Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

– Я ваш брат, Ізабелло, я люблю вас, і в мене нікого ріднішого за вас не залишилося. І те, що я зараз маю розмову, щоб отямити вас, а не надавати ляпасів і не відправити до монастиря, має впевнити вас у моїх добрих намірах та щирості. Гадаю, що наш покійний брат Філіпп де Вертю у цій ситуації не добирав би слів.

– Жане, ви не розумієте, – він кохає мене…

Дюнуа важко зітхнув. Ніколи в житті він не подумав би, що його амбітна розумниця-сестра перетвориться на закохану дурепу.

– Ізабелло, вам давно не дванадцять років, ви мали би зрозуміти, що чоловіки кажуть одні речі, а роблять інші, часто називаючи коханням свої бажання. Адже жінки хочуть чути про кохання! Він не може із вами одружитися. Він хоче, аби ви були його коханкою. Подивіться у люстерко – хто б не хотів? Та ви маєте бути розумнішою. Ви маєте покинути Вандома. Коли вже у вас забракло розуму та спритності тримати все в таємниці, ці стосунки не роблять вам честі. Ваш сповідник мав би нагадати вам. А коли ви вже зізналися сповіднику, то це, безперечно, донесли королеві Йоланді. Не плачте. Це все марно. І у вас немає вибору. Ви перш за все маєте дбати про інтереси родини. Наші брати досі в полоні. На щастя, листи до Лондона йдуть довго. Коли наш брат, герцог Орлеанський, дізнається про ваші люб’язності з молодим Вандомом, я напишу, що це все вигадки наших ворогів. Ви зрозуміли мене, мадам?

– Так… – ледь чутно відповіла Ізабелла, опустивши голову.

– Чеснотна жінка прагне мати чоловіка, законних дітей та сеньйорії. А від того, що ви закохались в одруженного чоловіка, ще й власного дівера, вам того не отримати. Невже ви хочете прожити життя, чекаючи, поки він овдовіє, отримає папський дозвіл та одружиться із вами? Ви дуже молода та наздвичайно гарна дама, його величність знайде вам доброго чоловіка, – будьте певні.

– Так, мій брате, – Ізабелла геть скисла.

Коли вона вперше прибула до двору, Філіпп де Вертю сказав їй, що будь-який її вчинок не повинен кидати тінь на честь та інтереси родини. Зараз її другий брат нагадав їй те, що вона так легковажно забула. Адже шляхетна жінка ніколи не зможе діяти за власним вибором.

Ізабелла ледве витримала ранковий прийом у короля. Попри те, що вони з Вандомом намагалися жодним чином не виказати своїх стосунків, безперечно, хтось із шпигунів королеви скористався їхньою необережністю та доніс її величності. Королева сама підливала масла у вогонь, вимірюючи межу їхньої стриманності. Коли Рауль де Вандом чергує у короля, то неодмінно відправить саме мадам Ізабеллу із запискою до зятя, аби поцікавитись, чи добре він почувається, чи передати листа від королеви Марі, що спершу завжди надходили до матері. Вандом ніколи не проґавить момент, скориставшись із того, що король надиктовує секретареві кілька рядків відповіді у сусідньому покої, аби обійняти Ізабеллу за талію, квапливо й спрагло поцілувати, та, міцно схопивши за руку, владним пристрасним шепотом призначити побачення ввечері.

Отруйними гадюками, спершу обережно – від фрейліни королеви до придворного шевалье короля – поповзли чутки: красунчик Рауль де Вандом упадає коло своєї братової, а безсоромна мадам Ізабелла не надто забороняє ці адванси. Якщо вони досі не впали у гріх, то скоро це неодмінно станеться, адже вони такі молоді, а при веселому дворі короля так важливо зберегти чеснотність.

«Стій прямо і не смій червоніти, наче тебе це зовсім не обходить!» – наказала Ізабелла сама собі подумки. На її тонкому, дуже білому обличчі завмерла придворна посмішка. Ізабелла, скільки себе пам’ятала, хотіла опинитись при дворі, і жадала впливу та хотіла, аби король називав її милою кузиною, що завжди стояла так близько до королеви і трону, наскільки дозволяло її походження та посада, ані півфута нікому б не поступилася місцем. А нині лякливо неслухняними ногами позадкувала до третього ряду, де місце придворних без краплини королівської крові або ж для людей, позбавлених жодних амбіцій. Очевидно, що дочці герцога Орлеанського, хай і позашлюбній, та невістці графа де Вандома там не місце…

І як би вона не ховалась у третьому ряду придворних сьогодні, дами озирались та дивились на неї, сичали отруйними язиками, ховаючи обличчя за віялами. Вони знали, що король наказав своїм придворним представити до двору своїх дружин, знали, що Рауль де Вандом так само змушений буде привезти свою дружину, Луїзу де Русі, як би він не хотів залишити її навіки-вічні у заміському маєтку.

Ізабелла навіть зі своєї схованки добре бачила те, що відбувається. Герольди доповіли про Рауля де Вандома, графа де Менга та сеньйора Маршенуара із дружиною. Рауль був у простому оксамитному таперті темно-синього кольору, він міцно тримав під лікоть Луїзу в зелених брокатах. Треба визнати – пересувалась вона із важкістю, як гуска, попри височезний пояс сукня не приховувала, що мадам де Вандом при надії. Ізабеллі здалося, що у неї зараз просто розірветься від стукоту у скронях голова, у шлунку закрутилося, але вона неймовірним зусиллям стримала потяг до блювоти. Вона не помічала ані несмаку зеленого із золотом вбрання Луїзи, ані надміру коштовностей на її пальцях, ані посклянілих очей Рауля, що дивився у бік трону і навіть упівоберта не озирався до дружини. Ізабелла бачила лише те, що Луїза вже геть не те дівча, яким вона була на весіллі, попри маленький зріст та вагітність, зараз вона була пишною молодою жінкою – білошкірою, кругленькою, сіроокою та білявою. Багато чоловіків не відмовились би від такої у своєму ліжку. І Рауль, звісно, не відмовився. Високий пояс сукні мадам де Вандом знов нагадав Ізабеллі, що нічого доброго їй чекати не слід…

За кілька кроків від трону Луїза схилилась у ритуальному реверансі та завмерла, чекаючи на дозвіл його величності підвестися. Треба гадати, їй важко триматися, схиливши коліно, в її стані, а король, як більшість молодих чоловіків, геть цього не розумів, тому він уважно слухав довгий перелік володінь, сеньйорій і титулів, аж тоді дозволив їй встати.

– Мадам де Вандом, ми надзвичайно раді бачити вас при дворі, – сказав король, вказуючи, куди Луїзі стати.

Розгублена розчервоніла мадам де Вандом замість того, щоб стати, де вказано, ще тричі присіла у реверансах, що треба було робити, лише залишаючи залу. Придворні зашепотіли щось глузливе, Рауль кресонув дружину розгніваним поглядом. Луїза розгубилась ще дужче і стояла геть червона, не піднімаючи очей, руки її, зчеплені на животі, тремтіли.

Високий лоб Рауля прорізала глибока зморшка – ознака сильної стурбованості. Він шукав поглядом Ізабеллу, та не знаходив її у звичному місці біля трону. Він знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу світську посмішку на вустах, цей прийом із представленням до двору Луїзи для неї як ляпас. Він хотів поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де їх можуть розсадити далеко одне від одного без жодної змоги перекинутися хоч півсловом.

Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в її покої. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассі з дозволу королеви на два тижні поїхала на прощу. Призвичаєним рухом, сунувши дрібну монету у податливу відпружену долоню, він відпустив покоївку, що допомагала своїй пані із зачіскою. Покоївка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в ліжниці мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассі немає, то в неї буде кілька вільних годин.

Ізабелла, звісно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неї, аж язиком цокнув від захвату. Вона – ідеальна придворна дама, така витончена, освічена, так доречно вбрана. Він прийшов саме у ту мить, коли покоївка мала подати їй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сиділа у нижній сукні темно-червоного кольору, який пасував їй найбільше.

– Мадам…

– Ви прийшли, монсеньйоре? Хіба ваша дружина відпустила вас?

– Я не потребую її дозволу! – різко відповів Рауль, ледве стримуючи роздратування.

Ізабелла ніколи не дозволяла собі ревнощів, проте вся ця ситуація була важкою та неприємною, Вандом волів швидше її зам’яти та повернути коханці настрій. Рауль упав перед нею на коліна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивільнилась. У Вандома геть зіпсувався настрій.

– Та що із вами, мадам?

– Ви представили двору мадам де Вандом… У неї буде дитина…

– Не думав, мадам, що вас дивують такі речі. Вона – моя дружина, де ж мені з вашої ласки брати законних синів?

– Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тоді я?

– Ви – жінка, яку я кохаю. Понад усе. Хіба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разів.

– Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навіть не намагаючись приховати гіркоту.

Вандом різко підвівся, гнів так оволодів ним, що він почав міряти покій широкими кроками. Настрій коханки не давав йому спокою, він прагнув припинити їхню сварку якнайшвидше.

– Господи, Ізабелло, чого ви хочете?

– Того, що й будь-яка жінка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дітей, а не бастардів… Бути господинею у вашому замку, а не бідною родичкою, яку терплять із великої милості…

Вандом, не опанувавши себе, вже хотів відповісти різко, майже грубо, та Ізабелла підвела до нього свої наповнені сльозами очі. Попри нахмуреність, попри стиснуті жорстко губи, він був як повітря для неї. Кожен погляд, кожна посмішка, кожен дотик… Зрадливі сльози покотилися по обличчі, вона квапливо змахувала їх. Вандом кинувся до неї, цілуючи руки та намагаючись обійняти.

– Не треба, монсеньйоре… Не треба. Я не хочу. Нічого путнього з цього не вийде. Ви одружені, Бог дав вам дитя. А те, що було у нас із вами, жодним добрим словом не назвати. Ідіть… Вас буде шукати його величність… Або вона… Залиште мене… Я маю привести себе до ладу перед святом. У мене очі червоні. Її величність уважна до таких речей, її дами мають бути привітними та веселими і робити те, що накажуть – байдуже, що у них на серці…

Вона квапливо вивільнила руки. Рауль аж скривився від образи. Мало чим жінка могла полоснути його гордощі сильніше, аніж такою зневажливою відмовою від його кохання. Так хіба що набридливе цуценя проганяють…

– Я хочу, щоб ви пішли, монсеньйоре. Те, що між нами було, інколи робило мене по-справжньому щасливою, та набагато частіше – нещасною. Якщо я не прожену вас, то дозволю вам зруйнувати моє серце, репутацію та життя вщент. А я цього не хочу.

Хоча Рауль досі мовчав, крила носа його аж побіліли, видаючи гнів. Саме страх того, що його почуття, бажання, його самого можуть відкинути, як непотріб, змушував розривати будь-які стосунки першим. Він найменше чекав такого повороту подій від завжди покірної його волі Ізабелли. Його маленької Ізабо… Адже жодного разу до цього дня вона не виказувала інших бажань за його власні. Спантеличений, ображений Рауль глухо запитав:

– То це все, мадам? Ви проганяєте мене?

Вона квапливо кивнула, вже не в змозі стримувати сльози.

– Усе… Господи, все…

Його високий лоб знову прорізала важка зморшка. Він на мить скам’янів, хоча невимовний гнів спопеляв його зсередини. Він не хотів помічати ані її сліз, ані тремтіння в голосі. Всі його почуття, весь його біль, вся мука були в ньому самому.

– Я хочу, щоб ви мене запам’ятали, мадам. Добре запам’ятали…

Рауль рвучко ступив до дверей та замкнув їх на клямку. Потім схопив її обличчя обома руками. Ізабелла думала, що він хоче її поцілувати, і заплющила очі, проганяючи сльози.

– Я завжди пам’ятатиму вас… – прошепотіла вона. – Присягаюсь, я завжди пам’ятатиму вас…

Та Рауль не мав наміру ані бути ніжним, ані дбайливим. Він рвонув обома руками червоне плаття від плечей до пояса та притис Ізабеллу до стіни, впившись губами в шию. Руки ковзнули нижче – впевнено, зухвало, так наче знали її досконало. Тіло Ізабелли зрадливо занило, визнаючи його владу. Вона спершу обіперлася обома руками на нього, так наче хотіла відштовхнути, а вже за мить слухняно відпружилась, Рауль стис її міцно, мало не до синців, на межі пристрасті та грубощів, насправді не знаючи, куди подіти шал, що спопеляв його зсередини образою та бажанням. Він раптом знайшов задоволення в тому, щоб змусити Ізабеллу бути покірною кожному своєму поруху, геть не виказуючи ані крихти ніжності, змусити її прикусити собі губу до крові, аби лише не закричати, змусити її тіло із шалом віддатись на його удавано недбалі, брутальні пестощі, без жодного цілунка, без найменшого лагідного слова. Він знав, що деякі чоловіки віднаходять задоволення в тому, щоб жінка в ліжку була залякана, зв’язана чи навіть плакала. Вандом ніколи не належав до їх числа, проте зараз йому хотілося цілковитої покори, повного прийняття, так наче він хотів покарати її за образливі слова та зневагу. Він підібрав спідниці та ковзнув рукою між стегнами, геть не лагідно, не ніжно. Ізабелла зойкнула, стискаючи його долоню. Аж тут скам’яніле напруження на його обличчі змінилося вдоволеною, дещо іронічною посмішкою:

– То ви хочете мене, мадам…

Вона лише зойкнула у відповідь, присунувшись дужче до нього, розв’язуючи срібні китиці на комірі його білої лляної сорочки.

– Ні, не так. Зараз як я хочу… – прошепотів Рауль їй на вухо, лоскочучи подихом маленькі пухкі пасма волосся, що не вкладались у коси.

І наступної миті жбурнув її на стіл обличчям так швидко, що вона ледве встигла зіпертися на руки. Потім задер спідницю та глухо наказав:

– Ширше…

На мить Ізабелла завмерла від раптової криці в його голосі та незнаної раніше брутальності. Якщо це гра – то вона вперше злякалась, втративши будь-яке розуміння: чим все це закінчиться?

– Ви добре почули мене, мадам? – повторив Рауль, голос його став низьким, він захрипів.

Він схилився над нею, потім упав усією важкістю їй на спину й повторив у самісіньке вухо:

– Ширше…

Ізабелла послухалась… Вони кохалися до цілковитої безтямності, аж поки знесилена, майже непритомна Ізабелла нарешті ледь чутно не відповіла на запитання Рауля те, що він так прагнув почути.

– Тож кому ви належите, мадам?

– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди…

Тільки тоді він дозволив собі втратити контроль, зрештою дозволив собі повне задоволення. А тоді відпустив Ізабеллу.

Ізабелла сиділа на підлозі в розірваній сукні, зім’ятій брудній спідниці, не спроможна навіть пальцем поворухнути. На тонкій ніжній шиї, на плечах та зап’ястках вже проступили синці, шкіра між стегнами нила, наче її подерли, а потім посипали сіллю, від найменшого напруження чи навіть згадки про те, що сталося, низ живота зводило болісно-солодкою судомою. Те, що між ними відбулося, важко було назвати коханням, проте і він, і вона отримали якесь приголомшливе болісне задоволення, утричі солодше та болючіше, бо вони розуміли, що то востаннє. У долоні Ізабелла затисла срібну китицю з коміра Раулевої сорочки, яку вирвала, не знаючи, куди подіти шал своїх рук. Вандом мовчки привів до ладу своє вбрання, плеснув собі в обличчя холодної води з глечика для вмивання, та, навіть не озирнувшись до своєї безтямної коханки, вийшов із покою Ізабелли.

Наступні два тижні Вандом залицявся мало не до кожної придворної красуні, усіляко даючи зрозуміти Ізабеллі, що жодним чином не страждає від розриву із нею. Придворні знову засичали отруйними жалами, вишукуючи найменші ознаки ревнощів чи образи на бездоганно байдужому обличчі мадам Ізабелли. Може, то все порожні балачки? Королева задоволено та водночас зацікавлено за нею спостерігала. Коли її придворна дама нарешті опанувала себе, то чи не доручити їй нарешті тримати на короткому повідку котрогось із свавільних сеньйорів, більше потрібних короні, ніж Рауль де Вандом, який і так нікуди не подінеться? Може, котрогось із братів герцога Бретонського?

Та й самі шевальє наче нутром відчули, що можуть посперечатись за її увагу. Ще влітку п’яний Луї Анжу, старший син королеви Йоланди, схопив Ізабеллу у темному коридорі Шинонському замку, втиснув у стіну так, що вона вільно дихнути не могла, затим обмацавши її, відштовхнув зі словами:

– Коли б ти не спала з молодим Вандомом, а він мені брат по зброї, то ще тиждень сісти не змогла б… Тікай звідси та не потрапляй мені на очі в безлюдних місцях.

Відтоді Ізабелла навіть на королівських учтах у залитих світлом сотень воскових свічок залах оминала герцога десятою дорогою. Жвава увага чоловіків її гнітила, необхідність бути люб’язною та підтримувати світську розмову псувала настрій. Попри все, що сталося, попри накази брата, думала вона лише про Рауля де Вандома. Та й далеко від нього не втечеш, Вандом – її сеньйор, старший у родині, допоки його батько в полоні у англійців. Він має право їй наказувати, а у неї – жодного приводу відмовитись йому коритися. Від цієї думки страх труїв їй серце. Страх, що він зрештою змусить її робити те, чого вона не хоче.

– Ви надзвичайно бліда сьогодні, мадам де Вандом, – сухо зауважила старша придворна дама королеви, мадам де Гокур.

– Мені і справді зле, мадам. У голові паморочиться. Мабуть, застудилася на ловах у вівторок.

– То йдіть до своїх покоїв та накажіть покоївці принести вам теплого вина. Її величність не терпить, коли придворні дами хворіють.

Ізабелла схилилась у реверансі. Насправді сердешна не змогла б добути до кінця прийому, бо їй стало млосно, обличчя зробилось крейдяно-білим, вона ступила два кроки до коридора палацових служб та вибігла геть. На нижньому поверсі, де працювали палацові пралі, білошвачки та кастелянші, вона перехилалася через край підвіконня, її зімлоїло. І поки приголомшена Ізабелла намагалася зрозуміти, що й до чого, її ще двічі скрутило. Вона аж сповзла на підлогу, а якась жаліслива праля із розпухлими від води червоними руками подала їй кухоль крижаної води та мокрий рушник. Ізабелла мовчки взяла, у своєму приголомшенні навіть не здогадавшись подякувати. Праля із легкою посмішкою до неї озирнулась – чи то кепкуючи, чи то співчуваючи. Ізабелла механічно прополоскала рот, виплюнула воду та приклала рушник до обличчя…

Жодних сумнівів: попри усі старання молодого Вандома не зробити їй дитину, вона завагітніла. І те сталося не в їхній останній раз, коли він геть не дбав про неї. Якщо вона все правильно порахувала – десь два з половиною чи три місяці. Ще деякий час Ізабелла сиділа на підлозі, сховавши ноги, паралізована цим розумінням: гірше й бути не може. Навіть мови не може бути про те, щоб тепер зізнатись Раулю та розраховувати на його захист. Більше того – його захист та визнання дитини означає приниження для неї, безчестя та повторення долі матері. Та й до Дюнуа, що досі впевнений, що її стосунки із Вандомом не перетнули межі танців та випадкових поцілунків, йти не можна.

«Я впораюсь із цим… Упораюсь… І більше не робитиму таких дурниць…» – повторювала вона сама собі. Зараз жовтень, дитя, якщо її розрахунки правильні, народиться у квітні. Вона має залишити двір до того, як покоївка про щось здогадається. І також королева. Ізабелла заперечливо хитнула головою та криво посміхнулася сама собі: її величність уже давно знає. Придворні дами шепотіли одна одній, що пралі та покоївки завжди квапляться з доповіддю до королеви, коли в якоїсь фрейліни не наступає вчасно місячна кровотеча. Кажуть, за таку новину Йоланда не жаліє срібної монетки. А кому ж знати такі подробиці про придворних дам, як не покоївкам та пралям, що міняють постіль та перуть її? А Ізабелла пропустила вже дві чи три кровотечі. Безперечно, її величність уже обізнана з тим, що у неї буде дитина. І, звісно, вона знає, від кого…

Йоланда навіть оком не повела, коли мадам де Вандом попросила її аудієнції, а потім дозволу на деякий час повернутися до своїх володінь.

– Їдьте, моя люба. Та неодмінно повертайтесь, коли одужаєте. А коли повернетесь, будьте обережнішою та потурбуйтесь, аби ваші нездужання не повторювались занадто часто.

Ізабелла тричі схилилась у реверансі й вийшла з кабінету її величності. Авжеж, королева усе знає…

1423

Минув Великдень, потім перша половина квітня, а дитина Рауля не квапилася на світ Божий. Ізабелла вже шість тижнів не виходила з найвищого покою донжону Ла-Ферте, коли вже навіть найпишніші сукні, із важкими складками під грудьми перестали приховувати її стан. На щастя для Ізабелли, активізувалися воєнні дії, тому ані Дюнуа, ані Вандомам було не до візиту. Про неї забули.

До ліжниці було дозволено заходити лише Бланш дю Пон, старій годувальниці Ізабелли, Мадлен, її молочній сестрі, та Жанні, колишній коханці Філіппа де Вертю. Вагітність ретельно приховували від мешканців замку, навіть капелана було звелено викликати лише у разі загрози життю породіллі чи немовляти. Ізабелла годинами сиділа біля вікна, дивилась на першу зелень незмигним поглядом. Бланш дю Пон марно пропонувала щось попоїсти. Але відповідь була завжди та сама:

– Я нічого не хочу…

І ці слова були для старої годувальниці найгіршими у світі. Ізабелла завжди була суцільним жмутком бажань, прагнень та почуттів. Навіть за найбільших переживань вона не втрачала ані зухвалості, ані апетиту, ані почуття гумору. Зараз же вона сама не своя… Днями сиділа у ліжку, обійнявши руками свій живіт, і плакала. Так, наче хотіла оплакати те дитя завчасно.

– Годі, годі, мадам. Якою буде доля тієї дитини, коли мати носить її у сльозах? Ще жодного дня не було, відколи ви повернулись до Ла-Ферте, щоб ви не плакали…

– Бланш, я не зможу лишити це дитя… Я мушу його віддати… Я ніколи не знатиму, чи добре про нього дбатимуть… Ніколи… Що я за жінка така, що не можу подбати про свою дитину?

Від того бідолашна Ізабелла знову розридалася, і Бланш вирішила більше не дорікати своїй вихованці, а відволікти її гаптуванням дитячого приданого.

Як було у звичаї перед пологами, вона склала заповіт і від того впала у ще більшу меланхолію. Не так має народжувати шляхетна дама, не ховаючи свій гріх від усіх у високій вежі, а в пишному пологовому покої, прикрашеному гобеленами та квітами.

Ані звільнення, ані перепочинку. Тільки страждання, біль, задушливий запах крові й ароматичних масел. Не можна кричати. Інакше всі зрозуміють, здогадаються, що вдова Анрі де Вандома народжує позашлюбне дитя. Третю добу тягнуться виснажливі пологи. Ізабелла лежить знесилена, розбита, напівмертва. Обличчя жінок коло неї стають дедалі суворішими… Ізабеллі байдуже. Допоки сильний, як демон, біль не захоплює її владно та безжально. Тоді вона кусає собі руку, щоб не кричати. Біль нестерпний та приголомшливий – Ізабелла ледве встигає здивуватись, що досі жива.

– Вона не народить… – похитала головою Бланш. Голос Жанни, не змінившись, монотонно повторює молитву.

Хочеться спати, вона вже кілька діб не спала, хіба що дрімала. У дрімоті забувається біль. У дрімоті вона легка, як пір’їнка, як хмаринка… Вітер відриває її від важкого, до краю наповненого болем тіла та несе до світла. Але знову той невідступний біль, ледь дозволивши видихнути, судомою зводить ноги, перед очима туман. Серце вискакує з грудей, важко дихати.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Про долю Луї Орлеанського та Валентини Вісконті читайте в романі «Тристифер. Під знаком вовка».

2

 Короткий чоловічий камзол із пишними рукавами біля плечей та часто баскою.

3

 Перший напад безумства стався із королем Шарлем VI улітку 1392 р. під час походу на герцогство Бретонське.

4

 За новим стилем 1403, за старим стилем рік починався з Великодня, зазвичай у березні-квітні. Дофін народився у лютому.

5

 Тут епілепсія.

6

 Учасники народного повстання 1415 р. в Парижі. Одним із ватажків був Кабош.

7

 Омаж – присяга на вірність.

8

 Годем – презирливе прізвисько англійців.

9

 Саєт – дорога тканина.

10

 Конусоподібний жіночий головний убір

11

 З дванадцяти дітей Шарля VI та Ізабо Баварської батьків пережили лише четверо. Вісім померли раніше: Шарль(1386), Жанна(1388—90), Ізабелла (1389–1409), Шарль (1392–1401), Мішель (1395–1422), Луї (1397–1415), Жан (1398–1417), Філіпп (1407).