Сторінка з книги

Чому?

– Та постривай бо, козеня! – збирав тато розсипану пошту, що листонош вкинув діркою в дверях. – Ось ліпше поможи татові позбирати.

Та «козеня» нічого не слухало. Воно вхопило довгенький пакет з гнідого паперу й з вигуками бігло до мами. Шостилітня Оксана добре знала, що мама чекає на цей гнідий лист, котрий зветься «Жіноча Воля», а тому квапилась якнайшвидче сповістити мамі приємну вістку.

А мама саме ліпила пиріжки й мала руки в тісті.

– То дозволь, я почитаю! – попросилась Оксанка.

– Читай, тільки не вмаж.

Оксанка вмостилась на коробці з вуглем, обережно стягла опаску й почала дивитись образки. Як звичайно, на першій сторінці побачила групу дівчат. Всі були в народній ноші. Намиста й стрічки, які раз-у-раз, зачаровували Оксанку, що й сама день у день ходила у вишиваній сорочечці й жагучо любила намиста та стрічки. Рівняла: котра з дівчат на образку має таку саму сорочку, як вона, в кого є подібне намисто? Потім водила пальчиком то по одному, то по другому обличчу й приказувала:

– Ця хороша! А ця – чорнобрива. Мамо, а цю я дуже люблю. Подивись, у неї таке намисто, як у мене. Прочитай, чи її також звуть: Оксанка?

– Потім, потім. «Читай» сама.

Оксанка «читала» далі:

– І ця – гарна. Цю я любитиму завтра, – але раптом замовкла.

Мама оглянулась, побачила, що Оксанка споважніла й замислилась.

– А що там ще начитала?

Дівчинка піднесла на маму очі:

– Мамуню, чому ж це?

– Що, дитино? – схилилась над нею мати.

Оксанка тикала пальчиком в дві центральні постаті на образку:

– Чому ж це, мамуню, всі дівчата такі гарні й так красно одягнені по-нашому, а ці дві – погані – в не нашій, чужій одежі?

Мама всміхнулася:

– Ні, Оксанко, вони не погані. Це – пані вчительки, що тих дівчат навчають.

– Погані, погані, погані! – закричала Оксанка, готова розплакатись. – А коли вони не погані, то чому ж, чому?..

De profundis seculorum

Вже восьмий рік по періодичних виданнях усього світу подибуємо наймення єгипецького фараона Тут-Анк-Амона, що чудодійно ніби воскрес нині, пролежавши в труні 3300 років. Одначе тільки в останній час, коли впорядковано знайдені в фараоновій домовині річі й прочитано (хоч не всі) папіруси та написи, – є змога уявити собі Тут-Анк-Амонову постать і його добу. З цього приводу написано вже чимало цікавих праць, щороку з’являються нові. Отож, мабуть, не буде зайвим на підставі новіших даних бодай в загальних рисах зазнайомити з цією давноминулою добою й нашого читача, котрий – при бажанні – знайде в ній дещо подібного й на нашу сучасність, та ще раз переконатися «Quod factum est, ipsum permanent, quae futura sunt, iam fuerunt»[9].

Наймення Тут-Анк-Амонове, що в нашій мові означає «Амон – найдорогоцінніше в житті», та факт його панування були вже й раніш досить докладно констатовані з ріжних документів, витягнених з-під пороху тисячоліть під час розкопин в так званій «Королівській долині гробниць», або «Долині смерті», та з написів на стінах люксорських і карнакських руїн. Але тільки тепер завдяки матеріяльній помочі (покійного вже) лорда Карнарвона[10] та одчайдушній впертости й відвазі тоді ще молодого починаючого еґиптольоґа Говарда Картера, котрий і сам не раз ризикував життям, – довідуємось про юного фараона так докладно, як про жадного иншого.

Думка почати розкопини в Королівській Долині – цвинтарі фараонів запала в голову Г. Картерові ще в році 1890-му, при його перших відвідинах Єгипту[11]. Однак тільки року 1907-го, коли видатні вчені Г. Масперо та В. Ґарстин порекомендували Карнарвонові молодого дослідника єгипецької старовини, – Картерова мрія почала здійснюватись. Але студії та клопоти про концесію на право переведення розкопин тривали ще аж сім років. Археольоґи не віщували Картерові нічого доброго, і для їх скептицизму були підстави: місце, де почав свої пошуки Картер, вже було кілька разів розкопано та… обікрадено ріжними кочовниками, що часто випереджували вчених досліджувачів й добре вміли гандлювати старовічними річами. Та Картер твердо стояв на тому, що його попередні студії місця – не заведуть. Особливо ж переконувало його те, що попередній власник концесії, американець Девіс наприкінці своїх розшуків таки знайшов у тім місці келих з найменням Тут-Анк-Амоновим та алебайстрову статуетку, яка – правдоподібно – зображує жерця Аї, Тут-Анк-Амонового сучасника[12], а також шматки деревляної шабатурки з поламаними золотими плиточками, на яких були зображення та наймення Тут-Анк-Амона і його дружини. Спираючись на цьому, Картер мав переконання, що не знайдена ще домовина Тут-Анк-Амонова мусить конче бути десь близько, й тому не зважав на перестороги старших колєґів.

Працю розпочато взимку 1914–1915 р. Але тепер на заваді їй стала війна. Та, не зважаючи ні на що, Картер з усякими труднаціями р. 1916-го знову прибуває до Люксору. І тут враз довідується, що на місці розпочатих ним праць господарять вже тубільські археольоґи-бандити. Копачі-робітники, що працювали раніш з Картером, оповіли, що одна банда арабів уже знайшла гробницю, та не встигла нею поживитись, бо на них налетіла друга банда, подужала перших шукачів і саме тепер завзято там працює. Картер, не гаючи хвилини, того ж вечора з кількома фелагами з партії своїх копачів подався до місця розкопин. Прибув у «Долину Смерти» опівночі, але саме вчас: під землею гупали мотики «неконцесованих» конкурентів, що спустились мотузом в глибоку шахту. Край мотуза був припнятий на поверхні. Розлючений Картер всамперед перетяв мотуза й таким чином ув’язнив під землею непроханих аматорів старовини. А тоді, не довго думаючи, по свойому мотузові сам-один спустився в шахту, де й знайшов вісьмох шукачів. Картер – не белєтрист, а тому досить коротко розповідає про ці приємні хвилини. Він тільки говорить, що «запропонував» бандитам на вибір: або ж взагалі лишитись у шахті, або скористати з його линви, щоб вилізти нагору. Конкуренти вибрали останнє…

Та знов таки й тепер доля неначе глузувала з упертого вченого: могила, в якій він опинився, не мала зв’язку з Тут-Анк-Амоном. Це була порожня домовина, свого часу приправлена для королевої Гатасу, тіло якої, однак, ніколи тут не лежало. Та Картер не вгамувався, шукав далі й тільки в 1917 знайшов справжнє місце. Лежало воно в трьохкутнику між розкопаними вже гробницями фараонів: Рамзеса ІІ-го, Менефти й Рамзеса IV-го.

На цім місці рився Картер ще п’ять років. І нарешті, 5 листоп[ада] 1922, між звалищами та каміннями, побачив перший поріг сходів, котрі привели його до знахідки, так уперто шуканої. 24-го листопада відчищено всіх 16 сходинок, і археольоґ опинився перед запечатаними дверима. На печатці, що висіла на тих дверях, було витужене наймення: Тут-Анк-Амон. Здається, не було сумніву, що мети досягнено. Але ж так здавалося тільки на перший погляд. Побіч з Тут-Анк-Амоновою Картер побачив другу печать з зображенням шакаля. Правда, була це печатка старо-єгипецького королівського Некрополю. Але ж вона говорила, що гробниця не лишилась недоторканою: хтось уже раніш господарив у ній ще за часів фараонів. Отже: чи лишилось в ній те, що сюди принесено перед 33-ма століттями? Чи не буде вона такою ж порожною, як і домовина жінки фараона – Гатасу, в якій Картер воював з грабіжниками?

Але Картер копав далі. Протягом 25-го та 26-го листопада розчищено дальший хідник, завдовжки в 10 метрів. На його другому кінці об’явилися другі двері. А на них висіла також незрушена печать Тут-Анк-Амонова і… знов печать королівського Некрополю!

В дверях зробили невеликий отвір. Обережно просунули в печерю свічку, щоб перевірити, чи нема там якихось шкідливих ґазів. Потім отвір збільшено й за двері просунено всю свічку. Першої хвилини Картер не побачив у пітьмі нічого. Але ж, коли його очі трохи призвичаїлись до темряви, перед ним блиснуло золото. Тут і там і скрізь, – куди падав його погляд, блищало й сяяло щире золото: на статуях, зображеннях дивовижних звірів, на безлічі ріжноманітних, більших і менших річей…

– Бачите що-небудь? – нетерпеливо питався Карнарвон.

Картер тілько важко відсапував. Схвильовання відобрало йому мову. Нарешті опанував себе:

– Так. Бачу… Дивовижні річі!..

Мрія, що нею одною жив учений протягом 32-х років, нарешті здійснилася. Напевно, в цій хвилині на нашій планеті була принаймні одна абсолютно щаслива людина: та, що в нетрах африканської пустині при тьмяному світлі блимаючої свічки впивалась искристим блиском золота. Дуже повільно, з педантичною обережністю фіксовано, розбірано та впорядковувано скарби розритої могили. Тривало це аж до 1927 р. Бо ж мимо того, що дорогоцінности, принаймні деякі (як, наприклад, тканини) були в такому стані, що до них не можна було доторкатись раніш, ніж їх буде зафіксовано, – була їх така сила скрізь, що між ними важко було обертатись. Крім того, повстали непорозуміння з теперішньою єгипетською владою, що також затримало працю. Довкола розкопин лавами стояли вчені і невчені інтересанти, з яких дехто мав сильні протекції, – вони теж немало утруднювали Картерове становище. Нарешті, коли стало широко далеко відомо, які скарби ховає в собі гробниця, нелегким завданням було забезпечити їй охорону і від місцевих грабіжників, і від «культурних» експропріяторів, у котрих свербіли руки.

Гробниця складалася з зазначених вище сходів та коритара, за яким міститься перша комора, розміром 6 × 3,60 метрів, друга – бічна 4 × 2,90 м, третя – з саркофаґом – 6,40 × 4,03 і, нарешті, четверта – «комора скарбів» – 4 × 3,50 м. Помешкання з саркофаґом має заввишки 3,62 м. Починаючи з першого й до останнього, всі помешкання повні найріжноманітніших річей, що були або улюбленими фараоном, чи служили йому для його потреб за життя, або ж річами, призначеними для вшанування його пам’яти та ще такими, що мали призначення служити йому по смерти. Властиво все, що було в гробниці, згідно з віруваннями старих єгиптян, мало се останнє призначення, бо фараонові було потрібно й на тім світі все те, чого він потрібував на цім. Багато речей буквально «валялось» в повному безладді, і це пояснювало, чому на дверях висіли печатки королівського Некрополю: могилу, дійсно, окрадено за найдавніших часів, коли ще в Землі Кемі панували фараони. Певним того доказом були й сліди ніг тих злодіїв, що притоптали тут порох ще перед тисячоліттями. Але ж, як можна гадати, були то злодії, не зацікавлені в золоті чи инших дорогоцінностях. Видимо, вони тут шукали чогось, що мало для них значіння політичне чи літурґічне. Так, наприклад, виявилось, що з гробниці винесено якусь статуетку, від котрої лишилась порожня й відчинена золота шафочка чи шабатурка. Це – щось подібне до наосу («кораблик», табернакулюм), в яких звичайно зберігались зображення богів. Крім того, на підлозі кинуто хустинку з загорненими в ній вісьма золотими перстнями; на деяких з тих перстнів були фараонові печатки. Кілька шабатурок прекрасної роботи перекинено, а частину з них і дуже пошкоджено. Та все те було дрібницею, порівнюючи з скарбами, що лишились недоторканими в чотирьох помешканнях гробниці й можуть достатньо характеризувати їхнього колишнього власника.

Оповідаючи про Тут-Анк-Амона, ніяк не можна поминути його попередника, з яким тісно зв’язана Тут-Анк-Амонова доля. Був це «великий єретик» фараон Ехн-Атон (з грецька звуть його Аменофіс IV-й[13]), що володарював у Єгипті перед Тут-Анк-Амоном, а – може – був навіть його батьком.

Ехн-Атон переняв у спадщину землю Кемі в хвилині найповнішого її розквіту й могутности, але сів на трон 15-літнім юнаком, немічним на сухоти та епілепсію, й накоїв Єгиптові чимало шкоди. Отримавши владу над великою країною, Ехн-Атон мало цікавився справами зовнішніми, а всю свою хворобливу енерґію скерував на боротьбу з існувавшими в тодішньому Єгипті церковними та національними традиціями. Головним же чином, увесь час свого панування присвятив на те, щоб звалити найповажанішого єгиптянами бога – Амона Тебанського.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Коли я печу такий хліб, то додаю ще трошки цукру, чого напевно не робила Марта, бо тоді ще не було цукру, додаток якого сприяє швидчому й досконалішому піднесенню тіста.

2

Див. статтю проф[есора] О. Терлецького в ж[урналі] «Життя і Знання», ч. 4 (16) з 1929 р. (Прим. редакції).

3

«Пильно обробляє вона вбогий садочок. Їй вже тринадцять літ, та не має жадного знання (освіти)».

4

Місто в середині Франції.

5

Для розвитку суспільного смаку було б потрібним утворити «музей несмаку», котрий більше навчав би громадянство смаку, як музеї мистецькі.

6

Вважається, що богині Ізиді (та хто може з певністю сказати, чи лише їй, а не її ще давнішим попередницям?!) приписують також винахід навмисного посіву збіжжя для збирання зерна. Отже можна припускати, що прадавня жінка збирала ростини і на те, щоб у випадку хороби чоловіка чи невдачі його полювань та ловів мати в запасі бодай ростинну їжу. Для того ж, щоб не ходити далеко від житла на розшуки потрібних для поживи ростин, вона й могла додуматись сіяти їх (тобто культивувати) при своїй оселі. Отже не виключене, що не тільки медицині, а й всьому хліборобству початок поклала жінка.

7

Ендокринними залозами звуть часом незвичайно дрібні й тому до недавнього часу невідомі медицині утвори (орґани), що вилучають з себе переважно вельми сильні соки, котрі порядкують життям чи то окремих (великих) орґанів тіла, чи й життям всього організму («Ж[иття] і З[нання]», 1928–1929, ч. 4).

8

Вітамінами називають фактично й досі ще невідомі матерії, присутність котрих доведено в ріжних річах, що ми споживаємо (напр[иклад], у маслах баклажанах, цитринах, в лушпайках рижу тощо). Доведено, що жива тварина не може бути дужою, коли не споживає річей, що мають в собі вітаміни. Про це довідалися також дуже недавно.

9

«Що було, те є й тепер; що буде, те вже було» (Ekl. III. 15. Пер. П. Куліша).

10

Певно, читачі ґазет пам’ятають, як траґічно загинув цей меценат: він помер від отруйного комаря саме в час, коли почато ознайомлення з першим покоєм винайденої гробниці. Помер, не довідавшись, які неоцінимі скарби ховали в собі дальші склепіння. З приводу цієї наглої смерти, а також вісьмох його товаришів праці, утворилось чимало зворушуючих леґенд.

11

Howard Carter und U. Mace. «Tut-ench-Amun». Leipzig, Brockhaus. 1924.

12

Відносно вимови єгипецьких наймень поднесь існує велика плутанина, що залежить від не зовсім з’ясованих ще законів староєгипецького письма. Картер, напр[иклад], читає наймення згаданого жерця – ЕЙІ, тим часом Ermann вважає за справжнє звати його ЕЄ. (Див. A. Ermann bearbeitet von H. Ranke. «Aegypten und aegyptisches Leben in Altertum». Ст. 135. Tübingen, 1922.) Те ж саме можна сказати й відносно наймення Тут-Анк (Анг) – Амона (Амуна).

13

Деякі вчені (напр[иклад], теперішній проф[есор] празького ун[іверси]тету F. Lexa) звуть його Аменготепом. Dr. F. Lexa. Náboženská literatura Staroegyptská, 1921. Kladno Šnajdr.