Нарцис і Ґольдмунд

Батько, чоловік старшого віку, із заклопотаним і трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець відразу сподобався, відповів йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:

– Мене звати Ґольдмунд, я ходитиму тут до школи.

Лагідно всміхнувшись, чоловік пішов попереду прибульців через ворота, широкими сходами вгору, а Ґольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створінням, яких щойно зустрів: дереву і сторожеві. Прибулих прийняв отець завідувач школи, а надвечір ще й особисто абат. В обох місцях батько, імперський чиновник, представив свого сина Ґольдмунда і був запрошений якийсь час побути гостем обителі. Втім він скористався гостинністю лише на одну ніч, пояснивши, що завтра мусить повертатися. Як подарунок монастиреві він запропонував одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними особами була ввічлива й прохолодна; але як настоятель, так і завідувач з радістю поглядали на Ґольдмунда, що шанобливо мовчав, цей милий тендітний юнак сподобався їм одразу. З батьком вони без жалю розпрощалися наступного дня, а сина охоче залишили тут. Ґольдмунд був представлений учителям і отримав ліжко у школярській спальні. Поштиво, з похмурим обличчям він попрощався зі своїм батьком, який від’їжджав верхи, стояв, дивлячись йому вслід, доки той не зник між зерносховищем і млином за вузькими склепінчастими ворітьми зовнішнього монастирського двору. Коли він обернувся, на його довгих білявих віях тремтіла сльоза; аж тут його спіткав сторож, лагідно поплескуючи по плечу.

– Юний паничу, – промовив він приязно, – не журися. Спочатку майже всі сумують за домом, за батьком, матір’ю, братами й сестрами. Але швидко ти переконаєшся: тут теж можна жити, і досить непогано.

– Дякую, брате-стороже, – відповів юнак. – Я не маю ані братів з сестрами, ані матері, у мене є тільки батько.

– Зате тут ти знайдеш товаришів, і науку, й музику, і нові ігри, яких ще не знаєш, і те й се, ось побачиш. А коли тобі знадобиться той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.

Ґольдмунд усміхнувся йому:

– О, дуже вам дякую. Та якщо вам хочеться мене втішити, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я хотів би з ним привітатися й переконатися, чи все у нього гаразд.

Тоді сторож узяв його з собою і повів до конюшні, що знаходилася біля житниці. Там, у літеплих сутінках, пахло кіньми, гноєм і ячменем, а в одному зі стійл Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Обійнявши обома руками тварину, яка його впізнала й витягнула йому назустріч голову, він пригорнувся щокою до широкого лоба з білою плямою, ніжно його погладив, нашіптуючи у вухо:

– Привіт, Блесе, мій конику, мій розумнику, у тебе все добре? Чи ти ще любиш мене? Чи є у тебе що їсти? Чи ти теж згадуєш нашу домівку? Блесику, конику, любий хлопчику, як добре, що ти залишився тут, я буду часто приходити до тебе й дивитися, як тобі тут ведеться. – Діставши із закоту рукава шматок хліба, залишений після сніданку, він розкришив його і згодував тварині. Попрощавшись, він пішов за сторожем через двір, широченний, наче ринкова площа великого міста, й частково засаджений липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві, подавши руку, коли раптом помітив, що не пам’ятає дороги до приміщення школи, яке йому вчора показували, засміявся, почервонів і попросив сторожа провести його туди, що той охоче й зробив. Отже, він зайшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків і юнаків, і помічник учителя Нарцис обернувся до нього.

– Я Ґольдмунд, – назвався він, – новий учень.

Нарцис коротко, не усміхаючись, привітався, вказавши йому на місце у задньому ряду, й продовжив свій урок.

Ґольдмунд сів. Він був здивований зустріти тут такого молодого вчителя, хіба на кілька років старшого за нього самого, він дивувався й страшенно радів, що цей юний вчитель такий красивий, такий благородний, такий серйозний і водночас такий привабливий і чарівний. Сторож був до нього люб’язним, абат теж приязно його зустрів, там у стійлі стояв Блес – шматочок домівки, а тут ще й цей дивовижний юний учитель, серйозний, як учений, і витончений, немов принц, та ще й з таким вольовим, стриманим, діловим і переконливим голосом! Він уважно слухав, не зовсім розуміючи спочатку, про що йдеться. Йому було добре. Він потрапив до хороших, приємних людей і був готовий любити їх і добиватися їхньої дружби. Зранку, ще лежачи в ліжку, після пробудження, він почувався пригніченим, та ще й давалася взнаки втома від тривалої подорожі, і прощаючись з батьком, він не втримав сліз. Та зараз усе було добре, він був задоволений. Він довго й повсякчас розглядав молодого вчителя, радів його підтягнутій стрункій статурі, прохолодному блискові його очей, його тонким устам, що ясно й чітко формували склади, його натхненному, наполегливому голосові.

Проте, коли урок закінчився й школярі галасливо попідхоплювалися з місць, Ґольдмунд перелякався, засоромлено помітивши, що якийсь час проспав. І не тільки він це помітив, його друзі по парті теж бачили це й пошепки передавали іншим. Щойно молодий вчитель залишив приміщення, як однокласники зусібіч почали смикати й штурхати Ґольдмунда.

– Виспався? – запитав один, вишкірившись.

– Гарний учень! – глузував інший. – З нього вийде справжній світоч церкви. Видно вже з першого уроку!

– Покладіть малого в ліжечко, – запропонував хтось із них, і вони підхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний регіт.

З такої несподіванки Ґольдмунд розлютився; він пручався, намагаючись вивільнитися, діставав штурханів, доки його нарешті кинули, але хтось усе ще продовжував тримати за ногу. Від нього він з силою вирвався, накинувся на першого-ліпшого і зчепився з ним у запеклій бійці. Його суперник був сильним парубком, так що всі завзято спостерігали за двобоєм. Коли ж Ґольдмунд не піддався й надавав силачеві добрячих стусанів, то серед товаришів у нього вже з’явилися друзі, хоч він ще й не знав їхніх імен. Та раптом всі кинулися врозтіч, і щойно вони встигли зникнути, як зайшов отець Мартін, керівник школи, й зупинився перед хлопчиком, що залишився сам. Він здивовано поглянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розпашілому і трохи побитому обличчі.

– І що це з тобою? – запитав він. – Ти ж Ґольдмунд, чи не так? Вони скривдили тебе, ці бешкетники?

– Та ні, – відповів малий, – я з ним впорався.

– З ким це?

– Не знаю. Я ще не знаю їх. Хтось бився зі мною.

– Он воно що! Він почав?

– Не знаю. Ні, здається, я сам почав. Вони мене дражнили, от я й розсердився.

– Що ж, гарно ти починаєш, мій хлопче. Запам’ятай: якщо ще раз тут, у класі, влаштуєш бійку, будеш покараний. А зараз давай, гайда на вечерю, марш!

Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, як той втікав, засоромлений, намагаючись на ходу пальцями пригладити біляве розкуйовджене волосся.

Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був досить розбишацьким і нерозважливим; у пригніченому настрої він шукав і знайшов своїх однокласників за вечерею. Але його прийняли поштиво й доброзичливо, він шляхетно помирився зі своїм ворогом і з того часу почувався своїм у цьому колі.

Розділ другий

Проте, приятелюючи зі всіма, справжнього друга він знайшов не скоро; до жодного з однокласників він не відчував особливої близькості чи бодай прихильності. А вони були здивовані у такому завзятому майстрові з кулачного бою, якого звикли вважати симпатичним задерієм, виявити дуже миролюбного товариша, що прагнув радше слави зразкового учня. У монастирі було двоє людей, до яких Ґольдмунд відчував сердечну прихильність, які йому подобалися, які його цікавили, до яких ставився із захопленням, любов’ю і благоговінням: настоятель Даніель та помічник учителя Нарцис. Настоятеля він вважав мало не святим – його простота й доброта, його ясний, турботливий погляд, його манера наказувати й керувати зі смиренністю служіння, його добрі мовчазні жести – все це надзвичайно приваблювало Ґольдмунда. Найбільше йому хотілося б стати особистим слугою цього благочестивого, бути завжди поруч, щоб підкорятися й служити, він приніс би йому як постійну жертву всі свої хлоп’ячі прагнення до побожності й самовіддачі, навчився б у нього чистого, благородного, святого життя. Адже Ґольдмунд збирався не тільки закінчити монастирську школу, а й, можливо, назавжди залишитися в монастирі, присвятивши своє життя Богові; цього хотів він, таким було бажання й наказ його батька, й так, мабуть, було призначено самим Господом. Здавалося, ніхто не помічав цього в красивому й променистому хлопчикові, та все ж на душі у нього лежав якийсь тягар, тягар походження, таємного призначення до покути й офіри. І настоятель цього теж не помічав, хоча Ґольдмундів батько робив йому певні натяки й чітко висловив бажання, щоб його син назавжди залишився тут, у монастирі. Можливо, якийсь таємний порок був у народженні Ґольдмунда, щось приховане вимагало покути. Але батько не дуже сподобався абатові, на його слова й трохи бундючну поведінку він відповів ввічливою холодністю, не надавши його натякам великого значення.

Той інший, що пробудив любов Ґольдмунда, мав проникливіший погляд і здогадувався більше, але він не втручався. Він дуже добре помітив, який чарівний рідкісний птах тоді залетів до нього. Він, такий самотній у своїй шляхетності, негайно відчув у Ґольдмундові споріднену душу, хоча, здавалося, у всьому був його протилежністю. Якщо Нарцис був темним і худим, то Ґольдмунд був яскравим і квітучим. Нарцис був мислителем і аналітиком, а Ґольдмунд – мрійником і дитиною. Але протилежності об’єднувало щось спільне: обидва були шляхетними людьми, обидва відрізнялися від інших винятковими здібностями й рисами, обидва отримали від долі особливий знак. Нарцис палко переймався цією юною душею, сутність і долю якої він невдовзі пізнав. Ґольдмунд щиро захоплювався своїм красивим, надзвичайно розумним учителем. Але Ґольдмунд був сором’язливим; він не знаходив іншого способу сподобатися Нарцисові, окрім як до перевтоми намагався бути уважним і кмітливим учнем. Однак не тільки сором’язливість стримувала його, а й відчуття того, що Нарцис становить для нього небезпеку. Не міг же він вважати ідеалом і зразком доброго й простого абата й одночасно велерозумного, вченого, проникливого Нарциса. Та все ж з усіх сил своєї юної душі він прагнув до обох непоєднуваних ідеалів. Часто йому доводилося через це страждати. Інколи в перші місяці свого школярства він відчував у серці таку розгубленість і сум’яття, що йому хотілося втекти від усього цього або зірвати свою тугу і внутрішню лють на товаришах. Часто-густо він, добродушний, на якийсь дрібний жарт або зухвалість товаришів спалахував таким праведним гнівом, що тільки з надзвичайними зусиллями стримувався й смертельно блідий, із заплющеними очима відвертався. Тоді він знаходив у конюшні Блеса, притуляв голову до його шиї, цілував її й гірко плакав. І з часом його страждання набирало сили й стало помітним. Його щоки позападали, погляд згас, його сміх, який усім так подобався, було чути дедалі рідше.

Він сам не розумів, що з ним відбувається. Він чесно прагнув бути хорошим учнем, невдовзі стати послушником, а пізніше побожним, тихим братом отців; він вірив у те, що всі його сили й здібності підпорядковуються цим благочестивим і скромним намірам, про інші стремління він нічого не знав. Як же невимовно сумно було йому бачити, що досягнути цієї простої і прекрасної мети так важко. Зі смутком і відчуженням він усвідомлював іноді свої ганебні потяги й стани: неуважність і огиду до навчання, замріяність, фантазування чи сонливість під час уроків, протест і відразу до вчителя латини, дратівливість і гнівну нетолерантність до однокласників. Та найбільше бентежило те, що його любов до Нарциса так погано поєднувалася з його любов’ю до абата Даніеля. До того ж іноді, в глибині душі, він, здавалося, відчував, що Нарцис теж його любить, що він ним переймається і чекає на нього. Значно більше, ніж здогадувався хлопчик, думки Нарциса були зайняті ним. Йому хотілося, щоб цей гарненький, світлий, милий хлопчина був його другом, він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, йому хотілося дбати про нього, скеровувати, просвіщати, плекати й довести до розквіту. Та він стримувався. Він робив це з багатьох мотивів, більшість з яких усвідомлював. Передусім сковувала й стримувала його відраза, яку відчував до тих непоодиноких учителів і монахів, які закохувалися у школярів чи послушників. Досить часто він і на собі з огидою ловив хтиві погляди старших чоловіків, досить часто чинив німий опір їхнім компліментам і пестощам.

Зараз він краще розумів їх – він теж бачив велику спокусу в тому, щоб кохати вродливого Ґольдмунда, викликати його чарівний сміх, ніжно гладити його біляве волосся. Але він ніколи не зробив би цього, ніколи. Крім того, будучи помічником учителя, що виконує обов’язки вчителя, але, не маючи відповідних повноважень та авторитету, він звик до особливої обережності й пильності. Він узяв собі за правило з молодшими за нього на кілька років поводитися так, ніби він був на двадцять років старшим, звик суворо забороняти собі будь-які привілеї окремим учням і змушувати себе з особливою справедливістю й турботою ставитися до кожного неприємного йому школяра. Його служіння було служінням духу, йому присвячувалося його суворе життя, і лише потайки, в хвилини найбільшої слабкості, він дозволяв собі насолоджуватися зверхністю, всезнайством і розумуванням. Ні, якою б привабливою не була дружба з Ґольдмундом, вона становила небезпеку, якій він не міг дозволити зачепити сутність свого життя. А сутністю й сенсом його життя було служіння духові, служіння слову, тихе, осмислене, безкорисливе напучування своїх учнів – і не тільки своїх учнів – до високих духовних цілей.

Уже більше року був Ґольдмунд школярем у монастирі Маріяброн. Зо сто разів забавлявся він з товаришами під липами на подвір’ї й під пишним каштаном різними учнівськими іграми, в перегони, у м’яча, в розбійників, у сніжки; нині була весна; але Ґольдмунд почувався втомленим і хворим, часто у нього боліла голова, і на заняттях йому було важко залишатися бадьорим та уважним.

Одного вечора до нього звернувся Адольф, той учень, перша зустріч з яким перейшла в бійку та з яким він цієї зими розпочав вивчати Евкліда. Це було після вечері, у вільний час, коли дозволялися ігри в дортуарах, розмови в класах і навіть прогулянки у зовнішньому монастирському дворі.

– Ґольдмунде, – сказав він, тягнучи його за собою сходами донизу, – я хочу тобі щось розповісти, щось смішне. Але оскільки ти весь такий зразковий і, мабуть, хочеш стати єпископом, дай спочатку слово товариша, що не наябедничаєш на мене вчителям.

Ґольдмунд дав йому слово без жодних вагань. Існувала честь монастиря, й існувала честь школяра, вони часом суперечили одна одній, він це знав; проте, як і скрізь, неписані закони були сильнішими за писані, й він ніколи за час навчання не ухилявся від виконання цих законів честі й учнівського братства. Говорячи пошепки, Адольф тягнув його до порталу під дерева. Він розповідав, що є кілька хороших і сміливих хлопців, до яких належить і він, які перейняли від попередніх поколінь звичай, згадуючи час від часу про те, що вони все ж не монахи, втікати на один вечір з монастиря, щоб «піти на село». Порядний чоловік ніколи не відмовиться від такого задоволення й такої пригоди, а вночі вони повернуться.

– Але ж ворота будуть зачинені, – зауважив Ґольдмунд.

– Ще б пак, звісно, зачинені, але ж у цьому-то й секрет. Існують потаємні ходи, щоб непомітно проникнути всередину, це вже не вперше.

Ґольдмунд пригадав. Вислів «піти на село» він вже чув, малися на увазі нічні походеньки учнів заради таємних насолод і пригод, а це під страхом тяжкого покарання заборонялося монастирським статутом. Він злякався. «Ходити на село» – це був гріх, було заборонено. Але він також дуже добре розумів, що саме тому «порядні чоловіки» вважають це за честь школяра, бо треба було відважитися на небезпеку, і бути запрошеним до такої пригоди означало певну винагороду.

Найбільше йому хотілося відмовитися, піти геть і вкластися спати. Він був страшенно втомлений і почувався жахливо, цілий день у нього боліла голова. Та йому було трохи соромно перед Адольфом. І хто зна, може, там за мурами, у цій пригоді, буде щось гарне й нове, щось, завдяки чому можна було б забути про головний біль, і тупість, і всіляку скруту. Це був вихід у світ, хай навіть таємний і заборонений, не зовсім похвальний, та все ж хоч якесь звільнення, якийсь досвід. Доки Адольф його вмовляв, він вагався та раптом посміхнувся й погодився. Непомітно вони з Адольфом зникли під липами на просторому, вже темному подвір’ї, зовнішні ворота якого в цю годину були замкнені. Товариш повів його до монастирського млина, де в сутінках та безперервному шумі коліс легко було прослизнути нечутно й невидимо. Перелізши через вікно, вже в темряві, вони опинилися на купі мокрих слизьких балок, одну з яких довелося витягнути й перекинути через струмок як кладку. І ось ти вже зовні, на ледве помітній дорозі, що зникає в чорному лісі. Уся ця таємничість хвилювала й дуже подобалася хлопчикові.

На узліссі вже стояв один товариш, Конрад, а після тривалого очікування приплентався ще один, великий Ебергард. Учотирьох хлопці подалися через ліс, над ними з шумом злітали нічні птахи, між спокійними хмарами ясно й волого мерехтіло кілька зірок. Конрад базікав і жартував, інші час від часу сміялися, проте над ними ширяло якесь урочисте почуття тривоги, що змушувало їхні серця битися частіше. За лісом, через неповну годину, вони прийшли до села. Там, здавалося, все вже спало, блідо мерехтіли низькі причілки, пророслі темними ребрами балок, ніде жодного вогника. Адольф ішов попереду, прокрадаючись мовчки, вони оминули кілька будинків, перелізли через паркан, опинилися в садку, пробралися по м’якій землі грядок, спіткнувшись об сходи, зупинилися перед стіною будинку. Адольф постукав у віконницю, почекавши, постукав ще раз, всередині почувся шум, незабаром замерехтіло світло, двері відчинилися, і вони один за одним увійшли, опинившись в кухні з чорним димарем та земляною підлогою. На плиті, блимаючи, сиротливо стояв каганець, на тоненькому ґноті горіло слабке полум’я. Тут була дівчина, худа сільська дівка, вона подала прибульцям руку, за нею з темряви вийшла друга, ще зовсім дитина з довгими темними косами. Адольф приніс гостинці: півбуханця білого монастирського хліба й щось у паперовому мішечку. Ґольдмунд припустив, що це трохи вкраденого ладану чи воску для свічок або щось подібне. Дівчинка з косами вийшла, без світла пробралася за двері, довго не поверталася, а потім зайшла з глечиком з сірої глини й намальованою на ньому синьою квіткою і подала його Конрадові. Трохи надпивши, він передав його далі, випили всі, це був міцний сидр.

При слабкому світлі каганця вони повсідалися: на дерев’яні ослінчики дівчата, а навколо них на підлозі школярі. Говорили пошепки, попиваючи сидр, Адольф і Конрад вели розмову. Іноді один з них вставав, гладив худу по голові й потилиці, шепотів їй щось на вухо, малу ніхто не чіпав. Мабуть, подумав Ґольдмунд, велика – це служниця, а гарненька мала – донька господарів будинку. Втім йому було байдуже, і його це не стосувалося; бо він ніколи більше не прийде сюди. Таємна втеча, нічне ходіння через ліс – це було гарно, незвично, хвилююче, загадково і зовсім не небезпечно. Хоч це й заборонялося, та порушення заборони не надто обтяжувало совість. Але оце, цей нічний візит до дівчат, був не просто заборонений, він відчував, що це був гріх. Для інших і це було, либонь, просто дурною витівкою, але не для нього; йому, хто вважав себе покликаним до монашого життя й аскези, не дозволялися жодні ігри з дівчатами. Ні, він ніколи більше не піде з ними. Та його серце билося сильно й тужливо у напівмороці убогої кухні.

Його товариші вдавали перед дівчатами героїв, хизувалися латинськими приказками, вставляючи їх у розмову. Всі троє, здавалося, користувалися прихильністю служниці, вони раз у раз підходили до неї зі своїми дрібними незграбними пестощами, найніжнішими з яких був боязкий поцілунок. Складалося враження, що вони чітко знали, що їм тут дозволялося. І оскільки вся розмова мала відбуватися пошепки, це виглядало досить кумедно, та Ґольдмундові так не здавалося. Він тихо сидів, зіщулившись на підлозі, втупившись у полум’я каганця, не промовивши жодного слова. Іноді він ловив дещо пожадливим боковим зором якісь доторки, якими обмінювалися інші. Він остовпіло дивився поперед себе. Хоч найбільше йому хотілося поглянути на малу з косами, та саме це він собі забороняв. Але кожного разу, коли його воля слабшала і його погляд, ніби заблукавши, зупинявся на тихому привабливому дівочому личкові, він непомильно наштовхувався на її темні очі, прикуті до його обличчя, вона дивилася на нього, мов зачарована.

Минула, мабуть, година – ще ніколи одна година не здавалася Ґольдмундові такою довгою – латинські вирази й пестощі учнів вичерпалися, запанувала тиша, всі були трохи збентежені, Ебергард почав позіхати. Тоді служниця нагадала, що час іти. Вони повставали, усі подали служниці руку, Ґольдмунд останнім. Потім усі подали руку молодшій, Ґольдмунд останнім. Потім Конрад першим поліз через вікно, за ним Ебергард і Адольф. Коли Ґольдмунд теж намагався перелізти, чиясь рука спробувала його затримати. Він уже не міг залишитися; щойно опинившись надворі на землі, він несміливо озирнувся. З вікна нахилилася юнка з косами.

– Ґольдмунде! – прошепотіла вона. Він зупинився. – Ти прийдеш іще коли-небудь? – запитала вона. Її сором’язливий голос був, як подих.

Ґольдмунд похитав головою. Вона простягнула свої обидві руки, взяла його голову, він відчув тепло маленьких рук на своїх скронях. Вона нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямо перед його очима.

– Приходь! – прошепотіла вона, а її рот доторкнувся до його губ у дитячому поцілунку.

Швидко побіг він за іншими через присадок, перебрався, провалюючись, через грядки, вдихнув запах вологої землі та гною, роздер руку об кущ троянд, переліз через паркан і подався слідом за іншими з села й до лісу. «Більше ніколи!» – наказувала йому воля. «Завтра знову!» – благало, схлипуючи, серце.

Ніхто не трапився назустріч нічним гульвісам, вони безперешкодно повернулися до Маріяброну, через струмок, через млин, через подвір’я з липами й таємними стежками по піддашках та через розділені колонами вікна до монастиря й далі в спальню.

Вранці довелося штурханами будити довготелесого Ебергарда, так міцно він спав. Усі вони вчасно були на заутрені, за сніданком і в аудиторії; але Ґольдмунд мав поганий вигляд, настільки поганий, що отець Мартін поцікавився, чи не захворів він бува. Адольф промовисто зиркнув на нього, й він відповів, що з ним усе гаразд. Та на уроці грецької, перед обідом, Нарцис не випускав його з поля зору. Він теж помітив, що Ґольдмунд хворий, але мовчав, уважно за ним спостерігаючи. В кінці уроку він покликав його до себе. Щоб не привертати уваги учнів, він послав його з дорученням до бібліотеки. І сам пішов туди.

– Ґольдмунде, – сказав він, – чи не можу я тобі допомогти? Я бачу, що тобі зле. Очевидно, ти хворий. Давай ми покладемо тебе в ліжко, отримаєш суп і келих цілющого вина. Тобі сьогодні було не до грецької.

Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього переляканими очима, понурив голову, знову підвів її, губи його затремтіли, він хотів щось сказати, але не міг. Раптом він осунувся, поклав голову на пульт для читання, між двома голівками янголів з дуба, які утримували пульт, і так заридав, що Нарцисові стало незручно й він на мить відвів погляд, перш ніж підхопив і підняв заплаканого хлопця.

– Ну що ж, – сказав він привітніше, ніби Ґольдмунд і справді мав його чути, – що ж, поплач, друже, тобі стане краще. Ось, сідай, не треба нічого казати. Я бачу, що з тебе досить; ти й так цілий ранок намагався триматися, не подавати виду, ти дуже добре з цим впорався. Так що поплач, зараз це найкраще, що ти можеш зробити. Ні? Вже минулося? Знову все гаразд? Ну що ж, тоді ходімо до лазарету, ляжеш в ліжко й сьогодні ввечері вже почуватимешся значно краще. Ходи!

В обхід учнівських кімнат він повів його до лазарету, вказав на одне з двох вільних ліжок, і коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити про його хворобу завідувача. Як і обіцяв, він замовив для нього на кухні суп і лікувальне вино; більшість легких хворих дуже полюбляла ці два монастирські привілеї.

Лежачи в лікарняному ліжку, Ґольдмунд намагався позбутися свого збентеження. Ще годину тому він міг собі пояснити, що його сьогодні так невимовно виснажило, яка смертельна душевна перенапруга спустошила його і змусила розплакатися. Це було насильницьке, щомиті нове й щомиті невдале намагання забути вчорашній вечір – навіть не так вечір, не легковажну й милу вилазку із зачиненого монастиря, не прогулянку в лісі, не слизьку кладку через чорний струмок біля млина, не долання парканів, вікна й проходів, а лише одну мить біля темного кухонного вікна, подих і слова дівчинки, доторки її рук, поцілунок її губ.