Лицарка Корони

Княгиня на це розплилась усмішкою. Вона вже зрозуміла, що її кличуть у нове заміжжя і, допоки не затягнуть у свої золоті тенета, Борзобагаті не заспокоються.

Розділ IV

Небо затянули хмари. Повітря було важким і тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом і повільно випускати ротом. І навіть звуки довкола видавались стихлими і низькими, наче увесь світ навмисне накрили залізною кришкою. Усе місто з його околицями під куполом захмареного неба принишкло в очікуванні громовиць. На мурі Луцького замку, на Владичій вежі, стояв чоловік із сивою густою бородою, в горностаєвій шубі і з золотим ланцюгом на грудях. Він вчепився руками у кам’яні мерлони, які короною увінчували стіни фортеці, і вдивлявся у небокрай.

Будинки містян струміли білим димом. Віконниці здебільшого були зачинені, на вулицях ані душі. Луччани перед негодою причаїлись або вдома, або в церквах, де в ці хвилини ревно моляться, аби лихо обійшло їх стороною.

Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу і моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливіше, небо, здавалось, ось-ось вишкіриться блискучою ламаною лінією, а він спокійно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях. Йона всміхався.

– Батьку… – почувся шепіт за спиною.

Єпископ Луцько-острозький і, за сумісництвом, Жидичинський архімандрит повернувся на звук. Зворохоблений вітром син Василь у шубі, вкритій червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стіну. Небокрай яскраво замиготів, і тишу розрізав грім.

– Ходімо, синку… Вже час, – єпископ обійняв сина за плече і обидва рушили до вежі. – Ну що, княгиня наша згодна? Гарну жону тобі підшукали… – Йона був, вочевидь, задоволений майбутнім шлюбом. Василь же дивився собі під ноги і мовчав. – Синку, ну будь же чоловіком! Такій бабі треба міцного мужа! – гикнув отче у бороду.

Єпископ із сином зайшли у замкову залу. В комині палахкотіли дрова, жар розливався ошатною кімнатою, миготіли свічки, даруючи життя брюсельським гобеленам на стінах. Стіл із напоями оточили гості. Вони поштиво схилили голови, щойно єпископ із масивним золотим ланцюгом на грудях ступив через поріг.

Йона поспішив до жінки у стриманій жалобній сукні з шовковими шнурами та непримітному мереживному очіпку.

– Княгине! Як я радію новині! Ви робите честь роду Борзобагатих, а ми цю честь з радістю приймаємо! – вигукнув єпископ гучно, він намагався, аби його слова почули усі присутні.

До співрозмовників прудко підскочила яскрава Ганнуся у сукні-кот із тканної із золотом зеленої камки. Вона світила білою шиєю і декольте, змушуючі нечисленних гостей манірно ховати очі.

– А як я радію вашому з Василем рішенню! – жінка поцілувала подругу в щічку і грайливо торкнулась перлинки, що звисала із маленького вушка.

Єпископ вмостився у кріслі з масивною спинкою і потягнувся до келиха.

– Прошу панство пригубити за здоров’я молодят!

Гості з задоволенням виконали наказ душпастиря і розсілись по різьблених стільцях, даючи служкам знак розносити страви до трапези. За міцно зачиненими вікнами загрозливо загуркотіло. Ганнуся перехрестилась і стурбовано прошепотіла щось на вухо подрузі. Гості дочекались, поки припиниться грім, і після цього полегшено загелготіли. Сам же єпископ без жодного страху пив вино. Поставивши на стільницю порожній келих, він причмокнув і продовжив:

– Василю, і коли ти повезеш молоду дружину у Вільно?

– У Вільно?! – чоловік у розшитому сріблом темному жупані щойно зняв горнотаєву шубу, і застиг, бо вочевидь, не зрозумів батька.

– Навіщо нам їхати у Вільно? – підхопила наречена в жалобі.

Єпископ знов підняв келих, який служка хутко наповнила.

– Княгині з новим чоловіком треба з’явитись на очі королівні, єдиній живій з Ягеллонів у нашій країні. Бо інакше жодні князі вас не визнають, – душпастир випив до дна і потягнувся за виделкою, аби встромити її у качку.

– Але ж поки ми зіграємо весілля, мине ще багато часу. Хто зна, може тоді з’явиться новий король, а в королівни – чоловік, врешті вона й сама може стане королевою. Може обрати іншу столицю. Все може змінитись. Хто зна – може й сюди, у Луцьк, навідається… – розмірковувала Сокольська.

Йона відірвався від м’яса і тепер вже колупався виделкою у зубах. Княгиню пересмикнуло від огиди. Минуло ще кілька хвилин, поки єпископ завершив свою справу, відпив вина і зауважив:

– Ні, моє миле дитятко, вам треба одружуватись чимшвидше.

– Але ж я у жалобі!.. Має минути рік! – обурилась Анна.

– Але ж я єпископ! Ніхто й слова не посміє сказати всупереч моєму рішенню, – Йона гупнув рукою по столу. – Тож, молодята, готуйтесь, одружимо вас за седмицю… без пишнот, звісно… Ганнусю, допоможи нареченій, щоб було все, як треба.

Ганнуся штурханула подругу у бік і підморгнула. Анна Сокольська знала круту вдачу майбутнього свекра. До того ж, жалобу за колишнім чоловіком вона готова була скинути хоч сьогодні. Тому й не пручалась рішенню єпископа.

За вікном знов замиготіли блискавиці, загриміло і нарешті зарипотів дощ. Владика заборонив зачиняти віконниці, і крізь шибки було видно, як вітер розкуйовджує вози із сіном, зриває хоругви та стяги на баштах, а злива косить небесними струменями землю, перетворюючи її на багно.

Біля єпископа сидів Ганнусин чоловік – Олександр Журавницький. Він хрумкотів горіхами, замріяно дивився на стелю і, в зеленому жупані із золотою тасьмою та перлами довкола шиї, вочевидь, одягнений під стать яскравій дружині, видавалось, подумки був далеко звідси. Олександр, брат того самого рудовусого Журавницького. Та на відміну від лютого одинака, який так налякав Анну у Чорному Лісі, Олександр був м’якшої вдачі – певно, бо не знав біди, адже вдало одружився на Борзобагатівні з її численними статками. Цей шлюб також укладений за розрахунком Йони, який давно вже був удівцем і всі рішення приймав сам.

Зятя він обрав неабиякого – батько братів Журавницьких був людиною церковною, шанованим серед мирян колишнім нареченим єпископом Луцьким, хоч сану він так і не прийняв. Однак старшого Журавницького люд так шанував, що не зважав на те, що той вирішив лишитись мирянином. Та й у православній церкві такі випадки були не вдивовижу. Шлюб Ганнусі і Олександра безперечно допоміг владолюбному Йоні, який пішов стопами свата, спираючись у багатьох справах на його підтримку. Згодом Йона й сам став єпископом Луцьким услід за кончиною близького родича. І теж без висвячення.

Та нинішній митрополит Луцький виявився хитрішим і жадібнішим від попередника – свою церковну владу він перетворив собі на вигоду. І тепер гроші з кожного приходу рікою лились в його кишені. А Жидичинський монастир, який колишній король Речі Посполитої Сигизмунд II надав йому у керування, проносив родині просто казкові статки. Адже саме в монастирі зберігалась чудотворна ікона святого Миколая, до якої миряни линули з усього Великого князівства Литовського, та що там із князівства, звідусюди, де є православний люд.

І тепер за столом Йона жваво обговорював із гостями політику і торгівлю, а княгиня позирала у темне провалля вікна, за яким бушувала злива. «Звісно, Йона спробує керувати мною, як усіма довкола. Та я не хочу цього. Але й жити у злиднях, мені, княгині Сокольській не пристало…» – Анна подивилась на майбутнього чоловіка. Вона всміхнулась Василю, який щоразу червонів, щойно перетинався поглядом із нареченою. Княгиню ж це веселило. «Який кумедний у мене буде чоловік… Та головне, що при ньому верховодити буду я…»

Сокольська поглядала на гостей Борзобагатих і на пишно обставлену залу і з кожною миттю напувалась майбутніми багатством та славою. Щоразу, підносячи срібний келих до вуст, вона відчувала, що її минуле життя залишається далеко позаду, у пітьмах, а поперед відкривається новий осяяний шлях.

«Онисфір! Вийти з гри?.. – під жалобним очіпком промайнула думка. – О, ні, ніколи… Я такого не вчиню. Навіть Йона не зможе мені завадити… Я вдячна Онисфіру – без нього мене тут не було б… Він наче мій янгол-охоронець…»

Злива припинилась, трапеза добігала кінця, двері розчинились, і у єпископський палац увірвався крижаний і солодкий аромат свіжості. На вулиці у світлі смолоскипів коні місили багнюку. Візниці на шляхетських дерев’яних дормезах очікували на гостей церковника. Служки одягали на шляхтичів шуби. На Анну накинули просту шубу – з чорним оксамитом, підбиту недорогим хутром. Поруч прибився наречений. Княгиня торкнулась пишно гаптованого рукава його жупана і звабливо всміхнулась, кивнуши головою у бік найтемнішого кута. Чоловік знітився – але слухняно ступив за княгинею.

Гості з єпископом рушили надвір, і коли вони всі вийшли з палацу, майбутня жона наблизила вуста до Василевого вуха і ніжно прошепотіла:

– Пану треба знати, що в мене є певні умови. По-перше, ви маєте перед весіллям мені виділити привінок – вдвічі більший ніж мій посаг, який я принесу у ваш рід. Я розраховую на власність двох ваших сіл. Вони залишаться мені на випадок вашої смерті.

Василь потупив очі і стиха промовив:

– Так, я розумію. Це в місцевих традиціях і батько це схвалить. Я впевнений.

– В мене є ще одне прохання…, – Анна наблизилась до чоловіка ще ближче, гаряче дихаючи йому просто у шию, – Я їздитиму на прощу завжди сама. Завжди… Без супроводу. Я не люблю спільників у своїх молитвах до Бога… – жінка замовкла, і чоловік потягнувся до Анинних вуст. Він заплющив очі, очікуючи на цілунок, та раптом отямився від шурхоту спідниць і холоду, яким повіяло знадвору. З пройми дверей у світлі смолоскипів йому всміхалась жінка у чорному.

Розділ V

Залою єпископського палацу розливався аромат бузку. Кущі з пурпуровими китицями заглядали у розчинені вікна. Солодкий дурман пробирався у всі куточки кам’яниці, він був ладен приспати всіх палацових мешканців і служок, притупити їхні розважливі думки, аби лише вони вдихали чарівливі пахощі розбещеного травня. У залі з високим мармуровим комином від вітерцю, який прошмигнув з двору Луцького замку, розгойдались кінці білосніжної шовкової скатертини із золотим гаптуванням. Ця скатертина вкривала масивний стіл посередині кімнати, заставлений стравами – в єпископа саме був другий сніданок. Йона сидів у кріслі з високою спинкою, оббитою червоною шкірою, і замріяно роздивлявся свій золотий перстень із печаткою. Його ніс чухався від дражливого бузкового аромату – але від того настрій єпископа лише покращувався.

Ці кущі турецької калини, як її називають при віденському дворі, Йона за величезні гроші викупив у посла Священної Римської імперії Ож’є Гислена де Бусбека. Той вісім років прослужив в Костянтинополі посланцем у султана Сулеймана Першого. Там Бусбек й помітив ароматні гігантські чагарники, які місцеві називали просто – лілак, і, повертаючись до Відня, прихопив численні садженці із собою. Посол був із лякливих і тому по дорозі додому вирішив оминути войовничих мешканців Балкан та Карпат і рушив із почтом просто через море, Кримське ханство, південні степи, а потім Волинь, Краків, аби звідти вже дістатись Відня.

Йона прочув про дивовижну південну рослину і, зустічаючись із посланцем, віддав за саджанці п’ять мішечків срібних солідів. Цього травня бузок особливо грів душу луцькому єпископу – бо нарешті вперше зацвів. А у Відні, кажуть, намагання ботаніків примусити турецьку калину випустити бодай одну пурпурову китицю все ще безуспішні. Та ще більше Йона радів, бо нещодавно прочув про лікарські властивості того дива з Костянтинополя і про потужну отруйну силу цих ароматних квітів. Єпископ досі розглядав перстень на руці і все ще розмірковував, як Всевишньому вдається так вдало поєднувати неземну красу та смертельну небезпеку. Але тут його роздуми перервав тремтливий голос:

– Владико, то може ви зменшите нам нашу лепту? Тяжка вона для нас… – стиха промовив чоловік, який увесь цей час нишком сидів на стільці з іншого боку столу.

Йона відірвав засмучений погляд від персня і перевів його на згорблену старечу фігуру у чорній рясі.

– Скільки храмів у вашому селі? – єпископ спитав суворо, відчувши як його пересмикнуло.

– Три… – панотець у рясі ледь всміхнувся та, щойно перетнувся із крижаним зором дрібних чорних зіниць єпископа, опустив очі додолу і помарнів.

– То, якщо ви не можете нашій Матері подати якусь дрібницю – три копи сріблом… – Йона зачепився поглядом за квіти за вікном, довкола яких літали невгамовні бджоли і раптово замовк та за мить несподівано загарчав, так, що старець у рясі підстрибнув на стільці. – То я зачиню ваші храми на рік, поки не сплатите церкві тридцять коп! Вдесятеро більше! Хай ваші попи з попадями посидять голодними, а ваші селяни без Божої розради! За тиждень я чекаю тут три копи срібла, інакше мої люди приїдуть до тебе і такими, як я, ласкавими, вони не будуть!

Йона вдарив кулаком по столу, прохач підскочив і, тримаючи боброву шапку у руці, почав кланятись та відступати спиною до виходу.

Солодкий аромат знову долинув до єпископського носа. Йона розвернувся до вікна і стомлено відкинув голову на спинку крісла. У куті зали весь цей час за писарським столом Василь Борзобагатий спокійно заповнював канцелярську книгу. Він не звертав увагу на суворий тон батька і переляканого прохача. Йона глибоко вдихнув дражливий аромат і нарешті гучно чхнув, витер рукою носа і розвернувся до сина.

– Ну що, Васильчику, готовий до подорожі у Вільно? Королівна Анна Ягеллонка хоч стара дурепа – але ти маєш затриматись при дворі якнайдовше. Хай твоя дружина зарадить тобі у тому, хай поулещує королівську клячу. А ще, головне, – заведи дружбу з Вишневецькими та Острозькими.

Василь саме поставив крапку у книзі, опустив перо і присипав папір піском, аби той всмоктав залишки чорнил.

– Анна хоче двоє сіл у привінок, – байдуже промовив молодший Борзобагатий.

– От хвойда! – випалив Йона, – Не в її стані торгуватись!

Єпископ глянув у вікно, ще раз принюхався і вже спокійніше продовжив:

– Я і з цим розберуся, синку…

* * *

Княгиня Сокольська у жалобній сукні з високим гофрованим комірцем та срібним ланцюгом на шиї сиділа на лаві біля ганку, очікуючи на бричку, що саме мала повезти її до єпископського палацу. Жінка зупинилась у кам’яниці свого дядька, князя, який прохолодно відреагував на намір племінниці вийти заміж за Василя Борзобагатого. Але й переступати єпископу дорогу він не бажав. Тож роздратований дядько Анну уникав і своє спілкування цими днями звів з нею до щоденного вітання та прощання. Сама княгиня проводила все більше часу із братом Марком. От і цього разу – він був поруч, розташувався на мармуровій лаві під кроною старої липи на ганку луцького палацику Сокольських. Марк, молодший за Анну на декілька років, змалечку зростав із нею і був найближчим і найріднішим їй з усіх. Він саме простягнув руку до Анниного лиця і обережно поправив на її голівці мереживну сітку, під якою збилось волосся.

– Ти знаєш, що не мусиш цього робити? Ти ж можеш відмовитись, – брат провів рукою по щоці жінки.

Анна вперто мовчала, вип’ячивши нижню губу. Не до вподоби їй був осуд і застреження родичів. Але Марк вів далі, лагідно, наче промовляв не до дорослої жінки, а до нерозумного маляти.

– Аничко моя, виходячи за Борзобагатого ти ж багато що втратиш. Він простий шляхтич, до того ж із низів, може й шляхетство його батько взагалі купив, а ти ж князівського роду. Ми ж від Рюриковичів. Ти ж розумієш, що, виходячи за Василя, втратиш усе? Твої майбутні діти князями вже не будуть. Та й невідомо, як приймуть в родині малого Андрійка.

Анна згадала сина, який лишився на няньок у Чорному Лісі, та від того її погляд став ще суворішим. Вона підвелась і відступила від брата на крок.

– Мене не цікавить шляхетність роду Борзобагатих, – її голос був твердий і холодний.

– А що ж тебе цікавить, Аню?! – прогарчав Марк.

В цю мить дерев’яна стара бричка, запряжена двома конями, з рипом підкотилась до воріт. Княгиня стрімко запригнула на підніжку, брат лише поспівав за нею. Візниця накрив коліна панів вовняною шкурою, всівся на передок і йокнув. Коліса провернулись і коні слухняно й неквапливо потягнули пасажирів вузенькими вуличками. Анна гордовито випростала спину, адже, побачивши бричку Сокольських із нареченою єпископського сина, городяни спинялись, дехто вклонявся, княгиня ж кивала головою у відповідь.

– І ти хочеш позбутись князівського стану? Поваги? Заради чого? Ти ж знаєш справжнє ставлення люду до Борзобагатих… – не вгамовувася брат.

– Маркусю, припини. Я більше ніколи не буду жебрачкою. Краще вже бути заможною шляхтянкою, навіть несправжньою, ніж бідною княгинею. Це моє рішення і я ніколи, чуєш, ніколи про нього не пошкодую, – Анна торкнулась срібного ланцюга на грудях і нарешті всміхнулась.

* * *

– А от і наша наречена! – Йона Борзобагатий підвівся із крісла, коли у залу увійшли Сокольські. Єпископ поштиво схилив голову, княгиня присіла в кніксені, її брат кивнув. Жінка було вже прошмигнула до іншого боку столу, де з широкою задоволеною усмішкою стояла її подруга Ганнуся, як її зупинило рипіння Йони.

– То наша княгиня не хоче прикластись до руки єпископа? Гидує Божою ласкою? – Йона простягнув долоню, на якій поблискував золотий перстень із печаткою. Сокольська примружила очі. Якусь мить вона стояла, наче вкопана. В залі запанувала мовчанка. З боку канцелярського столу почувся кашель Василя:

– Отче…

– Ні, чого ж… Владико, вибачте, що забула про манери… – Анна хижо всміхнулась і рушила до єпископа, нахилилась і чмокнула перстень… – Я ж так поспішала до нареченого, отче!

Княгиня підморгнула задоволеному Йоні і розвернулась до вікна.

– А ваше диво розквітло, владико! – вигукнула Анна з удаваним захопленням і підійшла до шибки.

– В моїх руках все розквітає, врахуйте це, дитино, – Йона присів у крісло і підніс до губ келих, наповнений до краю угорським вином.

– Ми прийшли обговорити привінок, отче… – нарешті промовив Марк Сокольський.

– Ну, так, важлива справа. Що дістанеться княгині в разі смерті мого сина… За її власність прийшли торгуватись… – Йона клацнув язиком і поставив келиха на стіл.

В залі запанувала така тиша, що можна було почути кроки служок в коридорах палацу. Тиша тривала хвилину за хвилиною. Нарешті її перервала наречена – Анна холодно та рішуче промовила:

– Я вимагаю Харлупський замок і резиденцію в Красному.

– Красне – наша фамільна вотчина, подарована нам, Борзобагатим, королівською ласкою, – Йона втупив погляд у майбутню невістку. – Ми не даруємо, не віддаємо і не продаємо королівські блага.

– Або Красне буде моїм, або весілля не буде, – Анна торкнулась короткого манжету на лівій руці і розправила спідницю з лондонського чорного сукна.

Йона мовчав. Він відпив ще вина і втулився у вікно. Ніхто і ніщо не могло перервати цю важку тишу, навіть принишк соловей, що виспівував весь ранок.

– Добре, буде вам Красне і Харлупа, – нарешті вичавив з себе єпископ. – А тепер давайте обідати.

Служки почали вносити запечену качку і ковбаси, розливали вино. Гості підсунулись до столу. У самий розпал обіду єпископ відірвався від розмови із Марком Сокольським і звернувся до майбутньої невістки:

– Пані Анно, знаю, що ваш душпастир – Онисфір Дівочка. Вам не здається, що він залишився далеченько від вас? У самому Києві. Може, вам пошукати когось із панотців поближче? Та й з родів більш шляхетських? Я можу підсобити, в мене є кілька гарних священників на прикметі.

– Владико, аби ви знали не лише мої гріхи, а й думки?.. – розсміялась княгиня.

– Люба моя, таємниця сповіді священна… – Йона розвів рукавами, пишно гаптованими золотом. На це княгиня лише всміхнулась. – До речі, мені передали листа для вас від Онисфіра.

Сокольська враз зблідла. Єпископ прошепотів щось на вухо служці, і той миттю вискочив із зали, повернувшись згодом із розпечатаним листом.

– А ви гадали, що всі найважливіші відомості проходять повз мене? – вишкірився єпископ Луцький.

Марк Сокольський схопився за руків’я шаблі і подивився на сестру. Анна захитала головою, даючи знак не втручатись. Йона розгорнув аркуш із зеленою печаткою панотця Онисфіра Дівочки.

– Ваш душпастир вітає вас, пані Анно, з гарним вибором. Пише, що він його схвалює і буде молитись за ваше щастя із Василем Борзобагатим, – єпископ всміхнувся і відклав листа. – Василю, передай папір нареченій.

Анна очима пробігла листа. Рядки на папері були рівно виведені розмашистим канцелярським почерком. Губи княгині розпливлись у посмішці:

– Дякую, владико, за добру новину.

Жінка відклала папірці і, наче нічого не сталось, повернулась до Ганнусі Борзобагатої, яка цього разу сяяла у розшитій золотом синій оксамитовій сукні.

По обіді Йона показував гостям своє ботанічне диво – кущі, розквітлі пурпуровими ароматними китицями. Анні ж поталанило на мить залишитись у залі біля канцелярського столу, відірвати від листа Онисфіра шмат і вивести кілька слів чорнилами, що стояли на канцелярській стільниці. Це зайняло якусь мить – і складена крихітна записка опинилась у кишені жалобної сукні. По обіді сторони підписали угоду про спадок майбутньої нареченої та дар родини Борзобагатих. Під документом поставили підписи всі присутні, і вже за якусь годину бричка Сокольських викотилась із брами Луцького замку повз кам’яниці заможних містян. На паперті Покровської церкви чорніла постать ченця, який просив милостиню. Анна його впізнала і зупинила повозку.

– Аню?! – вигукнув здивований Марко.

– Аби наша справа була успішною! – пояснила жінка, дістаючи із прив’язаного до паску гаманця мідний грош.

Княгиня рушила до монаха. Той, побачивши панну, неабияк зрадів, перехрестився, встав на коліна і схопив княгиніну руку, припавши до неї губами. Сокольська ледь відірвала долоню і стрімко повернулась до брички. Марко сміявся – настільки його звеселила сцена на паперті і поведінка ченця-жебрака, Анна вдоволено усміхалась, візниця гукнув і коні рушили. Щойно ж бричка під’їхала до палацику Сокольських, княгиня влетіла у кам’яницю, закрилась в опочивальні і дістала з манжета згорнуту крихітну записку, що їй передав агент Онисфіра – саме той жебрак-чернець. На ній дрібно – рукою її душпастиря – було написано: «По дорозі на Вільно – у Дубно з архіву Острозьких королівська дарча грамота на Острог. У Вільно – храм Успіння Пречистої Матері, отець Пафнутій».

Анна все зрозуміла і зітхнула – далекоглядний Онисфір все прорахував. І бажання Йони відправити молодих до королівни у Вільно, і їхню зупинку в Дубно. А ще він знає, що за нею стежать кожну мить. Та, попри це, покладає сподівання на свою Сокольську. Княгиня ще раз пробігла очима записку, запалила свічку від лампади і спалила послання. Анна знала – вона досі в грі хитрого Онисфіра і тепер з неї виходити точно не збирається, назло підступному і огидному Йоні.

Частина II

Намиста з таємниць,

Гаптованi секрети

I зблиск розширених зiниць

Народжують легенди.

Розділ VI

Карета Борзобагатих під’їжджала до Дубно. Її супроводжували численні надвірні козаки, попереду яких на чорному коні гарцював Марко Сокольський. Повозка в оточенні наїзників була пишно оздоблена – червоною шкірою, міддю, – упряжена четвіркою коней, з двома кучерами та причепленими позаду скринями. Дормез, нещодавно придбаний заможною луцькою родиною у самому Відні, погойдувався і розхитувався, чим тішив молодих – вони постійно з того сміялись. Василь Борзобагатий виявився непоганим оповідачем цікавих байок, і його молода дружина навіть не помітила, як минув час подорожі. Та постійні балачки притомили шляхтича і він й незчувся, як захропів серед червоних ридванних подушок.

Анна ж дивилась у вікно, оздоблене золотавими китицями. Вони вже добру годину проїжджали села, лани, гаї та ліси могутньої фамілії Острозьких. Княгиня була вбрана у весільні шати із сірого переливчастого єдвабу, розшитого сріблом і перлами – подруга Ганнуся наполягла, аби спідниця в молодої була пишною, тож на Анну під сукню начепили фіжми, які тільки-но входили у моду. Їх називали на іспанський манер вертугадо.

Кажуть, першою одягла такі королева Кастилії Хуана Португальська, аби приховати при дворі свою вагітність. «Таке могла одягти на себе справді лише божевільна», – відзначила Сокольська, щойно побачивши складну конструкцію. Згадала вона оповідки про бідну Хуану, яка втратила розум по смерті чоловіка Филипа Красивого, возила усюди його тіло і не давала поховати мужа. Врешті, чоловікові родичі відправили безтямну королеву у монастир, і відтак до влади в Кастилії прийшли владолюбні Габсбурги.

Вертугадо, спадок божевільної Хуани, неприємно вразив Сокольську. Кошик, який складався із металевих прутів і тримався на стегнах, був надзвичайно важким. На обручі, які утворювали рівний конус, натягувалась тканина – наче на барабан, створюючи ідеальну жіночу фігуру, правда, за чоловічими уявленнями. Спершу Анна противилась вдягати такий незручний набедрений кошик, та подруга і віднині близька родичка наполягала, адже саме такі, закуті у залізо, жінки нині вважались наймоднішими при дворах усіх європейських монархів. Врешті, відмовити Борзобагатівні Сокольська не змогла: зітхнувши, вона дозволила одягти на себе вертугадо. Хоча в конструкції, яка сповільняла рухи, нареченій було важко не те щоб їхати в кареті, а й вистояти всю тривалу і помпезну Божу службу, яку розпланував сам луцький єпископ Йона. До того ж, нервуватись під час обряду доводилось не лише через шати – спиною весь час вона відчувала пекучий погляд рудовусого Івана Журавницького, який приїхав до брата на родинне свято. Не зводив він очей з нареченої і під час вечері, через що княгині було ніяково перед новими родичами.