4 3 2 1

8) Другого числа пополудні Стенлі зателефонував Розі і сказав, що того вечора не приїде додому вечеряти. Сказав, що йому доведеться затриматися на роботі з Адель і перевірити бухгалтерську звітність напередодні призначеної на п’ятницю ревізії; цілком можливо, що за цією роботою вони затримаються аж до опівночі, тому нехай вона на нього не чекає. По вівторках магазин працював до п’ятої, і на п’яту тридцять всі, окрім Стенлі, порозходилися – Арнольд, місіс Розен, Ед та Філ, Чарлі Сайкс та Боб Докінс; Лью не було, тому що він був надто наляканий, щоби з’явитися того ранку на роботі, і увесь день просидів вдома, вдаючи, що у нього висока температура. Люди Бернштейна мали з’явитися лише десь о першій чи другій ранку, тому Стенлі, маючи кілька вільних годин, вирішив гарненько попоїсти і подався вечеряти до свого улюбленого ньюаркського ресторану «У Мойші», який спеціалізувався на східноєвропейській єврейській кухні, тобто на тих стравах, які готувала матір для Стенлі, коли він був іще малим хлопцем: там подавали варену яловичину з хріном, пироги з картоплею, фаршировану рибу і суп з кульками маци – провінційні делікатеси з іншого часу, з іншого світу, і Стенлі, щоби зануритися в своє зникле дитинство, треба було лише увійти до обіднього залу. Та й сам ресторан виглядав таким собі реліктом: бідно обставленим, позбавленим елегантності закладом з дешевими, ламінованими пластиком скатертинами та звисаючими зі стелі запиленими світильниками, але кожен стіл був прикрашений синюватою або зеленуватою пляшкою сельтерської, вид якої чомусь завжди викликав у нього легенький приплив радості, а коли Стенлі чув, як буркотливі й невиховані офіціанти розмовляли з інтонаціями їдиш, то це також вселяло в нього комфорт. Чому? Хтозна. Йому важко було пояснити причину. Отже, того дня Стенлі повечеряв стравами свого дитинства, почавши з борщу зі сметаною в супроводі тарілки з оселедцем, а потім взявшись за основну страву: яловичу пашинку (добре приготовану) з гарніром із огірків та картопляних дерунів. Чвиркаючи сельтерською водою в прозорий гранчак і ласуючи делікатесами, він подумав про своїх померлих батьків та своїх двох жахливих братів, які скільки крові випили з нього за всі ці роки, про свою прекрасну Розу, жінку, яку він дуже любив, але недостатньо, завжди замало. Цей факт Стенлі усвідомив зовсім нещодавно, і йому було болісно зазнаватися самому собі, що було в ньому щось заблоковане й придушене, якась вада в його душевному устрої, котра заважала йому віддавати своїй дружині стільки себе самого, скільки вона заслуговувала; а був іще маленький хлопчик Арчі, чиста загадка, безперечно, він був жвавим та кмітливим, здібнішим за більшість інших хлопців, але з самого початку він був маминим синком, таким емоційно прив’язаним до неї, що Стенлі так і не зміг достукатися до нього, і тепер, коли сину було вже сім з половиною років, його й досі гнітила власна нездатність читати синівські думки, тоді як для Рози це, схоже, ніколи не було проблемою, неначе жінкам була притаманна якась вроджена властивість, непояснима здатність інтуїтивно розуміти своїх дітей, тоді як чоловікам вона дарувалася вельми рідко. Розмірковувати про такі речі було для Стенлі справою незвичною, незвично було скеровувати думки всередину самого себе і вишукувати там власні прогрішення та невдачі, обірвані нитки свого заштопаного життя, але незвичним був для нього й сам тодішній момент, бо після двох тижнів мовчання та внутрішньої боротьби він був виснажений і ледь спроможний стояти, а якщо й спроможний, то надто хиткий, щоби йти прямою лінією. Коли Стенлі розплатився за вечерю і поїхав назад до «Домашнього Світу», йому подумалося: а чи мав його план якийсь сенс взагалі? Чи не обманював він себе, думаючи, що цей план неодмінно спрацює лише тому, що він був правий, а Лью та решта – неправі, і якщо це так, то чом би йому не поїхати зараз прямо додому, а магазин нехай згорить дотла.

9) До магазину він повернувся о восьмій з невеликим гаком. Скрізь було темно, скрізь було тихо, скрізь – нічне небуття німих телевізорів та поснулих холодильників, такий собі цвинтар примар. Стенлі майже не сумнівався, що згодом пошкодує про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але інших ідей він не мав, а зараз вже було запізно придумувати нові. Свій бізнес він започаткував, коли йому було вісімнадцять, і протягом останніх двадцяти двох років ця справа стала справою його життя, його єдиного й безцінного життя, і він не міг дозволити Лью та його банді шахраїв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бізнесом, він був життям одного чоловіка, а життям цього чоловіка був магазин, і цей магазин і цей чоловік були одним цілим, тож якщо зловмисники підпалять магазин, то вони підпалять і цього чоловіка. Кілька хвилин на дев’яту. Скільки годин іще ждати? Щонайменше – годину, щонайбільше – п’ять або шість. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немає чим, треба просто сидіти в кромішній темряві й чекати, поки не з’явиться палій з каністрою бензину та сірниками, мовчки сидіти з битою в руці і сподіватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як і виглядала. Стенлі вмостився на стілець в тильному офісі, на стілець місіс Розен, який стояв неподалік робочого столу в дальньому кутку, звідки крізь вузьке квадратне вікно в стіні між офісом та залом продажів було добре видно під’їзну алею до парадного входу, вірніше, було б видно, якби універмаг не огортала суцільна темрява, але колишній пожежник і нинішній палій напевне матиме при собі ліхтарик, а коли Стенлі почує, як відчиняться парадні двері, то тоді й увімкнеться ліхтар, хоча б і на секунду-дві, але все одно увімкнеться, і він знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж після цього він увімкне світильники угорі, вискочить з офісу, піднявши биту в руці, і щосили крикне палію забиратися геть. Такий був план. Схрести пальці, Стенлі, сказав він сам собі, а якщо тобі не поталанить, то перехрестися й сподівайся на швидку смерть. А тим часом Стенлі продовжував сидіти на стільці місіс Розен, той стілець мав коліщата і міг обертатися з боку вбік і нахилятися назад-вперед, то був звичайний офісний стілець, придатний для короткочасного сидіння і явно некомфортний для сидіння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декілька годин. Однак Стенлі виснував, що чим менш комфортніший стілець, тим краще, оскільки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймні, так йому здавалося, та поки він сидів біля сірого металевого столу, погойдуючись у стільці місіс Розен, гадаючи, що переживає найгірший момент у своєму житті, що ніколи раніше не почувався він таким нещасним та одиноким, як зараз, що навіть коли йому вдасться пережити цю ніч цілим і неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним і оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що після цієї ночі його життя зміниться назавжди, бо після того, як він сам зрадить свого брата і зірве його плани, Бернштейн повернеться до своєї колишньої тактики залякування й погроз, і в результаті Міллі та Лью знову опиняться в небезпеці, а коли з ними щось станеться, то це буде на совісті Стенлі, і йому доведеться з цим жити і з цим помирати, але хіба ж він може не робити того, що робить зараз, хіба ж він може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зі страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Ні, він не може дозволити цим негідникам спалити універмаг, їх треба зупинити, і поки Стенлі про все це думав (а думав він про те ж саме, що й протягом попередніх двох тижнів), він збагнув, що більше не в змозі це зносити, що він дійшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку міру, так втомився, що більше не міг сприймати довколишнього світу – тож потроху його очі почали заплющуватися, і невдовзі він кинув силуватися тримати їх розкритими, опустив голову на схрещені руки, які він поклав поперед себе на стіл, і через хвилину-дві заснув.

10) Він проспав і вторгнення палія, і послідуючий полив магазину дванадцятьма літрами бензину, а через те, що чоловік, який прийшов виконати свою роботу, і гадки не мав, що в тильному офісі спить Стенлі, він чиркнув сірником і підпалив «Домашній Світ» з чистою совістю, знаючи, що він скоює акт підпалу, але не акт убивства, в якому його згодом звинуватять. Що ж до батька Фергюсона, то він не мав жодного шансу. В той момент, коли він розплющив очі, він був іще напівсонним, нездатним поворухнутися, бо вже встиг надихатися ядучим димом, а коли насилу підняв голову, намагаючись вдихнути повітря в свої обсмалені легені, вогонь уже прогризався крізь двері тильного офісу, а увірвавшись в кімнату, кинувся до столу, де сидів Стенлі, і проковтнув його живцем.

Саме про це й не знав малий Фергюсон, саме цього він не міг узнати протягом тих двох років, які відділяли смерть його кузена в Корейській війні та смерть його батька в палаючому універмазі. Навесні наступного року його дядько Лью був уже в тюрмі разом з палієм Едді Шульцем, його співучасником Джорджі Іонелло, який стояв насторожі, та керівником цієї операції, Айрою Бернштейном. Але на той час Фергюсон з матір’ю вже вибралися з Ньюарку й мешкали в Нью-Йорку в квартирі з трьома спальнями в Західній частині Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Фотостудію в Мілберні було продано, а завдяки тому, що страховка життя його батька забезпечила матір сумою в двісті тисяч неоподаткованих доларів, фінансової скрути вони не відчували, і це означало, що навіть після своєї смерті вірний, прагматичний та незмінно відповідальний Стенлі Фергюсон продовжував підтримувати їх матеріально.

Спершу був шок третього листопада, а разом з ним нестерпне видовище з материних сліз, її задушливих обіймів, її тремтячого від ридань тіла, притиснутого до нього, а кілька годин потому з Нью-Йорку прибули батьки Стенлі, а іще через день з’явилися тітка Мілдред зі своїм чоловіком, Полом Сендлером; увесь час приїжджали й від’їжджали незчисленні Фергюсони, з’явилися двоє заплаканих тіток – Міллі й Джоан, кам’яноликий дядько Арнольд та навіть зрадливий і ще не викритий дядько Лью; було стільки шуму, стільки хаосу, в будинку було стільки людей, що малий Фергюсон, сидячі в куточку й спостерігаючи за всім цим, не знав, що йому казати й думати, надто приголомшений, щоби плакати. Неможливо було уявити собі, що його батько помер. Він же був живий іще учора вранці, сидів за сніданком з примірником Newark Star-Ledger в руках, розповідаючи Фергюсону, що сьогодні буде холодний день і тому треба до школи вдягнути шарф. Важко було уявити, що то були останні слова, які сказав йому батько. Минуло кілька днів. Він стояв під дощем зі своєю матір’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонів на незрозумілому івриті, і ті слова звучали так жахливо, що малому захотілося закрити руками вуха. Два дні потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенької місіс Костелло та свого другого класу, але всі неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобі у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навіть попри те, що місіс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на групові заняття й сидіти за своєю партою, читаючи ті книжки, які йому хочеться, це, як не дивно, лише погіршило ситуацію, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, які зазвичай давали йому велике задоволення, оскільки думки його неминуче дрейфували від слів на сторінці до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознісся до раю, якщо на небесах дійсно існувало таке місце, як рай, а якщо його батько дійсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз він дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читає? Було б гарно, якби це дійсно було так, подумав Фергюсон, але, з іншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приємно поглянути на нього, і через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам він не міг бачити того, хто бачить його? А найбільше йому хотілося почути, як розмовляє батько. За батьківською розмовою він скучав найбільше, і навіть попри те, що батько був людиною небагатослівною, магістром мистецтва давати стислі відповіді на довгі запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодійного і лагідного, тому думка про те, що він більше ніколи його не почує, наповнювала його величезним смутком, сумом настільки глибоким, що він міг би вмістити в себе увесь Тихий океан, котрий, як відомо, був найбільшим океаном у світі. «Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».

Світ втратив свою реальність. Все в ньому було лише шахрайською копією неіснуючого оригіналу, а все, що в ньому відбувалося, відбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив під магічним впливом цієї ілюзії, йдучи, мов сновида, стежкою своїх днів і з трудом засинаючи вночі, бо його нудило від світу, в який він перестав вірити, піддаючи сумніву все, що поставало перед його очима. Місіс Костелло прохала його бути уважнішим, але він вже не слухав її, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсоні зробив екстраординарну й неочікувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболістом Тедом Вільямсом, картку надзвичайно рідкісну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишені, а потім, прийшовши додому, порвав її. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний світ був значно більшим за реальний і мав більш ніж достатньо місця бути собою – і водночас не собою.

Якщо вірити тому, що сказала згодом його матір, вона спершу не планувала такого швидкого від’їзду з Нью-Джерсі, але потім вибухнув скандал, і і у них не лишилося іншого вибору, як від’їжджати якомога швидше. За дванадцять днів до Різдва ньюаркська поліція оголосила, що розкрила справу «Домашнього Світу», і наступного ранку огидні подробиці вже були на перших сторінках газет в усіх куточках округів Ессекс та Юніон. «Братовбивство». «Короля азартних ігор заарештували». «Колишнього пожежника, який перетворився на палія, заарештували без права застави». «Луїсу Фергюсону пред’явили численні звинувачення». Того дня мати не пустила його до школи, а потім – наступного дня, і через день, і через два, і так кожного дня, допоки школа не закрилася на різдвяні канікули. Це – заради твого ж блага, Арчі, пояснила вона йому, а оскільки відсутність необхідності ходити до школи нічого, окрім позитивних емоцій, у нього не викликала, то Фергюсон і питати не став, чому мати його туди не пускала. Значно пізніше, коли він був достатньо дорослим, аби усвідомити все жахіття слова «братовбивство», Фергюсон збагнув, що матір намагалася захистити його від лихих пліток, що вже ходили містом, бо його прізвище набуло тепер сумної слави, і бути Фергюсоном означало тепер належати до родини, яка несла на собі знак прокляття. Тому майже восьмирічний Фергюсон залишався вдома зі своєю бабусею, а матір займалася тим, що виставляла на продаж сімейний будинок і шукала фотографа, який би купив її студію. Але через те, що газети не припиняли дзвонити їй, просячи, благаючи й залякуючи, аби вона дала інтерв’ю, повідала, так би мовити, свою версію сучасної якобінської драми під назвою «Справа Фергюсонів», його матір вирішила, що з неї досить, і через два дні після Різдва зібрала валізи, завантажила їх у багажник блакитного «шевроле», і вони утрьох подалися до Нью-Йорку.

Наступні два місяці вони з матір’ю жили в квартирі її батьків на Західній П’ятдесят восьмій вулиці; матір знову оселилася в тій самій спальні, яку вона ділила колись зі своєю сестрою Мілдред, а Фергюсон отаборився у вітальні на маленькому складному ліжечку. Найцікавішим моментом цього тимчасового розташування було те, що йому не треба було ходити до школи – таке неочікуване звільнення було спричинене відсутністю у них постійної адреси, і допоки вони не знайдуть собі власного місця, він залишатиметься вільною людиною. Тітка Мілдред була не в захваті від того, що він не ходить до школи, але мати Фергюсона спокійно відшила її. Не переймайся, сказала вона. Арчі – здібний хлопець, і нетривалий пропуск занять йому не завадить. Спершу ми дізнаємося, де будемо жити, а вже потім почнемо підшукувати школу. Спочатку – найголовніше, Мілдред.

То був химерний час, відокремлений від усього, що він знав у минулому, абсолютно несхожий на те життя, яке почалося у Фергюсона після того, як вони перебралися до своєї квартири, такий собі курйозний перехідний період, міжцарів’я, за висловом його діда, коротенький відрізок вихолощеного часу, кожну секунду якого малий провів зі своєю матір’ю, коли вони, як двоє постраждалих товаришів, ходили разом по Вест-сайду, підшуковуючи квартиру, обговорюючи плюси та мінуси кожного помешкання, і насамкінець дійшовши до спільного рішення, що та квартира, яку вони придивилися на Західному боці Центрального парку, буде для них ідеальною. А невдовзі опісля матір зробила несподівану заяву, що їхній будинок в Мілберні купують разом з меблями, всіма меблями, і що вони починатимуть з нуля, лише вони удвох. Тож після того, як Фергюсон з матір’ю підшукали квартиру, вони зайнялися пошуком меблів, видивляючись підходящі ліжка й столи, лампи та килими, не купуючи нічого доти, поки покупка не була узгоджена ними двома, а одного дня опівдні, коли вони роздивлялися крісла та дивани в магазині «Мейсі», клерк з краваткою-метеликом поглянув на Фергюсона й спитав у його матері: «А чому цей хлопчик не в школі?», на що його матір відповіла, жорстко поглянувши у вічі занадто допитливого чоловіка: «А це не ваша справа!» Це був найкращий момент з отих химерних двох місяців, принаймні, один з найкращих, незабутній завдяки тому відчуттю радості, яке піднялося в ньому, коли матір промовила ці слова, такої радості він не знав уже багато тижнів; було в тих словах почуття солідарності – вони удвох проти цілого світу, вони знову єдина спільнота, і «Це – не ваша справа» стало гаслом їхніх спільних зусиль, ознакою того, що вони тепер цілковито покладалися один на одного. Після купівлі тих чи інших меблів вони ходили в кіно, тікаючи на пару годин з холодних вулиць до темряви затишного кінозалу, дивлячись все підряд, що траплялося. Вони завжди займали місця на гальорці, бо мати мала там можливість курити. Вона курила одна за одною цигарки «Честерфільд», і вони дивилися фільми за участю Алана Ледда, Мерілін Монро, Керка Дугласа, Гері Купера, Грейса Келлі та Вільяма Холдена – вестерни, мюзикли, наукову фантастику, і неважливо, що крутили того дня: вони просто заходили, сподіваючись на втіху від перегляду таких фільмів, як «Барабанний бій», «Вера Крус», «Немає бізнесу кращого за шоу-бізнес», «20 тисяч льє під водою», «Поганий день в Блек Році», «Мости біля Токо-Рі» та «Молодий душею». А одного разу, якраз наприкінці отих двох дивовижних місяців, жінка в скляній будці, яка продавала їм квитки, поцікавилася в матері, чому її маленький хлопчик не в школі, і мати їй відповіла: «А не пішли б ви в сраку, жіночко? Стуліть писок і дайте мені здачу».

1.4

Спершу була квартира в Ньюарку, про яку він не пам’ятав нічого, а потім був будинок в Мейплвуді, який його батьки купили, коли йому було три роки, а тепер, шість років потому, вони знову перебиралися до значно більшого будинку з протилежного боку міста. Фергюсон не розумів цього. Той бідинок, в якому вони жили, був бездоганно хорошим будинком, більш ніж адекватним помешканням для родини лише з трьох людей, і з якого ж це дива його батькам здумалося взяти на себе клопіт збирати всі свої пожитки й перебиратися на таку коротку відстань, тим більше, що ніхто їх до цього не примушував? Це мало б сенс, якби вони переїжджали до іншого великого міста чи іншого штату, як, скажімо, дядько Лью та тітка Міллі чотири роки тому, коли вони перебралися до Каліфорнії, але чому ж міняти будинки в одному й тому ж самому місті, якщо не переїжджати до іншого?

А тому, що ми можемо собі це дозволити, відповіла його матір. Бізнес його батька розвивався успішно, і у них з’явилася тепер можливість жити на ширшу ногу. Фраза «жити на широку ногу» наштовхнула Фергюсона на думку про грандіозний європейський палац в стилі вісімнадцятого століття, де в мармуровому залі збираються герцоги з герцогинями в білих напудрених перуках, а також пані та панове в розкішному шовковому вбранні; вони стоять з мереживними хусточками в руках, жартують і сміються. А потім, розвиваючи цю тему далі, Фергюсон уявив у тому натовпі своїх батьків, але в старомодних костюмах вони виглядали сміховинно, абсурдно та гротескно. І він сказав: «Одне лише те, що ми можемо собі це дозволити, іще не означає, що ми мусимо його купляти. Наш будинок мені подобається, і я гадаю, що ми маємо в ньому лишитися. Якщо ми маємо грошей більше ніж достатньо, то мусимо віддати надлишок тим, у кого їх немає взагалі. Не годиться витрачати їх на себе. Бо це – егоїстично».

«Арчі, не вередуй», відповіла матір. «Твій батько працює за двох, працює більше за будь-кого в нашому місті. Він заслуговує кожної копійки, яку заробив, тож якщо йому захотілося трохи повихвалятися, придбавши новий будинок, то це його особиста справа».

«Я не люблю, коли хтось вихваляється», зауважив Фергюсон. «Так поводитися негарно».

«Подобається це тобі чи не подобається, мій синку, але ми перебираємося, і я впевнена, що на новому місці тобі сподобається. Там більші кімнати, більший двір, і є підвальне приміщення. В ньому ми поставимо стіл для пінг-понгу і подивимося, чи зможеш ти нарешті навчитися грати достатньо добре, щоби мене перемогти».

«Але ж ми вже граємо в пінг-понг у дворі».

«Тільки у теплу пору року. До того ж, Арчі, в приміщенні нам не заважатиме вітер».

Фергюсон знав, що частину сімейного бюджету складали гроші, які заробляла його матір в портретній фотостудії, але значно більша частина грошей, практично всі вони, надходила з батькового бізнесу – мережі трьох господарчих магазинів під назвою «Фергюсон», один з яких розташовувався в окрузі Юніон, другий – у Вестфілді, а третій – в Лівінгстоні. Колись давно він мав магазин в Ньюарку під назвою «Домашній Світ Трьох Братів», але його продали, коли Фергюсону було три з половиною або чотири роки, і якби не взята в рамочку чорно-біла фотографія 1941 року, яка висіла на стіні в робочому кабінеті і на якій був зображений його батько, котрий стояв між двома своїми усміхненими братами перед магазином «Домашній Світ» в день його відкриття, то всі спогади про той магазин були б назавжди викресленими з його пам’яті. Фергюсону було неясно, чому його батько більше не співпрацював зі своїми братами, до того ж була іще більша загадка: чому дядько Лью та дядько Арнольд виїхали удвох до Каліфорнії, щоби, за виразом його батька, «розпочати там нове життя». Шість чи сім місяців тому назад, відчувши напад ностальгії за відсутньою тепер кузиною Френсі, він попрохав свою матір викласти свої міркування з приводу причин, які змусили родичів переїхати так далеко, але мати просто сказала: «Батько викупив їхню долю». Це пояснення мало що йому пояснювало, себто малий Фергюсон нічого з нього не зрозумів. Але тепер, в зв’язку з неприємною історією з переїздом до нового будинку, він почав потроху бачити те, що доти проходило повз його увагу. Його батько був багатієм. Він мав більше грошей, аніж знав, що з ними робити, а з того, як ішли у нього справи, можна було зробити лише один висновок: день за днем він ставав дедалі багатшим.

Це було і погано, і добре, вирішив Фергюсон. Добре, бо гроші були необхідним злом, як колись пояснив йому його дідо, а оскільки всім для життя були потрібні гроші, то краще мати їх надміру, аніж обмаль. З іншого боку, аби надмірно заробляти, людина має приділяти гонитві за грошима надмір часу, значно більше, аніж є необхідним чи резонним, і саме це й відбувалося з його батьком, який так тяжко працював на ниві керівництва своєю торговою мережею, що з плином часу кількість годин, які він проводив вдома, безперервно зменшувалася. І в результаті зменшилася настільки, що Фергюсон його майже не бачив, бо в його батька виробилася звичка їхати з дому о сьомій тридцять ранку, тобто коли Фергюсон іще спав, а через те, що кожен магазин працював допізна двічі на тиждень – по понеділках та четвергах в Юніоні, вівторках та п’ятницях у Вестфілді, середах та суботах в Лівінгстоні, бували дні, коли батько не мав змоги приїхати додому на вечерю і повертався о десятій або десятій тридцять, себто аж годину потому, як малого Фергюсона вкладали спати. Тому єдиним днем, коли він міг гарантовано бачити свого батька, була неділя, але з неділями теж все було не так просто, бо після сніданку та після обіду кілька годин відводилося на теніс, що означало теліпатися слідком за батьками на міські корти і чекати, поки батько з матір’ю зіграють сет, щоби потім трохи поцюкати м’яч разом із матір’ю, поки батько гратиме свій щонедільний матч з Семом Браунштейном, його тенісним приятелем іще з дитинства. Фергюсон не зневажав теніс, він просто вважав його нудним у порівнянні з бейсболом та футболом, котрі, на його думку, були найкращими іграми в світі; кращим за теніс був навіть пінг-понг, якщо йшлося про ті види спорту, де були присутніми сітка та м’ячики-стрибунці, тому з непростими почуттями плентався він весною, влітку й восени на відкриті корти, сподіваючись кожної суботи, коли лягав спати, що завтра вранці буде дощ.