Маленька господиня Великого будинку

Джек Лондон

Маленька господиня Великого будинку

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Розділ І

Він прокинувся в темряві. Прокинувся легко, вмить, навіть не ворухнувшись, – просто розплющив очі й побачив, що ще темно. Йому не доводилось, як більшості людей, пробудившись, якусь хвильку шарити довкола себе руками та прислухатися, щоб збагнути, де він і хто він. Після кількох годин сну він одразу, без зусиль повів далі перервану на якийсь час повість свого життя. Зразу усвідомив себе Діком Форестом – господарем неосяжних маєтностей, що кілька годин тому ліг і заснув, уже в напівдрімоті заклавши сірником сторінку «Міста над шляхом» і вимкнувши лампу в головах ліжка.

Поблизу сонно мурмотів і плюскотів водограй. А з далечини долинув ще один звук – такий тихий, приглушений відстанню, що тільки дуже гострий слух міг його вловити, – і Форест, зачувши той звук, вдоволено всміхнувся. Він упізнав далекий густий рев Короля Поло – свого найкращого бугая-шортгорна, що тричі здобував першу премію в Сакраменто, на щорічних сільськогосподарських виставках штату Каліфорнія. Усмішка не відразу зійшла Форестові з обличчя – він хвилинку уявляв собі нові тріумфи Короля Поло перед скотарями Сходу, куди він збирався повезти бугая цього року. Він покаже їм, що бугай, народжений і викоханий у Каліфорнія, може помірятися з найкращими плідниками Айови, годованими кукурудзою, і навіть з привезеними з-за моря, зі споконвічної батьківщини шортгорнів.

Аж за кілька секунд та усмішка погасла; Форест потемки простяг руку до рядка кнопок на стіні й натис першу. Тих кнопок було там три рядки. Під стелею спалахнула схована у великій чаші лампа й освітила спальню-веранду, з трьох боків затягнену густою мідяною сіткою. З четвертого боку була бетонова стіна будинку, а в ній високі двері, засклені аж до низу.

Форест натиснув другу кнопку в тому самому рядку, і кружало яскравого світла впало на стіну, туди, де висіли вряд годинник, барометр і два термометри – Цельсія та Фаренгейта. Перебігши по них поглядом, він відзначив собі: час – 4:30; атмосферний тиск – 29,80, цебто нормальний для такої пори й височини над рівнем моря; температура за Фаренгейтом – 36°. Ще доторк до тієї самої кнопки – і світло, що падало на прилади, погасло.

Третьою кнопкою він увімкнув лампу для читання, приладнану в головах так, щоб вона світила згори й ззаду, а не в очі. Тоді вимкнув плафона під стелею, дістав зі столика олівця та паку гранок і, закуривши сигарету, почав їх правити.

Видно було, що це спальня людини роботящої, хоча не бракувало в ній і вигод, аж ніяк не спартанських. Залізне емальоване ліжко було сіре, під колір бетонової стіни. В ногах, як запасне укривало, звисав теплий халат із сірих вовчих хутер, прямо з хвостами. Долі, на килимку з густого хутра гірського козла, лежали пантофлі.

На величенькому столі біля ліжка, закладеному рівними стосиками книжок, часописів та блокнотів, було примощено й сигарети, сірники, попільничку та термоса. На поличці, що могла відхилятися від стіни, стояв фонограф-диктофон. З круглої дерев’яної рамки на стіні, під барометрами та термометрами, сміялося жіноче обличчя. А між трьома рядками кнопок та щитком телефонного комутатора висіла відкрита кобура, і з неї стриміла колодочка автоматичного кольта сорок четвертого калібру.

Рівно о шостій годині, коли крізь дротяну сітку вже почав цідитися сірий світанок, Форест, не підводячи очей від коректури, простяг праву руку і натис одну кнопку в другому рядку. За п’ять хвилин на веранду нечутно ввійшов китаєць у м’яких капцях. У руках він ніс невелику блискучу мідяну тацю з чашкою на блюдечку, малюсіньким срібним кавником і таким самим срібним молочником.

– Доброго ранку, А-Гов, – привітав його Форест, усміхаючись і устами, й очима.

– Доброго райку, хазяїне, – відповів А-Гов, пробрав на столику місце для таці, налив у чашку кави і долив вершків.

Форест відразу взяв лівою рукою чашку й почав сьорбати каву, не кидаючи правити коректуру. А-Гов не став чекати дальших наказів, а підняв із підлоги легесенького чепчика з рожевого мережива і нечутно вийшов – скорше виплив, наче тінь, у розчинені скляні двері.

Рівно о пів на сьому він з’явився ще раз – тепер уже з більшою тацею. Форест відклав гранки, сягнув по книжку із заголовком «Промислове розведення жаб» і налагодився снідати. Сніданок був простий, але досить поживний: ще чашка кави, половинка грейпфрута, двоє некруто зварених яєць у склянці, вже обчищених, але ще гарячих, з ложечкою масла, і скибочка трохи підсмаженого бекону – свого виробу й зі своєї-таки свині.

Уже зійшло сонце, і його проміння лилося крізь дротяну сітку на ліжко. Знадвору на сітці сиділо з кільканадцять перших весняних мух, ще заціпенілих від нічного холоду. Снідаючи, Форест спостерігав, як на них полюють хижі жовті оси. Сильні, витриваліші на холод, ніж бджоли, вони вже вилетіли на полювання і хапали закляклих мух. Ті не втікали, хоча жовті повітряні здобичники гучно дзижчали, майже несхибно налітаючи на свої безпорадні жертви й відносячи їх. Поки Форест доснідав, на сітці вже не лишилося жодної мухи. Допивши каву, він заклав сірником сторінку в «Промисловому розведенні жаб» і знов узявся до коректури.

Трохи згодом, зачувши переливно-дзвінку пісню жайворонка, першого вранішнього співця, він звів очі від гранок і поглянув на годинника. Була вже сьома. Він відклав коректуру і почав говорити по телефону з різними людьми, вправною рукою перемикаючи комутатор.

– Алло, А-Гей! – викликав він першого. – Містер Теср уже встав?.. Дарма. Не буди. Навряд чи він снідатиме в ліжку, але все-таки спитай… Авжеж, і покажеш йому, як пускати гарячу воду. Бо він, може, не знає… Гаразд, гаразд. Найми ще одного собі на поміч, тільки-но знайдеш підходящого. Адже погожі дні починаються, гостей наїде… Авжеж. Вибери сам. Ну, бувай!

– Це ви, містере Генлі?.. Так, – клацнувши перемикачем, заговорив він до другого. – Я міркував про ту греблю на Оленячому Оці. Треба обрахувати, скільки коштуватиме возити туди рінь і скільки – дробити камінь на місці… Атож. Я гадаю, рінь вийде десь від шести до десяти центів дорожче, ніж битий камінь. Отой останній крутий узвіз – то ж перевід коням. Обрахуйте точно… Ні, раніш як за два тижні почати не зможемо… Так, так, нові трактори, якщо вони взагалі прибудуть, можна буде пустити на оранку замість коней, але ж їх доведеться ще вертати на перевірку… Ні, про це порадьтеся з містером Евереном. Бувайте.

Третя розмова була така:

– Це містер Доусон? Ха-ха! У мене на веранді тепер тридцять шість градусів. По низинах, мабуть, аж біло від паморозі. Та це, певно, вже востаннє цього року… Так, присягалися, що на позавчора трактори прибудуть. Зателефонуйте на станцію агентові… До речі, як побачите Генлі, скажіть йому, нехай, коли знов розставлятимуть мухоловки, випробує й оті нові… Так, негайно. Сьогодні вже кільканадцять сиділо у мене на сітці… Так… Бувайте.

Скінчивши телефонні розмови, Форест устав з ліжка, встромив ноги в пантофлі і, як був, у нічній піжамі, вийшов скляними дверима до ванни, що вже налив йому А-Гов. А ще за десять хвилин, скупаний і поголений, він уже знову лежав у ліжку, читав книжку про жаб, і А-Гов, з’явившись хвилина у хвилину, масажував йому ноги.

То були міцні, доладно розвинені ноги гарної статури чоловіка п’яти футів десяти дюймів зросту, ста вісімдесяти фунтів вагою. Вони чимало повідали про нього. Ліве стегно перетинав довгий, десятидюймовий шрам, а через кісточку, від литки до п’яти, тяглося півдесятка круглих шрамів з півдоларову монету завбільшки. А коли А-Гов, розминаючи ліве коліно, надавив трохи сильніше, Форест мимохіть скривився з болю. На правій гомілці теж було кілька темних шрамів, а під самим коліном глибокий шрам аж угризався в кістку. На середині стегна виднів тридюймовий рубець старої рани, химерно перехрещений слідами від швів.

Як уже А-Гов почав одягати хазяїна, знадвору нараз долетіло бадьоре іржання. Форест заклав сірником сторінку в книжці про жаб, напівобернувся в ліжку, і, поки служник натягав йому шкарпетки та черевики, задивився в той бік, звідки почулось іржання. Алеєю, в ліловому кипінні раннього бузку, спускався мальовничо вбраний ковбой верхи на великому коні, що червонясто лиснів у золотому промінні вранішнього сонця; кінь замашисто ступав могутніми ногами зі сніжно-білими мичками, гордо мотав головою, поводив очима довкола, і сурма його любовного поклику лунала на всю околицю, вже по-весняному зазеленілу.

Діка Фореста пойняла водночас і радість, і тривога – радість від вигляду розкішної тварини, що виступала між бузковими живоплотами, і тривога від того, що огир своїм іржанням розбудить ту жінку, чиє обличчя сміялося в круглій дерев’яній рамці на стіні над його ліжком. Він швидко позирнув через двохсотфутове подвір’я на друге крило будинку, що лежало ще в тіні. Завіси на веранді, де спала вона, були ще спущені й не ворухнулись. Огир знову заіржав, але сполохав тільки зграйку диких канарок, що спурхнули з квітів та кущів на подвір’ї, неначе зеленаво-золоті бризки вранішнього сонця.

Уявляючи собі майбутній огирів приплід – лошат чистої ширської породи, рославих, дебелих, без жодного ґанджу, – Форест проводив його поглядом, аж поки він сховався з очей за бузком; а потім умить, як завжди, вернувся від мрії до безпосередньої дійсності й спитав служника:

– Ну, як той новий хлопець, А-Гов? Буде з нього діло?

– Я гадаю, він буде добрий служник, – відповів китаєць. – Молодий зовсім. Усе йому нове. Ще забарний дуже. Та дарма, помалу-малу з нього буде діло.

– А чому ти так гадаєш?

– Я його вже три, чотири рази буджу вранці. Спить, як немовля. А розбуди – всміхається, самісінько як ви. Це дуже добре.

– А хіба я всміхаюся, коли прокидаюсь? – спитав Форест.

А-Гов завзято закивав головою.

– Вже скільки разів, скільки років я вас буджу. І щодня, тільки-но очі розплющите, вони усміхаються, і губи усміхаються, і обличчя усміхається, і весь ви усміхаєтесь, отак-о відразу. Це дуже добре. Хто так прокидається, той має багато глузду в голові. Я знаю. І новий хлопець такий. Помалу-малу, дуже скоро, з нього добре діло буде. Ось побачите. Його звати Чжоу-Ген. А як звати його тут?

– А які назвиська у нас уже є? – хвильку подумавши, спитав Форест.

– А-Гей, Ай-Ай, Ов-Ва і я – тобто А-Гов, – висипав китаєць. – А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звати…

Він завагався, дивлячись на пана із задерикуватою іскринкою в очах. Форест кивнув головою.

– А-Гей, він каже, щоб нового хлопця звали А-Тьху.

– Ого! – Форест схвально засміявся. – А-Гей у нас жартун. Гарне ім’я, тільки для нас не годиться. Ви забули про пані. Треба придумати щось інше.

– О-Го теж гарне назвисько буде.

У Форестовій пам’яті ще бринів його власний вигук, отож він здогадався, що навіяло служникові таку добру Думку.

– Гаразд. Хай він зветься О-Го.

А-Гов уклонився, хутко виплив скляними дверима з веранди, вмить вернувся з рештою Форестової одежі, допоміг йому надягти спідню й верхню сорочки, накинув на шию краватку, що її хазяїн зав’язував сам, тоді, ставши навколішки, защібнув йому на литках краги і причепив остроги. Нарешті подав крислатого капелюха і нагай. Той нагай, що надягався ремінною петлею на зап’ясток, був індіянського взірця, сплетений із сириці, з десятьма унціями олива, заплетеними в руків’я.

Спорядившись, Форест хотів уже йти, та А-Гов подав йому кілька листів, пояснивши, що їх привезено зі станції пізно ввечері, коли він уже спав. Надриваючи конверти з правого боку, віл хутенько перебіг усі листи очима і тільки над одним трохи замислився. Насупивши брови, він потяг до себе відкидну поличку з фонографом, натиснув кнопку, а коли валик закрутився, надиктував швидко, ні разу не спинившись, щоб підшукати слово чи доладніше викласти думку:

«Одержавши Вашого листа від чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, я був прикро вражений звісткою про свинячу чуму на Вашій фермі. Так само вразило мене й те, що Ви звинувачуєте мене. І не менше прикро мені, що кнур, якого ми Вам надіслали, здох.

Я можу тільки запевнити Вас, що чуми у нас не було вже вісім років, опріч двох випадків у тварин, завезених зі Сходу, два роки тому; обидва випадки було виявлено під час неодмінного у нас карантину по прибутті, і хворих тварин негайно знищено, а отже, зараза не могла перейти на наших свиней.

Мушу довести Вам до відома, що в жодному з тих випадків я не складав вини на відсилачів. Навпаки, зважаючи на те, що інкубаційний період свинячої чуми триває (як, певне, відомо й Вам) дев’ять днів, я перевірив, коли було відіслано мені тих свиней, і сам пересвідчився, що їх відіслано здоровими.

Невже Вам ніколи не спадало на думку, що в поширенні чуми здебільшого винна залізниця? Чули Ви коли, щоб вагон, у якому везли хворих тварин, прокурено або дезінфіковано? Зіставте самі всі дати: коли ми відіслали Вам кнура, коли він прибув до Вас і коли з’явились перші ознаки хвороби. Ви пишете, що через розмиту дорогу кнур їхав до Вас цілих п’ять днів. А перші ознаки хвороби з’явились за сім днів після прибуття. Разом це становить дванадцять днів.

Отже, я ніяк не можу погодитися з Вами. Я не винен у тому лихові, що спостигло Вашу ферму. Та щоб пересвідчитися ще раз, запитайте листовно ветеринарну управу нашого штату, чи є в моєму господарстві свиняча чума.

Зі щирою пошаною…»

Розділ II

Вийшовши скляними дверима з веранди-спальні, Форест зразу перейшов розкішну туалетну кімнату з диваном у віконній ніші, кількома комодами, великим каміном і дверима до ванної, далі довгастий кабінет-канцелярію з усім діловим приладдям та обставою: письмовими столами, диктофонами, картотечними та книжковими шафами, комплектами часописів, стелажами з шухлядами, що підіймалися до невисокої, поділеної сволоками, стелі.

Пройшовши половину канцелярії, Форест натиснув кнопку в стіні, один повний книжок стелаж повернувся перед ним на завісах, і відкрилися вузенькі залізні гвинтові сходи. Він рушив ними вниз, ступаючи обережно, щоб не зачіпитись острогами, а стелаж позаду знов повернувся, закривши хід.

Унизу Форест натиснув другу кнопку, тут так само повернувся книжковий стелаж і відкрив йому вхід до низького довгастого приміщення, де всі стіни від підлоги до стелі були заставлені книжками на полицях. Форест рушив просто до потрібного йому стелажа, підняв руку до потрібної полиці та, не шукаючи, вийняв потрібну книжку. Хвильку погортав сторінки, знайшов те місце, що хотів, покивав ствердно головою і поставив книжку назад на полицю.

З бібліотеки він вийшов у галерею з квадратових бетонових колон упереміж з тонкими стовпами з необкорованої секвої, перекриту вгорі згрубілими секвоєвими колодами, теж у рудувато-червоній, зморшкуватій, оксамитно-шершавій корі.

Видно, Форест добувався надвір не найкоротшим шляхом, бо галерея тяглась попід бетоновими стінами будинку кількасот футів. Під старезними розложистими дубами, біля довгих пообгризаних конов’язів, де посипана рінню земля була геть зрита багатьма копитами, він знайшов припнуту кобилицю ясно-рудої, майже золотавої масті. Добре вичищена, вже вилиняла шерсть на ній аж мінилась, аж вогнем горіла в промінні ранкового сонця, що скісно падало під розложисте гілля. І сама кобилиця була як вогонь. Будовою тіла вона скидалася на огиря, а вздовж хребта у неї бігла вузька темна смуга – спадок від багатьох поколінь степових мустангів.

– Ну, Людожерко, як настрій сьогодні? – заговорив до кобили Форест, відпинаючи її.

Вона прищулила вуха, такі маленькі, як рідко бувають у коней, – вуха, що виказували любовні пригоди якогось расового жеребця з дикими гірськими кобилами, – і сіпнулась до хазяїна злісно вискаленими зубами й зі злісним вогником в очах.

Форест вихопився в сідло; кобила сахнулася вбік і спробувала зіп’ястися дибки, і так, бокаса, раз у раз зриваючись на задні ноги, погарцювала рінистою дорогою. Вона б і справді зіп’ялася дибки, якби не мартингал, що не давав їй закидати голову вгору й назад, тим самим оберігаючи й вершників ніс від сердитих замахів кобилиної голови.

А Форест так уже звик до кобилиці, що майже не помічав її вибриків. Машинально, то ледь торкаючи поводами вигнуту шию, то лоскочучи острогами кобилині боки, то стискаючи їх коліньми, він спрямовував її, куди хотів. Раз, коли вона крутонулась і затанцювала на місці, він загледів Великий будинок. Таки справді той будинок здавався дуже великим, хоча, власне, був не такий великий, як розкиданий. Він простягався по фасаду на вісімсот футів, але добру частку тих восьмисот футів становили вкриті черепицею переходи з бетоновими стінами, що з’єднували і в’язали в одне ціле окремі частини будинку. Чимало було в ньому і внутрішніх двориків та галерей, і його стіни з численними прямокутними виступами й нішами ніби виростали з пишної зелені та квітів.

Архітектурний стиль Великого будинку був найскорше іспанський, одначе не того занесеного сто років тому через Мексику каліфорнійсько-іспанського типу, що його сучасні архітектори розвинули в нинішній іспано-каліфорнійський стиль. До мішаної архітектури Великого будинку дужче пасувала назва іспано-мавританської, хоча дехто зі знавців рішуче відкидав і таке визначення.

Просторість, що не гнітить, і краса, що не лізе в очі, – таке було найперше враження від Великого будинку. В його поздовжніх, горизонтальних обрисах, розчленованих тільки вертикальними лініями виступів та ніш, завжди прямокутних, була майже монастирська простота, зате ламаний, примхливий контур даху розбивав одноманітність.

Численні квадратові вежі, увінчані меншими вежками, підносячись над низькою, розкиданою, але не присадкуватою будівлею, додавали їй височини, якраз домірної. А головну рису Великого будинку становила міцність. Йому не страшні були землетруси. Його збудовано на тисячу років. Чистий бетон його стін був одягнений у тиньк із чистого цементу. І знов же одноманітність кольору пожвавлювалась тепло-червоною барвою іспанської черепиці на пласких дахах.

Тієї хвилини, коли норовиста кобила обкрутнулась назад, Форестів погляд, обхопивши побіжно весь Великий будинок, на мить турботливо зупинився на одному його крилі по той бік двохсотфутового подвір’я. Там, під нагромадженням башт і башточок у червоних шапках покрівель, осяяних уранішнім сонцем, спущені завіси на веранді-спальні його дружини виказували, що вона ще спить.

Довкола на три сторони світу розбігалися невисокі положисті пагорби, погороджені на лани й пасовиська; далі вони переходили в крутіші узгір’я, вкриті лісом, а ті знов спиналися все вище й стрімкіше, виростаючи в могутні гори. В четвертій стороні стіна гір та пагорбів не спиняла погляду. Там місцевість рівнішала, помалу спадаючи вниз до широкої, безкрайньої рівнини, неоглядної навіть у прозорому, різкому повітрі морозяного ранку.

Кобила під Форестом захропла. Він стиснув їй боки й завернув назад на дорогу, під саме узбіччя, бо назустріч, цокаючи ратичками по жорстві дороги, пливла річка білого лискучого шовку. Форест із першого погляду впізнав свою череду призових ангорських кіз, що з них кожна мала свій родовід і життєпис. Усіх їх було до двохсот. Форест сам суворо добирав череду і знав, що не стрижена восени лиснюча шерсть на їхніх боках, тонша й м’якша за пушок на голівці у немовляти, біліша за альбіносове волосся, навіть у найгіршої сягає довжини понад дванадцять дюймів, а у найкращих – цілих двадцяти; вона фарбується в який завгодно колір, іде на жіночі перуки, і за неї платять шалені гроші.

Та й саме видовище аж очі вбирало. Дорога обернулась на рухливу стрічку з білого шовку, оздоблену самоцвітами жовтих, ніби котячих, очей, що пропливали повз Фореста, сторожко й цікаво дивлячись на нього і на його неспокійну кобилу. За чередою йшли два пастухи-баски – невисокі, кремезні, смагляві чоловіки з живими, виразистими, споглядально-глибокодумними обличчями. Перед хазяїном вони поскидали брилі й уклонилися самими головами. Форест підняв праву руку, із зап’ястка якої звисав нагай, і відповів напіввійськовим привітанням, торкнувши вказівним пальцем широкі криси капелюха.

Кобила знов загарцювала й закрутилась під ним, а він, стримуючи її поводами та легким доторком остроги, все дивився услід потокові чотириногого шовку, що затопив дорогу своєю лискучою білістю. Він знав, куди й нащо женуть тих кіз. Надходив час окоту, і їх спускали з чагарюватих гірських пасовиськ у долину, до кошар та обор, де їх ревно доглядатимуть і щедро годуватимуть, поки одержать від них приплід. І, дивлячись на своїх кіз, він в уяві порівнював їх з найкращими турецькими та південноафриканськими ангорськими козами, яких коли бачив. Його череда витримувала те порівняння. Вона виглядала добре. Навіть дужо добре.

Форест рушив далі. Навколо брязкотіли на лапах машини, що розкидали гній. Віддалено по низьких розлогих пагорбах повільно ходили туди й сюди поперек схилів численні запряги його тяглових ширських кобил – по три в плузі; вони орали зелене дерниння, вивертаючи наверх багату перегноєм темно-брунату землю, таку важку і крихку, що вона майже не потребувала борони – сама розсипалась на дрібні грудочки й робилася готова до засіву. Там мали сіяти кукурудзу та сорго на силос для його худоби. А на інших схилах, за правильною сівозміною, вже вигнався по коліно ячмінь, і ще на інших буйно зеленіли конюшина та вика.

Усі ті лани довкола, великі й малі, були розмірені й розплановані так зручно для роботи, що потішили б серце й найприскіпливішому фахівцеві. Огорожі скрізь були щільні й високі, безпечні й від свиней, і від рогатої худоби, і ніде попід ними не ріс бур’ян. Багато рівніших ланів по видолинках було засіяно люцерною, на інших, знов же за сівозміною, зеленіли озимі посіви, або ж їх готували під ярину. А ближче до хлівів та обор для племінних маток на обгороджених ланах паслись пухнасті, аж круглі вівці-шропширки та французькі мериноски або ж велетенські білі свині, у Фореста очі заблищали з утіхи, коли він проїздив повз них.

Далі він проминув щось на кшталт містечка, тільки без крамниць та заїздів. Міцні й чепурні котеджі стояли кожен серед свого садочка, де вже цвіли тривкіші ранні квіти й навіть троянди, зневажаючи останні весняні приморозки. Серед квітників уже бігали, гралися, сміялися діти, а матері скликали їх снідати.

Від’їхавши на яких півмилі від Великого будинку, Форест звернув на окружну дорогу повз ряд майстерень. Біля першої – кузні – він зупинився й заглянув досередини. Один коваль працював біля горна. Другий, щойно підкувавши передню ногу вже пристаркуватій тягловій кобилі, що заважила б добрих тисячу вісімсот фунтів, спилював рашпилем зовнішній край копита, приганяючи його до підкови. Форест глянув, привітався і від’їхав, але футів за сто зупинився, вийняв із задньої кишені блокнота й щось туди записав.

Далі він поминув решту майстерень – малярню, стельмашню, слюсарню для водогону, теслярню. Саме як він кинув погляд на ту останню, повз нього промчало якесь чудне авто – напівлегкове й напіввантажне – і звернуло на головну дорогу, що вела до залізничної станції, за вісім миль. То везли з молочарні вироблене напередодні масло.

Великий будинок був осереддям цілої системи господарств. За півмилі навкруг нього лежали садиби окремих спеціалізованих ферм. Дік Форест, раз у раз вітаючись зі своїми працівниками, чвалом проминув молочарську ферму – трохи не ціле море будівель, над якими височіли батареї силосних веж; підвісною дорогою котились вагонетки з гноєм і автоматично виверталися в короби машин – розкидачів добрива, що стояли й дожидали черги вантажитись. Кілька разів Фореста зупиняли порадитись чоловіки ділового, інтелігентного вигляду, що їхали верхи або в бідках. То були його помічники, керівники окремих служб, і говорили вони так само стисло й посутньо, як і він. Останній з них, що їхав на гнідій кобилиці-трилітку, граційній і дикій, як напіввиїжджений арабський кінь, хотів був, привітавшись, розминутися з хазяїном, але Форест сам спинив його:

– Доброго ранку, містере Генесі! Ну, скоро вона буде готова для місіс Форест?

– Та треба б ще з тиждень, – відповів Генесі. – Вона, власне, вже виїжджена, саме так, як хотіла місіс Форест, але трохи збуджена й полохлива, треба ще з тиждень, щоб уговталась.

Форест кивнув головою, погоджуючись, а Генесі – він був ветеринар – сказав іще:

– Знаєте, на люцерні двох возіїв треба б спекатись.

– А що таке?

– Один новенький, Гопкінс, щойно з війська, – може, з армійськими мулами він і вміє обходитись, але з тягловими кіньми – ні.

Форест кивнув головою.

– А другий працює в нас уже два роки, але розпився і зганяє похмілля на конях…

– А, це Сміт, такий типовий янкі, поголений, трохи косий на ліве око? – перебив Форест ветеринара.