Смарагдове місто Країни Оз

– Жителі Країни Оз відібрали Чарівний Пояс нашого Короля. Ми, номи, збираємося помститися їм за це, рознести в пух і прах всю їхню чарівну країну. У такій справі без вашої допомоги не обійтися.

– Бійка буде? – насамперед поцікавився Вождь.

– Звичайно!

Відповідь припала вождю до душі, він навіть підстрибнув від радості, при цьому фальшива голова помітно з’їхала набік. Щоправда, поправивши голову, Вождь зазначив:

– Але ж нам Озма нічого поганого не зробила.

– То й що? – поцікавився Гуф. – Зате зможете відчайдушно битися, ви ж це любите!

– Послухай краще, як я співаю! – ні з того ні з сього бовкнув Вождь і затягнув якусь безглузду пісню. Генерал не зрозумів жодного слова, але терпляче вислухав і навіть заплескав у долоні.

– Подобається? А що ти нам даси, якщо ми погодимося?

Генерал знав, що цікавило фанаберів. Дорогою він все обдумав, адже відомо: тільки добрі справи робляться задарма, за злі зазвичай вимагають плату.

– Щойно наш Король отримає назад свій Чарівний Пояс, – відповів Гуф, – він одразу начаклує вам справжні великі голови, тож вам більше не доведеться соромитися своїх малесеньких голівок і тягати на шиї картонні муляжі.

– А не обдуриш? – засумнівався Вождь.

– Слово честі!

– Я пораджуся з народом, – поважно мовив Вождь Фанаберів і гучним криком скликав своїх підданих. Почувши про обіцянку генерала, фанабери відразу погодилися на пропозицію номів. Знайшовся, щоправда, один розумник, який поцікавився:

– А якщо ми не здобудемо Чарівний Пояс, що тоді?

Але одноплемінники кинули його в річку, щоб не ставив дурних запитань, і довго веселилися, спостерігаючи за тим, як текла фарба з його фальшивої голови.

Один союз було укладено, і Генерал вирушив далі, в пошуках нових союзників. Річ у тім, що крім фанаберів по сусідству жили й інші злі створіння, допомогою яких збирався заручитися хитромудрий ном.

VII

Тітка ем перемагає лева

– А ось і ваші кімнати, – сказала Дороті, прочиняючи двері.

Тітка Ем злякано відсахнулася, побачивши розкішні меблі та портьєри:

– Де тут витерти ноги?

– Не турбуйся, – порадила тітці племінниця, – скоро в тебе будуть нові туфлі. Почувайтеся як удома!

Тітонька обережно переступила через поріг і з захопленням роззирнулася:

– Куди там нашим канзаським готелям! Але це занадто шикарно для нас? Чи не можна кімнатку простіше, десь у мансарді?

– Ні, – рішуче відповіла Дороті. – Ви житимете тут. Так розпорядилася Озма. Всі кімнати в палаці однакові, простіше ви не знайдете. Не варто вередувати, тітонько, тут вам не Канзас, тож, будь ласка, звикайте.

– Не так вже й легко на старості років звикати до розкоші, – важко зітхнула тітонька. – Та, видно, така вже наша доля! Що скажеш, Генрі?

– Краще не ставити зайвих запитань, – відповів дядечко, здивовано роззираючись навкруги. – Свого часу я походив світом і знаю: на новому місці краще спершу мовчати і придивлятися до всього.

Дороті показала родичам інші апартаменти, докладно відповідаючи на їхні запитання. Спочатку вони оглянули вітальню, вікна якої виходили в сад, перед яким були розбиті клумби з трояндами, потім – дві спальні – окремо для дядька і для тітки, між ними – ванна кімната.

У спальні тітоньки були ще одні двері, що вели в гардеробну. Дороті відчинила їх, щоб показати найрізноманітніші костюми, які придворні кравці нашили для тітки, працюючи всю ніч без перерви. Дядечка теж не обійшли увагою: тепер він мав дев’ять костюмів, скроєних по моді Країни Жвакунів: широкі штани до колін, шовкові панчохи і туфлі з діамантовими пряжками. До кожного костюма додавався крислатий капелюх, оздоблений по краях дрібними золотими бубонцями. Крім того, було кілька сорочок із найтоншого полотна, прикрашених мереживами, і кілька жилетів із блискучого шовку.

Перш ніж переодягнутися в новий блакитний костюм, дядько Генрі вирішив прийняти ванну. До свого нового статусу він поставився з холодною розсудливістю, проте від допомоги прислуги навідріз відмовився.

А тітонька, охаючи й ніяковіючи, все ніяк не могла опанувати себе. Усе здавалося їй занадто шикарним, усе їй треба було роздивитися, до вього торкнутися. Нарешті, спільними зусиллями Дороті, Желеї Джемб і ще двох покоївок тітоньку вдалося одягнути й причесати, і вона вийшла у вітальню, де вже походжав дядько Генрі, в усій красі.

Дядько Генрі не тільки прийняв ванну, але й привів у порядок бороду і вуса, й тепер виглядав вельми респектабельно.

– Скажи-но, Дороті, – звернувся він до племінниці, – чи не занадто я вирядився? Тут усі так ходять?

– Усі, крім Опудала й Косматого чоловічка, – пояснила дівчинка. – А, скажімо, Залізний Лісоруб і Тік-Ток взагалі не одягаються, бо зроблені з заліза. Ось побачиш, всі придворні одягнені так само, як ти, хіба що діамантів на них більше.

– Та ти просто франт, Генрі! – вигукнула тітонька, окинувши чоловіка критичним поглядом.

– Подивися краще на себе, – образився той, – розпустила хвіст, як павич!

– Ти маєш рацію, – важко зітхнула тітонька, – ми невинні жертви цього, як його…

– Етикету, – підказала Дороті.

– Ось-ось! Не думала я, що на старості доведеться вбиратися по дві години!

– А зараз я покажу вам палац, – усміхнулася Дороті. – Ходімо!

І вона провела їх коридорами і залами палацу, представляючи на ходу всім зустрічним, а потім показала свої апартаменти, що розташовувалися неподалік.

– Отже, все це правда?! – охала тітонька, розкривши від здивування рот. – Значить, чарівна країна і справді існує? І це не сон? Але де всі ці дивні створіння, про які ти згадувала?

– Справді, де Опудало? – поцікавився дядечко.

– Опудало гостює в Залізного Лісоруба, – відповіла дівчинка. – Він скоро повернеться, і тоді ви познайомитеся. Впевнена, він вам сподобається.

– А Чарівник Смарагдового міста? – поцікавилася тітонька.

– Побачите його за обідом. Він живе тут, у палаці.

– А Джек-Гарбузова голова?

– Джек живе за містом, на своєму гарбузовому полі. Незабаром поїдемо до нього і заодно відвідаємо професора Ученого Жука. Тік-Ток з Косматим чоловічком, напевно, теж прийдуть на обід. А зараз заглянемо в курник до Біллини.

І вони вирушили на задній двір, де серед овочевих грядок стояв маленький будиночок. На його ґанку грілася на сонечку жовта курка.

– Доброго ранку, господине! – заплескала вона крилами, побачивши що наближається Дороті. – А я тут сиджу, тебе чекаю. Думаю, зайде до мене Дороті, чи ні. Це твої родичі?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.