Тік-Ток з Країни Оз

Він прицілився і вистрілив кілька разів поспіль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, і воно, залементувавши, опукою повалилося на шістнадцятьох офіцерів, які своєю чергою заволали ще дужче.

– О горе мені! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своїм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твоє дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – відповідав Канцеляр.

– Тільки не кажи мені, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно тріпотіли, а голос тремтів від образи. – Прошу тебе, не говори, ніби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – відгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила мені в щелепу, і я не можу відкрити рота. Чуєш, який у мене глухий і хрипкий голос? Це тому, що мені доводиться говорити зі стиснутими зубами. Інша куля зламала мені ліве крило, і я не можу літати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злізти з моїх командирів? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш їх розчавити. Чуєш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тільки зможу, то розчавлю неодмінно, тому що мені так погано! Шкода, що в мене рот не відкривається, а то б я вас усіх з’їв, навіть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бік всім своїм гігантським тілом, щоб остаточно розчавити офіцерів. Але замість цього скотився з дороги, і всі шістнадцять чоловічків, сяк-так звівшись на ноги, дременули геть від чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цієї ганебної втечі, а те, що командири вже далеко, зрозумів по ледь чутним крикам. Тож вирішив більше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав він Скеле-Рику. – Мені час іти, бо ми маємо намір продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стріляв я в тебе тільки через самооборону.

– Я не можу померти, – відповіло чудовисько. – Моє життя охороняють потужні чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!

– Нащо я тобі? – запитав Канцеляр.

– Моя зламана щелепа заживе через годину, тоді я зможу тебе з’їсти. Крило заживе через день, а нога – через тиждень, і я буду здоровий, як і раніше. Раз вже ти в мене стріляв і заподіяв мені стільки незручностей, було б справедливо, щоб ти залишився тут, почекав, поки я зможу відкривати рот, і віддав мені себе на поталу.

– Дозволь з тобою не погодитися, – твердо заперечив солдат. – Я обіцяв Королеві Анні з Ух-Ти-Фу, що допоможу їй завоювати світ, тож не маю права порушити обіцянку тільки заради того, щоб мене з’їв якийсь Скеле-Рик.

– Це інша справа, – сказало чудовисько. – Раз ти пов’язаний словом, більше тебе не затримуватиму.

Канцеляр відшукав у темряві тремтячу Королеву, взяв її за руку і повів геть від чудовиська. Спотикаючись об каміння, вони дедалі швидше віддалялися від страшного місця, де, зітхаючи і ляскаючи крилом, лежало поранене чудовисько. Незабаром попереду з’явилося світло, і Канцеляр з Королевою змогли розгледіти дорогу.

Мірою того, як подорожні віддалялися, димна хмара, створена Скеле-Риком, поступово розсіювалася: незабаром вони опинилися на вершині невеликого пагорба, звідки відкривався вид на мальовничу долину, освітлену променями сонця, що вже сідало. Тут, притулившись один до одного і важко дихаючи після безоглядної втечі, сиділи всі шістнадцять офіцерів. Вони все ще не могли оговтатися від страху і, можливо, бігли б далі, але їм забракло сил.

Королева Анна почала суворо дорікати їм за боягузтво, одночасно звеличуючи хоробрість Канцеляра.

– Але ж ми виявилися мудрішими, ніж він, – слабким голосом відповів генерал Годинник. – Так, ми втекли, зате тепер допоможемо Вашій Величності підкорити світ. А якби Скеле-Рик з’їв би рядового? Тоді Канцеляр став би дезертиром!

Трохи відпочивши, військо спустилося в долину. Тільки-но Скеле-Рик зник, усі помітно повеселішали. З настанням сутінків подорожні вийшли до струмка, на березі якого Королева Анна розпорядилася зупинитися на нічліг.

Кожен офіцер ніс у кишені крихітний білий намет, який, опинившись на землі, негайно починав збільшуватись до розмірів, потрібних власникові. Канцеляр тягнув на спині рюкзак з речами Королеви Анни. Крім елегантного намету там помістилися ліжко, стілець і чарівний стіл. Опинившись всередині королівського намету, вони збільшувалися в розмірах. В окремому ящику зберігалися королівські сукні та численні туалетні приладдя. Спати в ліжку могла лише Королева Анна, а офіцери і солдат використовували для цього гамаки, підвішуючи їх між опорними жердинами наметів.

Також Канцеляр ніс в рюкзаку прапор із королівським гербом Ух-Ти-Фу. Під час зупинки на нічліг, солдат мав кріпити його на флагшток, щоб прапор майорів над табором, сповіщаючи, що ця земля завойована Королевою Ух-Ти-Фу. Поки що ніхто, крім них прапора не бачив, але сама Анна із задоволенням дивилася на полотнище, уявляючи себе великим завойовником.

IV. Бетсі кидає виклик бурі

Вирував шторм, блискавка розрізала небо, від грому стрясалися хмари. Бетсі саме вибігла на палубу, коли судно раптом здригнулося від потужного удару – корабель налетів на скелю. Дівчинку підкинуло в повітря і жбурнуло в чорну безодню.

Разом з Бетсі пасажиром корабля був Хенк, маленький худий ослик із сумними очима. Тим же нищівним ударом його викинуло далеко за борт. Хвиля накрила Бетсі з головою, і вона наковталася води. Виринувши і трохи віддихавшись, дівчинка витягнула руку і в темряві ухопилася за якийсь предмет.

Спочатку Бетсі вирішила, що це кінець мотузки, який розтріпався, але тут жалібний голос вимовив «І-а!», й дівчинка зрозуміла, що в неї руці в кінчик хвоста Хенка. Раптом море освітилося яскравим спалахом: корабель, який віднесло вже на досить значну відстань від Бетсі й Хенка, вибухнув і пішов під воду.

Бетсі здригнулася від жаху, але наступної миті помітила, що навколо плавають численні уламки розтрощеного судна. Вона випустила хвіст Хенка і вхопилася за один з них. Підтягнувшись, вилізла на нього і одразу відчула себе в певній безпеці.

Хенк теж підплив до своєрідного плота, проте через свою незграбність ніяк не міг на нього залізти. Тож аби не допомога Бетсі, віслюкові так і не вдалося б вибратися з води.

Хенк з Бетсі сиділи, міцно притулившись одне до одного, бо їхній пліт був просто кришкою палубного люка, яка відірвалася під час корабельної трощі. Втім, вона надійно утримувала їх обох на хвилях, тож дівчинка і ослик не боялися потонути.

Буря бушувала й після того, як корабель пішов на дно. Блискавка сліпила очі й розрізала чорне від хмар небо, далеко над морем оглушливо гуркотів грім. Хвилі кидалися жалюгідним плотом, граючись ним, як діти гумовим м’ячиком. Бетсі не могла відігнати від себе тужливу думку, що на сотні миль навколо немає нічого, крім води, і жодної живої істоти, крім Хенка.

Очевидно, про те саме думав і ослик, бо ласкаво потерся об Бетсі носом і знову видав своє «І-а!» та ще й таким ніжним голосом, ніби хотів заспокоїти перелякану дівчинку.

– Ти ж захищатимеш мене, правда, Хенку? – жалібно запитала Бетсі, й ослик знову повторив своє «І-а!», даючи зрозуміти що вона може на нього покластися.

Бетсі й Хенк подружилися на кораблі, коли море було спокійним, а буря не подавала жодних ознак своєї майбутньої присутності. У нинішніх трагічних обставинах Бетсі, можливо, вважала за краще мати вправнішого захисника, проте знала напевне: ослик зробить все, що тільки в його ослиних силах, аби врятувати її.

Так, хилитаючись на хвилях, вони пливли всю ніч. На ранок буря почала поступово втратила сили, і, видавши останній слабкий стогін, згасла остаточно. Хвилі припинили шалену хитавицю, і плисти стало легше. Бетсі розтягнулася на плоту й заснула, але Хенк не стулив повік ні на мить: адже він зобов’язався охороняти дівчинку. Ослик примостився біля Бетсі і терпляче охороняв її сон, поки над морем не зійшло сонце.

Його яскраві промені розбудили дівчинку. Вона підвелася, протерла очі й стала вдивлятися в далечінь.

– Ой, дивися, Хенку, там земля! – вигукнула вона.

– І-а! – сумно відповів Хенк.

Пліт швидко наближався до мальовничого узбережжя. «Яка красива країна, – подумалося Бетсі, коли вона побачила на ньому пишні дерева та надзвичайно яскраві квіти.

V. Троянди проганяють незнайомців

Пліт, шкрябнувши днищем по піщаній мілині, зупинився. Бетсі легко вибралася на сушу. Ослик рушив за нею.

Сонце світило щосили, а тепле повітря повнилося ароматом троянд.

– Добре було б поснідати, правда, Хенку? – заговорила Бетсі. Опинившись на твердій землі, вона помітно повеселішала. – Квіти, звичайно, пахнуть дивовижно, але ж ними не наїсися.

– І-а! – відповів Хенк і подався до стежки, яка здіймалася вгору по схилу.

Бетсі пішла за ним і, опинившись на вершині пагорба, роззирнулася навколо. Неподалік вона побачила незвичну оранжерею – її кришталеві стіни сліпуче виблискували в сонячному світлі.

– Десь поблизу повинні бути люди, – задумливо сказала дівчинка. – Садівники або ще хтось. Пішли подивимося, Хенку, а то жахливо їсти хочеться.

Вони попрямували до оранжереї, але дійшовши до самого входу так нікого й не зустріли. Двері були відчинені, тож Хенк увійшов першим, щоб запобігти ймовірній небезпеці. Однак і дівчинка від нього не відставала. Її погляду відкрилося настільки дивовижне видовище, що вона вражено завмерла від здивування.

Величезна оранжерея була повністю заповнена розкішними кущами троянд у великих глиняних горщиках. Довгі стебла увінчували незвичні розкішні квітки – по одній на кожному кущі. Вони солодко пахли й переливалися усілякими тонами і відтінками, а в середині кожної троянди виднілося миловиде дівоче личко.

Коли Бетсі з Хенком увійшли до оранжереї, всі троянди у дрімоті схилили свої витончені голівки, прикривши очі. Однак здивований ослик, не втримавшись, голосно прокричав «І-а!». Від його грубого голосу листочки на кущах затріпотіли, троянди підняли голови і сотні здивованих очей втупилися на непроханих гостей.

– Перепрошую, – затинаючись, вимовила Бетсі, почервонівши від збентеження.

– О-о-ох! – в один голос вигукнули троянди – у них вийшло щось на зразок хору з зітхань.

– Який жахливий шум, – додала одна з них.

– Та це просто Хенк, – сказала Бетсі, й, немов підтверджуючи її слова, ослик знову видав гучне «І-а!».

Троянди відвернулися, наскільки дозволяли стебла, і затремтіли так, ніби хтось взявся трясти кущі. Граціозна Мускатна Троянда, задихаючись, промовила:

– Як це жахливо!

– Нічого жахливого тут немає, – обурилася Бетсі. – До голосу Хенка треба просто звикнути, тоді під нього навіть спати можна.

Злегка оговтавшись від страху, троянди поглянули на ослика, і одна з них запитала:

– Цього дикого звіра звуть Хенк?

– Так, Хенк – мій відданий і добрий товариш, – відповіла дівчинка. Вона обвила ослика руками за шию і міцно притиснула до себе. – Правда, Хенку?

– І-а! – тільки й міг сказати Хенк, і від його різкого голосу троянди знову затремтіли.

– Будь ласка, йди звідси! – звернулася до ослика одна з них. – Хіба ти не бачиш, що ми всі тебе боїмося і це заважає нам рости?

– Легко сказати – йди звідси! – передражнила Бетсі троянду. – Нам нікуди йти. Наш корабель розбився.

– Кораблетроща? – перепитав здивований хор.

– Так, ми пливли на великому кораблі, а потім почалася буря і розбила його, – пояснила дівчинка. – Нам з Хенком вдалося врятуватися на уламку деревини і пристати до вашого берега. Ми втомилися і зголодніли. Скажіть хоч, як називається ця земля?

– Це Країна Троянд, – гордовито відповіла Мускусна Троянда. – Тут виводять найрідкісніші та дорогоцінні сорти.

– Охоче вірю, – сказала Бетсі, милуючись прекрасними квітами.

– Ніхто, крім троянд, не має права тут перебувати, – оголосила витончена Чайна Троянда, насупивши брови. – Тож вам слід негайно піти звідси, поки Королівський Садівник не побачив вас і не викинув у море.

– Тож існує Королівський Садівник? – запитала Бетсі.

– Звичайно, існує.

– А він теж троянда?

– Звісно, що ні. Він – людина, і до того ж дуже мила.

– Ну, людини я не боюся, – з полегшенням сказала Бетсі.

Не встигла вона договорити, як до оранжереї увірвався Королівський Садівник, із сапкою в одній руці і лійкою – в другій. Це був смішний маленький чоловік, одягнений в рожевий костюм із бантиками на колінах і на ліктях. У його волоссі виднілися пістряві стрічки. Очки, схожі на бісерини, весь час блимали, на обличчі була купа глибоких зморшків, а гострий ніс войовничо стирчав.

– Ух ти! – здивовано вигукнув він, побачивши незнайомців, а коли Хенк видав гучний крик, Садівник насунув йому на голову лійку, а сам пішов у танок, потрясаючи сапкою. Однак незабаром об щось спіткнувся і розтягнувся на весь зріст.

Бетсі, регочучи, зняла лійку з голови Хенка. Ослику не сподобалася витівка Садівника, і він розвернувся до нього задом.

– Обережно, він може брикнути, – крикнула Бетсі, й Садівник, схопившись на ноги, поспішно сховався за трояндами.

– Ти порушуєш закон, – заволав він, висунувшись з-за кущів і грізно дивлячись на дівчинку й ослика

.

– Який закон? – запитала Бетсі.

– Закон Країни Троянд. Жоден чужинець не сміє проникнути в цю країну.

– Навіть потерпілі від кораблетрощі? – запитала Бетсі.

– Закон не має винятків на випадок корабельних трощ, – відповів Королівський Садівник. Він збирався ще щось додати, аж раптом почувся дзенькіт розбитого скла: хтось провалився крізь дах оранжереї і плюхнувся на землю.

VI. Косматий чоловічок шукає брата

Новоприбулий мав дуже дивний вигляд: він весь був густо покритий волоссям, і Бетсі спочатку подумала, що це якийсь звір. Але коли після свого запаморочливого польоту незнайомець підвівся, стало зрозуміло, що це все-таки людина. У руці він тримав яблуко, яке, мабуть, продовжував їсти й під час свого падіння. Було очевидно, що інцидент не справив на нього особливого враження: він випромінював спокій і незворушно жував своє яблуко, одночасно оглядаючи приміщення, в якому опинився.

– Бог ти мій! – вигукнула Бетсі, підходячи до незнайомця. – Ти хто такий і звідки взявся?

– Я? Я – Косматий чоловічок, – відповів той, відкусивши від яблука шматок. – Вирішив заглянути сюди ненадовго. Вибачте, що зробив це дещо поспішно.

– Мабуть, у тебе були на те причини, – сказала Бетсі.

– Та ні, просто я там, зовні, заліз на яблуню і ось…

Розповідаючи свою історію, Косматий чоловічок догриз яблуко та віддав Хенку недогризок, який той одразу жадібно почав жувати, – потім встав і відважив ввічливий уклін Бетсі й трояндам.

Коли розбилося скло і крізь дірку в оранжерею звалився кудлатий незнайомець, Королівський Садівник від страху мало не зомлів. Отямившись, він висунувся з-за кущів і пропищав:

– Ти порушуєш закон! Ти порушуєш закон!

Косматий чоловічок подивився на нього з похмурим виглядом.

– Ваш закон забороняє розбивати скло? – поцікавився він.

– Руйнівник – теж порушник, – злобно пропищав Садівник. – До того ж закон забороняє заходити в будь-яку частину Країни Троянд.

– А ти звідки знаєш? – запитав Косматий чоловічок.

– Як звідки? Це записано в Книзі, – відповів Садівник.

Він підійшов ближче до Косматого чоловічка і вийняв з кишені маленьку книжечку.

– На сторінці тринадцять. Ось дивись: «Якщо який-небудь чужинець проникне в Країну Троянд, правитель негайно засудить його до смерті й порушник буде страчений». Ось бачите, – переможно оголосив він. – Оскільки ви – чужинці, то заслуговуєте смерті. Пробив ваш смертний час.

Тут втрутився Хенк. Весь цей час він, задкуючи, наближався до Королівського Садівника, який встиг йому остогиднути. Нарешті, він підняв копито і завдав чоловічкові потужного удару в живіт.

Садівника підкинуло вгору, він зігнувся навпіл і утворив у повітрі щось на зразок воріт. Не встигла Бетсі й оком моргнути, як він стрімко вилетів через відчинені двері назовні.

Дівчинка перелякано спостерігала за атакою Хенка.

– Пішли, – шепнула вона, підійшовши до Косматого чоловічка і взявши його за руку. – Йдемо звідси. Якщо ми залишимося тут, вони нас усіх уб’ють.

– Не бійся, дівчинко, – відповів Косматий чоловічок, погладивши Бетсі по голові. – Я нікого не боюся, бо в мене є Магніт Любові.

– Магніт Любові? Це ще що таке? – запитала Бетсі.

– Це чудова чарівна річ, яка завойовує серце будь-кого, хто на неї дивиться, – почула вона відповідь. – Раніше Магніт Любові був у Країні Оз: він висів над воротами Смарагдового міста, але коли я вирушав у цю подорож, наша улюблена правителька Озма із Країни Оз, дозволила мені взяти його з собою.

– Ой, а ти правда з прекрасної Країни Оз? – вигукнула Бетсі, дивлячись на нього широко розкритими очима.

– Так, а що, ти коли-небудь була там?

– Ні, але я багато чула про цю країну. А ти знайомий з Принцесою Озмою?

– Так, і дуже добре.

– І з Принцесою Дороті?

– Дороті – моя стара подружка, – заявив Косматий чоловічок.

– Боже мій! – вигукнула Бетсі. – Але чому ж тоді ти поїхав із цієї чудової країни?

– Справи змусили, – відповів Косматий чоловічок. Голос його звучав серйозно й сумно. – Я шукаю свого брата.

– Він що, пропав? – співчутливо запитала Бетсі в Косматого чоловічка, що було зовсім засумував.

– Так, десять років тому, – відповів Косматий чоловічок. Він витягнув носовичок і витер сльозу. – Сам я дізнався про це зовсім недавно. Прочитав у Книзі Подій, яка є у Країні Оз, і одразу пішов шукати його.

– Де ж він пропав? – запитала дівчинка з щирим співчуттям.

– Він вдома, в Колорадо, звідки я родом. Я там жив до того, як перебрався у Країну Оз. Мій брат був золотошукачем, добував золото в копальнях. Одного разу він спустився в шахту, а назад не повернувся. Його шукали, але не знайшли: він зник, – закінчив Косматий чоловічок свою сумну розповідь.

– Боже мій, що ж могло з ним статися? – запитала дівчинка.

– Пояснення може бути лише одне, – відповів Косматий чоловічок. Він дістав з кишені ще одне яблуко і почав його гризти, щоб трохи розвіяти смуток. – Мабуть, він потрапив до рук Короля Номів.

– Король Номів? Хто це такий?

– Іноді його звуть Металевим Монархом. Це Король Руггедо. Він живе в печері під землею і вважає, що йому належать всі поклади металів в надрах. Тільки не питай мене, чому він так думає.

– А чому не питати?

– Тому що цього я не знаю. Знаю тільки, що він надто лютує, якщо хто-небудь видобуває золото під землею, і тому міг запросто схопити мого брата і потягти у своє підземне царство. Тільки, будь ласка, не питай мене – чому. Я бачу, тобі до смерті хочеться запитати. Але я не знаю відповіді.

– Господи, але ж так ти його ніколи не знайдеш! – вигукнула дівчинка.

– Може, й не знайду. Але я повинен хоча б спробувати, – відповідав Косматий чоловічок. – Де я тільки не побував, але ніде його не знайшов. Втім, це доводить, що в тих місцях його немає. Я шукаю якийсь таємний підземний хід, який вів би до печери жахливого Металевого Монарха.

– А чи не здається тобі, – промовила з сумнівом Бетсі, – що ти теж можеш стати бранцем Металевого Монарха, якщо проникнеш туди?

– Нісенітниця! – безтурботно відповів Косматий чоловічок. – Ти забула, що в мене є Магніт Любові.

– А чим він тобі допоможе? – запитала Бетсі.

– Варто Металевому Монарху поглянути на Магніт Любові – і він одразу полюбить мене всім серцем і зробить все, що я побажаю.

– Яка це чудова річ! – з повагою сказала Бетсі.

– Ще б пак, – підтвердив Косматий чоловічок. – Хочеш подивитися?

– Звісно хочу! – вигукнула дівчинка. Косматий чоловічок поліз у кишеню і вийняв звідти маленький срібний магніт у формі підкови.

Побачивши його, Бетсі відчула, що Косматий чоловічок подобається їй дедалі більше. Поглянувши на Магніт, Хенк одразу підібрався ближче до Косматого чоловічка і став ласкаво тертися носом об його коліна.

Їхнє усамітнення порушив Садівник. Він просунув голову в оранжерею і злобно прокричав:

– Ви засуджені до смерті! Якщо хочете вціліти, негайно забирайтеся звідси!

Бетсі здригнулася від переляку, але Косматий чоловічок просто дістав Магніт і помахав ним перед Садівником, який, подивившись на цю чарівну річ, кинувся до Косматого чоловічка і припав до його ніг, ніжно забурмотівши:

– Ти такий чудовий! Як ти мені подобаєшся! А ще більше всі твої патли й лахміття! Я віддав би тобі все, що в мене є! Тільки, заради бога, будь ласка, йди звідси, поки тебе не наздогнала смерть.

– Та не збираюся я вмирати.

– Усе одно доведеться. Такий закон, – промовив Садівник, обливаючись сльозами. – Серце моє рветься на шматки, але я змушений повідомити тобі цю гірку звістку: закон говорить, що всякому чужинцеві правитель виносить смертний вирок.

– Нас ніякий правитель ні до чого не засуджував, – сказала Бетсі.

– Саме так, – додав Косматий чоловічок. – Ми ще й в очі не бачили правителя Країни Троянд.

– Щиро кажучи, в нас зараз немає справжнього правителя, – зніяковіло зізнався Садівник. – Річ у тім, що всі наші правителі ростуть на кущах у Королівських садах. Останній наш Король захворів і передчасно зів’яв. Нам довелося посадити собі нового, але наразі на Королівських кущах ніхто остаточно не дозрів.

– Звідки ти знаєш? – запитала Бетсі.

– Як звідки? Я ж Королівський Садівник. Я точно знаю, що в саду визріває безліч королівських осіб, але зараз всі вони ще зелені. Доти, доки хто-небудь не дозріє, я сам правитиму Країною Троянд і стежитиму за виконанням закону. І тому, Косматий чоловічок, хай як я тебе люблю, однак зобов’язаний стратити.

– Будь ласка, зачекай трохи, – стала просити Бетсі. – Мені б дуже хотілося перед смертю оглянути Королівські сади.

– І мені теж хотілося б, – підхопив Косматий чоловічок. – Підемо в сад?

– Це неможливо, – заперечив Садівник, але тут Косматий чоловічок знову повертів перед ним Магнітом Любові, і, глянувши на нього, Садівник не зміг більше чинити опір.

Він повів Косматого чоловічка, Бетсі й Хенка до протилежного кінця оранжереї і обережно відімкнув маленькі дверцята. Так мандрівники опинилися в чудовому Королівському саду.

Сад був з усіх боків оточений високою огорожею, а посередині стояли гігантські рожеві кущі з м’ясистими зеленими листками, що на дотик нагадували оксамит. На цих кущах росли члени Королівської сім’ї – чоловіки, жінки, діти – всі на різних стадіях дозрівання.

І тіла, й одяг троянд були зеленуватого відтінку, що надавало їм незавершеного вигляду. Троянди стояли нерухомо, як неживі. Їх прикривали ніжні листочки, що трохи ворушитися від подиху вітру. Широко відкриті, незрячі очі дивилися прямо перед собою. Бетсі стала обходити великий кущ, який ріс у самісінькому центрі, й раптом побачила юну принцесу дивовижної краси: вона вже зовсім розпустилася, її колір і форма були бездоганні.

– Ой, а ця вже дозріла! – здивовано й радісно вигукнула Бетсі, розсовуючи листя, щоб краще розгледіти квітку.

– Мабуть, ти маєш рацію, – погодився Садівник, підійшовши до Бетсі й дивлячись разом з нею на троянду. – Але оскільки це дівчина, вона не може бути нашим правителем.

– Не може, не може! – підхопив неголосний хор голосів.

Обернувшись, Бетсі побачила, що всі троянди з оранжереї йшли за ними і тепер скупчилися біля входу.

– Річ у тім, – пояснив Садівник, – що піддані Країни Троянд не хочуть, щоб ними правила дівчинка. Вони хочуть короля.

– Короля! Ми хочемо Короля! – підхопив хор.

– Але вона – член Королівської сім’ї? – запитав Косматий чоловічок, милуючись прекрасною принцесою.

– Звичайно, раз вона виросла на Королівському кущі. Її ім’я Озга, вона далека родичка Озми з Країни Оз. Аби тільки вона була чоловіком, ми б негайно і з радістю проголосили її нашим Правителем.

Садівник відвернувся і заговорив про щось зі своїми трояндами. Тоді Бетсі тихенько шепнула кудлатому товаришу: