Смок Беллю. Смок і Шорті

– Що роблять інші люди, те ми теж можемо робити, – сказав Кіт, хоч у душі не був певний цього.

IV

– І мені двадцять сім років, і я справжній чоловік – часто казав собі Кіт наступними днями. У цьому була потреба. Хоч він і спромагався щодня переносити свої вісімсот фунтів, проходячи милю на день, але наприкінці тижня виявилося, що він загубив п’ятнадцять фунтів своєї власної ваги. Його обличчя зробилося худе та похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. І повертаючись назад порожняком, він майже так само волік ноги, як коли ніс тягар.

Він зробився робочою твариною. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а його сон був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від болю, що корчив йому ноги. Кожна частина тіла йому боліла. Ноги були вкриті болючими пухирями, але це ще було ніщо, у порівнянні зі страшними порізами та синцями на ступнях від обточених водою каменів Дайської Долини, через яку пролягав його шлях на дві милі. Ці дві милі являли собою насправді тридцять вісім миль. Він мив тепер обличчя тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до живого тіла ременями мішків, і тоді він згадав про коней, що їх він бачив на вулицях міста, і вперше зрозумів їхні муки.

Справжньою тортурою для нього, що майже зруйнувала його нанівець, була на початку їжа. Надмірна праця вимагала надмірного харчування, а шлунок його не звик був до такої величезної кількости сала та грубих, дуже шкідливих, темних бобів. Кінець кінцем його шлунок перестав травити, і протягом кількох днів біль, роздратування та ще й голод мало не звалили його з ніг. І аж тоді настав той радісний день, коли він міг їсти, наче ненажерлива тварина і з голодними, як у вовка, очима просити ще їжі.

Перетягши свою кладь через гирло Каньйону, вони змінили свій план. Через Протоку дійшла звістка, що біля озера Ліндерман до останнього повирубувано всі придатні на човна дерева. Обидва брати з великими пилками та іншим знаряддям, з вовняними ковдрами й харчем на спинах вирушили вперед, залишивши решту кладі на Кіта й на дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом із Кітом, і обидва вони несли кладь пліч-о-пліч. Час минав, і на верхах випав перший сніг. Якщо зима застукала б по цей бік протоки, то довелося б сидіти тут цілий рік.

Отож старий чоловік підставив свою залізну спину під стофунтову кладь. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він приладнав ремнями сто фунтів до своєї власної спини. Це було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши ніжність і жир, почало гартуватися та набувати м’язів. Він також спостерігав і робив висновки. Звернувши увагу на ремені, що їх носили індіяни на голові, він приладнав такі самі собі, як додаток до наплічних ремнів. Від цього полегшало, і він почав класти ще зверху легкі, але громіздкі речі. Незабаром він міг вже йти, маючи сто фунтів на ременях, а ще п’ятнадцять або двадцять лежало зверху поклажі, спираючись йому на шию; сокиру або пару весел він тримав в одній руці, а в другій – вкладені один в один дорожні казанки.

Проте тяготи їхньої праці все більшали. Шлях ставав нерівний, пакунки якось важчали. Що не день, гірська снігова смуга нижчала, спускалася додолу, а платня за перенесення підскочила аж до шістдесяти центів за фунт. Від братів із того боку не доходило ні слівця, дарма, що добре вони знали, що ті мусили валити дерево та розпилювати його, щоб обшити човна.

Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індіян, що поверталися від озера Ліндерман, він умовив їх взяти їхню кладь. Ті запросили тридцять центів за фунт, щоб перенести це до верхів’я Чількута, і така ціна дуже вразила старого. Проте як ніяк, а ще залишилося щось із чотириста фунтів мішків з одежею та дорожнім багажем. Вирядивши Кіта разом з індіянами, старий залишився, щоб посувати все це наперед. На верхів’ї Чількута Кіт мав чекати на дядька, поволі посуваючи свою кладь, поки той дожене його, а дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирма сотнями фунтів.

V

Кіт волікся шляхом зі своїми індіянами-носіями. Зважаючи на те, що це мав бути довгий перехід просто до верхів’я Чількута, його власний пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індіяни важко переступали під вантажем, але це була хода швидша за ту, якою він ішов. Він не почував уже свого звичайного страху, а щодо витривалості, то мало не рівняв себе до індіян.

Пройшовши чверть милі, йому захотілося відпочити, але індіяни йшли вперед, і він ішов із ними нарівні. Пройшовши пів милі, він переконався, що неспроможний іти далі, але, зціпивши зуби, тримався свого місця, а доходячи до кінця милі, дивувався, що ще живий. Тоді повіяло, як то кажуть, іншим вітром, і друга миля була легша за першу. Після третьої милі він був ледве живий. Проте напівпритомний від болю й утоми, він усе ж таки не нарікав. І тоді, коли він відчув, що мусить справді знепритомніти, прийшов відпочинок. Замість того, щоб сидіти в ременях, як то був звичай у білих носіїв, індіяни скидали їх із пліч і голови і лежали цілком вигідно та спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло сповна пів години поки вони знов рушили. На диво собі, Кіт почував себе свіжою людиною, і «довгі переходи та довгі відпочинки» зробилося його найновішим гаслом.

Верхів’я Чількута цілком опанувало його уяву, і часто доводилося йому дряпатися і ногами, і руками. Проте коли він досяг верхів’я в люту сніговицю у товаристві своїх індіян, його таємна гордість була в тому, що, йдучи з ними, він жодного разу не пристав і не нарікав. Бути таким, як індіяни – ось яке було його нове палке прагнення.

Коли він розплатився з індіянами, і вони собі пішли геть, запала грозова темрява. Він залишився сам на хребті гори, на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний та виснажений, він віддав би річний заробіток за вогонь та шклянку кави. Проте натомість він з’їв шестеро холодних оладок і заховався у бганки не зовсім розгорнутого намету. Коли він уже засинав, у голові промайнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як енергійно буде той перетягати свої чотириста фунтів на Чількут. Хоча самому йому залишалося тягти дві тисячі фунтів, але ж він знав, що доведеться тільки спускатися з гори.

Уранці, ще не відпочивши гаразд від своєї праці та задубілий від морозу, він виліз із брезенту, з’їв пару фунтів невареного сала, прив’язав ремнями сто фунтів кладі й почав сходити скелястим шляхом. За кілька сотень ярдів нижче шлях ішов через маленький льодовець і спускався до озера Кратера. Інші люди йшли також із кладдю через цей льодовець. Весь цей день він переносив свої пакунки до верхнього краю льодівця, а що цей перехід був короткий, то він навантажував стоп’ятдесят фунтів за раз дивуючись, як це в нього вистачає сили носити такий тягар. За два долари він купив в індіянина три морські сухарі, що скидалися більш на підметку, та кілька разів поснідав, щоразу досхочу наїдаючись сала. Намерзшись, у мокрому від поту одязі, він спав і другу ніч у брезенті.

Рано-вранці він розіслав брезент на кризі, навантажив його трьома четвертинами тонни й почав тягти. Коли поверхня льодівця стала стрімкіша, його брезент пішов швидше і нарешті, випереджаючи, підбив його так, що він опинився зверху і разом із ним почав швидко котитися донизу.

Сотня носіїв, що зігнулися під своїми пакунками, спинилися, стежачи за ним. А він верещав застереження усім, хто траплявся йому назустріч, і всі швидко вступалися, даючи йому дорогу.

Унизу, на нижньому краї льодівця стояв маленький намет. Здавалося, що ніби той намет, підстрибуючи, несеться йому назустріч – так швидко він більшав. Залишивши утоптану стежку – шлях носіїв, що ухилявся ліворуч – Смок врізався в незайманий сніг. Це збило навколо нього морозну куряву, але загальмувало його швидкість. Він знов побачив намет саме тоді, як наскочив на нього, зніс скрепи на ріжках, ударився в лицьову полу намету і в’їхав у саму середину його, сидячи на брезенті, поміж своїх мішків із харчами. Намет загойдався, наче п’яний, і в морозній парі Смок опинився віч-на-віч зі зляканою молодою жінкою, що сиділа на вовняних ковдрах, тією, що назвала його в Дайї «чечако».

– Бачите, як від мене курить1? – запитав він весело.

1 «Did you see my Smoke?» (Смок – з англійської «обкурений», звідси і прізвисько героя.

Вона глянула незадоволено на нього.

– Кажіть мені тепер про чарівні килими-літуни, – провадив він.

– Чи не хочете ви зсунути цей мішок із моєї ноги? – запитала вона холодно.

Він подивився і швидко встав.

– Це не мішок. Це мій лікоть. Вибачте.

А проте ця інформація не збентежила її, а холодний тон звучав, як виклик.

– Треба ще дякувати вам, що не перекинули пічки, – сказала вона.

Він простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та кавник, що коло нього поралася молода скво2. Він утягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.

2 Squaw – жінка-індіянка.

– Я – чечако, – сказав він. Невдоволений вираз її обличчя казав йому, що для неї це й без того ясно, але він не журився.

– Я кинув мої заліза, цебто пістолі, – сказав він.

Тоді вона пізнала його, і очі їй заблищали.

– Я ніколи не думала, що ви дістанетеся аж сюди, – сказала вона.

Він знов пожадливо втяг повітря.

– Як я люблю каву! – сказав він, звертаючись просто до неї. – Я дам вам мого мізинця – відріжте його – і я не скажу нічого. Я буду вашим рабом хоч рік, хоч другий або скільки хочете часу, тільки дайте мені шклянку кави.

І за кавою він сказав їй своє ім’я та довідався, що її звуть Джой3 Ґастел. Він також дізнався, що вона здавна в цій країні. Вона народилася на торговельній стоянці на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла зі своїм батьком через Скелясті Гори та спустилася до Юкону. Тепер вона їздить із батьком, що затримався у справах у Сітлі, і під час корабельної катастрофи мало не загинув на нещасливому «Чантері», але приїхав назад до Гіуджет Савнду на пароплаві, що його врятував.

3 Джой – з англійської «радість».

Зважаючи на те, що вона сиділа ще у своїх ковдрах, він не затягував розмови і, героїчно ухилившись від другої шклянки кави, витяг з її намету свою кладь і себе самого. Він також звідти виніс кілька своїх спостережень, а саме: що мала вона гарне ім’я та гарні очі, їй було не більш ніж двадцять або двадцять два роки, її батько, певне, був француз. Вона мала сильну волю та палку вдачу і здобула освіту деінде, тільки не на кордоні.

VI

Над відшліфованими кригою скелями, вище смуги лісів, шлях ішов навкруги озера Кратера та скелястим межигір’ям, що вело до Щасливого Табору та перших миршавих сосен. Перенесення важкої кладі цим кружним шляхом взяло б кілька днів праці, що надривала серце. На озері був парусний човен, що можна було найняти для перевозу. Досить було за дві годині зробити два кінці, щоб перевезти ютом його кладь. Але у нього був брак грошей, а перевізник запросив сорок доларів за тонну.

– Ви здобули собі в цьому поганенькому човні золоту копальню, мій друже, – сказав Кіт перевізникові. – Чи не бажаєте ви мати ще й другу золоту копальню?

– Покажіть мені її, – була відповідь.

– Я продам вам її за ціну перевезення мого вантажу. Це ще не патентована ідея, і ви можете багато доскочити, як тільки я повідаю вам її. Ну що, по руках?

Човняр згодився, і Кітові сподобався вираз його обличчя.

– Добре. Ви бачите цей льодовець? Візьміть мотику і попрацюйте нею. За один день ви можете зробити добрячий жолоб зверху до низу. Тепер розумієте? Жолоб, що сполучить Чількут з озером Кратера. «Чількут-Кратер, транспортне товариство, з обмеженою запорукою». Ви можете брати п’ятдесят центів за сотню, мати сотню тонн на день і нічого не робити, як тільки збирати гроші.

Двома годинами пізніше вантаж Кіта було перевезено за озеро, і він вигадав собі три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він пройшов далеко вперед, у напрямку Глибокого Озера – другого вулканічного басейна, повного льодівцевої води.

VI

Останній перехід від Великого Озера до озера Ліндерман простягся на три милі, і шлях, якщо це можна назвати шляхом, закручувався вгору по тисячофутовому хребті, падав униз, чіпляючись за слизькі скелі та перетинав широку багнисту просторінь. Джон Беллю почав умовляти Кіта, коли побачив, що той, опріч ста фунтів, що підняв на ремені, перекинув ще п’ятдесятифунтовий мішок із борошном та умостив його зверху.

– Ходімо, ви, диво витривалості, – відповів Кіт. – Ви забули вашу ведмедину та одну пару білизни.

Проте Джон Беллю похитав головою.

– Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.

– Вам лише сорок вісім років. А хіба ви забули, що мій дід, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев’ять років?

Джон Беллю скривився, але змовчав.

– Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я ріс лордом Фаунтлероєм, але я можу тепер більше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.

Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:

– Кристофере, мій хлопче, я вірю, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з оцим пакунком на спині. Ти досяг цього, мій хлопче, хоча як це неймовірно.

Кіт робив свою кругову мандрівку останнього переходу чотири рази на день, себто він робив щоденно двадцять чотири милі, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль він зробив із поклажею в сто п’ятдесят фунтів. Він був стомлений, але пишався своєю витривалістю. Фізичний стан його був чудовий. Він їв і спав, як не їв і не спав ніколи за свого життя, і коли наблизився кінець роботи, він мало не засумував.

Одна проблема хвилювала його. Він знав із досвіду, що може впасти зі стофунтовим тягарем на спині й залишитися живим. Проте він був певний, що як упаде із цими додатковими п’ятдесятьма фунтами на шиї, то скрутить собі в’язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячі носіїв, швидко затягало знов, і вони без кінця мусили протоптувати собі нові стежки. І саме під час прокладання такої нової стежки, він розв’язав цю проблему зайвих п’ятдесяти фунтів.

М’яка багнюка піддалася під ним, він похитнувся й упав ниць. П’ятдесятифунтовий пакунок удавив його обличчя в болото і скотився геть, не скрутивши йому в’язи. Зі ста фунтами, що залишилися у нього на спині, він зіпнувся на карачки. Проте не просунувся далеко. Одна рука загрузла до плеча, і він ліг щокою в болото. Коли він витяг цю руку, загрузла друга. У такому стані було неможливо скинути ремні, а стофунтовий тягар на спині не давав йому піднятися. Спираючись на руки та на коліна, загрузаючи то однією, то другою рукою, він напружився, щоб порачкувати до того місця, куди впав малий мішок із борошном, але знесилив себе, нітрохи не посунувшись уперед, і так витолочив травою вкриту поверхню, що маленька калюжа води почала утворюватися в небезпечній близькості біля його рота та носа.

Він спробував перекинутися на спину, на свій пакунок, але загруз обома руками по самі плечі і став відчувати, що затопає. З надзвичайною терплячістю, він поволі витяг одну загрузлу руку, а тоді другу і сперся на них підборіддям. Тоді він почав кликати на поміч. Через деякий час він почув звуки кроків, що чалапали по багнюці позад його.

– Дайте мені руку, товаришу, – сказав він, – або киньте мотузка чи щось інше.

Відповів йому жіночий голос, і він впізнав його.

– Якщо ви розпустите ремені, я зможу підвестися.

Стофунтова кладь чвакнула в багнюку, і він поволі встав на ноги.

– Гарне становище, – засміялася міс Ґастел, побачивши його вкрите болотом обличчя.

– Нічого, – відповів він весело. – Це моя улюблена фізична вправа, щоб не дуже швидко рости. Спробуйте це коли-небудь. Вона зміцнює грудні та спинні м’язи.

Він витер обличчя і рвачким рухом струснув бруд зі своєї руки.

– О! – закричала вона, пізнавши його. – Це ви, містер… ах, містер Смок4 Беллю!

4 Smoke – з англійської «обкурений».

– Дякую красненько за вчасний порятунок і за це ім’я, – відповів він. – Я тепер двічі охрещений. Відтепер я буду завжди вимагати, щоб мене звали Смоком Беллю. Це сильне ім’я, і воно не без змісту.

Він помовчав, а тоді сказав із раптовою силою в голосі й виразі.

– Ви знаєте, що я збираюся зробити? Я повернуся до Сполучених Штатів. Я одружуся. Я матиму багато дітей. І тоді, коли впаде вечірній сутінок, я зберу навколо себе своїх діток і оповідатиму їм про страждання й тяготи, що я перетерпів на Чількутському шляху. І якщо вони не заплачуть, кажу вам, якщо не заплачуть, то я з них шкуру спущу.

VII

Швидко настала арктична зима. Сніг укрив землю шаром у шість цалів, і крига почала відкладатися на тихих ставках, дарма, що весь час віяв буйний вітер. Одного дня надвечір у перервах дужого вітру Кіт та Джон Беллю допомагали братам вантажити човна, а потім стежили, як він поволі зникав на озері за сніговою запоною.

– Тепер переспати нічку, а рано вранці вирушати, – сказав Джон Беллю. – Якщо нас не захопить сніговиця на верхах, ми дістанемося до Дайї завтра ввечері. А якщо нам пощастить захопити пароплава, ми будемо в Сан-Франциско за тиждень.

– Ви задоволені вашим подорожуванням? – спитав Кіт неуважно.

Їхній табір останньої ночі на озері Ліндерман являв собою сумні покидьки. Усі потрібні речі, разом із наметом, забрали брати. Дрантивий брезент, напнутий від вітру, лише почасти захищав їх від снігу. Вечерю вони варили просто на вогні, користуючись якимись двома побитими і непотрібними дорожніми посудинами. Все, що залишилося у них, це їхні вовняні ковдри та харчі на кілька днів.

З того часу, як від’їхав човен, Кіт зробився якийсь неуважний та стурбований. Дядько зауважив його стан, але пояснював це тим, що скінчилася їхня важка праця. Тільки раз під час вечері Кіт заговорив.

– Дядю, – сказав він неуважно, – після цього, я хочу, щоб ви мене звали Смоком. Я таки обкурився за цю подорож, чи не так?

П’ятьма хвилинами пізніш він зник у напрямку табору, де тулилися під своїми наметами шукачі золота, що ще переносилися або будували свої човни. Він проходив кілька годин, а коли, повернувшись, загорнувся у свої ковдри, то Джон Беллю вже спав.

У темряві буряного ранку Кіт виліз із ковдр, висушив на вогні панчохи, якими відігрівав свої замерзлі черевики, зварив каву та підсмажив сала. Це була мізерна їжа. Зараз по сніданку вони згорнули свої ковдри. Коли Джон Беллю повернувся, щоб попростувати до Чількутського шляху, Кіт простяг йому руку.

– Бувайте здорові, дядю, – сказав він.

Джон Беллю глянув на нього і від несподіванки вилаявся.

– Не забувайте мого ймення: Смок, – сказав Кіт.

– Але що ти збираєшся робити?

Кіт махнув рукою на північ у напрямку озера, що хвилювалося від бурі.

– Чи варто вертатися назад, коли дістався так далеко? – спитав він. – Між іншим, я розкуштував смак ведмедини, і вона мені сподобалася. Я йду далі.

– Ти знесилений, – заперечував Джон Беллю. – Ти не маєш нічого.

– Я знайшов роботу. Дивіться на вашого небожа Кристофера Смока Беллю! Він має роботу! Він слуга джентльмена. Він має роботу на сто п’ятдесят доларів на місяць на хазяйських харчах. Він вирушає до Давсону з двома денді та другим слугою джентльмена за похідного кухаря, човняра та найголовнішого попихача. А О’Тара і «Хвиля» хай проваляться до пекла. Бувайте!

Джон Беллю був зовсім ошелешений і спромігся тільки промурмотіти:

– Не розумію нічогісінько.

– Кажуть, що в Юконському басейні багато ведмедів, – сказав Кіт. – У мене тільки одна пара білизни, Тож я ще піду, пошукаю ведмедини. Оце й усе!

ВЕДМЕДИНА

І

Смок Беллю йшов уздовж берега, хитаючись від поривів дужого вітру, що віяв майже ненастанно. У сірому світанку шестеро човнів навантажували дорогоцінною поклажею, перенесеною через Чількут. Це були незграбні, саморобні човни, сколочені так-сяк людьми, що ніколи до того не будували човнів, з дощок, що їх вони напиляли із зелених хвойних дерев. Один човен, уже навантажений, саме вирушав, і Кіт спинився, щоб подивитися.

Вітер, що був ходовим на озері, тут віяв просто на берег, гонячи брудні хвилі на мілину. Люди, що мали виїхати човном, бродили по воді у високих гумових чоботях, підштовхуючи човна на глибінь. Вони мусили заходжуватися біля цього аж двічі. Поки вони влізли до човна і взялися за весла, їх винесло назад на берег. Кіт помітив, що бризки води на боках човна швидко беруться кригою. Третя спроба була трохи вдаліша. Останні два чоловіки, що влізли в човна, були мокрі по пояс, але човен зрушив із місця. Вони незграбно налягли на важкі весла і почали повагом віддалятися від берега. Тоді вони приладнали вітрило, зроблене з вовняних ковдр, але порив вітру нап’яв його і втретє кинув їх назад на берег, що вже замерзав.

Кіт посміхнувся сам собі й пішов далі. Це було те саме, чого і він мусив братися, бо у своїй новій ролі слуги джентльмена мав вирушити таким човном цього самого дня.

Люди всюди працювали, й працювали із завзяттям. Ось-ось уже насувалась неминуча зима, і ніхто не був певний, чи пощастить йому перебратися через великий ланцюг озер, до того, як вони замерзнуть. Проте, коли Кіт дістався до намету пана Спреґа та пана Стайна, там не було ще руху.

Біля вогню під захистом брезенту сидів на карачках куций товстий чоловік та палив цигарку із темного паперу.

– Здорові, – сказав він. – Це ви новий слуга містера Спреґа?

Кіт ствердив це. Він зауважив, що той якось особливо підкреслив слова містер та слуга, і був певний, що він при цьому застерігаючи моргнув куточком ока.

– Гаразд. А я слуга містера Стайна, – сказав він. – Я маю п’ять футів та два цалі зросту, і моє ім’я Шорті5, Джек Шорті. Іноді ще мене звуть Джоні на місці.

5 Short – з англійської «куций».

Кіт подав йому руку.

– Виросли на ведмедині? – спитав він.

– Безумовно, – була відповідь. – Хоч моєю першою їжею було буйволяче молоко, скільки я можу пригадати. Сідайте та попоїжте трохи. Пани ще сплять.

Кіт, дарма що вже снідав, сів під брезент і почав залюбки снідати вдруге. Важка праця протягом кількох тижнів дала йому вовчий шлунок та вовчий апетит. Він міг їсти все та в будь-якій кількості, не думаючи про те, чи справиться з цим його шлунок. На його думку, Шорті був балакучий, але песиміст. Він отримав від нього відомості про господарів та зловісні віщування щодо експедиції. Томас Стенлі Спреґ був гірський інженер та син мільйонера. Лікар Адольф Стайн був також син заможного батька. І через своїх батьків обидва мали підтримку синдикату в Клондайському підприємстві.

– О, у них стільки грошей, що вони, певне, їх сами роблять, – оповідав Шорті. – Коли вони висіли на берег у Дайї, ціна за переноску була сімдесят центів, але не вистачало індіян. Там була партія зі Східного Орегону – справжні шукачі золота. Їм пощастило найняти гурт індіян по сімдесят центів. Індіяни вже навантажились трьома тисячами фунтів поклажі, коли прийшли Спреґ та Стайн. Вони запропонували вісімдесят центів, дев’яносто, а тоді по долару за фунт. Індіяни порушили умову і взяли їхню поклажу. Спреґ і Стайн прибули сюди, хоч це й коштувало їм три тисячі, а орегонці ще десь там на березі. Вони не виберуться звідти до наступного року.

О, вони справжні пройдисвіти, ваш та мій господарі. Коли їм що перешкоджає, вони сиплють грішми й ніколи не зважають на почуття інших людей. Що вони зробили, коли дісталися озера Ліндерман? Теслі допіру поклали останню дошку на човна, що його вони за шість сотень умовилися зробити для партії з Фріско. Спреґ і Стайн всучили їм тисячу, і вони порушили умову. Це дуже добрий човен, але його здобуто, обшахрувавши інших людей. Ті доставили всю свою поклажу сюди, але у них нема човна, і тут вони застрянуть аж до того року.

Пийте ще другу чашку кави! Майте на увазі, що я не поїхав би з ними, якби не мав такого божевільного бажання дістатися до Клондайку. Вони несправедливі. Вони могли б зняти креп із дверей будинку, де є жалоба, якби це було їм потрібно для їхніх справ. Підписали ви умову?

Кіт похитав головою.

– Тоді я шкодую вас, товаришу. У країні бракує харчів. Вони виставлять вас, як тільки доберуться до Давсона. Там люди цієї зими помиратимуть через голод.

– Вони погодились… – почав Кіт.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.