги. Я викинув черевики через паркан, як тільки вийшов за межі університетного квартиралу сьогодні вранці. А алгебру я успішно забуваю дуже швидко. Мені подобається Цицерон. Так, я думаю, Цицерон гарний. Він такий спорадичний. До речі, подейкують, що його син веслуватиме на ригаті за наш коледж наступного року – чарівничий парубок!

Лікар на кілька секунд зупинив погляд на здоровенних босих ногах чорного чоловіка.

– Що ж, – промовив він повільно, – є щось у тому, що ти говориш, Бампо, про здобуття освіти у світі, так само як і в коледжі. І якщо ти справді певен, що хочеш із нами, ми будемо щасливі прийняти тебе. Тому що, скажу тобі по-правді, я вважаю, що саме ти і є та людина, яка нам потрібна.

Друга глава

До побачення!

Через два дні після цього в нас усе вже було готове для відправки.

Джип так просився, щоб і його взяли в цю подорож, що Лікар зрештою здався й дозволив йому їхати. Полінезія й Чі-Чі були єдиними з решти тварин, які вирушали з нами. Чап-Чап було доручено доглядати за будинком і за всією звірячою родиною, що залишалася вдома.

Звісно, як це завжди буває, в останній момент ми позгадували купу речей, які ще треба взяти з собою, так що коли ми нарешті замкнули ворота й пішли вниз по сходах до дороги, то всі були навантажені цілими оберемками різних пакунків. На пів дорозі до річки Лікар раптом пригадав, що залишив кипіти на вогні каструлю в кухні. На щастя, ми побачили в повітрі чорного дрозда, в якого було гніздо в нашому саду, і Лікар попросив його полетіти назад, замість нас, і попередити Чап-Чап.

Унизу на набережній річки ми побачили великий натовп, який чекав, щоб провести нас.

Біля самого трапу стояли мої мама і тато. Я надіявся, що вони не стануть улаштовувати сцен, або заливатися сльозами, чи ще щось таке. Проте слід сказати, що поводили вони себе досить добре – як на батьків. Мама нагадала щось на зразок того, щоб я стежив, щоб ноги не промокали, а батько тільки посміхався кривою посмішкою, поплескав мене по спині і побажав удачі. Прощання страшенно неприємна штука, і я був радий, коли воно закінчилося і ми піднялися на корабель.

Нас трохи здивувало те, що ми не побачили в натовпі Меттью Маґґа. Ми були упевнені, що він прийде, і Лікар мав намір дати кілька додаткових інструкцій щодо корму для тварин, яких ми залишили в будинку.

Нарешті після тривалого тягання й волочіння ми підняли якір й відв’язали безліч швартувальних канатів. І тоді «Кроншнеп» почав потихеньку рухатися вниз по річці разом із відпливом, а люди на набережному мурі гукали нам і махали хусточками.

Ми буцнули одне чи два інших судна, поки вибралися на головну течію, а на одному крутому повороті річного русла застрягли на кілька хвилин на грязевій мілині. І хоча люди на березі, схоже, були дуже стривожені через ці пригоди, Лікар не виказував ні найменшого занепокоєння.

– Такі дрібні неприємності трапляються і під час найретельніше організованих подорожей, – заявив він, перехилившись через борт і виловлюючи свої черевики, які загрузли в грязюці, коли ми зіштовхували корабель з мілини. – Керувати вітрильником набагато простіше, коли ти вже вийшов у відкрите море. Там немає так багато дурацьких штук, об які можна буцнутися.

Вихід у відкрите море, коли ми нарешті проминули невеличкий маяк в усті річки й виявилося, що з суходолом нас ніщо більше не пов’язує, став для мене справді великим і прекрасним відчуттям. Усе було таким новим й інакшим: тільки небо над тобою та море внизу. Цей корабель, який мав стати нашим будинком і нашою вулицею, нашою домівкою і нашим садом на так багато майбутніх днів, здавався таким маленьким серед цих безкраїх вод, та водночас таким затишним, надійним і безпечним.

Я роззирнувся навколо і зробив глибокий вдих. Лікар був за штурвалом і вів корабель, який тепер приємно поринав і підстрибував на хвилях. (Я спочатку очікував, що в мене почнеться морська хвороба, і страшенно зрадів, коли виявилося, що її немає). Бампо отримав доручення спуститися вниз по трапу й приготувати всім нам обід. Чі-Чі змотував канати на кормі і складав їх в акуратні купки. Моєю роботою було закріпити всі предмети на палубі, так щоб нічого не перекочувалося по ній, якщо погода зіпсується, коли ми відійдемо подалі від землі. Джип стояв попереду на носу судна, нашорошивши вуха і піднявши вгору носа, – непорушний, наче скульптура, він своїми зіркими досвідченими очима пильно стежив, щоб не напоротися на якісь уламки, що трапляються в морі, піщані мілини та інші небезпеки. Кожен із нас мав свою окрему ділянку, яка була частиною належного керування кораблем. Навіть стара Полінезія міряла температуру прив’язаним на кінець мотузки Лікаревим термометром для ванни, для того щоб упевнитися, що поблизу немає айсбергів.

Слухаючи, як вона тихо бурмоче прокльони собі під носа, бо не може в присмерку розібрати ці капосні цифри, я збагнув, що мандрівка розпочалася по-справжньому і що зовсім скоро настане ніч – моя перша ніч у морі!

Третя глава

У нас починаються проблеми

Коли вже майже настав час вечеряти, на сходах, що вели зсередини корабля, з’явився Бампо й підійшов до Лікаря, який стояв за штурвалом.

– Незаконний пасажир у трюмі, сер! – доповів він надзвичайно діловим голосом бувалого мореплавця. – Я щойно виявив його за мішками з борошном.

– Чорт забирай! – вилаявся Лікар. – Яка морока! Стаббінсе, спустися вниз із Бампо й приведіть чоловіка сюди. Я не можу зараз залишити кермо.

Отож Бампо і я спустилися в трюм і там за мішками з борошном знайшли чоловіка, обсипаного мукою з голови до ніг. Після того, як з нього змели більшість борошна мітлою, з’ясувалося, що це Меттью Маґґ. Ми витягли його вгору по сходах і поставили перед Лікарем.

– Ти що, Меттью! – здивувався Джон Дуліттл. – Заради Бога, що ти тут узагалі робиш?

– Спокуса виявилася занадто великою для мене, Лікарю, – відповів Котяче М’ясо. – Ви ж знаєте, я часто просив вас узяти мене з собою в подорожі, а ви ні разу не взяли. Ну, а цього разу, знаючи, що вам потрібен ще один чоловік, я подумав, що якщо заховаюся, аж поки корабель не запливе добряче у відкрите море, ви побачите, що я якраз те, що вам потрібно, і залишите мене. Однак я мусив лежати отак скрючившись цілі години за тими мішками, і мій ревматизм розгулявся не на жарт. Я мусив поміняти позу, і, звичайно ж, щойно я витягнув ноги, як нагодився оцей ваш африканський кок і побачив, як вони стирчать. Боже, яка жахлива хитавиця на цьому судні! Як довго вже триває цей шторм? Здається мені, це вологе морське повітря не дуже-то гарне для мого ревматизму.

– Ні, Меттью, воно справді негарне. Не треба було тобі сюди забиратися. Ти взагалі аж ніяк не пристосований до цього способу життя. Я певен, що тривала подорож тобі б анітрохи не сподобалася. Ми зробимо зупинку в Пензансі і висадимо тебе на берег.

– Бампо, будь ласка, спустися по сходах до моєї койки, і там у кишені мого халата ти знайдеш кілька мап. Принеси мені ту, що менша, – з помітками синім олівцем нагорі. Я знаю, що Пензанс це десь там ліворуч від нас. Але мені необхідно з’ясувати, які маяки там стоять, перед тим як я зміню курс корабля й спрямую його вздовж берега.

– Буде зроблено, сер, – відказав Бампо, жваво розвернувся і метнувся до сходів.

– А потім, Меттью, – продовжив Лікар, – ти зможеш сісти на диліжанс із Пензанса до Бристоля. А звідтам уже не так і далеко до Паддлбі, як тобі відомо. Не забувай приносити в мій дім корм, як завжди, по четвергах, і особливо постарайся не забувати про додаткові порції оселедця для маленьких дитинчат норки.

Поки ми чекали на мапи, Чі-Чі і я зайнялися запалюванням ламп: зеленої з правого боку корабля, червоної – з лівого і білої – на щоглі.

Зрештою ми почули, як хтось знову тупає по сходах, і Лікар сказав:

– А от і Бампо з мапами нарешті.

Проте, на наше величезне здивування, з’явився не сам-один Бампо, а аж троє людей.

– Господи-Боже, помилуй нас! Хто це такі? – закричав Джон Дуліттл.

– Ще двоє нелегальних пасажирів, сер, – відрапортував Бампо, рвучко вийшовши вперед. – Я знайшов їх у вашій каюті, вони ховалися під койкою. Одна жінка і один мужчина, сер. А ось мапи.

– Ну, це вже занадто, – простогнав Лікар кволим голосом. – Хто вони? Мені не видно їхніх облич у цьому присмерку. Запали сірника, Бампо.

Ви ніколи не здогадаєтеся, хто б це міг бути. А були це Люк і його дружина. Місіс Люк виглядала нещасною й змученою від морської хвороби.

Вони пояснили Лікареві, що після того, як стали жити разом у маленькій халупі на болотах, так багато людей приходило відвідати їх (вони чули про знаменитий судовий процес), що життя стало просто нестерпним. Отож вони вирішили втекти з Паддлбі в такий спосіб (тим більше, що грошей, аби зробити це в якийсь інший спосіб, у них однаково не було) і спробувати знайти собі якесь нове місце для життя, де б вони та їхня історія не були так добре відомі. Проте щойно корабель почало хитати, місіс Люк відчула себе страшенно зле.

Бідний Люк просив пробачення безліч разів за те, що завдав стільки клопоту, і виправдовувався, що усю цю пригоду задумала його жінка.

Лікар після того, як наказав принести його саквояж із ліками і дав місіс Люк трохи нашатирю й нюхальних солей, сказав, що, на його думку, для нього найкраще було б позичити їм якісь гроші й висадити на берег в Пензансі разом із Меттью. Він також написав листа, який Люк мав передати Лікаревому другові, котрий жив у місті Пензансі і котрий, як Лікар сподівався, міг би знайти там для Люка якусь роботу.

Коли Джон Дуліттл відкрив свого гаманця й дістав звідтіля кілька золотих монет, я почув, як Полінезія, що сиділа на моєму плечі й спостерігала за всією сценою, ледь чутно пробурчала:

– Ну що ж він виробляє, віддає всі свої гроші до останнього нещасного пенні. Це всі гроші, які в нас були на всю подорож! Тепер у нас на кораблі не лишилося й на поштову марку, якщо ми втратимо якір або нам треба буде купити пінту дьогтю. Що ж, молімося, щоб у нас не скінчилася їжа. Чому б йому не віддати їм увесь корабель і не піти собі пішки додому?

Нарешті за допомогою мап курс корабля було змінено і, на велике полегшення для місіс Люк, ми повернули до Пензанса й твердої землі.

Мені страшенно цікаво було подивитися, як корабель заводять у порт уночі, коли тобі дорогу вказують лиш маяк та компас. Мені здалося, що Лікар дуже спритно обійшов усі підводні камені й піщані мілини.

Ми увійшли в цю кумедну маленьку корнуельську гавань десь об одинадцятій годині вечора. Лікар відвіз непроханих гостей на берег у шлюпці, яку ми тримали на палубі «Кроншнепа», і знайшов їм кімнати в місцевому готелі. Повернувшись, він розповів, що місіс Люк відразу ж заснула в ліжку і почувалася набагато краще.

Тепер уже було за північ, то ж ми вирішили залишитися в гавані й зачекати до ранку, щоб знову вирушити в путь.

Я був щасливий опинитися в ліжку, хоча й відчув, що не спати так допізна це велике задоволення. Коли я забрався на койку, що була над койкою Лікаря, і зручно загорнувся в ковдру, виявилося, що я можу дивитися прямо в ілюмінатор біля мого ліктя і, не відриваючи голови від подушки, бачити вогні Пензанса, які злегка покачувалися вгору-вниз разом із гойданням корабля, що стояв на якорі. Це було так, наче тебе заколисують, щоб ти заснув, та ще й показують маленький спектакль, щоб тебе розважити. Я саме вирішив, що мені надзвичайно подобається морське життя, як провалився в глибокий сон.

Четверта глава

Наші проблеми тривають

Наступного ранку, коли ми ласували прекрасним сніданком з нирок і бекону, приготованим нашим добрим коком Бампо, Лікар сказав мені:

– Я оце саме розмірковую, Стаббінсе, чи зупинятися мені на островах Капа-Бланка, чи йти прямо через океан до узбережжя Бразилії. Міранда каже, ми можемо розраховувати на довгий період чудової погоди – чотири з половиною тижні щонайменше.

– Ну, взагалі-то, – відповів я, виловлюючи ложкою цукор із дна моєї чашки з какао, – я гадаю, що було б краще пливти прямо через океан, поки ми певні, що погода буде гарна. А крім того, Пурпурова Райська Птиця буде нас весь час виглядати, чи не так? Вона хвилюватиметься, що ж із нами сталося, якщо ми не прибудемо туди приблизно за місяць.

– Правильно, все правильно, Стаббінсе. А з іншого боку, Капа-Бланка це дуже зручне місце для зупинки на шляху через океан. Якщо нам потрібні будуть припаси чи якийсь ремонт, то туди варто зазирнути.

– А як довго нам плисти звідси до Капа-Бланки?

– Близько шести днів. Гаразд, це ми можемо вирішити й пізніше. Найближчі два дні у будь-якому разі наш напрямок буде один і той же. Якщо ти вже закінчив сніданок, то ходімо, й будемо виходити в море.

Піднявшись на палубу, я побачив, що наш корабель оточений білими й сірими мартинами[1], які проносилися й кружляли навколо в сонячному ранковому повітрі, шукаючи недоїдки, викинуті з кораблів у гавані.

Десь о пів на восьму ми підняли якір, поставили вітрила під приємний і стабільний бриз і вийшли у відкрите море, жодного разу ні об що не буцнувшись. Ми зустріли пензанський риболовецький флот, який повертався з нічного лову. Човни виглядали дуже чепурними й відзіґорними, усі вишикувані в ряд, немов солдати, з червоно-коричневими вітрилами, нахиленими під одним кутом, і з білими бурунцями води перед форштевнями.

Наступні три чи чотири дні все йшло гладенько й нічого незвичайного не відбувалося. За цей час ми всі освоїлися зі своїми повсякденними обов’язками, а коли траплялася вільна хвилина, Лікар показував кожному з нас, як стояти свою вахту за штурвалом, як тримати корабель на правильному курсі і що робити, коли вітер несподівано помінявся. Ми розділили 24 години доби на три зміни і стали спати по черзі по 8 годин, а 16 годин залишалися на ногах. Отож корабель був постійно під добрим наглядом, а двоє з нас завжди були на чергуванні.

Окрім того, Полінезія, яка була набагато старішим мореплавцем, ніж будь-хто з нас, і справді багато знала про те, як управляти судном, здавалося, ніколи не спала – за винятком моментів, коли вона на кілька секунд примружувала очі на сонці, стоячи на одній нозі поряд зі штурвалом. Можете бути певні, що ніхто не мав жодного шансу залишитися в ліжку більше ніж свої вісім годин, якщо Полінезія була на посту. Вона стежила за корабельним годинником, і якщо ти пересипав бодай пів хвилини, залітала в каюту й легенько дзьобала тебе в ніс, аж поки ти не вставав.

Дуже скоро мені почав справді подобатися наш смішний чорний друг Бампо з його пишною манерою говорити та велетенськими ступнями, на які вічно хтось або наступав, або через них перечіплявся. Хоча Бампо був набагато старшим за мене й уже вчився в коледжі, він ніколи не намагався вивищитися наді мною. Здавалося, що він усміхається безперервно й підтримує всіх нас у доброму гуморі. Отож невдовзі я зрозумів, наскільки Лікар мав рацію, беручи його на корабель, попри те, що Бампо жодного уявлення не мав про мореплавство чи мандрівки.

Уранці п’ятого дня подорожі, якраз коли я переймав штурвал від Лікаря, Бампо з’явився й повідомив:

– Солона яловичина вся майже закінчилася, сер.

– Солона яловичина! – вигукнув Лікар. – Як?! Ми ж узяли з собою сто двадцять фунтів. Ми не могли стільки з’їсти за п’ять днів. Що з нею могло трапитися?

– Я не знаю, сер, але це точно. Кожного разу, як я заходжу на склад, то помічаю, що ще одного кусня бракує. Якщо це пацюки жеруть наше м’ясо, то тоді це якісь колосальні гризуни.

Полінезія, яка походжала вгору-вниз по такелажному канату, роблячи свої ранкові вправи, зауважила:

– Мусимо обшукати трюм. Якщо ми допустимо, аби це тривало й далі, ми всі почнемо голодувати ще до кінця цього тижня. Ходімо зі мною вниз, Томмі, й розберімося, що там до чого.

Отож ми спустилися по трапу до складського приміщення, і Полінезія звеліла стояти тихо й прислухатися. Ми так і зробили. І невдовзі почули з темного закутка трюму виразні звуки чийогось хропіння

– Ах, я так і думала, – сказала Полінезія. – Це чоловік – і великий. Залазьте сюди ви обидва й витягайте його. Судячи зі звуків, він має бути за цією бочкою. Божевілля якесь! Здається, ми взяли з собою половину Паддлбі. Усі думають, що ми якийсь дешевий пором за пів пенні. Яке нахабство! Витягайте його!

Тож Бампо і я запалили ліхтаря й видерлися вгору по ящиках. А там, за бочкою, можете бути певні, знайшли величезного бороданя, який міцно спав із виразом повної ситості на обличчі. Ми розбудили його.

– Ташотаке? – пробурчав він заспано. Це був Бен Бутчер, бувалий моряк.

З Полінезії, здавалося, сипалися іскри, як із розлюченого феєрверку.

– Це вже остання крапля, – прогарчала вона. – Це саме той тип, якого ми хотіли бачити найменше в світі. Якір мені в печінку, яке нахабство!

– Чи не була б благоприйнятною порада, – промовив Бампо, – поки цей негідник усе ще сонний, вдарити його по голові яким-небудь вагомим об’єктом і виштовхнути через ілюмінатор у море?

– Ні. Тоді ми потрапимо в халепу, – заперечила Полінезія. – Ми зараз не в Джолліджинкі, щоб ти знав. На превеликий жаль! А крім того, ніколи в світі не було такого великого ілюмінатора, щоб виштовхати цього здорованя. Тягніть його нагору до Лікаря.

Отже, ми відвели чоловіка до штурвала, де він з повагою торкнувся свого капелюха, вітаючи Лікаря.

– Ще один нелегальний пасажир, сер, – доповів Бампо розважливо.

Я вже боявся, що бідного Лікаря трафить шляк.

– Доброго ранку, Капітане, – прохрипів чолов’яга. – Бен Бутчер, бувалий моряк, до ваших послуг. Я знав, що вам знадоблюся, а тому дозволив собі самовільно пробратися на судно, незважаючи на докори сумління. Але я просто не зміг дивитися, як ви, нещасні суходольники, вирушаєте в таку подорож без жодного справжнього моряка, який би міг вам помогти. Ви б ніколи не повернулися додому живими, якби не трапився я. Ось погляньте лишень на свій головний парус – верхній кут зовсім не закріплений. Перший порив вітру, й усе ваше полотнище полетить за борт. Ну, тепер все гаразд, коли я тут. Дуже скоро у нас тут усе буде як на справжньому кораблі.