Марічка. Київ. Зрада

* * *

– Ну що, які новини? – поцікавилася Алекс, яка вже кілька хвилин спостерігала за тим, як Марічка заглиблюється в себе, сидячи на барному стільці й посьорбуючи капучино, підносячи до вуст чашку граційними, але достобіса виваженими, точними рухами лівого зап’ястка.

– А нічого. Цей мудак так і не з’явився. Я написала йому вчора вночі, що він мене емоційно руйнує, й не отримала жодної відповіді. Він навіть прочитав не відразу, а десь через годину. Мені здається, він це спеціально робить. Як думаєш, таке можливо?

– Ну, не знаю… – протягнув сиквел Матильди з «Леона-кілера». – Може, він просто бахнутий?

– То однозначно, – відповіла Марічка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.

– Слухай… Ти як? Тобі дуже погано насправді? – Алекс доторкнулася до холодної, неначе мармурової, руки подруги й подивилася їй у вічі.

– Чесно? – Марічка нарешті відволіклася від вже холодного капучино й уп’ялася гострими очима в такі самі гострі й бездонні очі подруги. – Я вчора плакала. Вперше за багато років. Мабуть, я можу визнати це – в мене була істерика. Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потім підсвідомо, я навіть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую… Що вберігаєш мене від таких людей». Знаєш, я гадаю, моя підсвідомість мене вберігає. Береже, і тому оці, такі, інші, просто зникають із мого життя. Розумієш?

– Так.

– А ще я була у психіатра.

В Алекс за цих слів відпала щелепа:

– Неочікувано.

– Ні, серйозно, – підтвердила подруга. – Я була в психіатра. Щоправда, це мій колишній ще зі школи, так би мовити, але він – відомий психіатр. Чи психолог… Один чорт. Так що можна сказати, що я була у психіатра.

– Ти записалася до нього на консультацію? Чи як?

– Та ні… Ну до такого я ще не додумалася. Хоча, можливо, було б варто… Варто?.. – перепитала Марічка.

– Ну, я не знаю… Залежить від того, як тобі болить.

– Мені болить. Ще і як. Та до біса. Я знаю чувака всього якихось чотири місяці, а вже так побиваюся. Це нормально? Нє, це ненормально…

– Ладно, – вирішила змінити тему Алекс, – то що сказав твій колишній? Ну тобто психолог-психіатр?

– Ну, насправді він сказав, що ми завжди шукаємо стосунків, схожих на стосунки наших батьків, щоб їх відтворити. Зробити, так би мовити, кращу їхню копію. Це наше заповітне, приховане бажання з дитинства. Якими б ті стосунки в наших батьків не були… Навіть якщо ми усвідомлюємо, що вони жахливі.

– Це зрозуміло… І що він думає про Бориса?

– Він сказав, що не може навести його психологічний портрет, бо того не було поруч, однак, схоже, що він психопат. Ну що нарцис – це точно. І він навмисне зник на місяць, і немає нічого такого в його житті, аби не відповісти мені на всі мої смс і так мучити. А, найголовніше, що він це робитиме ще й ще…

– Слухай, добре, що ти пішла до психолога. Я тобі скажу, психологи – вони такі, все дуже чітко розставляють на свої місця, і потім ми не бачимо свою ситуацію з боку. Її можна побачити, тільки спостерігаючи ззовні. А психологи – вони ще й справжні фахівці…

– Так, – проказала Марічка, поклавши руку поверх Алексиної, аби її м’яко зупинити, – годі вже сипати дифірамби моєму колишньому шкільному коханню, – і посміхнулася.

– Ну так, – погодилась Алекс, – тим паче, скажу тобі, ти також дуже влучно даєш правильні поради.

– Ти про що?

– От вчора мій психолог порадила мені купити вібратор. А ти мені цю пораду дала ще пів року тому. Ось так! Так що ти – дуже мудра жінка. І… сильна, – трохи подумавши, невпевнено додала Алекс.

– Серйозно? Я, доросла й виважена жінка, яка має все, що їй заманеться, разом із красенем-чоловіком, постійно думає про якогось приїжджого айтишника. Ти гадаєш, я справді мудра? – підморгнула Марічка.

– Так. Хоча б тому, що можеш сама із себе сміятися. Як ось тепер.

– Але… Ти справді вважаєш, що я сильна? І що це нормально, що я думаю про нього весь час і весь час тільки про нього говорю?

– Ураховуючи, що із цих чотирьох місяців ти не бачила його цілий місяць, то не дуже. Могла б вже хоч трохи й почати забувати свого Бориса, – скривилась Алекс. – Але ж… Ти – це ти. Творча натура, і я знаю, що ти віддаєшся повністю. Якщо ти хочеш побиватися – побивайся. Якщо тобі це треба, аби творити…

Марічка кивнула. Вона розуміла, що Алекс не порадить поганого. Вона знала, що її подруга переживає за неї. Рівень емпатії зашкалював. Тим паче що в Алекс також не клеїлося з чоловіками. І Марічка все більше впевнювалася, що це траплялося не через Алекс.

Це був якийсь рок сучасних чоловіків – поводитися вкрай дивно. По-жіночому. Не знати, що робити із жінкою. Просто не знати. Або вони обирали таких… Алекс не була впевненою, що всі чуваки світу такі, які зустрічаються на її шляху: кволі й немічні, олігофренічно-побутово-тупі. Вона ще вірила, що десь у всесвіті, на безлюдних, досі не відкритих островах океану, в іншому просторі, закинутих пустелях, на автозаправках посеред Невади ще існують справжні чоловіки. І вони всі без винятку обов’язково красені-блондини в картатих сорочках і з посмішкою білосніжних айсбергів замість зубів… Але, ось питання: як їх знайти?

Де знайти чувака з «Аватару», що здатен змінити своє єство на єство коханої?[5] Де знайти Майстра, аби стати йому Маргаритою?[6] Де знайти Ромео?[7]

Чи варто… шукати такого чувака?

Ось питання.

Ліричний відступПро кабалістичну методику інтегрального виховання[8]

Якщо спиратися на методику інтегрального виховання, що задає постулатно твердження: основа природи – бажання насолоджуватися і наповнюватися, та й, досліджуючи розвиток людства, стає зрозумілим, що до нашого часу цивілізація розвивалась завдяки розвитку ЕГОЇЗМУ і під впливом бажання насолоди. Людський егоїзм примушував нас розвиватися, створювати нові світи, крім індивідуально замкнених на собі: освоювати нове, розкривати світ, створювати суспільства. Однак на сьогодні ситуація з людським егоїзмом досягла своєї максими, вичерпала свою позитивну здатність продукувати нове. На новому етапі історії ми розвиваємося не кількісно, а якісно. Наш егоїзм замикається й стає глобальним та інтегральним. Ми мимоволі віднаходимо себе дедалі більше у складі єдиної й повністю пов’язаної системи, тому наш світ усе більше стає непередбачуваним через те, що нас створили егоїстами, і зненацька ми опиняємося в тому самому місці, де діють інші закони.

Раніше людина йшла второваним шляхом із повним розумінням того, як вона житиме. Все було відомо заздалегідь. І одруження з дочкою сусіда, і те, що тут буде його дім тощо. Сьогодні зі зростанням мобільності пересування й глобалізації, покоління повністю відірване одне від одного, й наші батьки не знають, про що ми думаємо й чого прагнемо, і не можуть осягнути нашого ставлення до життя загалом. Чим більш розвинуте в сучасному сенсі (більш техногенне й агломератне) суспільство, у якому ми народилися, тим більше поглиблюється цей геп між нами й ними, предками. Тому що ми не просто більш розвинуті, як це було між поколіннями в минулому, ми якісно інші – підготовані природою до існування в інтегральному суспільстві. Наші бажання вищі й менш предметні, за прагнення наших предків й у їхніх устремліннях ми вбачаємо пустоту.

Особистість розвивається під дією двох імперативів: своїх внутрішніх якостей і навколишнього середовища. Все залежить від гармонії внутрішнього світу із зовнішнім, бо коли та виросте, вона являтиме собою квінтесенцію вроджених якостей і того, що вона отримала в батьківському домі до 3–4 років, тобто до того, як почала сприймати вплив суспільства. І потім жодний талмуд (кодова назва нашого поведінкового Я, використовувана нлпішниками) не вдасться переписати.

Ви, жінки, або так: ми, ЖІНКИ, не навчимо свого обраного мити посуд, якщо до чотирьох своїх рочків йому цього не заклали, не навчимо відкривати перед жінкою двері, не навчимо розуміння того, що жінка також працює восьмигодинний робочий день і хатні обов’язки – це ще години чотири. Тож часто жінка працює на півтори ставки щоденно, і, отже, вона може розраховувати на те, що чоловік утримуватиме її, бо це паритетно; розраховувати на те, що він купить шубу на зиму, бо вона працює понаднормово. Бо рівні стосунки – це не тільки роздільний рахунок у ресторані.

Виходить, ми боролися за рівні стосунки, але здебільшого отримали ще нерівніші.

Я навіть не хочу розвивати цю тему й розмірковувати щодо того, до чого можна прирівняти виношування дитинчати дев’ять місяців. Його вигодовування й виховання (до якого чоловік часто-густо також майже непричетний). І нехай мені заперечить більша частина моїх сестер (бо в інтегральному світі всі поєднані, і кожна жінка, я так відчуваю, частина мене, моя сестра по народженню), що це сакральна функція жінки і все таке… Але ж ми за рівність? І потім, хто сказав, що чоловіки не отримують задоволення від своєї роботи? Але вона оплачується. Ось у чому різниця.

Тому так важливо показати, особливо дитинчаті чоловічої статі, як важливо й логічно в житті поєднатися з іншими людьми, щоб досягнути гармонії з усією природою. ВЗАЄМОДІЯ. Поняття «вищої сили», що керує всіма нами й об’єднує в сучасному, інтегральному суспільстві.

Поступово ми пізнаємо спільну природу, розкриваємо, що керує нею одна сила – вища. Та, котру так прагнув розкрити Альберт Ейнштейн. Та, котру так важливо осягнути й відчути чуваку, що у фертильному віці зіткнеться зі спільним побутом і дітонародженням і не знатиме, що із цим робити.

Наразі нам відомі чотири сили природи: електромагнетизм, гравітація, сильні й слабкі ядерні зв’язки. І ми вже стоїмо на порозі відкриття п’ятої сили, що проявляється в нашому світі як «материнська». Саме її властивість домінує наразі в природі – властивість загальної світобудови, якою керує сила віддачі й повної взаємодії. Взаємодія усього з усім. Саме її для нашого добробуту й правильного виховання дітей і їхньої адаптації до нової реальності з’єднання в інтегральній природі нам важливо зрозуміти – цю, нову силу, що розкриває нам природу речей. Дослідити й зрозуміти її розумом без фанатизму, містицизму й релігійності.

Якщо всі внутрішні якості, вроджені здібності й виховання формуються з трьох до чотирьох років, то все майбутнє індивіда закладається в ньому із шести до дев’яти років. Саме тоді, коли він починає сприймати вплив суспільства й максимально доповнює в собі набуте попереднє виховання. Дитина – як губка. Кожна хвилина дитинства – на вагу золота й прирівнюється до року постпубертатного періоду. Після дев’яти індивід може тільки розвивати свої враження про світ та максимум за умови гнучкої психіки – доповнювати їх.

Придивіться: яка особина чоловічої статі краще створює сім’ю – та, що народилася й зростала в патріархальному суспільстві, чи в сучасно-динамічному?; на природі, чи в агломерації мегаполісу?; в родині з кількома дітьми, чи сам-один у сім’ї?

Це – як тест Роршаха, згідно з яким, те, що індивід «бачить» у плямі, визначається особливостями його власної особистості. За однакових вихідних даних у плямі ваших стосунків чоловік вбачатиме саме те, що в нього заклали до чотирьох років: або перспективу пасторальних стосунків із білою скатертиною на столі під дачною яблунею й карапузами, що бігають навкруги, або страхітливу сумнівну фігуру з чорнил, що загрожуватиме його егоїстичній одинокості й завдаватиме фінансових збитків, бо дітей треба годувати, а дружині потрібна буде шуба.

Тому так важливо, щоб особистість дитини формувалася під впливом постійного відчуття взаємодії з групою близьких людей. Дитина не може правильно ставитися до світу, якщо не знає, звідки вона, хто вона, не бачить свого оточення, що завжди на неї впливає.

Ідеться про суспільство, до якого ти належиш, – саме це ми намагаємося дати нашим дітям. Беручи участь у спільних діях і зборах, діти відчувають загальну силу й закладену в ній спільність – це їх приваблює. Їх тримає саме оточення. А оточення, у свою чергу, це люди, з якими в тебе одна ціль.

Придивіться до сімейних італійських або грецьких альбомів, сімейних світлин із Західної України й навіть просто світлин зі свят у Кордові чи Провансі. Їх об’єднує спільність людей, що зв’язані родинними стосунками й разом проводять дозвілля. За танцями, сімейними вечерями, гуляючи в парках. Нічого нового за століття не придумали. По Версалю гуляли так само й вулицями Рима на початку віків.

І якщо ви хочете саме цього, то обирайте квітку з такого саду, версальського. Бо на теренах пустелі ростуть інші чоловічі особини, і сподіватися, що кактус із пустелі Невада перетвориться на прекрасний домашній мак під вашою чутливою опікою ще заведено в п’ятнадцять. Однак я дуже сподіваюся, ви не Джульєтта? Ні? І не хочете вкоротити собі віку через п’ять діб зустрічей із чоловіком. Працюйте на перспективу. Якість і тривалість життя зростають. Вам ще бути з вашим маком довго. Хотілось би – щасливо.

І двом сучасним особам, здебільшого – двом егоїстам треба показати виграш, який вони отримають від правильних взаємин між собою. Адже в з’єднанні людям розкривається інтегральна глобальна система природи – відчуття досконалої та вічної реальності й можливості піднестися над проблемами цього світу, досягти щастя в родині. Це – як маленька смерть, оргазм, але розтягнуте відчуття, над яким потрібно працювати. Пам’ятаєте, як казав Архімед: «Кохання – це теорема, котру треба кожного дня доводити».

У природі й у кожному з нас діють сили отримання та віддачі. Притягання й відштовхування. В неживих об’єктах це проявляється в структурі їхніх атомів і молекул. На тваринному, й тим паче людському, рівні – проявляється в поведінці. І хоча чоловік і жінка – дві абсолютно різних сутності, задля руху до нашого спільного кореня, задля сили, яку ми отримуємо з’єднавшись, задля продовження життя, існування та задоволення ми мусимо бути разом.

І незважаючи на те, що розбіжності постійно виходять назовні й роз’єднують нас, однак із розумінням того, що їх природа створила навмисно, і ми протилежні й водночас доповнюємо одне одного, ми повинні почати шукати не схожість, а те, чим ДОПОВНЮЄМО одне одного – у цьому ключ до успіху. Потреба в доповненні не того, чого в мені немає, а поліпшенні й розкритті власної сутності. Пошуку доповнення.

Кожен із нас – тільки половина, і йдеться про правильне доповнення одне одного й досягнення цілісності на кшталт вищої, вічної й досконалої природи. Тільки за умови, що чоловік і жінка хочуть з’єднатися, щоб розкрити між собою досконалість, тільки тоді вони цю досконалість створюють.

Другий день у Вероні

Марічка не працювала жодного дня відтоді, як одружилася. Проте вона не сиділа, скніючи у своєму пентхаусі, начиненому дорогою технікою «Мілє» і каррарським мармуром. Не відвідувала хелен марлени з нудьги й навіть не ходила в «Царський»[9] як на роботу.

Марічка писала картини. Вже давно. Власне з того часу, як одружилася й постало питання – що робити. Вона ні на мить не сумнівалася, що треба й далі писати, і вона стане відомою художницею. Бо задля здобуття визнання у її країні треба було, аби тебе хтось розкрутив[10]. Ти міг бути хоч у сто разів талановитішим за Матіса, однак тільки за умови великих грошей про тебе почують люди. А Марічка одружилася з чоловіком, який точно міг їй допомогти у цьому. І тут постала дилема: чи вона була справді талановитою, чи стала відомою завдяки численним виставкам, організованим за власний кошт, і згадкам у СМІ, які оплатив її чоловік?

Одне вона знала напевно: вона б не змогла жити без своїх картин. Це йшло зсередини її, і коли її просили описати сам процес, або де вона шукає натхнення, перед її очима завжди поставав чорнозем, перемолотий тракторними гусенями, масний, схожий на нафту з надр землі. Вона, їй Богу, не знала чому. Бо земля – це мати? Бо земля – це вона, і такі самі, як вона – українки? Та ба… Ширше. Бо земля – це жінка? Жінка, яку запліднює чоловік-дощ, імітацію чого з превеликим захватом спостерігала Марічка Богданівна під час інсталяції Марії Абрамович? Або просто тому, що якось, бувши на дачі свого батька, Марічка таки вилізла на той трактор із дядьком Костьою – найманим робітником. Його гуртом наймав увесь кооператив дачників-інтелектуалів. Самі вони, звичайно, не вміли косити траву, орати землю й молотити пшеницю. Їхні руки росли з місця, яким вони писали наукові статті й докторські дисертації – з голови.

Однак часи були скрутними, Радянський Союз ще бився в останній агонії, і всім його професорам, кандидатам наук, доцентам, математикам, астрофізикам, генералам, підполковникам – усім звіздарям не було чого їсти. Нормально їли тільки тьоті Зіни – беззмінні продавчині гастрономів і дяді Пєті – завскладами, «снабженці», водо-мото-олійно-бензино-рапсо-постачальники. Обоє вони носили на бердичівській набережній пілотку з учорашньої масної від кільки газети й пили «Жигулівське», легенько відригуючи на кирпатого носика свого сина, коли той ліз із запитаннями «де, той, туалет, мамо-папо?» Обоє були вкрай щасливими й жили швидше, як амеби, або равлики: дуже виважено й стабільно. Дебілоїдно-щасливо. По графіку. Вони так само знайшли себе за часів Перебудови, набивши руку возити в «чєлночницях» навіть норкові шуби з Китаю.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Омаж «Ромео і Джульєтті».

2

Кел Лайтман – головний герой серіалу «Збреши мені».

3

Так Йосиф Віссаріонович після того, як прийшов до влади дозволяв називати себе тільки наближеним особам.

4

Англ. gentrification – реконструкція й оновлення будівель у раніше не фешенебельних частинах міста й асоційований із ними переїзд у район багатших мешканців. До того ж у районі зазвичай відбуваються істотні зміни в демографії, підвищується середній дохід, змінюються характер і культура.

Термін джентрифікація, з’явившись у Британії в середині 1960-х років, став згодом дуже популярним у США і означає явище, протилежне субурбанізації. Джентрифікація може відбуватися згідно з програмою запланованого міського відновлення або в результаті зміни популярності району через зміни в структурі міста.

5

І тут ми не станемо уточнювати чому. Хоча ні… Станемо й скажемо прямо: то кохана допомогла йому змінити єство на єдине можливе, аби не залишитися калікою.

6

Себто чувака, якому нічого не вартувало бути закоханим в одружену жінку. Не утримувати її, не купляти особняк у провулку коло Арбата. Це Маргарита Миколаївна щодня приходила до Майстра й найперше – одягала фартух, і у вузькому передпокої, де була та сама раковина, якою так пишався Майстер, на дерев’яному столі запалювала гасницю й готувала сніданок.

7

Котрий через юнацький максималізм вирішив накласти на себе руки під дією короткого знайомства з Джульєттою. Дія розвивається якихось п’ять діб, щоразу поновлюючись з ранку й доходячи до апогею кліматично й почуттєво до розпеченого, веронського полудня, коли можлива тільки сієста. «В спеку завжди сильніше грає кров», – каже Бенволіо, відкриваючи третю дію. Розвиток людської історії за останні пів століття передвіщує нове прочитання «Ромео і Джульєтти». Це вже історія про те, як у спекотний день дві юні істоти почали вічну гру чоловіка й жінки і загралися за відсутністю досвіду. Діти, ведені весняним інстинктом. Чистота ідеї в її абсолюті. Лабораторності досвіду. Ніякої соціальної ворожнечі кланів Монтеккі – Капулетті немає. Це тільки тло для еротики Джульєтти (реалізації потягу). Інстинктивної реалізації.

Перше: залишаються слова. Не справи. Слова.

Друге: право правди – за останніми словами.

Третє й найважливіше: суспільство завжди більш винувате за особистість. Це модерністське. Компілятивність поведінки й формування особистості. А простіше: особистість – синтетичний продукт суспільства.

І хоча у Джульєтти все завищено й повітряно, і хоча це вона живе статевим життям із чоловіком, ця сексуальність на вербальному рівні передана в повноваження Годувальниці. Звичайна в житті ситуація: один робить – інший базікає. СЛОВА… Така пурга лине.

8

Аби ніхто не запідозрив автора в антисемітизмі.

9

Київський елітний спортклуб.

10

Тобто в нашій з вами країні – Україні.