Латочка з Країни Оз

– Мені дозволено чаклувати тільки для власної розваги, – пояснив він гостям, закурюючи скарлючену трубку. – Раніше в Країні Оз багато ворожили й чаклували, і наша чарівна правителька Принцеса Озма одного чудового дня вирішила покласти цьому край, і, я вважаю, правильно зробила. В Країні Оз було кілька злих чаклунок і відьом, вони завдавали людям чимало лиха, але тепер чарувати дозволено тільки добрій чарівниці Глінді. Її магія завжди служила на користь людям. Чарівник Оз, що колись правив Смарагдовим містом, виявився шахраєм, але потім став брати уроки чарівництва у Глінди. Подейкують, що він дечого навчився, хоч усього-на-всього її помічник. Я можу оживити служницю для дружини або Скляного Кота, щоб той ловив мишей, що він, втім, навідріз відмовляється робити, але не маю права чаклувати для інших і взагалі робити з цього ремесло.

– Цікава, мабуть, штука – чарівна наука! – завважив Оджо.

– Природно, – погодився доктор Піпт. – Свого часу я робив дива, гідні самої Глінди. Зокрема, винайшов не лише Живильний Порошок, а й Порошок-Каменеформ – він у тій банці біля вікна.

– А що робить ваш Каменеформ? – поцікавився хлопчик.

– Однієї його краплі вистачає, щоб перетворити живу істоту на мармур або граніт. Цей мій винахід виявився вельми корисним. Якось на нас напала парочка страшних Калідасів – це хижаки з ведмежими тулубами і тигровими головами. Але я покропив їх Каменеформом, і вони стали мармуровими. Назавжди.

– Дуже добре! – вигукнув дядько Нанкі, хитаючи головою і погладжуючи довгу бороду.

– Господи, яким ти став базікою, – завважив Чаклун, тішачись похвалою приятеля.

Але в цей момент хтось пошкрібся в задні двері, а потім пронизливий голос крикнув:

– Пустіть! Швидше пустіть мене в будинок!

Марголотта встала й підійшла до дверей.

– Попроси як годиться, будь ґречним котиком, – сказала вона.

– Му-у-у-р-няв! Ну як? Влаштовує це вас, ваша королівська високосте? – не без зневаги в голосі запитав Кіт.

– Так краще, – сказала господиня і відчинила двері.

У кімнату одразу вбіг Кіт, але застиг як укопаний, побачивши незнайомців. Дядько Нанкі й Оджо у свою чергу здивовано втупилися на нього, бо не підозрювали, що в чарівній Країні Оз може існувати таке дивацтво.

IV. Скляний кіт

Кіт був повністю зроблений зі скла, такого чистого й прозорого, що через нього все було видно, як у віконце. В його голові оберталася маса маленьких рожевих кульок, що виблискували, як дорогоцінні камені, а серце зроблено з червоного рубіна. Замість очей у Кота сяяли два смарагди, а всі інші частини тіла були скляні, включно з красивим крученим хвостом.

– Ну що, докторе Піпте, ви збираєтеся представити мене гостям чи ні? – роздратовано запитав Кіт. – Гадаю, ви забули про добрі манери.

– Прошу вибачити, – відгукнувся Чаклун. – Це дядечко Нанкі, нащадок королів Жвакунів, які правили тут ще до того, як ці землі ввійшли до Країни Оз.

– Йому не завадило б сходити до перукаря, – завважив Кіт, вмиваючи лапкою свою скляну мордочку.

– Так, – весело хмикнув дядько Нанкі.

– Він живе в густому лісі, там немає цирульників, хоч у Країні Оз усього в достатку.

– А що це за гном з ним?

– Це не гном, це хлопчик, – пояснив Чаклун. – Просто ти ніколи не бачив хлопчиків. Поки що він маленький, але з часом виросте і стане високим, як і дядечко Нанкі.

– Правда? Оце дивина! – здивувалася скляна тварина.

– Так, тільки це диво життя, а воно сильніше за магів і чарівників. Наприклад, моє диво створило й оживило тебе, але пишатися мені нічим: від тебе жодної користі, одні суцільні неприємності. І ти не здатний ні рости, ні розвиватися, тож завжди будеш нахабним безцеремонним Скляним Котом з рожевими мізками й бездушним серцем-рубіном.

– Та я й сам шкодую, що ви мене створили й оживили, – завважив Кіт, сівши на задні лапи й помахуючи хвостом. – Ви живете в похмурому місці. Я виходив на вулицю: і ваш сад, і ліс – така нудьга! А коли я приходжу в будинок, то від розмов вашої товстої дружини просто хочеться лізти на стінку.

– Це все тому, що я вклав у твою голову не такі мізки, як у нас, – сказав доктор Піпт. – Вони надто розкішні для простого кота.

– То, може, їх варто вийняти і замінити простими камінчиками? – запитав Скляний Кіт. – Тоді я не дивитимуся на все зверхньо.

– Мабуть, я так і зроблю. Тільки спершу оживлю Латочку.

Кіт підійшов до лави, на якій сиділа лялька, й уважно її оглянув.

– Невже ви хочете оживити цю потвору? – запитав він.

Чаклун кивнув.

– Це служниця дружини, – пояснив він. – Їй доведеться робити всю хатню роботу. Але ти не командуватимеш нею, як робиш це з нами. Ти повинен ставитися до неї з повагою.

– Нізащо! Чого це я буду ставитися з повагою до мішка з ганчірок і клаптиків.

– Якщо так, то в будинку можуть знайтися не лише клаптики, а й уламки, – сердито буркнула Марголотта.

– Чому ж ви тоді не зробили її гарненькою? – поцікавився Скляний Кіт. – Я от – красень хоч куди і люблю дивитися, як крутяться мої рожеві кульки-мізки і б’ється рубінове серце.

Кіт підійшов до високого дзеркала й застиг перед ним, гордовито вдивляючись у своє зображення. Потім знову заговорив:

– А це клаптеве створіння зненавидить себе, щойно оживе. На вашому місці я зробив би з неї швабру.

– У тебе зіпсований смак, – буркнула Марголотта, зачеплена за живе критикою Кота. – Гадаю, моя Латочка – дуже гарненька, з огляду на матеріали, з яких я її пошила. У ній більше кольорів, ніж у веселці, а ти не заперечуватимеш, що веселка дуже красива.

Скляний Кіт позіхнув і розтягнувся на підлозі.

– Діло хазяйське, – сказав він. – Мені тільки шкода цю Латочку, от і все.

Оджо і дядько Нанкі залишилися ночувати у Кривого Чаклуна. Хлопчик тішився з цього, бо сподівався побачити, як оживлятимуть Латочку. Скляний Кіт теж сильно вразив його уяву.

Оджо хоч і жив у чарівній Країні Оз, але ніколи до цього не стикався з чарами. Там, вдома, нічого чарівного не відбувалося. Дядько Нанкі міг бути королем Жвакунів, але ті об’єдналися з іншими народами і визнали Озму своєю єдиною володаркою. Тож він пішов у лісову глушину зі своїм маленьким племінником, і вони жили там відлюдниками.

Якби їхній занедбаний сад не перестав вирощувати їжу, вони б і далі жили у Блакитному Лісі. Саме ця обставина змусили їх знятися з насидженого місця, і перше враження від зустрічі зі світом було в Оджо таким сильним, що від збудження він так і не стулив очей цієї ночі.

Марголотта приготувала смачний сніданок, і, пригощаючи гостей, сказала:

– На щастя, тепер мені можна трохи відпочити від кулінарії. Адже сьогодні доктор Піпт обіцяв оживити мою служницю. Нехай вимиє посуд, підмете підлогу й витре пил у будинку. Господи, як це полегшить мені життя!

– Так, справді, це зніме з тебе масу турбот, – погодився Чаклун. – До речі, я помітив, що ти брала з буфета банки з компонентами для мізків. Які ж якості ти вибрала для служниці?

– Тільки найпотрібніші для скромної дівчини, – відповіла дружина. – Я не хочу, щоб вона стала зарозумілою, як Скляний Кіт. Тоді вона почуватиметься нещасною й обділеною, бо її справа – допомагати мені по господарству, а не байдикувати.

Оджо із занепокоєнням вислухав ці слова. Він почав розуміти, що вчинив неправильно, без дозволу підсипавши зайві компоненти. Але тепер уже було пізно каятися: мізки вкладено в голову Латочки, а дірка міцно зашита. Можна було, звичайно, зізнатися у скоєному, але Оджо боявся викликати гнів Кривого Чаклуна і його дружини. До того ж, йому здалося, що дядько Нанкі на його боці, бо бачив, як він підсипав у суміш порошки з інших банок, і не сказав ні слова. Але дядечко взагалі говорив вкрай рідко.

Поснідавши, всі вирушили в лабораторію Чаклуна, де перед дзеркалом на підлозі лежав Скляний Кіт, а Латочка, як і раніше, сиділа на лаві.

– Ну а тепер – за справу, – коротко сказав Кривий Чаклун. – Зараз відбудеться найбільше диво, на яке здатний чарівник навіть у Країні Оз, бо в будь-якій іншій про це не може бути й мови. Тож, гадаю, оживлення Латочки має відбуватися під музику. Приємно усвідомлювати, що першими звуками, які вона почує, будуть прекрасні акорди.

Сказавши це, він підійшов до грамофона, вбудованого в маленький столик у кутку, і став його заводити, а потім приладнав до пристрою велику золоту трубу.

– Музика, яку надалі слухатиме моя служниця, – своєю чергою завважила Марголотта, – це накази її господині. Але я нічого не маю проти того, що її появу на цьому світі вітатиме невидимий оркестр. Потім мої розпорядження і вказівки цілком замінять його.

Грамофон заграв веселий марш, а Кривий Чаклун відімкнув шафу й дістав золоту баночку з Живильним Порошком.

Потім всі підійшли до лавки, де сиділа Латочка. Марголотта і дядько Нанкі зупинилися біля вікна, Оджо став збоку, а Кривий Чаклун – перед лялькою, щоб зручніше посипати її Порошком.

Скляний Кіт теж підійшов ближче, щоб подивитися на небачене видовище.

– Усі готові? – запитав доктор Піпт.

– Усі готові, – відгукнулася його дружина.

Тоді Кривий Чаклун нахилився до Латочки й перехилив баночку. З неї висипалося кілька крупинок чудодійного засобу, що впали на голову і руки ляльки.

V. Жахлива подія

– Щоб чари спрацювали, потрібно кілька хвилин, – пояснив Чаклун, акуратно посипаючи ляльку Порошком.

Аж раптом Латочка підняла руку й вибила баночку з руки Кривого Чаклуна. Марголотта й дядько Нанкі так злякалися, що відскочили назад і, зіткнувшись одне з одним, зачепили полицю, з якої на них упала банка з Каменеформом.

Побачивши це, Кривий Чаклун закричав так, що Оджо відскочив убік, а слідом за ним, заломивши від жаху свої ганчіркові руки, і Латочка. Скляний Кіт своєю чергою сховався під столом. Тож Каменеформ потрапив тільки на Марголотту й дядька Нанкі. Чари спрацювала миттєво: живі істоти перетворилися на мармурові статуї.

Оджо відштовхнув Латочку і підбіг до дядька Нанкі – свого єдиного друга й захисника. Та, схопивши його за руку, відчув тільки холод і твердість. На мармур перетворилася і його довга борода. Кривий Чаклун у розпачі бігав по кімнаті. Він благав дружину пробачити його, відповісти йому, знову повернутися до життя.

Латочка швидко отямилася від переляку і з цікавістю почала роздивлятися все, що її оточувало. Помітивши дзеркало, вона з подивом втупилась у нього, вивчаючи свою незвичайну зовнішність – очі-гудзики, зуби-намистинки, кирпатий ніс. Потім, звертаючись до свого зображення, продекламувала:

Що за леді без краплі смаку?Хто це ховається там?Не вистачає одного стрибка –Агов!Найстрокатіша з дам!

Вона вклонилася, і її зображення теж вклонилося. Потім весело розсміялася, після чого Скляний Кіт виповз з-під столу і сказав:

– Мене не дивує твій сміх над собою. Ти згодна, що маєш жахливий вигляд?

– Жахливий? – здивувалася Латочка. – Та я просто чарівність! Я – дивина, а отже, єдина серед свого роду! У світі багато загадкових, безглуздих, смішних унікальних істот, але я, мабуть, найцікавіша з них усіх! Тільки бідоласі Марголотті могло спасти на думку створити таку дивну істоту. Але я тішуся, дуже тішуся, що я – це я і ні на кого не схожа.

– Помовч! – крикнув Чаклун. – Помовч і дай мені зібратися з думками. Інакше я просто збожеволію.

– Тьху, я втомився грати цей марш, – заговорив Грамофон через трубу різким, скрипливим голосом. – Якщо ти не заперечуєш, друже Піпт, я трохи перепочину!

Кривий Чаклун похмуро втупився на музичний ящик.

– Яке невезіння! – гірко вигукнув він. – Живильний Порошок потрапив на Грамофон.

Він підійшов до нього й побачив, що золота баночка з заповітним Порошком перекинулася над Грамофоном, просипавши увесь свій дорогоцінний уміст на нього. Тепер Грамофон ожив і почав пританцьовувати, тупаючи ніжками столика, до якого був прикріплений. Це дриґання так розлютило доктора, що він пхнув занадто веселу машину в куток і притиснув її лавкою.

– Від тебе й раніше не було спокою, – гірко промовив Кривий Чаклун. – Але живий Грамофон здатний звести з розуму всіх нормальних людей у Країні Оз.

– Попрошу без образ! – озвався Грамофон. – Ти ж сам мене оживив, старий! Я тут ні до чого.

– Так, наробили ви справ, докторе Піпте, – презирливо завважив Кіт.

– Я не скаржуся, – сказала Латочка і стала весело кружляти по кімнаті.

– Це все я винен, – сказав мало не плачучи Оджо, вражений долею дядька Нанкі. – Мене недарма кличуть Невдахою.

– Що за нісенітниця, хлопче! – весело вигукнула Латочка. – Якщо в тебе є розум, щоб ухвалювати рішення, тебе не можна вважати невдахою. Невдахи – це ті, хто діє навмання, як доктор Піпт. А в чому, власне, проблема, пане Чарівних Справ Майстре?

– На мою дорогу дружину і дядечка Нанкі випадково потрапив Каменеформ і перетворив їх на мармурові статуї, – сумно відгукнувся Чаклун.

– Так чому ти не посиплеш їх цим твоїм Порошком з баночки і не перетвориш знову на людей? – запитала Латочка. – Ха-ха-ха! Справ-то!

Кривий Чаклун, почувши це, аж підстрибнув.

– І справді! Мені це якось не спало на думку! – вигукнув він і, схопивши золоту баночку, підбіг до дружини.

Латочка своєю чергою промовила:

Охо-хо! Хлюп-хлюп-хлюп! Друже мій, не плач –Звуки видаєш смішні, мов радіоприймач!Як такий чаклун дорослий міг не зрозуміти:Просто й легко, ти повір, нещасних оживити.

Чаклун видерся на лавку, бо був такий кривий, що інакше не зміг би дотягнутися до голови дружини, і почав трясти над нею баночку. Але з неї не висипалося ні крупинки. Чаклун зняв кришку, зазирнув усередину і з криком відчаю пожбурив її.

– Жодної крупинки! Все, все пішло на цей проклятий Грамофон. Нічим оживити мою дорогу дружину!

Кривий Чаклун обхопив голову руками і гірко заплакав.

Оджо стало шкода Чаклуна. Він підійшов до нього і м’яко нагадав:

– Ви можете зробити ще порцію Живильного Порошку, докторе Піпте.

– Так, але на це піде шість років. Довгих шість років доведеться помішувати вариво в чотирьох казанах руками і ногами, – сумно відповів бідолага. – І всі ці шість років нещасна Марголотта стоятиме тут і докірливо дивитиметься на мене.

– Невже немає іншого способу? – поцікавилась Латочка.

Спочатку Кривий Чаклун похитав головою, але потім щось пригадавши, сказав:

– Є ще один чарівний рецепт, який може зруйнувати дію Каменеформу і повернути до життя і Марголотту, і дядька Нанкі. Та для нього потрібні речі, які дуже важко дістати. Однак з ними я міг би миттєво зробити те, на що витрачено шість років.

– Дуже добре, то знайдімо те, що потрібно, – запропонувала Латочка. – Це все-таки краще, ніж гнути спину над казанами.

– Непогана ідея, Латочко, – схвально відгукнувся Скляний Кіт. – Тішуся з того, що в тебе непогані мізки. А мої – взагалі незрівнянні. Ти тільки подивися, як крутяться рожеві кульки.

– Латочка? – перепитала дівчина. – Ти назвав мене Латочкою? Це що, моє ім’я?

– Пам’ятається, моя бідна дружина збиралася назвати тебе Ангеліною, – подав голос Кривий Чаклун.

– Латочка мені подобається більше! – розсміялася дівчина. – Це ім’я більше мені підходить, я ж бо зроблена з клаптиків і латочок. Дякую, пане Коте, за те, що ви мені його придумали. А у вас теж є ім’я?

– Є, але дуже дурне. Його дала мені Марголотта, і воно аж ніяк не підходить до такої особи, як я, – відповів Кіт. – Вона назвала мене Шкідником.

– Де там… – зітхнув Кривий Чаклун. – От я шкідник! Ой, який я шкідник… Я припустився помилки, бо у світі немає більш марнославного, уїдливого та пихатого створіння.

– Щодо «уїдливого» я б заперечив, – сказав Кіт. – Я вже багато років живу на білому світі – на мені доктор Піпт і поставив свій перший експеримент із Живильним Порошком, але, як бачите, я цілий і неушкоджений, і від мене нічого не від’їлося.

– А хіба на спині в тебе не виїмка? – пожартувала Латочка.

Кіт негайно побіг до дзеркала, щоб подивитися, що з ним не так.

– Скажіть, – звернувся Оджо до Чаклуна, – що ми повинні відшукати для суміші, яка оживить дядька Нанкі?

– По-перше, шестилисник конюшини, – відповів той. – Така конюшина трапляється на луках біля Смарагдового міста, але вкрай рідко.

– Я його знайду, – пообіцяв Оджо.

– По-друге, ліве крило жовтого метелика. Такі водяться в жовтій Країні Моргунів, що розташована на заході від Смарагдового міста.

– І це я дістану, – запевнив Чаклуна Оджо. – Більше нічого не потрібно?

– Зараз я візьму Книгу Рецептів і подивлюся.

З цими словами Кривий Чаклун відімкнув шафу й витягнув звідти невеличку книжечку в блакитній шкіряній палітурці. Перегорнувши її, він відшукав потрібний рецепт і сказав:

– Ще мені потрібна фляжка води з темного колодязя.

– Що це за колодязь? – запитав хлопчина.

– Колодязь, у який ніколи не потрапляє денне світло. Воду треба налити так, щоб на неї не впало світло, й доставити мені.

– Я дістану води з темного колодязя, – сказав Оджо.

– Також мені знадобляться три волосини з хвоста Вузі, а ще крапля олії з тіла живої людини.

Оджо замислився.

– А хто такий Вузі? – запитав він.

– Це якась тварина, але описати її не можу, бо ніколи не бачив.

– Якщо я знайду Вузі, то дістану три волосини з його хвоста, – сказав Оджо. – А хіба в людині є олія?

Кривий Чаклун про всяк випадок ще раз глянув у книжечку.

– Так сказано в рецепті, – відгукнувся він. – Тож треба дістати все зазначене в ньому, інакше суміш не спрацює. Книга говорить не «кров», а саме «олія». Отже, потрібна олія.

– Тоді я знайду її.

Кривий Чаклун задумливо подивився на хлопчика-жвакуна й сказав:

– Це означає, що в тебе буде довга подорож. Можливо, кілька довгих подорожей, бо маєш обійти кілька країн Озу, щоб знайти потрібні речі.

– Я знаю це, пане. Але готовий на все, аби тільки врятувати мого бідного дядечка Нанкі.

– А також мою бідну дружину Марголотту. Якщо врятуєш дядечка, то врятуєш і її також. Вони стоять тут, тож у чомусь вони нерозлучні. Цей рецепт поверне їх до життя. Зроби все можливе, Оджо. Доки ти шукатимеш інгредієнти, я розпочну свою шестирічну роботу над створенням нової порції Живильного Порошку. Тоді, якщо тобі, на жаль, не вдасться знайти якийсь компонент, я матиму запасний варіант. Але якщо тобі це вдасться, ти маєш повернутися сюди якомога швидше, і це врятує мене від каторжного перемішування обома ногами та обома руками.

– Я готовий вирушати за інгредієнтами, пане.

– І я піду з тобою, – оголосила Латочка.

– Ні! Ти не маєш права залишати будинок, – вигукнув Чаклун. – Ти просто служниця і маєш займатися справами, що годяться для тебе.

Латочка, що кружляла по кімнаті, враз зупинилася й подивилася на нього.

– Що таке «служниця»? – запитала вона.

– Та, що служить. Різновид прислуги, – пояснив Чаклун.

– Дуже добре. Тоді я піду й служитиму тобі й твоїй дружині, допомагаючи Оджо. Ти знаєш, що знайти всі потрібні речі – не така вже проста справа.

– Це правда, – відповідав Чаклун. – Оджо взяв на себе серйозне завдання.

Латочка засміялася та підсумувала сказане у віршику:

Нагороджений Оджо квитком:Взяти олію зі шкіри людини,Конюшину з незвичним листком.Чи знайдемо ми правильні стежини?І ще Вузі з його волоском.Книга каже – чарівне закляттяПотребує води – не багаття!В темний колодязь піди –І останню там річ знайди.А ще – жовте метелика крильце,Не забудь – крило, а не тільце!Оджо зібрався в мандрівку,Грамофон вмикає платівку!

Чаклун задумливо подивився на неї.

– Бідолаха Марголотта, вочевидь, помилково додала тобі в мізки «Поетичність», – сказав він. – Якщо це справді так, то або я не дуже вдало зробив цю властивість, або ти отримала недобір чи перебір цієї якості. Я вирішив відпустити тебе з Оджо, адже моя бідна дружина захоче мати служницю, тільки коли знову повернеться до життя. Крім того, раптом ти зможеш допомогти Оджо. У твоїй голові виникають думки, які я, зізнатися, не очікував почути. Але бережи себе, адже тебе зробила своїми руками моя дорога Марголотта. Не порви одяг, а то вилізе вся вата. Одне око пришите неміцно, треба прикріпити його краще. Якщо багато базікатимеш, то зіпсуєш свій плюшевий язичок, який треба було б обмітати по краях. І пам’ятай: ти належиш мені, тож коли ви з Оджо виконаєте доручення, то маєш повернутися сюди.

– Я піду з Латочкою та Оджо, – заявив Скляний Кіт.

– Не можна! – відрізав Чаклун.

– Чому?

– Ти розіб’єшся. До того ж від тебе їм не буде жодної користі.

– Не можу з вами погодитися, – бундючно промовив Кіт. – Три голови краще, ніж дві, а в моїй – чарівні рожеві мізки.

– Ну йди, – роздратовано промовив Чаклун. – Від тебе одне суцільне занепокоєння, і я тішуся, що позбудуся такої компанії.

– У такому разі я обійдуся без вираження подяк, – сухо завважив Кіт.

Чаклун вийняв із шафи маленький кошик і, щось у нього поклавши, вручив Оджо зі словами:

– Тут трохи їжі й деякі магічні амулети. Це все, що я можу дати тобі із собою. Однак упевнений, що дорогою ти знайдеш друзів, які тобі допоможуть. Бережи Латочку і достав її назад цілою і неушкодженою – вона ще стане в пригоді моїй дружині. Щодо кота на ім’я Шкідник, то, коли він занадто докучатиме, дозволяю розбити його вщент. Все одно він мене не поважає і не слухається. Даремно я вставив йому рожеві мізки!

Оджо підійшов до дядька Нанкі й ніжно поцілував його в мармурову щоку.

– Я спробую врятувати тебе, дядечку, – сказав він так, немов статуя могла його чути.

Потім він потиснув скарлючену руку Кривого Чаклуна, який вже лаштував над вогнищем свої чотири казани. Оджо взяв кошик і вийшов з будинку. За ним рушила Латочка, а трохи позаду крокував Скляний Кіт.

VI. Подорож

До цього Оджо ніколи не подорожував. Знав тільки що, спустившись з гори, можна опинитися в краї, де живе багато жвакунів. Латочку оживили тільки сьогодні, й вона ще нічого не знала про Країну Оз, а Скляний Кіт зізнався, що ніколи не відходив далеко від будинку Чаклуна. Інших стежок видно не було, і деякий час вони йшли лісом мовчки, розмірковуючи про важливість даного їм доручення.

Раптово Латочка розсміялася. Це було дуже комічне видовище, бо тоді її щоки вкривалися зморшками, носик підіймався, очі блищали, а куточки рота кумедно злітали вгору.

– Що тебе розвеселило? – запитав Оджо, пригнічено міркуючи про те, що трапилося з дядьком.

– Ваш світ, – відповіла дівчинка – Який він дивний! І взагалі, яка химерна штука життя. Ось мене зшила Марголотта зі старої ковдри, щоб служити їй вірою і правдою, а я стала вільною, як вітер, через випадок, який ніхто не міг передбачити. Тож гуляю білим світом й радію життю, а жінка, яка зробила мене, стоїть кам’яним ідолом. Якщо це не смішно, то я тоді не знаю, над чим сміятися.

– Ти ще не познайомилася як слід з цим світом, бідна, наївна Латочко, – сказав Кіт. – У ньому не одні тільки дерева, що зараз оточують нас з усіх боків.

– Але дерева – частина цього світу, і дуже симпатична його частина, – заперечила Латочка, похитуючи головою так, щоб її руді кучері розліталися. – А між ними я бачу папороть, зелений мох, квіти. Якщо решта світу хоча б наполовину така прекрасна, як ця, я рада, що живу!

– Я не знаю, яка вона, ця решта світу, – буркнув Кіт, – але швидко це з’ясується.

– Я все життя прожив у лісі, – зізнався Оджо, – і мені ця гущавина здається похмурою, і галявини з квітами тут незатишні. Я більше люблю відкриті простори, де можуть жити люди, багато людей.

– Цікаво, чи зможе хтось із тих людей, яких ми зустрінемо, зрівнятися зі мною? – почала Латочка. – Поки що ті, кого я бачила, сильно мені поступаються – шкіра бліда, безбарвна, одяг понуро-блакитний. А я виграю найрізноманітнішими барвами. Тому й весела, а ти, Оджо, сумний!

– Тепер я розумію, що вчинив неправильно, підсипавши тобі так багато мізків, – буркнув хлопчик. – Чаклун мав рацію, коли сказав: з мізками в тебе вийшов перебір, і це тобі не на користь.