Щоденники 1910–1912 рр.

26 серпня. Завтра мушу їхати до Італії. Сьогодні ввечері батько від хвилювання не міг заснути, позаяк у нього повна голова клопотів через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серці – мокрий рушник, нудота, задихається, все ходить туди-сюди та зітхає. Мати у своєму страху знаходить нову втіху. Адже він, мовляв, завжди був такий енергійний, усе долав, а тепер… Я кажу, що біди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потім усе має обгараздитись. Він зітхає, хитає головою і все ходить і ходить. Зрозуміло, що ми, на його думку, не можемо ані перейняти його клопотів на себе, ані бодай полегшити їх, але навіть і на нашу думку, навіть у найбільшому нашому бажанні є щось від такого сумного переконання, що він сам має подбати про свою сім’ю… Безугавними позіхами, а також, до речі, неапетитним колупанням у носі батько викликає невеличке, майже неусвідомлене заспокоєння з приводу свого стану, адже коли він здоровий, то загалом цього не робить. Отла мені це підтвердила. – Бідна мати хоче завтра йти просити домовласника.

Це стало вже традицією в чотирьох друзів – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щоліта або щоосені використовувати свої коротенькі канікули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року їхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усі четверо залюбки сходились увечері в когось удома, здебільшого в Самуеля – як найзаможніший, він мав простору кімнату, – розповідали один одному про се про те й попивали в міру пиво. Коли вони близько півночі розходились, їхні розповіді жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якійсь спілці, Самуель служив в одній комерційній конторі, Макс був державний службовець, а Франц служив у банківській установі, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботі за тиждень і про що решта троє не знали, треба було їм не тільки швиденько розповісти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нічого не зрозуміють. Та насамперед саме через те, що професії в них були різні, кожен мусив знов і знов розтлумачувати решті суть своєї роботи, бо всі ж вони були лише слабкі люди й не досить глибоко сприймали ті пояснення, а крім того, вони були добрі друзі й раз у раз вимагали тих пояснень.

А ось історії про жінок вони, навпаки, розповідали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то він не важився вимагати, щоб їхні балачки відповідали його вподобанням, хоча стара дівка, яка приносила їм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе сміялися вони в ці вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вічний сміх, власне, навіює смуток, бо через нього забуваєш про всі серйозні речі, з якими кожен усе ж таки досить часто має до діла. Коли смієшся, то гадаєш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищі вимоги, і нема сумніву, що в товаристві друзів людина здатна відповідати вищим вимогам, ніж на самоті. Сміятися, казав Макс, треба в конторі, бо чогось більшого там і не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своїй мистецькій спілці – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умів у старому помічати кумедні речі, якими розважав друзів.

Щойно він починав, друзі полишали свої місця, обступали його чи сідали на стіл і реготали, а надто Макс із Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усі склянки на сусідній столик. А коли всі четверо стомлювалися розповідати, у Макса несподівано звідкись з’являлася свіжа сила, він сідав за рояль і грав, тоді як Роберт із Самуелем вмощувалися поруч на ослінчику, а Франц, який у музиці не розумівся, сидів сам за столом і розглядав Самуелеву колекцію листівок з краєвидами або читав газету. Коли вечори ставали тепліші й вікно можна було залишати прочиненим, усі четверо охоче ставали край вікна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якій не заважав їхній розмові. Тільки час від часу котрийсь із них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучері в двох дівчат, що сиділи внизу перед своєю винарнею, чи на місяць, що саме трохи несподівано з’являвся, поки Франц нарешті казав, що стало прохолодно й пора причинити вікно.

Влітку вони іноді зустрічалися в міському парку, сідали за столик ближче до краю, де темніше, чаркувалися один з одним і, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звуків духового оркестру, що долинали здалеку. Потім рівною ходою, рука в руці простували парком додому. Ті двоє, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усіх заспівати, але співав потім сам за всіх чотирьох, а другий посередині почувався при цьому особливо затишно й безпечно.

Одного такого вечора Франц, міцніше притиснувши до себе двох сусідів, сказав про те, як чудово бути разом, він, мовляв, просто не розуміє, чому вони збираються тільки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймні двічі на тиждень, якщо не частіше. Усі погодилися, навіть четвертий, який скраю ледве зрозумів, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, які час від часу будуть потрібні. Францові здалося, нібито його глухий голос став покарою за те, що він непрохано заговорив за всіх. Але він не відступав. А якщо колись, провадив він, хтось і справді не зможе прийти, то це буде на шкоду тільки йому, і він зможе потішитися наступного разу, але чому інші троє мають відмовлятися один від одного, хіба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – відповіли всі. Самуель, що йшов скраю, відділився й рушив трохи попереду, бо так було краще всіх видно. Але потім це йому не сподобалось, і він знов приєднався до решти.

Роберт запропонував:

– Збиратимемося щотижня й вивчатимемо італійську мову. Ми ж бо вирішили вивчати італійську, адже торік іще в отому куточку Італії, де ми були, нам стало зрозуміло, що нашої італійської досить тільки для того, щоб спитати дорогу, – пригадуєте, коли ми заблукали серед виноградників у Шампані. Отой стрічний чоловік мусив добряче напружитися, щоб зрозуміти нас. Виходить, нам треба вчитися, якщо цього року знов хочемо поїхати до Італії. Тут уже нічого не вдієш. А хіба не найкраще вчитися разом?

– Ні, – заперечив Макс, – гуртом ми нічого не вивчимо. Я знаю це так само напевно, як і те, що ти, Самуелю, за спільне навчання.

– Ще б пак! – сказав Самуель. – Гуртом ми вчитимемося дуже добре, немає сумніву. Я завше шкодую, що ми не вчилися разом ще в школі. А ви знаєте, що ми знайомі, власне, всього-на-всього два роки? –  Він нахилився вперед, щоб бачити всіх трьох.

Вони пішли повільніше й послабили руки.

– Але ж гуртом ми ще нічого не вчили, – промовив Франц. – І мені це дуже подобається. Я взагалі не хочу нічого вчити. А коли вже нам треба вивчати італійську, то краще нехай кожен робить це сам.

– Щось я не розумію, – озвався Самуель. – Спершу ти хочеш, щоб ми зустрічалися щотижня, а тоді знов не хочеш.

– Та ж послухай, – сказав Макс, – ми з Францом хочемо тільки, щоб нашим зустрічам не ставало на перешкоді навчання і щоб нашому навчанню не ставали на перешкоді зустрічі, оце й усе.

– Атож, – підтакнув Франц.

– Та й часу вже не багато лишилося, – провадив далі Макс, – тепер червень, а у вересні ми збираємося їхати.

– Тим-то я й хочу, щоб ми повчилися гуртом, – сказав Роберт і витріщився на тих двох, що виступали проти нього. Коли йому заперечували, шия в нього ставала особливо гнучка.

Гадаєш, що описуєш його правильно, але це тільки приблизний опис, і його коригує щоденник.

Мабуть, це закладено в самій суті дружби і супроводжує її, мов тінь, – один щось вітає, другий висловлює з цього приводу жаль, а третій і геть нічого не помічає…

26 вересня. Художник Кубін рекомендує як проносне вживати реґулін – товчену водорость, яка в кишечнику розбухає, примушує його стискатися й розтискатися, тобто діє механічним способом, на відміну від нездорового хімічного впливу інших проносних засобів, які тільки подрібнюють нечистоти, й вони прилипають до стінок кишківника.

Він бачився у Ланґена з Гамсуном. Він (Гамсун) без причини шкірить зуби. За розмовою він, не кидаючи говорити, поклав ступню на коліно, взяв зі столу великі ножиці для паперу і обрізав на штанях торочки. Вбирається сяк-так, але неодмінно з якоюсь дорогою дрібничкою, наприклад краваткою.

Історії про один мюнхенський пансіон для митців, де жили художники й ветеринари (їхня школа була поблизу) і де розважалися так розпусно, що вікна в будинку навпроти, звідки все було добре видно, здавали в оренду. Щоб потішити таких глядачів, котрийсь із мешканців пансіону часом вискакував на підвіконня й у мавпячій позі висьорбував ложкою тарілку супу.

Один чоловік, що підробляє старожитності, а ефекту давності домагається тим, що прострілює їх із дробовика, про один стіл сказав: тепер треба ще тричі випити на ньому каву, і його можна буде відсилати до Інсбрукського музею.

Сам Кубін: дуже вольове обличчя, хоч і рухається трохи одноманітно, з однаковим напруженням м’язів він описує найрізноманітніші речі. Вигляд має на різний вік, зріст і повнота – залежно від того, сидить він чи підводиться, в самому костюмі чи й у пальті.

27 вересня. Вчора на Венцельсплаці побачив двох дівчат, надто довго затримав погляд на одній із них, тоді як саме друга, вбрана у по-домашньому м’яке, коричневе, спереду трохи відкрите широке пальто в зборки, мала, як з’ясувалося надто пізно, ніжну шию і ніжний ніс, а коси в неї були гарні на вже забутий лад. – Старий чоловік в обвислих штанях на Бельведері. Він свистить; коли я дивлюся на нього, він кидає свистіти; відводжу погляд – знов починає; нарешті свистить уже й тоді, коли я не відводжу погляду. – Великий гарний ґудзик, гарно пришитий знизу на закарваші дівочої сукні. Сукня лежить також гарно, фалди погойдуються поверх американських чобіт. Як рідко мені вдається щось гарне, а ось цьому непомітному ґудзику і його неосвіченій кравчині вдалося. – Екскурсоводка дорогою до Бельведера, жваві очі, незалежно від того, про що саме вона розповідає, задоволено простежують її історію до самого кінця. – Рвучкі півоберти шиї міцної дівчини.

29 вересня. Щоденники Ґете. Людина, яка не пише щоденника, неправильно сприймає чужий щоденник. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґете: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.

Подорожні спостереження Ґете не такі, як нинішні, бо їх провадили з поштової карети й розвивалися вони простіше, адже місцевість змінювалася повільніше і спостерігати її було багато легше навіть людині, котра тієї місцевості не знала. Це були спокійні, просто-таки ландшафтні роздуми. Позаяк місцевість відкривалась очам подорожнього в кареті незайманою, в своєму первісному вигляді, до того ж путівці розтинають краєвид багато природніше, ніж залізничні колії, з якими їх можна порівняти, либонь, як річки з каналами, то споглядачеві не треба було докладати величезних зусиль, і він без особливого напруження міг дати лад своїм враженням. Тим-то миттєвих спостережень трапляється мало, здебільш вони стосуються лише інтер’єрів, де декотрі люди відразу й цілком розкриваються перед твоїми очима, як, наприклад, австрійські офіцери в Гайдельберзі, а ось оте місце про чоловіків у Візенгаймі, навпаки, нагадує швидше опис краєвиду – «вони були в синіх сурдутах і білих камізельках, оздоблених плетеними квітками» (цитую з пам’яті). Багато написано про Райнський водоспад у Шафгаузені, а посередині там великими літерами: «Навіяні ідеї».

Кабаре «Люцерна». Люція Кеніх виставляє фотознімки з давніми зачісками. Пом’яте обличчя. Часом їй щастить досягти чогось за допомогою задертого носа, знятих догори рук і повернених усіх пальців. – Обличчя, як ганчірка. Мімічні жарти Лонґена (художник Піттерман). Дійство, яке вочевидь не дає втіхи, але замислене, мабуть, усе ж таки не безутішним, а то його не можна було б провадити щовечора, надто через те, що навіть коли його вигадували, воно було таке невтішне, що не народилося жодної бодай сякої-такої схеми, яка дала б змогу уникнути досить частої появи всієї людини. Симпатичний стрибок клоуна через крісло в порожнечу бічних лаштунків. Усе це нагадує виставу в приватному товаристві, де з дружніх почуттів особливо плескають після важкого, незначного номера, щоб, з огляду на невдалий виступ, вдалими оплесками домогтися чогось гладенького, заокругленого. Співак Вашата. Такий нікудишній, що розгублюєшся вже від самого його вигляду. Та, позаяк чолов’яга він міцний, йому все ж таки щастить якоюсь нелюдською, запевне лише мною усвідомленою силою сяк-так утримувати увагу публіки.

Ґрюнбаум справляє вплив своїм нібито лише на позір безнадійним існуванням.

Одіс, танцівниця. Круті клуби. Справжня безплотність. Червоні коліна пасують лише до танцю «Весняний настрій».

30 вересня. Позавчора дівчина в сусідній кімнаті (Г. Г.). Я лежав на канапі й чув на межі півсну її голос. Вона здавалася мені вдягненою особливо щільно, і не тільки в свою одежу, але й у цілу кімнату, на тлі одежі виднілося тільки її сформоване, голе, округле, міцне темне плече, яке я бачив у ванні. Якусь мить у мене було таке враження, немовби від неї йде пара й заповнює всю сусідню кімнату. Потім вона стояла в попелясто-сірій шнурівці, яка внизу так відстовбурчувалась, що можна було її осідлати й ніби аж пуститися навскач.

Ще про Кубіна. Звичка неодмінно повторювати останні слова співрозмовника схвальним тоном, навіть якщо з його подальших власних слів випливає, що він із співрозмовником зовсім не згоден. Прикро. – Слухаючи його численні історії, можна забути, чого він вартий. Та раптом тобі нагадують про це, і тебе поймає острах. Ішлося про те, що ресторанчик, до якого ми збиралися зайти, небезпечний; він заявив, що в такому разі туди не піде; я спитав, невже він боїться, на що він відповів, тримаючи до того ж мене попідруч: «Звичайно, я молодий, і в мене багато ще попереду».

Весь вечір він часто і, на мою думку, дуже поважно говорив про мої й свої затвердіння. Та близько півночі, коли моя рука звисла зі столу, він загледів частину її й вигукнув: «Та ви й справді хворий!» Обходився він зі мною відтоді ще лагідніше, а згодом навіть завадив решті вмовити мене піти разом з усіма до д. р. Коли ми вже попрощалися, він здалеку ще гукнув мені: «Реґулін!»

Тухольський і Шафранський. Берлінська вимова з придихом, яка вимагає пауз у голосі, утворюваних словом «nich». Перший із цих двох – досить цільна двадцятиоднорічна людина. Від стриманого й рішучого помахування тростиною, від чого плече по-молодечому зводиться вгору, і до зваженого задоволення й зверхнього ставлення до власних письменницьких праць. Хоче стати адвокатом, бачить лише дрібні перешкоди на цьому шляху й воднораз можливість їх усунути; лункий голос, чоловіче звучання якого через півгодини розмови починає лунати якось по-дівочому. – Має сумнів, що здатний позувати, але сподівається, що великий світовий досвід стане йому в цьому опорою; нарешті страх піддатися світовій скорботі, як він це постеріг у старих берлінських євреїв такого, як він, складу, хоча поки що нічого такого в собі не відчуває. Скоро одружиться.

Шафранський, учень Бернгарда, коли щось малює чи спостерігає, робить гримаси, пов’язані з тим, що малює. Нагадує мені про те, що я, з мого боку, маю виразну здатність до перетворень, але ніхто її не помічає. Як часто мені доводилося наслідувати Макса. Учора ввечері дорогою додому я, якби подивився на себе збоку, сплутав би себе з Тухольським. Чужа істота має тоді чаїтися в мені так чітко й невидимо, як щось сховане в малюнку-загадці, де ніхто нічого не знайде, якщо не знатиме, що воно там таки є. Коли трапляються такі перетворення, мені особливо хочеться вірити у потьмяніння власних очей.

1 жовтня. Учора в Старо-Новій синагозі. Кол-Нідре. Приглушене бурмотіння, мов на біржі. У вестибюлі кухоль із написом: «Щиросерда милостиня сама погамовує невдоволення». Церковно-подібний інтер’єр. Троє побожних, вочевидь східних євреїв. У шкарпетках. Накинувши на голову молитовне покривало, посхилялися над молитовником, намагаючись стати якомога меншими. Двоє плачуть, розчулені тільки святом? В одного, мабуть, просто хворі очі, і він хутенько прикладає до них згорнену носову хустинку, а тоді одразу знов повертається до тексту. Співають не власне чи переважно не слово, а з-за слова добувають арабески з тонесенького плетива наступних слів. Невеличкий хлопчик, не маючи жодного уявлення про це дійство й змоги зорієнтуватися, оглухлий від гармидеру, проштовхується крізь натовп, його також штовхають. Схожий на продавця чоловік за молитвою швидко розгойдується, що слід розуміти лише як спробу якомога дужче, хоча й, може, нерозбірливо, наголосити кожне слово, але голос при цьому він не надриває, щоправда, в такому гаморі наголосити щось виразно й твердо і не вдалося б. Сім’я власника дому розпусти. У Пінкасівській синагозі юдаїзм захопив мене незрівнянно дужче.

Позавчора. Одна дівчина, єврейка з вузьким обличчям, чи, краще сказати, з обличчям, яке переходить у вузьке підборіддя, але розпушені хвилясті коси немовби розтягують його в ширину. Троє невеликих дверей, що ведуть з будинку до салону. Гості, немовби у вартівні на сцені. Напоїв на столі майже не торкаються. Одна пласколиця в незграбній сукні, яка починає погойдуватись аж у самому низу, де облямівка. Декотрі тут убрані так, наче ляльки для дитячого театру, яких продають на різдвяному базарі, тобто з рюшиками й сухозлітками, сяк-так приліпленими й пришитими, смикнеш – і вже відірвав, та такі, що в пальцях розсипаються. Господиня з тьмяними білястими косами, туго накрученими на, безперечно, огидну підкладку, з різко загнутим донизу носом, лінія якого перебуває в якомусь геометричному співвідношенні з обвислими грудьми і зі щосили підтягненим черевом, нарікає на головний біль, викликаний тим, що сьогодні, в суботу, такий великий гармидер, а пуття з нього нема ніякого.

Щодо Кубіна. Історія про Гамсуна викликає підозру. Такі історії можна тисячами розповідати з його творів як такі, що трапилися з ним самим.

Щодо Ґете. «Навіяні ідеї» – це просто ідеї, що їх навіяв Райнський водоспад. Це видно з одного з листів до Шиллера. – Окреме побіжне спостереження «кастаньєтного ритму дитячих ніг у дерев’яних черевичках» справило таке враження, так його всі сприйняли, що годі собі уявити, щоб хто-небудь, навіть не читаючи цього зауваження, сприйняв це спостереження як власну оригінальну ідею.

2 жовтня. Безсонна ніч. Уже третя поспіль. Я швидко засинаю, але через годину прокидаюся, так ніби стромив голову в якусь фальш-дірку. Сон відлітає геть, і в мене таке відчуття, немовби я не спав зовсім або задрімав на мить під тонесеньким серпанком, і мені знов доводиться примушувати себе заснути, і я відчуваю, як сон не хоче йти до очей. І відтоді так триває години до п’ятої – я хоч і сплю, але водночас яскраві сни не дають мені заснути. Я сплю просто-таки поруч із собою, тоді як сам я маю воювати зі снами. Десь над п’яту годину останні рештки сну розвіюються, я вже тільки марю, і це виснажує ще дужче, ніж коли не спиш. Одне слово, цілу ніч я перебуваю в такому стані, в якому здорова людина буває лише хвилину перед тим, як, власне, заснути. А коли прокидаюсь, усі сни збираються довкола мене, тільки я остерігаюсь повернутися в думках до них. Перед світанком я зітхаю в подушку, бо всі сподівання на цю ніч умерли. Я згадую про ті ночі, наприкінці яких вибирався з глибокого сну й прокидався так, ніби був замкнений у горіховій шкаралущі.

Сьогодні вночі приверзлася страшна мара – сліпа дитина, нібито дочка моєї ляйтмеріцької тітки, в якої, до речі, дочок немає, а є тільки сини, і один із них колись поламав собі ногу. До того ж було щось спільне між тією дитиною і донькою д-ра Ms., що, як я недавно завважив, з гарної дитини вже перетворюється на товсту, манірно вбрану маленьку дівчинку. В тієї сліпої чи підсліпуватої дитини обоє очей були закриті окулярами, ліве, під досить випуклим скельцем, було округле, молочно-сіре й витрішкувате, а праве, затулене увігнутим скельцем, западало всередину. Щоб це скельце сиділо оптично правильно, довелося замість звичайної дужки, що заходить за вухо, придумати такий собі держачок, головку якого не можна було прикріпити інакше, ніж до вилиці, так що від скельця до щоки вів дротик, проходив крізь дірочку в щоці й закінчувався на кістці, а з кістки виступав другий дротик і зачіпався за вухо.

Гадаю, це безсоння в мене тільки через те, що я пишу. Бо хоч як мало й погано я пишу, проте від цих невеличких потрясінь все ж таки стаю дуже чутливим і відчуваю – надто надвечір, а ще дужче вранці – подих, наближення отого великого, захопливого стану, в якому у мені прокидаються необмежені можливості, а потім не знаходжу спокою через суцільний гамір, який стоїть у мені і впоратися з яким я не маю часу. Кінець кінцем цей гамір виявляється всього лиш пригніченою, стримуваною гармонією, що, якби її випустити на волю, наповнила б мене всього, ба навіть розтягла б, а тоді наповнила б знов. Але нині цей стан тільки породжує в мені слабкі надії та завдає шкоди, позаяк моє єство не має досить снаги, щоб витримати теперішню плутанину; вдень мені допомагає видимий світ, ніч крає мене без перешкод. У такі хвилини я щоразу згадую про Париж, де під час облоги і згодом, аж до Комуни, населення північних та східних околиць, доти чуже парижанам, із місяця в місяць, просто-таки з години на годину, спиняючись і знов рушаючи, посувалося, немов годинникова стрілка, плетивом вуличок до центру Парижа.

Моя розрада – і з нею я тепер і влягаюся спати – в тому, що я так довго не писав, що це писання, отже, у моєму теперішньому житті ще не встигло зайняти певного місця й через це – якщо бути, однак, достатньо мужнім – має хоча б тимчасово вдаватися.

Сьогодні мене здолала така слабість, що я навіть розповів шефові про оту дитину. – Тепер я пригадую, що окуляри зі сну належали моїй матері, яка ввечері сидить поруч зі мною і, граючи в карти, не вельми привітно зиркає на мене поверх пенсне. Праве скельце того пенсне – не пам’ятаю, щоб досі я це помічав, – ближче до ока, ніж ліве.

3 жовтня. Така сама ніч, тільки засинав іще важче. Коли поринаю в сон – відчуття болю, що прямовисно пронизує голову через перенісся згори вниз, наче ото задуже наморщиш чоло. Щоб стати якомога важчим – а так, здається мені, легше заснути, – я згорнув руки, поклавши долоні на плечі, й лежав, немов солдат із повною викладкою. Знову сила моїх снів, що пронизує свідомість іще до того, як я засну, не дала мені спати. Усвідомлення мого поетичного хисту ввечері й уранці не має меж. Я відчуваю себе розкутим до глибини єства і здатним добути з себе все, що схочу. Це провокування таких сил, яким потім не дають працювати, нагадує моє ставлення до Б. Тут також ті самі виливи, що, не діставши волі й завдаючи удару у відповідь, мусять самі себе знищити, одначе тут – і в цьому полягає різниця – йдеться про сили таємничіші й про моє найзаповітніше.

На Йозефеплац повз мене проїхав великий туристський автомобіль, в якому сиділа – щільно одне побіля одного – сім’я. За автомобілем разом із запахом бензину в обличчя мені війнуло Парижем.

Диктував у конторі досить довге повідомлення в окружне управління. Дійшовши до кінцівки, що мала прозвучати на високій ноті, я зупинився й далі вже не міг нічого робити, а тільки втупився в друкарку фройляйн К., яка, за звичкою, особливо пожвавішала, відсунула крісло, заходилася покашлювати, перебирати щось на столі й привернула так увагу всієї кімнати до моєї біди. Фраза, яку я шукаю, тепер прибирає ще одного значення: вона має заспокоїти друкарку, і що потрібнішою ця фраза стає, то важче її знайти. Нарешті на думку мені спадає вираз «затаврувати ганьбою» і відповідне до нього речення, однак я не розтуляю рота, відчуваючи відразу й сором воднораз, так наче то – шматок сирого, вирізаного з мене м’яса (ось яких мук це мені вартувало). Нарешті я промовив ту фразу, але в душі залишилося відчуття великого жаху – адже все в мені готове до письменницької роботи, й така робота була б для мене небесним порятунком і справжнім воскресінням, тоді як я тут, у конторі, задля якогось жалюгідного папірця маю виривати у здатного на таке щастя тіла шматок його власної плоті.

4 жовтня. Я стривожений і жовчний. Учора перед сном у мене в голові, зліва вгорі, блимнув холодний вогник. Над лівим оком уже засіло якесь напруження. Коли я думаю про це, мені здається, що в конторі я не витримав би навіть тоді, якби мені сказали, що через місяць я стану вільним. І все ж у конторі я свої обов’язки здебільшого виконую, цілком спокійний, коли можу бути певен, що шеф мною задоволений, і моє становище не викликає в мене жаху. А втім, учора ввечері я зумисне спробував притупити в собі всі почуття, пішов прогулятися, читав Діккенса, потім трохи оговтався, забракло сили віддаватися смутку, який я вважаю виправданим і тоді, коли він, як мені здається, трохи відступає, – так я сподівався мати кращий сон. Він таки й виявився трохи глибшим, хоч і недостатньо глибоким і раз у раз переривався. На втіху собі я казав, що зате знову притлумив у собі оте велике збудження, що не хочу попускати собі віжки, як це завжди бувало після таких періодів, що й післяпологові болі того збудження не примусять мене втратити самовладання, як це траплялося доти. Можливо, мені пощастить так знайти в собі приховану стійкість.